Основні роди, види і жанри красномовства

Основоположник античної риторичної науки Арістотель виді­ляв три основні роди (типи) промов: судові, дорадчі та похвальні (епідейктичні). Це означало, що на той час риторична практика вже нагромадила достатній досвід для диференціації і класифікації промов та систематизації засобів досягнення заданого ефекту від них. Учення про три роди промов у риториці Цицерона дещо відрізняється від Арістотелевого вчення, який вчення про три роди промов розвинув у три види риторики.

У Цицерона вчення про три роди промов — це ті самі судові, дорадчі та похвальні промови, визначені раніше Арістотелем, і водночас це ще й три роди промов, виділені не за сферою і метою (осудження, користь, хвала), а за якістю промов, мовним матеріа­лом, тобто за тією основою, на якій пізніше сформувалося вчення про три експресивні стилі: високий, низький і середній (помірний). Цицерон починає розмову про це так: «Промова буває трьох родів», і виділяє ораторів, які мали «величну поважність думок і пишність слів», «здатні й готові хвилювати й полонити душі», досягали цьо­го промовою «гладкою, стрункою й завершеною». Інші оратори досягали мети «промовою різкою, суворою, грубою, незаверше­ною й незаокругленою». А між ними — «середній і начебто по­мірний рід промов», суміжний з обома, «тече єдиним потоком, І нічим не виявляючись, крім легкості й рівномірності: хіба що щось

вплете, як у вінок, декілька бутонів...»'.

І Кожний рід промов має свою досить загальну, але окремішну | мету. Такою метою для дорадчих промов є користь чи шкода, для | судових — звинувачення чи виправдання, для похвальних — по-I хвала або осуд, поганьблення.

І Дорадчі промови можна вважати найпоширенішою, щоденною і велемовністю. У таких промовах люди дають іншим поради, про­позиції, оцінки, схиляють до своїх думок, спонукають до певних дій, вчинків або, навпаки, застерігають від небажаних думок, шкідливих дій, негідних вчинків. Це виступи перед колективом, громадою, товариськими зібраннями, друзями, сусідами тощо. | Основне, чим мають керуватися в дорадчих промовах орато-і ри, — це орієнтація слухачів на досягнення користі, добра, блага. | Арістотель вважав, що метою дорадчої промови є користь, добро, і благо. Благом є те, що відповідає вказівкам розуму, до чого праг­немо. Для людини благом є те, на що вказує її розум в кожному окремому випадку. Наявність блага робить людину спокійною і са-мозадоволеною, «воно є щось самодостатнє».

Благом є відчуття щастя. Людина відчуває щастя, коли володіє благами. А блага — це і доброчинності душі: щедрість, спра­ведливість, мужність, поміркованість, великодушність, так би мо­вити, духовні блага і доброчинності тіла: здоров'я, краса, сила, і такі якості, як пам'ять, розум, кмітливість. Ці блага породжують інші блага: славу, пошану, удачу. Саме життя є благом. Оратор має своїм красномовством сприяти йому, відвертаючи людей від пога­ного.

Судові промови — це звинувачувальні чи виправдовувальні про­мови позивачів, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо.

Судові промови характеризуються чітким формулюванням мети, переконливою аргументацією, знанням справи і ситуації, умінням знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки, збільшу­вати або применшувати якийсь факт, передбачати розвиток подій, красномовством зворушливо впливати на судову владу. Джерела свідчать, що риторика почалася саме з судового красномовства у V ст. до н. е. в Давній Греції та Римі (зокрема, в демократичній державі Афіни), нагромадила великий досвід, витворилась у нау­ку на захист закону, справедливості, демократії і гуманізму.

Судове красномовство сформувало такі традиційні види про­мов, кожна з яких має свою етичну рамку і специфічні мовні фор­мули: звинувачувальна (прокурорська промова); захисна (адво­катська промова); самозахисна промова; промова громадського звинувачувача; промова громадського захисника; судова промова.

