Філософія бароко. Григорій Сковорода

Філософською основою українського бароко стає неостоїцизм, а точніше переосмислені в християнському ключі ідеї давньоримського філософа І ст. н. е. Сенеки. Проблемою, що перебувала в центрі уваги як католицької, так і протестантської думки (янсенізм, пієтизм, “друга схоластика”) була проблема волі та благодаті.

Особливо яскраво неостоїцизм виявився у Г. Сковороди (1722 – 1794 рр.) в загостренні уваги до етичних аспектів барокового алегоризму. Український філософ виходив з постулату про двоїстість світу, про поєднання в ньому духовного й фізичного начал і про взаємозв’язок та взаємодію цих начал, єдність людини і природи. Розчиняючи Бога в природі, український філософ розвиває ідеї пантеїзму. За вченням Г. Сковороди про 3 світи, існує три сфери, що обумовлюють мислення і поведінку людини:

1. Всесвіт – “великий світ”;

2. Людина – мікрокосм, “малий світ”;

3. Світ символів, або Біблія, що зв’язує макрокосм із світом людини.

Усі вони мають “дві природи”: матеріальну і духовну, видиму і невидиму. Людина – мікрокосмос, що відображає макрокосмос. Щоб пізнати великий світ, треба насамперед займатися самопізнанням і самовдосконаленням, бо познаючи “малий світ” людина просувається до пізнання Всесвіту.

 

Естетика бароко

Бароко було реакцією на ускладнення життя людини в умовах переходу до іншого устрою життя, тому воно відбивало цей суперечливий рух людства, смисл якого був прихований у безмежній різноманітності речей, властивостей. Це і обумовило естетику бароко.

По-перше, бароко – це мистецтво синтезу, об’єднання-зіткнення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно поєднуються:

- міфологічні (язичницькі) і біблійні образи;

- чуттєвість і аскетизм;

- абстрактність і натуралістична конкретність;

- фантастика і правдоподібність.

Це завжди поєднання непоєднуваного.

Фіксуючи трагічні суперечності дійсності, бароко фокусує увагу на темах:

- життя і смерті;

- тлінності і вічності;

- суєти і щастя.

Це породжує барокові ідеї: “життя як сон” і “життя як театр” – тобто центральну в бароко ідею ілюзорності, марності людських справ.

Типовою для бароко є тема смерті, пов’язана з естетизацією огидного, натуралістичними описами.

Для бароко характерний комізм, прагнення до всеохоплення та універсальності. А також – дидактизм, повчальний пафос. Ця художня концепція світу відбилася і в стильових особливостях бароко:

- динаміка образів і композицій;

- метафоричність;

- емблематичність, символізм, алегоризм, які були (і це ознака бароко) загальнозрозумілими. Велику роль тут відігравала традиція Середніх віків, їх символіки: талант митця виявлявся у тонкощах тлумачення цих емблем і символів;

- захоплення декором, формою, вишуканою і віртуозною;

- емоційність.

Такі стильові ознаки притаманні літературі, архітектурі, образотворчому мистецтву і музиці українського бароко.

 

Література і театр бароко

Важливу роль у розвитку українського бароко відіграла Києво-Могилянська академія (колегія), заснована у 1632 р. Саме там відбувалася переорієнтація освіти із “словено-грецької” за характером і структурою на “латинську” (тобто західноєвропейського зразка). Колегія, де викладання проводилося латинською мовою, орієнтувалася на тогочасні польські та західні університети. Але засновник колегії Петро Могила (якого, до речі, канонізувала православна церква і тут примирилися Московський і Київський патріархат) добре розумів, що зберегти національну самобутність можна лише в умовах синтезу набутків європейської освіти й православно-руської культурної традиції. Вже цей синтез надавав колегії (а з 1701 р. – Академії) барокового характеру.

