Бердяєв М. О. Про призначення людини (специфіка філософії як дослідження людини з людини і в людині як належної до царства духу)

Оригінальний російський мислитель, один з провідних філософів Європи першої третини XX ст. Виходець з України. Розвиток поглядів Бердяєва здійснювалося в контексті пошуків і досягнень сучасної йому західної філософії. Він критично відізвався про концепції Н. Гартмана, Е. Гуссерля, М. Шелера, М. Гайдеґґера. Серед філософських течій сучасності мислитель особливо виділяє марксизм, ведучи з ним систематичну полеміку. Він відзначає геніальність К. Маркса, ряд сильних сторін його вчення.

Бердяєв багато пише, стараючись максимально прояснити і адекватно виразити те ядро своєї релігійно-філософської концепції, яке було втілене у роботі „Зміст творчості". Філософія Бердяєва набуває персоналітичного характеру. Ці спроби відображені у книзі „Про призначення людини. Досвід парадоксальної етики", яку Бердяєв вважав найбільш досконалою книгою.

Філософія людяна, філософське пізнання — людське пізнання, в ній завжди має місце елемент людської свободи, вона є не одкровення, а вільна пізнавальна реакція людини на одкровення. Одкровення не може нав'язати філософії жодних теорій та ідеологічних побудов, зате може дати факти, досвід, що збагачує пізнання.

Філософія не терпить нав'язування ззовні результатів пізнання, котре терпить теологія. Та це не означає, що філософія автономна у тому смислі, що вона є замкнутою, самодостатньою сферою, що живиться із самої себе. Філософія є частиноюжиття і досвіджиття. Філософське пізнання повинно припасти до першоджерела життя і з нього черпати пізнавальний досвід. А пізнання є посвячення у таємницю буття, в містерії життя. Бердяєв пише, що "Релігійне одкровення означає, що буття відкриває себе тому, хто пізнає". При цьому він розрізнює ідеї автономії і свободи. Бердяєв переконаний, що філософія звільнилась у свій час від релігії і попала під владу науки, і тут філософія втрачає свою первонародженість. На його думку, ієрархія тут така: релігія — філософія — науковий досвід. Сама наука була колись породжена філософією і виділилась з неї. Але "... дитя повстало проти своєї породженниці". Філософія є особливою сферою духовної культури, відмінною від науки і релігії, але такою, що перебуває у складній взаємодії з наукою і релігією. Філософіяємудрість. Філософія не є релігійною вірою, не є теологією, але не є і наукою, вона є сама собою.

Головну ознаку, що відрізняє філософське пізнання від наукового, слід бачити у тому, що філософія пізнає буття із розгадки смислу, наука ж пізнає буття начебто поза людиною, позбувшись людини. Тому для філософії буття є дух, для науки ж буття є природа. За Бердяєвим, основною філософською дисципліною має бути філософська антропологія, яка є центральною частиною філософії духу. Основною ознакою філософії духу є те, що в ній немає об'єкта пізнання. Пізнавати із людини і в людині і означає не об'єктивувати. Усяке предметне позбавлене смислу. Смисл лише у духовному. Принципово відрізняти філософію від науки тільки і можна, визнавши, що філософіяєнеоб'єктивованимпізнанням.

84. Вернадський В. І. Наукова думка як планетне явище (біосфера як основна галузь наукового знання; біогеохімічна енергія та її нова форма: енергія людської культури, яка створює ноосферу).

Вчений із світовим іменем, мислитель–натураліст, основоположник учення про біосферу та ноосферу, організатор і перший президент Всеукраїнської Академії наук.

Вернадський здійснив кардинальну корекцію стійкої наукової картини світу, де не було місця живому, розробив вчення про живу речовину, біосферу, запровадив поняття всюдності життя, тиску життя, його швидкості та згущення. Життя космічне — така ж вічна складова буття, як матерія й енергія. Колосальні зміни стійкого порядку речей, що відбуваються від втручання людини в природу, Вернадський ставить на точну наукову основу шляхом розроблення уявлень про культурну біогеохімічну енергію. Біохімічна енергія – це вільна енергія, що утворюється життєдіяльністю природних організмів; викликає міграцію хімічних елементів біосфери і тим формує її історію.