Похвальні промови

Епідейктичне, або похвальне, урочисте красномовство поряд із судовим досягло великого розквіту ще в античній риториці. В епі-дейктичних промовах хвалять, прославляють, возвеличують осо­бу, факт, подію або, навпаки, гудять, осуджують, ганьблять. Огуд-ливе красномовство мало значно вужчу сферу застосування. Най­більшу славу пожинали саме майстри епідейктичного красномов­ства (Перікл, Горгій, Ісократ, Демосфен, Цицерон).

Із занепадом демократичного ладу в Греції занепадає й політичне та судове красномовство, але епідейктичне продовжувало розвива­тися ще інтенсивніше. Це був час другої софістики. В похвальних промовах прославляли минуле героїв, керівників захисників.

А що ж достойне похвали? Ще Арістотель ґрунтовно описав похвальне красномовство і те, що може бути предметом похвали. Насамперед — це прекрасне. А що таке прекрасне? Це добро­чинність, благо. Доброчинність дає можливість набувати благо. Вона містить справедливість, великодушність, розсудливість, мудрість, мужність, щедрість. Мужність важливіша у період війни, а справедливість — у мирний час. Справедливість — це коли кожний володіє тим, що йому належить за законом. Щедрість ви­являється в тому, що люди не шкодують для доброї справи гро­шей. Розсудливість — це інтелектуальна доброчинність і т. ін.

За Арістотелем, прекрасним є усе справедливе, а справедли­вим — усе досконале. Почесне і прекрасне — близькі поняття, їх треба поєднувати і вихваляти. Арістотель вважав, що похвала при­пускає перебільшення, діянням треба надавати величі і краси.

На думку Цицерона, джерелом епідейктичних промов є оціню­вання осіб, речей, предметів, подій. Уславляти треба достойне в людині: родовитість, красу, силу, вроду, розум, багатство, талант, щедрість, чесність. Особливо люблять люди слухати про добро­чесності, які є благотворними для всіх, а не тільки для тих, кого

прославляють. Цицерон описав типи похвал для кожної доброчин­ності. Терпіння в нещасті, стійкість, гідність — це також предмет для похвал.

Похвальна промова має не тільки переконати, а й захопити. Тому предмет похвал треба звеличити й ошляхетнити. Високе виявляєть­ся в інтелекті, благородності почуттів і вчинків. Для того щоб усе це зазвучало, оратор повинен досконало володіти художніми засо­бами — тропами. Традиційно прийнято звеличувати Бога, боже­ства, героїв, воїнів, захисників вітчизни, правителів і керівників.

Похвальне красномовство було поширене в культурі давньо­українського періоду — в Київській Русі. Свідченням цього є при­клади з найцінніших пам'яток: «Слово про Ігорів похід» та «Сло­во про закон і благодать» митрополита їларіона.

Скарби українського народного мовлення — золотослів — містять високохудожні взірці похвального мовлення. Частково цьо­му сприяли і сприяють такі риси української ментальності, як кор-доцентризм (перевага емоцій над раціо), вроджена ліричність і поетизм сприймання, душевна м'якість.

' Найвищого розвитку українська риторика досягла у Києво-Мо-гилянській академії, зокрема і похвальне красномовство. Тут чи­тались оригінальні авторські курси риторик. Кожний викладач риторики був оратором, автором свого курсу риторики. Відомо, що з 1635 по 1817 рік фонди академії налічували 183 підручни­ки. Спудеї академії жили активним громадським життям, були патріотами. Це виявлялося в тому, що похвальні промови спудеїв були патріотичними, присвячувалися славетним гетьманам, козаць­ким ватажкам, політикам, ученим. Такі промови називалися пане­гіриками, ораціями, виголошувалися на урочистих зібраннях.

Найбільшим майстром епідейктичних промов був Феофан Про-

| копович. На його думку, красномовство почесне і корисне, приєм­не і принадне, воно захоплює людські душі, дає насолоду, тамує душевну спрагу. Ця сила «легко проникає в душу і відводить її звідки захоче, захоплює і жене куди хоче, робить якою хоче, викру­чує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, доти­кає любов'ю, спонукає до сліз, розвеселяє, наповнює зворушен­ням чи страхом. Але ті самі емоції, якщо захоче, виполює й викорі­нює без зусиль....Красномовство вважається і зображається як цариця всіх наук, так дуже часто воно мало славу, рівну царям...».