Система барокових поглядів відбилася в теоретичних курсах поетики та риторики, що викладалися у Києво-Могилянській Академії та були орієнтирами і для російських письменників не тільки XVIІ, а й XVІІI ст. Це так звана “шкільна теорія”, представлена трактатом-курсом Ф. Прокоповича “De arte poetica” (1705 р.), поетикою “Сад поетичний” Митрофана Довгалевського (1736 – 1737 рр.).

У поетиках, як зазначає Г.М. Сивокінь (Давні українські поетики. – Х., 1960. – С.76), є дві головні частини: перша – це вчення про роди поетичні: епопея, драма, лірика, елегія (бо це навчальний курс з поетики); друга – настанови щодо курйозних віршів: загадки, хроновірші, акровірші, ієрогліфи – це (на відміну від першої частини, яка грунтувалася на античних поетиках – Арістотеля, Горація) суто барокова частина. Увага до алегорій, емблематики та символіки в київських поетиках свідчить про їх бароковий характер.

Яскраві зразки бароко дає українська поезія, найбільш популярними жанрами якої були: епіграма, геральдичні вірші, епітафії, курйозні та фігурні вірші.

Складна форма, словесно-декоративний орнамент, спроба через стилістичні ефекти зацікавити читача характерні для творів І. Величковського (“Зегар з полузегарком”; в І частині – гра слів: “минута” – минати; в ІІ частині – поетика; найхарактерніші барокові поезії: рак, ехо, акровірш, азбучний вірш, лабіринт, вірші у формі піраміди, куща, хреста). Для масової панегіричної шкільної поезії характерні метафори, алегорії, графічні прикраси.

Див.: слайди 1, 2

Це написаний у формі зірки вірш Симеона Полоцького “Благоприветствование царю Алексею Михайловичу по случаю рождения царевича а”. Зірка створюється з 8 променів з курйозних “серпантинних віршів”, початкові літери яких складаються в ще один акровірш – “Симеонъ”. Форма серця – ще один вірш із збірки Симеона Полоцького “Орел російський” (це був емблематичний цикл), вірш до 13-річчя царевича Олексія Олексійовича. Початок вірша – “Всяведный господь сердца испытует”, кінець – “Да возопиет боже славу тебе с чады своими”.

Значну частину літератури українського бароко становить емблематика. До жанру емблеми звертаються М. Довгалевський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. Емблема включала:

- малюнок;

- напис або заголовок;

- підпис, що пояснює весь предмет.

Г. Сковорода написав багато віршів, які були поетичним описом емблематичного малюнку. Відповідно до свого філософського вчення про третій світ символів, що поєднує Всесвіт із “малим світом”, являючи двоїстість світу, єдність духовного і фізичного його начал, Сковорода зробив саме символ організуючим елементом своєї поезії.

Успадкований із Середньовіччя символізм мислення досяг граничного вираження у творчому методі бароко. Одним із ключових образів української барокової поезії кінця XVI – середини XVІІI ст. був образ саду. Як і образ троянди, лілеї (див. Веселовский А.Н. Из истории розы // Избранные статьи. – Л., 1939. – С. 132 – 139), це символ, пов’язаний з ідеологічними та естетичними уявленнями Середньовіччя, етимологічно пов’язаний із “Піснею пісень”, де одним із центральних був образ “замкнутого саду” сестри моєї нареченої”, де лунало запрошення до коханого: “Прийди в мій сад”. У такому контексті сад стає символом раю, кохання, чистоти, вічного життя, блаженства.

Пізніше метафори “рай духовний”, “едем мисленний”, “вертоград небесний” почали використовувати як синонім означення церкви.

Символічний образ “мисленного саду” є і в заголовках. Це характерні для бароко назви-символи (“Обід”, “Ключ”, “Зерцало” та ін.):

- “Вертоград многоцвітний” а Полоцького (1676 – 1680 рр.);

- “Вертоград духовний” Гаврила Донецького (1685 р.);

- “Сад поетичний” Довгалевського (1736 – 1737 рр.).

Продовженням цієї традиції є і “Сад божественних пісень” Григорія Сковороди (1785).

