Франко І. Я. Що таке поступ? (розуміння поступу з позиції еволюціонізму)

І. Я. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по–справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Ставлячи в центр своєї філософії людину, Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Одна з основних філософських ідей Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "справжній живий чоловік". Отже, духовний світ людини — її найдорожче надбання. Філософія Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості — це дух істинно франківський, каменярський.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства.

Погляд на історію у нього як на процес поступу, що спирається на «загальні закони еволюції в органічній природі». Закони ці були розкриті Ч. Дарвіном і Г. Спенсером, спираючись на них Маркс «прийнявся вислідити одну фазу такого розвитку - початок і розвиток порядку капіталістичного». Отже, концепція історичного поступу в історіософії І. Франка свідомо ґрунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму.

Поскольку полезные практические последствия могут иметь место только в будущем, говорить об истинности идеи до появления этих последствий, с точки зрения Джеймса, совершенно бессмысленно. Идея сама по себе просто есть, она ни истинна и ни ложна. Она может стать истинной лишь в процессе ее применения или использования, в процессе ее проверки. Объективная истина Джеймсом отрицается. Это связано с тем, что для Джеймса началом и концом всего его философствования остается индивид с его личным опытом. Мысль рассматривается Джеймсом как "моя мысль", и истина для него всегда выступает как "моя" или "чья-нибудь" истина. Истина толкуется как нечто, помогающее быстрее добраться до цели. Джеймс считает, что истина определяется личными интересами конкретных индивидов. Но он вовсе не имеет в виду, что истина - это нечто непостоянное. Определенная личными интересами, истина должна вести к успешным действиям; она должна действовать.

Джеймс приводит множество фактов, показывающих, что люди постоянно вовлечены в размышления морального свойства и в религиозную по своему характеру практику. Подобное поведение важно постоянно иметь в виду, когда мы рассуждаем о природе религиозной истины. Люди нуждаются в Боге, хотят кому-то молиться, быть уверенными в стабильности мира, - и они создают идею Бога. Идея, в свою очередь, определяет их моральные предпочтения и поступки. Так идея порождает "реальность", которая требуется человеку, следовательно, сама идея на практике оказывается истинной.

В., зберігши ідею про "безглуздість" проблем традиційної філософії, відмовився в той же час від абсолютизації формально-логічного підходу до мови. В. затверджує тепер, що мова служить не тільки цілям опису світу, але і різним людським комунікаціям. Об'єктом філософського дослідження виступає тепер у В. природний ("повсякденний") мова, що розглядається як сукупність "мовних ігор", що ведуться за правилами, що обирається "граючими". Значення мовного вираження визначається вже не онтологической структурою мови, а придаётся емпірично - тією роллю, що воно виконує в "мовній грі", тобто контекстом; таким чином, В. переходить з позиції логічного атомізму до точки зору логічного емпіризму. Позиція конвенционализма у відношенні до мови, відповідно до якого мова виявляється продуктом довільної угоди, позбавляє "ідеальний" мову його спочатку надзвичайного стану. Задача філософії зводиться до визначення й усунення помилок у вживанні мови. Ці погляди В. уплинули на розвиток лингвистической философии.

Характеризуючи поступ людської історії, І. Франко передусім не схильний розглядати його як однолінійно спрямований, що здійснюється по висхідній. По-перше, поступ не охоплює на кожному етапі все людство — "велика його частина, — пояснює він, — живе й досі в стані коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї". По–друге, поступ здійснюється хвилеподібне, де на зміну хвилі високого підйому приходять хвилі спадку, знесилля і зневіри. По-третє, "поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад". Це все переконливо засвідчує, що поступ не досяг вселюдського масштабу й сам по собі має неоднозначні, суперечливі наслідки для конкретної людської індивідуальності. Адже навіть там, де здійснювався поступальний розвиток, він не лише привів до зростання багатства, прогресу науки, мистецтва. Поділ праці, який є головною рушійною силою поступу, вкупі з властивою людям неоднаковістю сил, вдачі й здібностей породжує й загострює нерівність між людьми, поділяючи людство на протилежні один одному табори невеликої жменьки багатіїв та мільйонів експлуатованих бідняків. Тим–то критерієм дійсного поступу має бути не зростання багатства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а "емансипація людської одиниці".

З цього погляду І. Франко обстоює розуміння історії як процесузростаннялюдськоївільноїдіяльності, спрямованої на розширення меж можливого з огляду реалізації індивідом власного погляду до щастя. «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духовної, — підкреслює він, — се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого». Але шлях до повного щастя, «емансипацію людської одиниці» неможливо здійснити наодинці. «Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки у співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації».

Істотно, що, визначаючи спільності, через які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, І. Франко, завершуючи їх перелік (родина, громада), акцентує увагу на нації. Саме нація, на думку Франка, становить невід'ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного процесу.

Історія, на погляд І. Франка, звичайно, не є історією героїв, вона завжди є історією “масових рухів і перемін”.