Поява людини в ряду висхідних життєвих форм означає, що еволюція переходить до використання нових засобів — психічного, духовного порядку. Еволюція у першій мислячій істоті породила небувале знаряддя подальшого розвитку — розум, якому притаманна самосвідомість, з можливістю глибинно пізнавати та перетворювати себе і світ. З першої думки людини про світ і про себе, з першого малого практичного винаходу, ідея і проект якого стали передаватися, вдосконалюватися далі, розпочався той інформаційний потік відомостей, що оперезав нині всю планету, потік знань, концепцій, теорій, який дає уявлення про нову специфічну оболонку Землі (ноосферу), яка немовби накладається на біосферу, але не зливається з нею, а все більше справляє на біосферу перетворюючий вплив. Тому вона й зветься сферою розуму, що провідну роль у ній відіграють розумні, ідеальні реальності: творчі відкриття, духовні, художні, наукові ідеї, що матеріально здійснюються у природі та штучних системах.

На поверхні планети вирішальну роль у геохімічних процесах відіграють живі організми й енергія Сонця. Для Вернадського живі організми стали в новому світі — як особлива геохімічна сила.

Вернадський розглядав біосферу як особливе геологічне тіло, будівля і функції якого визначаються особливостями Землі і Космосу. А живі організми, популяції, види і вся жива речовина — це форми рівні організації біосфери.

Розвиваючи вчення про біосферу, Вернадський прийшов до наступних висновків (біогеохімічним принципам): «Біогенна міграція хімічних елементів у біосфері прагне до максимального свого прояву». Втягуючи неорганічну речовину в «вихор життя», у біологічний круговорот, життя здатне згодом проникати в раніше недоступні їй області планети і збільшувати свою геологічну активність. Цей біогеохімічний принцип Вернадського стверджує високу пристосованість живої речовини, пластичність, мінливість у часі. Вчений зв'язав вчення про біосферу з діяльністю людини не тільки геологічною, але і взагалі з різноманітними проявами буття особистості і життя людського суспільства

Для Вернадського було дуже важливо виділити роль думки, знань у розвитку планети. Думка направляє діяльність людини. Вернадський розглядав людську діяльність як геологічний фактор, багато в чому визначальний подальший розвиток Землі. Для Вернадського людина була насамперед носієм розуму.

Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх роботах розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Це дозволяє зрозуміти місце і роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу.

 

До терміна чи поняття несвідомого Фрейд прийшов шляхом переробки досвіду, в якому велику роль відіграє душевнадинаміка. Він визнає, що існують досить таки сильнідушевніпроцеси чи уявлення, котрі можуть мати такі ж наслідки для душевного життя, як і всі інші уявлення, між іншим, і такі наслідки, котрі можуть бути усвідомленими знову таки як уявлення, хоча самі в дійсності не є свідомими.

Стан, в якому вони перебували до усвідомлення, він називає витісненням, а сила, що привела до витіснення і підтримує його, відчувається нами під час нашої психоаналітичної роботи як опір.

Поняття несвідомого ми отримуємо з вченняпровитіснення. Витіснення ми розглядаємо як типовийприкладнесвідомого. Ми бачимо, однак, що є двавидинесвідомого: латентне, але здатне стати свідомим, і витіснене, яке саме по собі і в подальшому не може стати свідомим.

Велике функціональне значення Я виражається в тому, що за нормальних умов йому надається влада над спонукою до руху. Відносно ВоноЯ схоже на вершника, котрий повинен приборкати переважаючі сили коня, з тією лише різницею, що вершник намагається здійснити це власними силами, Я ж — силами запозиченими. Це порівняння може бути продовжене. Як вершникові, якщо він не хоче розстатися з конем, часто залишається тільки вести його туди, куди йому завагається, так і Я перетворює звично волю Воно в дію, як начебто це було його власною волею. Я не повністю охоплює Воно, а покриває його. Я є тільки змінена під прямим впливом зовнішнього світу частина Воно. Я намагається також сприяти впливові зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принцип задоволення, який повністю панує у Воно, принципом реальності.

 

Бердяєв завуальовано формулює основний принцип філософії — пізнавати чиїсь ідеї можна тільки тоді, коли ви робити їх своїми власними. Бердяєв критикує потенційну можливість науки призвести до абсолютизованого релятивізму у науковому пізнанні. Пізнанняє саме духовне життя. Пізнання відбувається з тим, що пізнається.