Вкладом у бароко стала і драматургія, пов’язана, як і поетика, з Києво-Могилянською академією, де навчальна програма передбачала обов’язкове для викладачів риторики та поетики написання зразка драматичного роду – так званої шкільної драми, яку вивчали й розігрували на сцені школярі. Це типовий для бароко жанр, що об’єднував реалістичне світосприйняття дійсності з алегоричним відображенням, а алегоричні персонажі: Слава, Хоробрість та ін. були серед діючих осіб трагікомедії М. Довгалевського, М. Козачинського, Г. Кониського. Вершина жанру – трагікомедія Ф. Прокоповича “Володимир” (1705 р.) – історична драма про князя Володимира-хрестителя, в якій були закладені чіткі правила класицистичної драми.

Важливою складовою літератури українського бароко була ораторська проза С. Яворського, Ф. Прокоповича зі складним декорованим стилем, де стилістичні прикраси часто приховували зміст, але Ф. Прокопович і тут зробив спробу вийти за межі барокового погляду, описати у промовах дійсні події державного життя.

Історичні хроніки: “Літопис” С. Величка, “Хроніка” Феодосія Софоновича (1672 – 1673). “Синопсис”, виданий з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля (Київ, 1674 р.), який вважають першим підручником історії в Україні; любовна лірика – а Полоцького, Стефана Яворського, Дмитра Туптало, Феофана Прокоповича – славні сторінки українського бароко.

Музика

Музична культура цього часу теж відобразила барокові риси. Змінюється співвідношення словесного і музичного компонентів. Якщо в середньовічній традиції літературний і музичний текст були синкретичними і слово домінувало (це так званий розспів, коли літургійний текст залежно від жанру читався-виспівувався на певному висотному рівні), то тепер вони починають розділятися, і музика набуває самостійності. У XVІІ – першій половині XVІІI ст. виникають такі жанри, як кант і партесний спів.

Кант (від лат. cantus – спів, пісня) – трьохголосна пісня духовного або світського змісту. Канти співали кобзарі, учні й вчителі братських шкіл, колегій, бурсаки.

Партеcний спів (від лат. parstpartis – частина, і пізньолат. – partes – голоси) – багатоголосний хоровий спів за партіями без інструментального супроводу. Кожен з голосів (а їх було від чотирьох (бас, тенор, альт, дискант) до 12 і більше) вів свою мелодію. Партесний спів став оригінальним переломленням середньовічного григоріанського хоралу.

В Україні були не тільки розроблені теоретичні засади партесного співу (посібник українського композитора, хорового диригента та педагога М. Дилецького “Граматика мусікійська” (1677 р.), а й існували навчальні заклади, де готували фахівців для церковних хорів. Це Січова співацька школа (ост. третина XVII – 1775 рр.); Глухівська співацька школа (1738 – 1760-ті рр.), звідки вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751 – 1825 рр.) – реформатор церковного співу; київська школа музики, діяльність якої була тісно пов’язана із Києво-Могилянською академією, де були написані перші композиції для хору творця українського хорового стилю у духовній музиці Максима Березовського (1767 – 1808 рр.) – автор понад 30 хорових концертів, “Літургії”, “Всеношної”, “Херувимської”.

Українська духовна музика, створена цими композиторами, звучить у церквах багатьох країн світу.

Архітектура і живопис

В архітектурі і живописі (це, перш за все, гравюри) важливими ознаками бароко були:

- динаміка форм;

- декоративність;

- детальне опрацювання атрибутів.

“Декоративність, – як пише А. Макаров, – становить одну з найприкметніших ознак українського художнього мислення. І якби бароко не мало б жодних інших заслуг перед українським мистецтвом, то воно все одно посіло б почесне місце в його історії лише тому, що саме йому судилося найповніше передати притаманні українському національному характерові потяг до святковості, поетичності, смак до яскравих барв, рясного рослинного орнаменту і, що не одразу впадає в око, відтінок легкої задуми, ледь відчутного суму, який виникає, припустимо, в травні, коли видима краса світу буйно розквітає і водночас швидко зникає, опадає, розвіюється. Інакше кажучи, в українському відчутті прекрасного є ще й легке філософське забарвлення, що виявляється в розчуленості й сентиментальності”.

