Гравець не так досконало володіє м'ячем, як оратор душею лю­дини»1

Цими думками не вичерпується обсяг ідей і зміст інформації про риторику як обов'язок оратора, як дар переконливої мови, що «лікує душі»; інформації, висловленої у десяти книгах «Ритори­ки» Феофана Прокоповича. Він знову закликає молодь до праці:

«Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не об­манути вашого довір'я, сумлінності, зусиль і праці для осягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу присвяти­ти цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне й корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кін­ці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цін­ністю перевищує будь-які труднощі і працю»². Як бачимо, це па­фосне ставлення Ф. Прокоповича до риторики й оратора повністю відповідає, а часом і перевищує те, що панувало в античній ри­ториці.

Риторичний ідеал

В античній риториці послідовно виробилися два риторичні ідеа­ли. Для ораторів — носіїв першого ідеалу — головним у риторичній діяльності є переконливість, далі істинність переконливого мовлен­ня, моральність на користь суспільству, чіткість і впорядкованість. Цей ідеал називають сократівським.

Другий риторичний ідеал вважають софістичним. Для носіїв і прихильників цього ідеалу характерною є формальна переконли­вість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мовлення, самовираженість і корисливість оратора.

Сучасні ритори вважають, що зараз діють три риторичні іде­али³.

Перший з них можна назвати близьким до софістичного, але нині він дуже американізований, саморекламний, нав'язливий, такий, що повсюдно заполонив собою засоби масової інформації і спря­мований на маніпуляцію свідомістю мас.

Другий риторичний ідеал несе в собі морально-етичні цінності східнослов'янського, давньоукраїнського ідеалу. Він близький до першого античного ідеалу — ідеалу переконаності й істинності, ідеалу Платона і Сократа.

Третій риторичний ідеал сформувався в імперський і радянський часи. Цей риторичний ідеал називають тоталітарним, пропаган­дистським.

Усі ці ідеали у видозмінених формах живуть і нині в мовосфері

(сучасного українського суспільства. І це закономірно. Шкода, що вони разом не становлять єдиної виваженої риторично-ідеальної системи, в якій мали б відповідати певним соціальним моделям життя і поведінки мовців. На жаль, в українському суспільстві нині поширюється сучасний американський риторичний ідеал, чужий слов'янській культурі, зокрема українській, яка завжди мала міцні традиції успадкування еллінської античної культури. Американ­ський ідеал перемагає наші ідеали у засобах масової інформації і масової культури. Українське суспільство ще не звільнилося і від тоталітарного риторичного ідеалу. Нагальні, закличні, категоричні, безапеляційні промови багатьох наших політиків сприймаються як рудименти радянської епохи: авторитарне мислення, нетерпиме

»1 монологічне мовлення, мовна агресія, телефонне право, влада на слово, підкорення співрозмовника тощо. Все це можна назвати політизованою псевдориторикою.

Слов'янський, давньоукраїнський риторичний ідеал формувався на античних грецьких традиціях та християнських морально-етич­них цінностях. Характерними ознаками для нього є честь, благо­родство, смиренність, милосердя, шляхетність, слухняність, по­божність, духовність. Ці засади сформували риторичний ідеал любові, або ідеал гуманістичної риторики, спрямованої на досяг­нення гармонії стосунків за допомогою засобів мовного спілку­вання.

У грецькій риториці слово любов було багатозначним:

1. Любов конкретно-чуттєва, еротична. Це пристрасть (любощі), і чуттєвий потяг до віддаленого суб'єкта (туга за кимось).

2. Любов-симпатія (почуття внутрішньої близькості, спорід­неність душ). Підвиди: дружба, відданість, інтерес (до науки), по­вага, любов батьків.

3. Любов розумна — повага, розум, обов'язок, опіка. | 4. Любов почуттєва — співчуття, жалість, співпереживання.

Гармонія в риториці — це логічна послідовність міркувань і впорядкованість мовлення, це міра матеріалу і помірність його викладу, певний мовленнєвий лад. В античній риториці гармонія називалася космосом і означала «впорядкованість», «прикра-шеність». Звідси й сучасне значення слова космос (лад всесвіту) | та слова косметика (прикрашеність, упорядкованість).

| Ритори-педагоги завжди вважали, що розум, почуття, волю тре-I ба виховувати на засадах добра, краси, гармонії. Риторика любові; запобігає конфліктам, пом'якшує конфлікти і суперечки, гармоні-І; зує суспільство. Про це мають пам'ятати не тільки оратори, а й усі мовці, зокрема педагоги, політики, урядовці, лідери суспільної думки.

Основні вимоги до промовців в аспекті риторичного ідеалу мож­на згрупувати в такі позиції:

1. Сповідування певного риторичного ідеалу, тих принципів, які визначають обраний ідеал, реалізація ідеалу в риторичній прак­тиці через дотримання певних рис.

У системі слов'яно-українського риторичного ідеалу, що роз­винувся на ґрунті античної риторики в епохи (барокову, романтич­ну, неоромантичну) українського національного відродження, були необхідними такі риси: системність, чіткість, міра, порядок, рівно­вага, витримка, терпіння, самодисципліна, витривалість, подвиж­ництво.

В такому риторичному ідеалі переважала гармонійна триєдність:

а) ідея, думка, задуми, істинність;

б) моральна спрямованість на добро, етичність, благо, справед­ливість, гуманність;

в) краса як гармонія змісту і форми, доцільність і мовна довер­шеність.

