Госодарство укр. Зем в умовах феод .сист

Економічний розвиток України другої половини XIV – середи-

ни XVII ст. був зумовлений її бездержавним статусом. На початку

XVI ст. українські землі належали Великому князівству Литовському,

Польському та Угорському королівствам, Молдавському князівству.

Внаслідок об’єднання Великого князівства Литовського і Польського

королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава – Річ Пос-

полита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московсь-

кій державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. У середині

XVI ст. на Нижньому Подніпров’ї українські козаки заснували Запо-

розьку Січ [14].

На українських землях відбулися значні зміни у земельних відно-

синах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литов-

ських, польських, угорських, молдавських феодалів. У Великому кня-

зівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою і

пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господа-

рем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які на-

давалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці XVI ст.

землі отримували князівські намісники (старости), призначені на землі –

воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князя-

ми і боярами, повітовими воєводами і старостами. Так встановлюва-

лися васальні відносини. Васальна залежність визначалася в угодах і

присяжних грамотах. Володар землі міг її передавати у спадщину ли-

ше з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у

війську. У 1447 році польський король і Великий Литовський князь

Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю, та

поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV-XV ст. на українських землях

почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння. Най-

більшими власниками землі були польський король, Великий князь

Литовський і представники знатних родин. Протягом XVІ ст. у Вели-

кому князівстві Литовському було законодавчо закріплено права маг-

натів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 рр. великого князя

Сигізмунда І землі передавалися в довічне володіння. Литовський ста-

тут 1529 р. встановлював, що шляхтич має право лише на рухоме

майно, якщо володів маєтком на підставі військової служби магнатові.

Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда ІІ Августа гарантував не-

доторканність шляхетських володінь лише на державних землях за

умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволо-

діння яких не було пов’язане з феодально-службовою залежністю від

великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 р. остаточно

скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчу-

ження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя. Проте

вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя.

На Галичині, Холмщині, Белзщині, що перебували під владою

Польщі, княжі землі або перейшли у володіння польського короля, або

передавалися польській шляхті. Певна частина заможних галицьких

бояр отримали ствердні грамоти на свої володіння та поступово поло-

нізувалися. Ті з них, що виступали проти поляків, позбулися володінь

або емігрували до Литви.

На землях, що належали Польщі, інтенсивно зростало велике фе-

одальне землеволодіння та фільварково-панщинне господарство. Зе-

мельна власність зосереджувалася в руках королів, магнатів, шляхти,

церкви. Державні маєтки “королівщини” об’єднувалися в староства –

великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупо-

ваних навколо них “ключів” – окремих груп поселень, об’єднаних ад-

міністративне. У Руському і Белзькому воєводствах державні помістя

становили 1/5 поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині

XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень.

Проте високий рівень концентрації земельного фонду в державних

маєтках не свідчив про економічну могутність короля. Ця власність

часто була формальною, оскільки фактичними власниками землі були

магнати та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористування

існувала оренда, коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися

на певний, як правило, трирічний строк за визначену плату, і як заста-

ва, коли маєток давався в заклад кредитору за позичену суму. Строк

застави тривав до повернення боргу, дохід йшов на сплату процентів.

Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зростаючою по-

требою держави в грошах, так і втягуванням феодальних маєтків у то-

варно-грошові відносини, що зумовило нагромадження значних кош-

тів у великих землевласників

Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів.

Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської

унії 1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрян-

ських земель. Права на придбані або загарбані землі затверджувалися

королівськими грамотами.

Люблінська унія підтвердила звільнення шляхетського землево-

лодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох части-

нах держави, звільнялася від військової служби і державних повинностей.

Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося пе-

рерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення земле-

володіння середньої та дрібної шляхти. Були поширені захоплення

магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж [13].

Разом із магнатською і шляхетською зростала власність церков-

них феодалів: католицької, православної, уніатської церков. Велико-

князівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її

важливу роль у захисті інтересів феодалів. Становище православної

церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском

польсько-литовських феодалів, які вбачали у православній церкві опір

своїм намірам покатоличення і ополячення українського народу, вона

була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніат-

ської та католицької церков [13-14].

Протягом XVI – першої половини XVII ст. у структурі феодаль-

ного землеволодіння відбулися зміни, пов’язані з розвитком козацького

землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака

був хутір. Заможні селяни, крім землеробства і тваринництва, займа-

лися також різними сільськогосподарськими промислами.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з ХІІІ ст.

У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і мол-

давським феодалам. Після входження Сіверщини до складу Речі Пос-

политої (остаточно за Поляновським договором 1634 року) було про-

ведено ревізію земельних володінь. Землі, право на які не було доведено,

роздавали польським магнатам і шляхтичам. На Слобожанщині цар-

ський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з

якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних

повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих укра-

їнських людей [13].

Протягом XVI ст. відбулося обезземелювання селян та їх остато-

чне закріпачення. Литовський статут 1529 року заборонив селянам без

дозволу панів купувати або брати у заставу землю. За Литовським

статутом 1566 року за селянами визнавалося лише обмежене право

на рухому власність, а продаж землі допускався тільки між селянами

одного маєтку. Значно посилила залежність селян від феодалів “Уста-

ва на волоки” – аграрна реформа польського короля і Великого князя

Литовського Сигізмунда ІІ Августа, проведена в 1557 році в його має-

тках у Литві, Західній Білорусі та в Україні – у Кременецькому повіті,

Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було

збільшення дохідності великокнязівських маєтків розширенням гос-

подарської ріллі й посиленням селянських повинностей.

Згідно з “Уставами на волоки” руйнувалося громадське землево-

лодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на

волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену

ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею.

Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки

площа землі його відносилася до площі, переданої в користування се-

лян як 1:7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в ка-

тегорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Гос-

подарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси,

наділялися меншими наділами – півланом, “загородами” (приблизно

1/2 волоки).

Селянський наділ вважався спадковим, його можна було ділити,

але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У великокня-

зівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав

на землю. Основою господарства став фільварок, під який відводили-

ся кращі землі, об’єднані в одну велику площу. Селянам діставалися

окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільваркових земель була мен-

шою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршилась. Зме-

ншувалася площа земель громадського користування (пасовища і луки),

селяни фактично позбавлялися права користуватися лісами. Волочна

поміра зруйнувала також громадські порядки. Дворище було замінено

“димом” – селянським господарством з індивідуальною відповідальні-

стю за примуси. Селянська влада за німецько-польським зразком по-

ділялася на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше селян з

метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі.

Лавники допомогали війтові і не звільнялися від примусів. “Устава на

волоки” юридично закріпила належність селян феодалам [13-14]. Воло-

чна поміра 1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство,

сприяла оформленню шляхетського стану. Вона в основному була

польського походження або спольщена. Зростанню шляхетського

землеволодіння, так само, як і магнатського, сприяли великокняжі й

королівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоп-

лення селянських земель.

Посилилася феодальна залежність селян. Найінтенсивніше ці

процеси відбувалися в Галичині, на Волині, Поділлі, північно-західних

районах Київщини. У Наддніпрянській та Задніпрянській Україні, де

панувала народна колонізація, селяни були відносно вільними, жили в

слободах, їх залежність від феодала виявлялася у сплаті йому натура-

льної і грошової рент. На цих землях формувалося козацьке землево-

лодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів

на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили

зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної

боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визволь-

на війна середини XVII ст.