Звідси – бажання утримати цю примхливу красу, наситити нею життєвий простір.

Ці риси втілені в усіх жанрах мистецтва, але в архітектурі вони зберігаються у камені.

Українське бароко нерідко називають козацьким. Це, як вважає А. Макаров, перебільшення, але якась частина істини в ньому є, бо саме козацтво в XVІІ ст. було носієм художнього смаку і саме воно відобразило характерну для українців, для української ментальності двоїстість характеру: “то він дуже веселий, жартівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний”.

П’ятиверхий козачий собор – це ірраціональний образ світу, втілений в камені, це по-бароковому мінливий образ світу. І оцю барокову мінливість передано за допомогою рис, що відрізняли козачий бароковий собор від давньоруського, який був цілком раціональною будівлею: мав обличчя (фасад) і спину (абсиди), внутрішній простір раціонально поділяється на головне (“парадне”) і додаткові (нефи) приміщення.

У козачому соборі, який (через спосіб життя козаків) будувався не в монастирі, а на площі, нема обличчя й спини: він однаковий з усіх боків, ніби повертається весь час навколо своєї осі, передаючи суто барокове світосприйняття – відчуття неподільної єдності скінченого і нескінченого, безмежної складності всього сущого: церква в козацькім полку в Ніжині (1668) – перша така в Лівобережній Україні, Густинська церква (в ансамбль входило 4 церкви Троїцького собору (1672); Преображенський собор в Ізюмі (1684); Роменська Покровська церква (1764); Новгород-Сіверський Успенський собор (кінець XVІІ – початок XVІІІ ст.).

Див.: слайди 3, 4, 5, 6

Прояви загострено – декоративний смак можна побачити в щедро прикрашених каплицях Трьох святителів (1578); “Боїмів” (1609 – 1617) у Львові.

Див.: слайд 7

У Східній Україні існував так званий “рушниковий стиль” декорування, коли прикраси збираються в цільні вертикальні смуги, і це створює враження, ніби на стінах висять рельєфні рушники (Преображенська церква в Великих Сорочинцях (1732); Києво-Печерська Святоуспенська лавра; Дзвіниця церкви Різдва Богородиці на Дальніх печерах (1761)).

Див.: слайди 8, 9

Ще виразніше декоративні пристрасті української архітектури проявилися в так званому “килимовому стилі”, яскравим прикладом якого є дзвіниця Софійського монастиря.

Див.: слайд 10

Декоративність бароко обумовила наявність багатого декору (деталі барокового декору Троїцької надвратної церкви Святоуспенської Печерської лаври).

Див.: слайд 11

За часів І. Мазепи багато церков було перебудовано в руслі барокової естетики. Так і Софія Київська, строгий вигляд XІІ ст. якої ви бачили, дійшла до нас у пишному бароковому декорі:

- Софія часів Мазепи і Кирилівська церква, де внутрішній простір залишається здебільшого середньовічним (фрески – Ангел, що згортає небо) перебудована в бароковому ключі;

- Кирилівська церква.

Див.: слайди 12, 13

У XVІІІ ст. уже Растреллі будує у Києві вишукані барокові будови: Андріївську церкву, що поєднує риси козачого бароко із європейським каноном; Маріїнський палац.

Див.: слайди 14, 15

 

Живопис

Провідним жанром живопису епохи бароко в Україні була ікона. Зберігаючи візантійський іконописний канон, українські маляри XVI – XVII ст. завершують ті суто національні тенденції, що намітилися в іконописі попередньої доби: наближення ідеології ікони до конкретних обставин життя земного. Ось чому протягом цих трьох століть українські іконописці послідовно відмовляються від таких іконописних канонів, як зворотна перспектива, двомірність простору (площинність), лінійність. У результаті цього українська барокова ікона наближається до картини, точніше народної картини, лубка.