Цей ідеал започаткувався на грунті візантійсько-слов'янської християнської філософії, потім підтримувався ідеями ренесансної західноєвропейської духовної культури та реформаційними впли­вами. Можна вважати, що у XVI ст. в основних рисах визначився український риторичний ідеал (Лаврентій Зизаній, Памво Берин-да, Іов Борецький, Іоаникій Галятовський, Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький та ін.) у контексті загальних реформацій­них змін і слов'янського Відродження. У XVII ст. український ри­торичний ідеал набув рис полемічності, значно зміцнився підтрим­кою українського козацтва, що збройною силою виступало на за­хист українських вольностей, земель, християнської віри і рідної мови (Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького). Це доба українського бароко, наснажена захід­ноєвропейськими ідеями гуманізму, раннього Просвітництва у синтезі з українською ментальністю і суспільно-історичними та культурними процесами на вже роз'єднаних українських землях. Найбільшого розквіту український риторичний ідеал досяг у пе­дагогічній, науково-навчальній і суспільно-культурній діяльності визначних риторів, проповідників, педагогів Київської колегії, а потім Києво-Могилянської академії (П. Могила, І. Гізель, С. Явор-ський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський, Г. Кали-новський, О. Козачківський, Ф. Кокуйлович, К. Кондратович, О. Ко-нонович-Горбацький, 3. Козлович)', Всі вони викладали риторику

в Києво-Могилянській академії та колегіумах і семінаріях міст і

і містечок України (наприклад, Чернігові, Переяславі та ін.), писа-

; ли підручники з риторики.

; У XVII—XV III ст. сформувався український бароковий риторич-

' ний ідеал з перевагою кордоцентризму, ліроепічності, естетичності, вільнодумства (його риси помітні в українській літературі з часів Київської Русі, епохи І. Вишенського і Г.Сковороди та аж до кінця

^; XX ст.). Наступні часи додали до риторичного ідеалу свої риси.

Лінгвіцид української мови, постійні заборони й утиски усіх культурних форм суспільного життя у багатьох українців гасили національну свідомість, а в інших її пробуджували, спонукали до опору, гартували волю, змушували до винахідливості у художній мовотворчості. Український риторичний ідеал стає пристрасним,

; вольовим, образним, багатожанровим, бо шукає шляхи свого ви­раження в умовах заборон. Його формують мовотворчість Івана Котляревського, супліки й оповіді Григорія Квітки-Основ'яненка, поеми й особливо послання Тараса Шевченка, записки Пантелей­мона Куліша, публіцистика Михайла Драгоманова, історичні праці і політичні промови Михайла Грушевського, присвяти й промови та поеми Івана Франка, поетична «огненна мова» Лесі Українки, мовні дискусії Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, епістолярій Панаса Мирного, журналістика Олени Пчілки і ще творчість багатьох визначних українських мов­них особистостей.

Тоталітарна самодержавна і радянська епохи породили «мову влади», авторитарне, директивне мовлення, за античною ритори­кою — «агональне» мовлення. Сучасне українське суспільство прагне позбавитися цих тоталітарних нашарувань, оновити свої духовну і культурну сфери, тому надає перевагу конструктивному діалогу, мовному порозумінню, ідеям гуманістичної риторики.

2. Моральний обов'язок оратора — бути чесним, справедливим, доброчинним, відкритим для людей.

3. Висока освіченість оратора. Оратор повинен мати ґрунтовні знання не тільки з предмета мовлення, а й з проблем усього курсу цієї дисципліни і дотичних тем із суміжних наук.

4. Обов'язковим для оратора є вільне володіння сучасною укра­їнською літературною мовою, зокрема її стилістичною системою, функціональними стилями та жанрами, способами та прийомами організації художніх засобів для підготовки й виголошення промов.

5. Виразне індивідуальне мовомислення. Добре, якби кожен ора­тор, промовець мав власний ораторський стиль з характерними індивідуальними рисами свого публічного мовлення, вмів створю­вати потрібну тональність, колорит спілкування.

6. Промовець має бути національне свідомою особистістю і по­зитивно впливати на мовну практику.

До індивідуального ораторського стилю можна віднести:

— усвідомлення потреби і виховання оригінального мовомис-

лення;

— власну мовотворчу манеру, що виявляється в особливостях композиції промови, побудови фраз, схильності до вживання пев­них слів і словосполучень, окремих художніх засобів;

— поведінку промовця в аудиторії; вміння відчувати «центр» спілкування, вчасно переключати увагу слухачів;

— кінесику і міміку та характерні жести;

— техніку вимови і дикцію, ритмомелодику. Отже, той, хто хоче стати майстерним промовцем (оратором, красномовцем), повинен подбати про:

— освіченість і глибокі знання свого фаху та дотичних до нього;

— риторичний ідеал, який би хотів наслідувати;

— пошук промовців, чиє мовлення відповідає його смаку, в кого він хотів би вчитися, знайти свій мовний авторитет;

— власний ораторський стиль;

— вміння вести розгорнений монолог (лекцію) з фахової пробле­матики;

— вміння вести конструктивну бесіду;

— володіння полемічним красномовством, культурою діалогу і полілогу у дискусіях і диспутах;

— морально-етичний облік освіченої і вихованої людини;

— вміння користуватися скарбницею античної і національної риторики, ораторським досвідом попередників і сучасників (вико­ристовувати взірці промов і текстів, прийоми риторичної техніки, стилістичні засоби національної мови).

ВИДИ КРАСНОМОВСТВА