Нові підходи до забезпечення європейської безпеки у світлі сучасних викликів та загроз

Початок ХХІ ст. позначився загостренням низки глобаль­них проблем, але водночас окреслилися й унікальні можливості для створення нової архітектури міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Сьогодні жодна країна неспроможна гарантувати свою безпеку лише власними силами. У зв'язку з цим особливого значення набуває розширення Організації Північноатлантичного договору та європейського Союзу як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить при­родне прагнення європейських держав до взаємної інтеграції.

Розвиток подій у світі та на європейському континенті протягом останніх років засвідчив, що НАТО посідає провідне місце у складній архітекторі європейської та євроатлантичної системи безпеки. Така оцінка базується на тому, ЩО «...понад півсторіччя НАТО зберігає мир у Європі. Маючи у своєму розпорядженні арсенал звичайної та ядерної зброї, організація продовжує забезпечувати захист союзників і водночас слугує основою для розбудови широкої мережі співробітництва з країнами Кавказу, Центральної Азії, Росією та Україною. Жодна інша організація не виконує такого комплексу функцій».

За висновками експертів, НАТО є єдиною ефективною структурою в системі європейської та євроатлантичної безпеки й уособлює Всі її чотири основні функції. Нині ЄС збільшує ядро НАТО і намагається створити на його основі більш масштабний і глибокий простір європейської та євроатлантичної безпеки.

Але чи можна стверджувати, що в ХХІ ст. Північноатлантичний альянс увійшов як стала інституція безпеки, яка, удосконалюючи свої структур и понад півстоліття, практично не має проблем? Події, що сталися за останні декілька років, дають підстави констатувати, що за швидкоплинною зміною політичних декорацій на європейській сцені виникла потреба серйозних трансформаційних перетворень у європейських структурах безпеки, у тому числі й у НАТО.

Не буде помилковим твердження, що після закінчення «холодної війни» і розпаду Варшавського договору Сполучені Штати вже не задовольняла та роль, яку відігравав Альянс у європейській та світовій політиці. Практично в 90-х рр. минулого століття В НАТО почали відбуватися процеси стагнації. Крім того, змінилася природа та «географія» загроз, що постали перед Європою та Сполученими Штатами вже в новому тисячолітті. Відтак потрібен був новий підхід до нової ролі НАТО в ХХІ ст.

Після закінчення холодної війни, як зауважує державний секретар США з політичних питань М.Гроссман, Альянс ужив заходів, спрямованих на перегляд своєї доктрини та вдосконалення командних і військових структур для боротьби із загро­зами, що постали перед організацією. У Стратегічній концепції НАТО 1999 р. чітко окреслено сучасні виклики і зазначено, що «нові ризики, які загрожують миру та стабільності в євроатлантичному регіоні, стають дедалі очевиднішими: утиски та конфлікти на етнічному ґрунті, поширення зброї масового знищення, глобальне поширення технологій виготовлення зброї, тероризм».

Події 11вересня показали, що загроза для НАТО чи його окремих членів може надійти звідки завгодно й у будь-який час. Тому з огляду на зміни, які відбулися і продовжують відбуватися в середовищі безпеки, та небезпеку нових асиметричних загроз нагальність здійснення адаптації альянсу ставала дедалі очевиднішою.

«НАТО потребує: термінового оновлення. Довіра до Альянсу під загрозою. Недоліки оборонної спроможності союзників, що вочевидь проявилися в ході операцій під проводом США в Афганістані, та відсутність чіткого бачення ролі Альянсу викликають серйозні запитання щодо життєздатності організації. Ця криза довіри ускладнюється трансатлантичними розбіжностями, що спостерігаються в кількох галузях. Якщо празька зустріч лідерів країн Альянсу, що здобула назву «саміту розширення», не перетвориться на справжній «саміт трансформації», існування НАТО втратить свій сенс і організація почне відмирати». Це слова екс-голови Військового Комітету НАТО генерала Науманна.

Основним результатом празьких рішень слід вважати прийняття комплексу заходів, спрямованих на посилення можливостей НАТО протистояти головним сучасним загрозам безпеці: тероризму та поширенню зброї масового ураження і засобів її доставки. Це, зокрема, знайшло відображення у воєнній концепції захисту від тероризму, згідно з якою оновлений Альянс має бути готовим до проведення операцій з попередження тероризму, антитерористичних операцій, операцій з урегулювання загроз та наслідив терористичної діяльності, а також «операцій взаємодії».