Характерні ознаки української барокової ікони:

· з’являється пряма перспектива, коли близьке зображено більшим, далеке – меншим;

· виникає ілюзія тривимірності (ширина, висота, глибина) простору;

· пейзажне тло особливо на іконах житійного характеру все помітніше нагадує природу України, а будівлі (що були абстракцією, символом світобудови) все частіше нагадують архітектуру міст. Довкілля втрачає умовність, натуралізується;

 

Див.: слайди 16, 17

· зростає декоративізм ікони, що досягається не тільки завдяки додатковим декоративним елементам, а й особливому використанню левкасу (білого ґрунту, що їм покривається іконна дошка): левкас прикрашається різьбленням – бароковими візерунками, квітками, рослинним орнаментом, які відтворюють красу української природи і втілюють характерну для бароко декоративність як ознаку стилю. Це різьблене тло покривалося золотом (символом Бога, за візантійським каноном), а по золоту вже писався образ, що надавало кожному кольору таємничого, божественного світіння;

Див.: слайд 18

· зображення святих, Ісуса Христа, Богородиці теж стають об’ємними, тілесними, отримуючи риси українського етнічного типажу обличчя: рум’яні щоки, українські вуса і т. ін., а одяг священних персонажів відмічений національними рисами.

Див.: слайди 12, 13

Барокова поетика яскраво виявилася і в українській графіці XVI – XVIII ст., тісно пов’язаною із розвитком книжкового мистецтва.

Декоративність, мальовничість, велике розмаїття в орнаментальному оздобленні книги, комбінації геометричного плетіння доповнені рослинним кольоровим орнаментом, що обрамляє всю сторінку довкола тексту, вишукані, бароково орнаменталізовані заставки та ініціали (початкові букви) – всі ці риси характеризують графіку рукописної книги епохи бароко.

Див.: слайди 20, 21, 22, 23

Друкована гравюра розвиває традиції рукописної книги: декоративні ініціали та заставки з першої сторінки Острозької Біблії (1581 р.), гравюра Євангеліст Лука з “Апостола” Е. Федорова (1574 р.).

Див.: слайди 24, 25

 

Література

1. Барокко в славянских литературах. – М., 1982.

2. Українська графіка ХІ – початку ХХ ст. – К., 1994.

3. Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Григорія Сковороди. – К., 1983.

4. Історія української ікони Х – ХХ ст. – К., 1996.

5. Макаров А. Світло українського бароко. – К., 1994.

6. Степовик Д.В. Слово й ілюстрація. Основні риси бароко в українській гравюрі // Українське літературне бароко. – К., 1987.

7. Сазонова Л.І. Жанр “вертоградів” у східнослов’янському літературному бароко // Українське літературне бароко. – К., 1987.

8. Українське літературне бароко. – К., 1987.

 

Ілюстративний матеріал (слайди)

1. Контурний вірш Симеона Полоцького у формі зірки із “Благо привітання” Олексію Михайловичу. – “Римологіон”.

2. Симеон Полоцький “Орел російський”.

3. Троїцька церква Густинського монастиря (фундації гетьмана Самойловича).

4. Преображенський собор в Ізюмі (1684 р.).

5. Роменська Покровська церква (1764 р.).

6. Новгород-Сіверський Успенський собор (кінець XVII – початок XVIII ст.).

7. Каплиця Боїмів. Львів. (1609 – 1617 рр.).

8. Великі Сорочинці. Преображенська церква

9. Дзвіниця церкви Різдва Богородиці на Дальніх Печерах.

10. Барокове вирішення першого ярусу дзвіниці собору Святої Софії у Києві. Початок ХVIII ст.

11. Деталі барокового декору Троїцької надбрамної церкви Святоуспенської Печорської лаври в Києві. XVIII ст.

12. Кирилівська церква в Києві.