У розділі «Про корисність красномовства» Феофан Прокопович значно розширює сфери застосування красномовства у порівнянні з тим, як їх визначали античні ритори.

Він вважав хибним уявлення його сучасників про те, що красно­мовство потрібне, щоб люб'язно вітати гостей, складати сердечні побажання друзям на бенкеті, хоча й не виключав це з практики ора-

і горського мистецтва. Є значно важливіші теми. Адже скільки є ви-

значних громадян і керівників, які добре й розумно керують держа­вою, хоробро ведуть війну, — і їм треба виголошувати похвалу, щоб не впала в забуття сміливість, щоб спонукати інших до благородних вчинків. Треба озброювати красномовством вождів і воїнів, щоб вони могли запалити інших на діяння, бо вік заповнений війнами.

Красномовством можна приборкати бунт і повстання.

Красномовні мужі необхідні в посольствах майже всіх народів, щоб дипломати у союзників здобували допомогу батьківщині, а у ворогів зберегли б авторитет держави і гідно повели доручені їм справи.

«Наша Батьківщина навіть мовчки благає допомоги красномов­ства», — написав Прокопович, тому що багато її преславних под­вигів поминається глибокою мовчанкою, забуття затьмарює славу.

Церква також правомірно домагається допомоги красномовних мужів: народу треба показувати чесноти святих людей, особливо тих, кого породила наша Вітчизна.

Восьма книга «Риторики» Феофана Прокоповича присвячена епідейктичним промовам та засобам, якими можна прикрашати промови. Прокопович вважав, що коли хвалити якусь чесноту, то вона збільшується і зростає не лише в душі того, кого хвалять, а й у інших, і закликав їх до наслідування. Стиль похвальних промов — квітучий, дотепний, прикрашений незвичайними оповідками, по­рівняннями тощо. Похвальні промови дуже важливі і корисні, вони розвивають вміння бачити в людях гарне, створюють атмосферу довіри і доброзичливості.

Виділяють кілька типів похвальних промов залежно від того, кому, чому і з якої нагоди призначається промова.

У похвальних промовах особам треба враховувати (за Прокопо-вичем) п'ять основних джерел винайдення думки: 1) природа лю­дини (тіло, душа, чесноти, пам'ять, знання тощо); 2) доля особи — рід, слава предків, друзі, почесті; 3) навчання — рівень знань: де, коли, в кого вчилася людина, кого перевершила у знаннях; 4) вчин­ки і діяння (розумні, мудрі, сміливі); 5) обставини, як вони сприя­ли величі людини.

У похвалах речам оратор описує красу і пояснює користь від них. Такі промови, як правило, мали тренувальний характер. Це могли бути похвали містам, краям, річкам, установам.

Промови з певної нагоди

Промови на пам'ятні дати: родини, хрестини, присвяти, при­вітання з успіхами і відзнаками, вступні і випускні промови, юві­лейні. Всі вони мають вітальний і величальний характер, але кож­ний з видів таких промов відзначається своєрідністю мовного ети­кету, аргументації і композиції.

Наприклад, на думку Феофана Прокоповича, вітальна промова

до дня народження може містити такі компоненти:

^: — щастя батьків з такої події;

— сім'я і держава чекають добра і щастя від народженого;

— у гарних батьків народжуються гарні продовжувачі роду;

— високоморальні, мудрі, благородні, справедливі, доброчинні батьки;

— діти відтворять і побільшать чесноти батьків;

— успадкують красу і фізичну та моральну силу;

— пора року, місце, час, супутні події додають позитивних аргу­ментів народженому;

— висловлення своїх побажань і думок з цього приводу;

— на завершення піднестися думкою до Бога, щоб він нагоро­див народженого своєю ласкою й оберегами.