Які ж зміни відбулися в поглядах НАТО відповідно до празьких рішень щодо забезпечення європейської! та євроатлантичної безпеки?

По-перше, члени Альянсу узгодили свої погляди на Нові загрози і Своє бачення найефективніших засобів реагування на них, тероризм і поширення зброї масового знищення визнані двома головними загрозами ХХІ ст. Окремим рядком зазначено про прагнення країн НАТО розвинути більш ефективний потенціал для протистояння комп'ютерному тероризму.

По-друге, було прийнято нову Воєнну концепцію захисту від тероризму, яка є частиною програми заходів, спрямованих на суттєве поліпшення потенціалу країн-членів Альянсу в цій галузі, Це стосується, зокрема, активізації обміну розвідувальними даними та вдосконалення процедур урегулювання наслідків критичних ситуацій.

По-третє, було досягнуто консенсусу щодо засобів реагування на загрозу поширення зброї масового знищення, Лідери країн-членів НАТО узгодили свої позиції стосовно необхідності вдосконалення механізмів виявлення ЗМЗ, забезпечення збройних Сил країн Альянсу кращими засобами захисту від дії такої зброї.

По-четверте, лідери країн-членів НАТО, співпрацюючи з країнами-партнерами, дійшли згоди щодо втілення в життя Плану дій на випадок надзвичайних станів цивільного характеру, цей документ спрямований на підвищення рівня Готовності цивільного населення до можливих випадків із застосуванням хімічних, біологічних або радіаційних речовин, а також на надання допомоги національному керівництву в ліквідації наслідків подібних нападів.

По-п'яте, глави держав та урядів НАТО започаткували технічний аналіз у галузі протиракетної оборони Альянсу, спрямований на визначення можливостей більш ефективного захисту територій, збройних сил та населених пунктів країн НАТО від цілого спектра ракетних загроз.

По-шосте, лідери держав Альянсу досягли консенсусу щодо військових ресурсів, необхідних для протистояння новим загрозам. Вони погодилися з тим, що потрібно реформувати командну структуру НАТО, щоб зробити її більш оперативною і спроможною до швидкого розгортання. Члени Альянсу також зобов’язалися вжити заходів для вдосконалення основних складників сучасних операцій, зокрема стратегічного транспортного забезпечення, оперативної сумісності та зброї високої точності.

По-сьоме, було прийнято рішення про створення Сил реагування НАТО (СРН), які повинні забезпечити спроможність альянсу швидко й ефективно реагувати на Нові загрози, відігравати роль своєрідного каталізатора процесу трансформації Всіх збройних сил держав НАТО, надати можливість справедливіше розподілити ризики через залучення більшої кількості держав Альянсу до проведення операцій, а не тільки до діяльності з подолання наслідків конфліктів.

Справжнім іспитом для НАТО є практичне втілення рішень Празького саміту. Від багатьох європейських союзників воно вимагатиме перегляду пріоритетів оборонного фінансування. європейські союзники все ще мають забагато сил, що призначалися для виконання завдань Холодної війни. Для боротьби із сучасними загрозами необхідно мати менші за розміром, легші та мобільніші збройні сили, спроможні виконувати тривалі операції далеко від власної території.

Рішення Празького саміту, що передбачають перетворення Північноатлантичного союзу передусім на інструмент боротьби з тероризмом і режимами, які підтримують його в районах, Розташованих на відстані багатьох тисяч кілометрів від Європи, означають кінець існування НАТО в тому вигляді, у якому Альянс був відомий понад півстоліття.

Виконання празьких зобов'язань щодо розвитку оборонної спроможності та створення Сил реагування НАТО дадуть можливість Альянсу ефективніше протистояти новим загрозам. Ці ініціативи є найкращою і, можливо, вирішальною нагодою звузити розбіжності у стратегічному баченні та оборонній спроможності між Європою та Америкою, що за останнє десятиріччя проявилися особливо гостро.