13. Київський собор Святої Софії, перебудований у часи І. Мазепи

14. Церква Святого Андрія Первозванного в Києві.

15. Київ. Маріїнський царський палац.

16. Свята Старозаповітна Трійця. Волинська обл. XVII ст.

17. Різдво Марії, дошка, темпера. С. Нова Весь. Кінець XV – початок XVI ст.

18. Іоанн Богослов, дошка, олія, рельєфне різьблення тла по левкасу, золочення. Середина – ІІ пол. XVIII ст.

19. Христос Вседержитель, дошка, олія. ІІ пол. XVIII ст.

20. Сторінка з рукописного “Ірмологіону”. XVIII ст.

21. Декоративні ініціали з рукописів XVI – XVIII ст.

22. Сторінка з рукописної книги XVI ст.

23. Невідомий художник. Орнаментальна сторінка з “Пересопницького Євангелія”. 1556 – 1561 рр.

24. Орнаментальна заставка з першої сторінки та ініціали з “Острозької Біблії” (1581 р.).

25. Гравер “W.S.” Євангеліст Лука. Дереворіз з “Апостола” (1574 р.).

 

1. Контурний вірш Симеона Полоцького у формі зірки із “Благо привітання” Олексію Михайловичу. – “Римологіон”.	2. Симеон Полоцький “Орел російський”.
3. Троїцька церква Густинського монастиря (фундації гетьмана Самойловича).	4. Ізюм. Преображенський собор. 1684 р.
5. Роменська Покровська церква. 1764 р.	6. Новгород-Сіверський. Успенський собор. Кінець XVII - початок ХVІІІ ст.
7. Каплиця Боїмів. Львів. (1609 – 1617 рр.).	8. Великі Сорочинці. Преображенська церква, збудована в 1732 р. гетьманом України Данилом Апостолом.
9. Києво-Печерська Святоуспенська лавра. Дзвіниця церкви Різдва Богородиці на Дальніх печерах. 1761 р. Архітектор С. Ковнір.	10. Барокове вирішення першого ярусу дзвіниці собору Святої Софії у Києві. Початок ХVIII ст.
11. Деталі барокового декору Троїцької надбрамної церкви Святоуспенської Печорської лаври в Києві. XVIII ст.
12.Кирилівська церква в Києві ХІІ ст.; барокові фронтони, оздоблені ліпленим рослинним орнаментом, та бані збудовано у ХVIII ст. Архітектор І.Г. Григорович-Барський.	13. Київський собор Святої Софії, перебудований у часи І. Мазепи в стилі українського бароко.
14. Церква Святого Андрія Первозванного в Києві. 1747 – 1753 рр. Архітектор В. Растреллі, будівничий І. Мічурін.	15. Київ. Маріїнський царський палац. 1750 – 1755 рр. Проект архітектора В. Растреллі.
16. Свята Старозаповітна Трійця. Волинська обл. XVII ст.
17. Різдво Марії. Кін. ХV ст. — поч. ХVІ ст., дошка, темпера, 91,5х62, с. Нова Весь, тепер – Польща.	18. Іоанн Богослов. Середина — ІІ половина ХVІІІ ст. коло майстру Сорочинського іконостасу. Києво-Лаврська школа. Дошка липова, олія, рельєфне різьблення тла по левкасу, золочення. 100х70.
19. Христос Вседержитель. ІІ половина ХVІІІ ст. Дошка (2) липова, дві зустрічно врізані шпуги та дві торцеві (пізніші), левкас, олія. 37х30.	20. Сторінка з рукописного “Ірмологіону”. XVIII ст.
21. Декоративні ініціали з рукописів XVI – XVIII ст.
22. Сторінка з рукописної книги XVI ст.
23. Орнаментальна заставка з першої сторінки та ініціали з “Острозької Біблії” (1581 р.).
24. Орнаментальна заставка з першої сторінки та ініціали з “Острозької Біблії” (1581 р.).
25. Гравер “W.S.” Євангеліст Лука. Дереворіз з “Апостола” (1574 р.)