Говорити треба енергійно, стрімко (не відхилятися від основної І ідеї), приємно, з радістю, з внутрішнім піднесенням, пафосом. | Наприклад: «Щасливим і для всіх радісним повинен бути день, який | дав світові на благо держави славного, статечного, розумного | мужа... Отже, радію, неначе б це був мій власний день народжен-| ня, і бажаю, щоб він повторювався протягом якнайдовшого часу і щоб наступав завжди щасливий...»'.

Промова до дня народження (іменин) може мати прославлення | святих покровителів народженого (іменинника), його ідейних та

І моральних ідеалів і наставників.

Мова таких промов насичена урочистою образною лексикою, фразеологією, вдалими афоризмами, яскравими тропами (епітета-I ми, метафорами, порівняннями), стилістичними фігурами. І Промову при складанні подяки називають євхаристичною. Цей і термін походить з гомілетики (церковного красномовства), де про-| мову-подяку Всевишньому називають євхаристією. ^! Подячні промови виголошуються при одержанні дипломів, на­город, відзнак, подарунків, звань, посад, допомоги тощо. У такій промові, за Феофаном Прокоповичем, бажано:

— сказати про свою вдячність;

— скромно зазначити, що не бачиш великих заслуг за собою, вартих такої високої відзнаки;

— висловити сумнів, чи зумієш висловити свою вдячність;

— ти сам хотів вислужитися перед добродієм, але тебе випере­дила його ласка;

— ласка виявляється у наданні почестей, посад, звань; любов — у доброчинності і промовах; щедрість — у матеріальній допо­мозі;

— кому і за що, за яких обставин і умов відбулася ця добро­чинність і яка за неї дяка;

— на завершення годиться виразити почуття вдячності словами (тобто подякувати) або пообіцяти зберігати почуття вдячності (тоб­то бути вдячним) і пообіцяти віддячити, тобто заявити про свій обов'язок відплатити добром за добро, честю за честь;

— просити добродія, щоб і надалі не обходив своєю ласкою, і пообіцяти свою відданість у майбутньому, щоб добродій не по­шкодував за свою ласку.

Вітальна гостьова промова

Така промова має виявити нашу радість і душевну прихильність до гостей. Феофан Прокопович радить так будувати ці промови:

— прибув той, кого чекали з великим бажанням;

— чутка не обманула, а принесла правду, втішила приємною звісткою;

— велике емоційне хвилювання перешкоджає нам гарно висло­вити свою радість, достойно привітати гостей;

— ми самі себе поздоровляємо з такою радістю, тому що ду­шею завжди супроводжуємо цих людей, а душа більшає там, де любить, а тому ми ніби повернулися самі до себе.

Джерелами винайдення похвали є:

— наше прагнення й очікування радості;

— заслуги гостя, його чесноти, достоїнства;

— любов до гостя, замилування, захоплення;

— ми віддаємо гостеві наші думки, серця, шану;

— найкращі побажання гостеві.

Все слід оздобити епітетами, порівняннями, метафорами, сти­лістичними фігурами.

Прощальна промова

Залежить від ситуації: з якої причини прощання і як надовго. Рекомендується:

— висловити біль з приводу неминучої розлуки;

— сумнів, чи треба розлучатися, припущення, що можна відкла­сти розлуку;

— чи принесе від'їзд користь;

— розлука — це втрата половини себе;

— розлука — це втрата почуттів, коштів, узагалі всього милого і доброго;

— прохання не забувати;

— завіряння, що не забудеш і сам; розлучаємося тілом, а душею залишаємося разом;

— висловити надію, що буде повернення всьому, що знову буде зустріч.

Усі риторичні рекомендації — це словесні аргументи на користь спілкування, які сприяють гармонійним стосункам між мовцями і слухачами.

Похоронна промова

Цей вид промови випадає з низки названих вище похвальних промов, вона однобічна (адресат ніколи не зреагує і не відгукнеть­ся). Ця промова позбавлена як лестощів, так і страху відповіді. Все вже в минулому, хай хоч і найкраще. Недоліків уже немає, бо їх не можна ні змінити, ні виправити. Не вони суть життя. А чесноти, достоїнства, гідність зможуть наслідувати інші. Тому «про помер­лих або добре, або нічого».

