Український авангард початку ХХ ст

Одна з найбільш адекватних моделей мистецтва ХХ ст. набула показової досконалості в художній культурі України 1910 – 1920-х рр. Український примітив: народна картина, ікона, твори художників-аматорів – саме в цей час досягає певної кондиції, що потребувала відповідної структурної зміни, а це входило у змістовні та формальні параметри авангарду.

Українськийавангард – мистецтво, яке створювалося в Україні та за її межами вихідцями з України, будучи важливим компонентом європейського та світового авангарду, мав притаманні лише йому риси. Творчо сприймаючи й враховуючи принципи і форми мислення того фольклору, що побутував під час його формування від народної ікони, писанки, настінних розписів до “базарних” виробів наївно-кітчевого характеру, український авангард саме завдяки своїм потужним фольклорним резервам посів почесне місце в мистецтві ХХ ст.

Художній авангард українських митців, знавців фольклору, міфології, обрядових витоків мистецтва, теоретиків та практиків художньої культури О. Архипенка, О. Богомазова, М. Бойчука, В. Пальмова, К. Малевича, Д. Бурлюка, О. Екстер, А. Петрицького містить у собі примітивізм як фактор своєї причетності до народної культури.

Саме поєднання найсуттєвіших рис поетики європейського абстракціонізму як явища модернізму (акцентація двох головних для живопису абстракцій: кольору і геометричних форм) із традиціями українського селянського мистецтва та іконопису дали змогу Казимиру Малевичу здійснити феноменальний стрибок з кубізму до супрематизму. Цей напрямок, створений Малевичем, став одним з найбільш значущих художніх напрямків ХХ ст., а серія селянських картин художника, відтворюючи архетипи неолітичного мистецтва й символи народного примітиву, зафіксувала есхатологічний трагізм та передчуття голодомору в Україні (К. Малевич. Селяни).

Опозиційне ціле “авангард – примітив” свідчить про те, що звернення до скарбниці колективного несвідомого, до архетипів, які відкривали глибинний смисл подій і допомагали зрозуміти єдність національного та загальнолюдського, було актуальним на початку ХХ ст. з його соціально-політичними катаклізмами.

Цей процес авангардистського перетлумачення культурно-стильових здобутків мистецтва неоліту, Єгипту, Візантії, Середньовіччя, бароко, Ренесансу, європейського модернізму і національного народного мистецтва найбільш талановито і яскраво втілився у творчості М. Бойчука і його учнів і однодумців І. Падалки, В. Седляра, О. Павленко, Т. Бойчука, О. Білюкова та ін.

Історія терміна “бойчукізм” та створення “школи М. Бойчука”

Означення “бойчукізм” постало з брутальної клички. Але згодом це визначення не лише об’єднало діяльність видатного українського художника Михайла Бойчука, усіх його учнів та послідовників (пригадайте кубізм, фовізм), а переросло у світоглядний термін, який обіймає одну з найбільш розроблених версій теорії творення нового мистецтва.

Інтернаціоналізація світової культури, яку так енергійно проводив XIX вік на зламі цього століття обернулася своєю протилежністю – широкою панорамою рухів за національне самоствердження. Рух бойчуківців – один з них. І, може, саме тому, що зараз міра інтернаціоналізації культури дуже і дуже висока, знову виникає бажання повернутися до початків, щоб зрозуміти сьогодення.

Загальний для образотворчого мистецтва початку ХХ ст. поворот до примітиву відбився не тільки в творчості П. Пікассо, В. Кандинського, Ж. Брана, А. Матісса, а й в творчості Михайла Бойчука, який шукає нових засобів виразності на шляху повернення до народних традицій.

Саме походження Михайла Львовича Бойчука (а народився він у 1882 р. у бідній селянській родині на Тернопільщині на березі Гнилої Рутки) обумовило його інтерес до народної творчості і глибинне знання фольклору, народного декоративно-прикладного мистецтва. Ще підлітком Михайло звернув на себе увагу митрополита Андрія Шептицького, мецената й збирача старовинного українського іконопису, цей митрополит і організував початкове студіювання Бойчука у художника Ю. Паньковича у Львові. Потім було навчання в рисувальній школі у Відні (1899 р.), закінчення Краківської академії мистецтв (1899 – 1904 рр.), навчання в Мюнхені(1906 р.). Усе це обумовило щасливе поєднання народних витоків і джерел із світовим рівнем розвитку образотворчого мистецтва в художній манері Михайла Бойчука.

“ Школа Бойчука ” – не заклад, а широка система мистецьких поглядів, ідейних принципів й методики роботи. Вона існувала скрізь, де був Бойчук – в Парижі, у Львові, Києві, Одесі, Харкові.

Ще у 1908 р. в паризькій майстерні Бойчука збиралися і працювали разом художники Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Нелепинська (потім дружина), Софія Бодуен де Куртене. А вже в травні 1910 р. на виставці в “Салоні незалежних”, де експонувалися твори понад 2 тисяч живописців в 43 залах, з’явилися 18 колективних робіт “ Школи Бойчука ” під загальною назвою “ Відродження візантійського мистецтва ”. Її тип і почали називати “ Неовізантисти ” (тобто нові візантисти). У цих невеличких, написаних на дерев’яній основі темперою по золоченому тлі (традиція ікон українського бароко), портретах і композиціях українська старожитність проглядала крізь вишуканий візантійський живопис. Сам Бойчук наполягав на тому, що українське мистецтво не тільки на початку формування розвивалося під впливом візантійського, але й було дуже близьким до нього. Візантійщина для України не чужа. “Візантійська культура перетворилася з нашою поганською культурою, може тисячолітньою”, – писав С. Бачинський.

Бойчук особисто знав Дерена, Пікассо, Брака. Але це не означало, що Бойчук хотів перенести їхні принципи у свій живопис. Він вважав, що є невичерпні суто українські джерела зразків в іконах, мозаїках, архітектурі, різбленні, скульптурі.