Проблемні питання як усередині Альянсу (які особливо загострилися між США, Німеччиною та Францією внаслідок іракської кризи), так і в його відносинах з іншими європейськими структурами безпеки, на думку автора, найбільш яскраво відбиті в дебатах між завідувачем кафедри європейської безпеки корпорації RАND (Вашингтон, США) Стівом Ларрабі та директором паризької Фундації стратегічних досліджень Франсуа Ейсбуром. В основному суть їхньої полеміки зводилась до того, що у військово-технічному відношенні європейські країни НАТО значно поступаються США, що, у свою чергу, веде до диспаритету у вирішенні політичних питань. Якщо така тенденція збережеться, то «розкол» Альянсу на «стару» та «нову» Європу стане неминучим. На окремих моментах цієї полеміки хотілося б зупинитися докладніше.

Тенденція відставання Європи від Америки у військово-технічній галузі зберігається, і якщо вона не буде зменшена, збройним силам союзників буде дедалі важче взаємодіяти в боротьбі з новими загрозами, особливо поза межами Європи. Це може спричинити два наслідки, обидва з яких є негативними. По-перше, посилиться схильність Сполучених Штатів до односторонніх дій, яка уже є очевидною. Якщо європейські війська не зможуть виконувати спільні операції зі збройними силами США, в Америки майже не залишиться іншого вибору, ніж діяти самостійно. Роль європейських союзників буде зведена до проведення допоміжних операцій. По-друге, вплив європейських країн на рішення та політику Америки послабиться ще більше, що викличе їх подальше розчарування та невдоволення, оскільки роль європейців у прийнятті рішень, які впливають на їхню власну безпеку, буде дедалі меншою. Унаслідок цього буде завдано серйозної шкоди трансатлантичним відносинам та спроможності Європи і США колективно боротися з новими загрозами та відповідати на виклики сучасності.

Отже, перед Альянсом постали дві ключові проблеми стратегічного характеру. Перша полягає в тому, що після закінчення холодної війни союзники мають справу з непередбаченими воєнними ситуаціями, які постійно змінюються. Друга - це дедалі пасивніша участь Сполучених Штатів у справах Альянсу. Війна в Перській затоці, повітряна кампанія в Косові й операція «Незламна свобода» в Афганістані та довкола нього мають між собою дуже мало спільного в тому, з ким і в який спосіб велася боротьба.

Торкаючись військово-технічного відставання Європи від США, слід зазначити, що при такому диспаритеті може виникнути реальна загроза розшарування Альянсу на три рівні:

1. Сполучені Штати і декілька вибраних союзників, спроможних здійснювати «проекцію сили».

2. Переважна части на Альянсу, яка головним чином зберігає оборонний характер, що існував за часів холодної війни.

3. Нові члени, збройні сили яких є менш модернізованими, ніж у країнах другого рівня.

Але головна проблема полягає в тому, що ні в Сполучених Штатах, ні в більшості країн Європи не існує консенсусу щодо того, як протистояти новим загрозам та відповідати на виклики, що постають перед НАТО. Без такого консенсусу Альянсові буде важко ефективно розпорядитися наявними збройними си­лами з використанням чи без використання СРН.

Забезпечення необхідного консенсусу зі стратегічних пи­тань потребуватиме «освіченого» глобального лідерства США і бажання Вашингтона ставитись до європейських союзників як до справжніх партнерів, а не васалів, що мають без найменшого Сумніву «шикуватися» В колону для підтримки будь-якої політичної ініціативи Сполучених Штатів. Питання полягає не лише в тому, що Америка повинна більше консультуватися зі своїми союзниками, хоча це також не завадило б, а радше в необхідності досягнення всередині Альянсу стратегічного консенсусу щодо дій Сполучених Штатів

Альянс повинен розв'язати і таку важливу проблему, як адекватне реагування на зміну характеру загроз безпеці. Воєнно-політичний альянс, що створювався для захисту Від загроз державам-членам, не є достатньо пристосованим для бо­ротьби з небезпекою іншого характеру - такою, як організація«Аль-Каїда». Поліцейські функції, збір розвідувальної інформації невійськового характеру, фінансовий моніторинг, соціальні та економічні ініціативи не є ключовими елементами компетенції НАТО. До того ж на сучасному етапі, коли на зміну одній загрозі швидко приходить інша, коли центр стратегічної уваги переноситься з Афганістану (2001-2002 рр.) до Іраку (2003-2004 рр.), характер Місії справді визначає склад ко­аліції учасників. Незалежно Від присутності чи Відсутності Сил реагування НАТО Альянсу буде вкрай важко «перескакувати»Від урегулювання одного конфлікту до іншого.