Феофан Прокопович радить у такій промові ширшим робити вступ: невимовний жаль, несказанний біль, якого зазнали всі: дер­жава, церква, громада, друзі, родина. Загинули оплот Вітчизни, трибуна публічних зборів, опора правди, притулок нещасних, при­клад чеснот, стовп церкви, нещадність щодо ворогів...

Стиль вступу має виказувати величезний біль втрати: перери­вання, умовчання, паузи. В основній частині розкриваються заслуги померлого, який заслужив, щоб його пам'ятали. Назвати конкретні чесноти і добрі діяння в один або в різні періоди життя. Треба про­славити подвиги і героїчну смерть, якщо вона славна: у війні, в стихії, при захисті інших тощо.

На завершення треба знову висловити свій жаль, поспівчувати близьким і втішити рідних. Небіжчик жив гідно, залишив їм честь і добру славу. «Бог покликав його для нагород».

Епітафії

Так називають надмогильні надписи. Феофан Прокопович вва­жав їх «десертом красномовства», оскільки вони є мистецьки ви­конаними творами на пам'ятниках, обелісках, могильних плитах, статуях, склепах,арках.

Греки називали надмогильні написи елогіями, похвалами осо­бам померлих і вважали, що ці похвали є невід'ємним обов'язком нащадків. Елогії — це лаконічні сумовито-ліричні панегірики, влучні, виразні, переконливі сентенції, що можуть стати афориз­мами: «тетепіо тогі» (лат. пам'ятай про смерть), «Світ ловив мене, та не впіймав» (Г. Сковорода).

Академічне красномовство

Найважливішим і найскладнішим у риторичній практиці є пуб­лічне ораторство. Власне, антична риторика й виникла як наука про публічну (на площах, зборах, у судах) живу промову. У пізніші

часи поступово почалося розгалуження і відбрунькування інших видів і жанрів промов, розвинулося галузеве (академічне, військове, педагогічне та ін.) красномовство, збагатилося мовними засобами і специфічними технічними прийомами. Проте й досі головним ви­пробуванням для ораторів залишається жива публічна промова пе­ред великою аудиторією, бо вона багатоаспектна, відповідальна і трудомістка.

Публічне красномовство комбінує і синтезує в собі багато ознак. Це видно з таких його характеристик:

а) за змістом воно є суспільне важливим і проблемним;

б) за формою реалізації публічне мовлення є писемно-усним;

в) за відношенням до форми мовлення є книжно-розмовним;

г) за функціональним типом мовлення публічна промова може бути синтезом елементів усіх функціональних мовних типів — розповіді, опису, міркування, монологу;

д) за характером реалізації публічне мовлення є підготовлено-імпровізаційним.

Змістом публічних промов обирають, як правило, дуже важливі і часто проблемні для їх вирішення питання суспільно-політичного, громадського чи виробничого життя. Це можуть бути проблеми, що потребують публічного ствердження чи заперечення, аргумен­тації чи спростування, розв'язання конфлікту та обрання правиль­ного вибору.

Писемно-усна форма реалізації публічної промови означає, що вся підготовча робота (задум, концепція, породження тексту: тези, положення, докази, факти, мовне вираження) фіксується на папері, тобто має писемну форму і належить тільки оратору. Цей писемний етап необхідний для того, щоб промовець сам умів викласти хід своїх думок послідовно, логічно, несуперечливо, нічого не забути з основних думок («не загубити думку»), докладніше розібратися у власних судженнях і відчути їх вагу. На цьому етапі промовець може виявити, що те, яке здавалося йому важливим «в умі», вияв­ляється не таким суттєвим, якщо його вже написано на папері. Проте можуть з'явитися якісь нові нюанси думок. Д. Карнегі ра­дить постійно занотовувати свої думки й обдумувати їх, розмірко­вувати. В цей час ніби «ваша свідомість перетворюється у дійсно творчу силу... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і її словесну форму... значно легше аналізувати факти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема — наполо­вину розв'язана проблема»'.

Часто людині здається, що вона скаже без написаного тексту швидше, більше, точніше, тому що писання справді трудомістке.