Філософія бачить світ із людини і тільки в цьому її специфічність. Наука ж бачить світ поза людиною.

Істина, по Бердясву, не народжусться в пошуках, вона задана нам споконвічно і тільки відкривається психологічній свідомості в тому випадку, якщо погодиться з його ціннісними установками.

Воля — головна ідея Бердяєва. У й розвитку він осмислює питання, чому людина, по своїй природі вільна і творча істога, так невміло користується дими дарунками Всевишнього, чому в історії здійснюється зовсім не те, що задумувалося людиною, чому свої знання й уміння людина звертає в зло собі, на гноблення собі подібних, трагічна доля генія і тріумфує посередність, чому людина породжена бути вільною, а тим часом завжди і скрізь змушена бути в оковах. Будь–яку проблему він розглядає через призму своїх представлень про волю, тільки потім включаючи її до складу свого філософствування.

Філософ переконаний у самоочевидності волі людини. Воля Бердяєва — це воля духулюдини, її свідомості і самосвідомості. У нього воля виступає не як форма дії, а скоріше як воля волі. М. Бердяєв відокремлює волю від людини і протиставляє її людині як вищу і первинну сутність, що лежить в основі світу.

Бердяєв затверджує безумовну першість людини над буттям у всіх мислимих відносинах — онтологічному, пізнавальному, ціннісному.

Людина розглядається як якась даність свідомості, у самовідчутті переважає беззвітне бажання до самоствердження. Однак сутність нашого світу прямопротилежна сутності особистості. Особистість, вільна, а в нашому світі волі немає, а є тільки необхідність. Бердяєв не хоче визнавати волю моментом, гранню необхідності: часткова воля — це, за його переконанням, відсутність волі. Вільна метафізично, людина як емпірична істота зовсім невільна і підлегла необхідності.

Одне з найважливіших понять у світобудові Бердяєва — поняття об'єктивації. Наш світ є материлізація нашої духовності. Який наш дух — такий наш світ. Реальність — це якість буття, але не саме буття.

 

Однією з ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є те, що людина не є самодостатньою живою істотою, що живе окремо за своїм законами, вона співіснує всередині природи і є частиноюнеї. Ця єдність обумовлена насамперед функціональною нерозривністю навколишнього середовища і людини, що намагався показати Вернадський як біогеохімік. Людство саме по собі є природне явище і закономірно, що вплив біосфери позначається не тільки на середовищі життя але і на стані думок.

Але не тільки природавпливає на людину, існує і зворотнийзв'язок. Причому він не поверхневий, що відбиває фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Це доводить той факт, що останнім часом помітно активізувалися планетарні геологічні сили.

Ми є спостерігачами і виконавцями глибокої зміни біосфери. Причому перебудова навколишнього середовища науковою людською думкою за допомогою організованої праці навряд чи є стихійним процесом. Корені цього лежать у самій природі і були закладені ще мільйони років тому в ході природного процесу еволюції.

При цьому людина вперше реально зрозуміла, що вона житель планети і може і повинна мислити і діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, родини чи роду, чи держав їхніх союзів, але й у планетному аспекті. Вона, як і все живе, може мислити і діяти в планетному аспекті тільки в області життя — у біосфері, у визначеній земній оболонці, з яким вона нерозривно, закономірно зв'язана і піти з якої вона не може. ЇЇ існування є її функцією. Вона несе її із собою всюди. І вона її неминуче, закономірно, безупинно змінює.

Таким чином, можна зробити наступні висновки щодо позицій Вернадського:

1) Людина, як вона спостерігається в природі, як і всі живі організми, як всяка жива речовина, є визначена функція біосфери, у визначеному її просторі–часі;

2) Людина у всіх її проявах являє собою частина біосфери;

3) Прорив наукової думки підготовлений всім минулим біосфери, має й еволюційні корені. Ноосфера — це біосфера, перероблена науковою думкою, що підготовлене всім минулим планети, а не короткочасне і перехідне геологічне явище.

Вернадський вважав за необхідне утворити “Інтернаціонал вчених”, що культивував би свідомість моральної відповідальності вчених” за використання наукових відкриттів і наукової праці для руйнівної, що суперечить ідеї ноосфери, мети. Вернадський високо цінував значення філософії для наукового дослідження, вказував на необхідність систематичної розробки логіки та методології природознавства.