Однак вона не може бути впевнена в тому, як вона це скаже, а не-

оформлена в мову думка або погано оформлена не зможе переконати слухачів, досягти мети.

На етапі виголошення промови підготовлений текст має відчу­житися від паперу і стати ніби усномовним породженням. Тут на­стає зручний момент для мовної імпровізації, але вона буде лег­кою й природною, якщо промовець знатиме, що вона заземлена на уже відшліфований і готовий у голові писаний текст. І якщо через брак доброго настрою чи з іншої причини у процесі виголошення промови не виходить гарна імпровізація, то ніколи не станеться провалу, бо можна легко «опуститись» на надійну платформу — готовий і завчений писаний текст. Цю звичку добре виробити тим, кому промовляти доводиться дуже часто незалежно від бажання, а залежно від потреби (лекторам, викладачам).

Отже, у публічній промові роль писемної і усної форми мови майже врівноважується. Нині писемну підготовку можна полег­шити за допомогою комп'ютера.

Писемно-усна форма реалізації публічного мовлення надає про­мові книжно-розмовного характеру, що виявляється найбільше на підготовчому писемному етапі: у граматичній правильності, дотри­манні норм літературної мови, у логічній послідовності, точності і стислості матеріалу, у доцільності добору художніх засобів. Книж­ний характер публічної промови залежить від галузевої сфери функ­ціонального стилю: офіційно-ділова, виробнича, політична промова; навчальне, судове красномовство тощо.

\ Розмовний характер промови виявляється передусім у її усному проголошенні і використанні тих мовних виражальних засобів, зокрема емоційно-вольових, які впливають на слухачів і здатні ак­тивізувати їх сприймання та пізнавальну і творчу діяльність. Го­ловна вимога до виголошення публічної промови — це природність, а не штучність спілкування. Природність виявляється у безпосе­редності мовного контакту, звертанні до слухачів та їхній адекватній реакції, невимушеності розмови, спонтанності виникнення і виго­лошення думки, відповідній інтонації, доцільності використання невербальних засобів спілкування (міміки, жестів, поз, рухів), у пристойному вигляді особи промовця.

Для слухачів сприймання виголошуваної промови є важчим, ніж писаного тексту, бо відсутній зоровий образ мови (текст) і повер­татися до сказаного неможливо, його вже немає. Така природа живого мовлення. Тому в процесі виголошення публічної промови можуть залучатися засоби усного розмовного мовлення, не перед­бачені писемним текстом: звертання і запитання, вставні слова, повтори — зв'язки і підхоплювачі тексту, паралельні синоніми або синонімічні заміни, пояснення окремих термінів чи інших слів, легке тлумачення, що не спотворює істинного значення.

Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов вияв­ляється у тісному зв'язку двох основних етапів: підготовчого і ви­конавського. На виконавському етапі імпровізація неминуча, тому що прочитаний без неї текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме ефект штучності. Проте імпровізація буде вда­лою тільки за наявності попередньої доброї мовної підготовки. На думку Д. Карнегі, «добре підготовлена промова — це 9/10 вимов­леної промови»'.

Про значення підготовчого етапу для імпровізації під час про­мови В. Гюго писав так: «Імпровізація — не що інше, як раптове і довільне відкриття резервуара, який називається мозком, але тре­ба, щоб цей резервуар був повний, від повноти думки залежить багатство мовлення. По суті, те, що Ви імпровізуєте, здається но­вим для слухачів, але є старим для Вас; говорить добре той, хто поширює роздуми цілого дня, тижня, місяця, а іноді і цілого свого життя у мовленні, яке триває годину»².

Публічне мовлення має кілька різновидів за галузевим і жанро­вим критеріями.

Лекційно-пропагандистське красномовство має в своєму складі три види виступів (лекцій):

а) власне наукові, теоретичні: лекції, наукові доповіді і повідом­лення;

б) науково-методичні: навчальні лекції;

в) науково-популярні: лекція-огляд, лекція-екскурсія, кіно- чи телелекція.

Наукові доповіді і повідомлення, наукові лекції містять теоре­тичні положення з теми якоїсь актуальної проблеми чи питання, докази і факти, ілюстративний матеріал. Виклад повинен бути об'єктивним, незалежним від суб'єктивних уподобань доповідача, добре аргументованим. Тут діють не емоції, а сила доказу, логічність міркувань і закономірність результатів. Стан промовця також має бути стриманим. Такі лекції, як правило, є монологічними.

Науково-популярні лекції до логічно викладеного об'єктивного змісту потребують ще емоційно-експресивних доповнень для того, щоб задіяти всі психічні можливості сприйняття у реципієнтів. Тому науково-популярні лекції мають багато підвидів. Залежно від того, які елементи мовного спілкування вводяться в лекцію, зокрема діало­ги чи полілоги, виділяють: лекцію-показ, лекцію-огляд, лекцію-бесі­ду, лекцію-інструктаж, лекцію-інформацію, лекцію-підсумок тощо.

Кожний з різновидів лекцій має свої композиційні особливості і прийоми активізації перцептивно-пізнавальних можливостей ре­ципієнтів, і кожний педагог, як щоденний оратор, має знати про них і володіти ними. Лекція-показ — це розповідь з демонстрацією того, що і як треба робити. Лекція-інформація — це послідовний виклад теоретичних положень з великим фактажем. Треба знайти спосіб так подати його, щоб не змішалося все докупи. Лекція-бесі­да — це вміла комбінація монологу і діалогу, що значно активізує увагу і мислення слухачів, робить їх співучасниками творчого пізнання.

До якого б виду не належала лекція, вона має продумуватися і будуватися за певним планом, в якому треба передбачити рито­ричні засоби активізації уваги слухачів.

Політичне красномовство

Політична промова — це заздалегідь підготовлений гострополі­тичний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрун­туванням, конкретними фактами, з накресленими планами, перс­пективою політичних змін.

Політичною промовою може бути парламентський виступ як публічне намагання переконати аудиторію в доцільності певної ідеї, заходів, дій. Для цього використовуються оригінальні пропозиції, аргументи, несподівані думки, емоційний виклад, швидка реакція, «рамка» мовного етикету.

Мітингова прамова — це запальний виступ, переважно на гостро­політичну, актуальну для суспільства або певної частини грома­дян тему, дохідливою для мас мовою, з емоційно-експресивними оцінками. Промовець має на меті спонукати людей до певних, ча­сто протиправних, дій або законотворців — до прийняття відповід­них законів.

Публічний виступ серед населення стимулює ораторську твор­чість, бо він завжди має бути сьогоденний і часто в різних, іноді непередбачуваних умовах: на заводі, у полі, на фермі, в порту, в аудиторії тощо.

Політичні промови майже завжди є гостропубліцистичними, тому що в них є ствердження якоїсь ідеї, погляду, напрямку, ідеоло­гічної позиції, а це неминуче означає відсторонення інших позицій, якщо навіть вони й не називаються. Вираження ідейної позиції, особливо на великий загал слухачів, завжди потребує пафосу, який може виражатися по-різному: вдалими, «ударними» перифразами, порівняннями і зіставленнями, епітетами й метафорами, мораль­но-етичними антитезами, ствердними запереченнями; повторенням певних ідеологем; гіперболами, актуалізацією окремих слів і ви­разів, влучних і дотичних до ситуації, оказіональним новотворен-ням, аритмічним синтаксисом, експресивним тонуванням. Попередньо підготовлена і написана політична промова завжди має бути розрахована на живе виголошення. І, як правило, політична про­мова вдається тоді, коли вона не прочитана і навіть не виголошена, а з розумом сказана.

Наприклад, можна уявити, як прозвучала під час виборчої кампа­нії промова кінорежисера Р. Синька про Івана Драча, і виділити в ній засоби публіцистичної політичної промови.

Апостол нашої свободи

Я з тих, кого доля не обійшла манівцями, дарувала бути причетним до визначних подій, зустрітися з видатними особами. Щоправда, не бачив живого Леніна — чи він поспішив, чи я не встиг; не вклонився Сталіну, бо той сидів занадто високо. Зате балакав з бабою Ревихою, яка пройшла пішки до Києва, аби помолитися у святинях наших. Щодня був колись при своїй бабуні-пророчиці Ганні, яка прожила 97 літ, а зазнала нашого горя на тисячу років наперед, але жодного разу протягом життя не запла­кала. Я був серед тих, кому стріляли у вічі беркутівці з газових пісто­летів, коли ховали на центральній площі України патріарха Володимира, і тих, хто прощався у зливу на Байковому кладовищі з совістю України — з Олесем Гончаром.

Зібравши розум і совість воєдино, безкомпромісно, боляче, міркую: а • кому сьогодні уособлювати нашу совість? Зваживши всі «за» і «проти», я без вагань віддаю свій голос за Івана Драча.

Чому саме Драч — один із найдостойніших на титул «Совість Украї­ни»? Він — один із небагатьох, які здатні говорити правду, не впадаючи у дрібні чвари, зведення особистих рахунків. Дякуючи людям з діапазоном мислення Драча, ми щасливо вирвалися з імперського ярма, не потра­пили до кривавої пастки, не роздмухали на нашій землі війну, не рубали супротивників лопатами, не стріляли з гармат у власне законодавство.

Відкриваючи у 1996 р. пам'ятник княгині Ользі, Драч не шкодував себе і всіх нині сущих великих: «Ми, тимчасові кияни, прийшли до вічної киянки».

Драч не пнеться на п'єдестал. Його щоденно розривають на шматки:

скажи там, виступи тут, захисти цих, тут Драч — поет, там Драч — полі­тик. За надвантаженням не завжди уздріти непересічної людини, внут-. рішньо зосередженої, по-селянському чистої, вразливої, лише сильнішої за нас духом, пройнятої почуттям високого обов'язку.

Драч спромігся стати оракулом свого часу за будь-яких правителів.

На відкритті пам'ятника Ярославу Мудрому Драч був, як завжди, сам собою, споглядав крізь окуляри, а бачив краще від зрячих, поруч з вищи­ми державними особами почував себе відповідальним лише перед вічністю: «Сьогодні ми освячуємо пам'ятник Ярославу Мудрому, який мудрий тисячу літ. Цей пам'ятник — застереження сьогоденним правите­лям, які мудрі лише при владі».

В інших устах, у присутності Президента держави, це виглядало б за­надто. Але ж це Драч — у нього все узагальнено, задля спільного добра, заради істини — це віщує совість України: або слухай, або згинь.

Заведений на Драча компромат давно не діє, йому не заліпити рота, не запроторити за грати, він — людина планети — звітує лише перед Богом,

власним народом, білими українськими хатами, землею, яка народила його, зростила, яку він ніколи не полишав.

Драч підсвідоме, а ми, його друзі й однодумці, абсолютно реально відчуваємо його генетичну спорідненість із Тарасом Шевченком. Їхня духовна близькість очевидна. Не полишаю мрії зняти фільм про Кобзаря й Драча водночас, зіставити їх у конверсії. Не задля приниження одного й возвеличення іншого. Лише задля одного: якомога виразніше уявити об­раз нашого Пророка, налагодити зв'язок розірваних поколінь, перекона­тися, що нам немає переводу, що всі ми —діти однієї землі, що наші сили невичерпні, що ми боремося й поборемо.

Драч — один з найавторитетніших синів нашого народу. Посланців Божих, апостолів нашої свободи. Є він чи немає його в нашому парла­менті — він завжди там присутній, бо він — один з тих, хто заклав осно­ви нового парламенту. Конституції, основ нашого життя.

Драч неймовірно працьовитий, постійно переповнений ідеями. Він, мов невтомний сівач, сипле зерно, і хоча не завжди в родючу землю, проте не кидає корисні сходи напризволяще, почату справу доводить до кінця, як би не тяжко було.

Така вже доля всіх геніїв і героїв, що вийшли в далеку дорогу з порогу святої української хати — білої, високоморальної, з ясними вікнами до сонця, добра, щасливого життя. ' Р. Синько