Чуттєве та раціональне пізнання. Співвідношення їх форм

Виділяють 2 основних рівня пізнання: чуттєвий і раціональний. Ч уттєвий (сенсуальний) - відчуття надають вирішального значення сприйняттю навколишнього світу; вони виражається в відчуттях, сприйнятті, уявленні. Вони є початковим етапом пізнання. Вони предпосилка без якої інші форми існувати не можуть.

Відчуття є суб'єктивним ідеальним образом предмету, оскільки відображає дію предмету через дію на призму людського пізнання. Больові відчуття наприклад – відчуття людиною через стан психіки, емоцій, певна реакція у відповідь.

Відчуття стоять в джерел відображення та фіксування об'єктивної системи відношень, у які реально вступає та реально включено певну людину.

У маркс.-лен. відчуття розглядають як суб'єктивний образ об'єктивного світу, як першеджерело наших знань.

Відчуття – цілісний образ матеріального предмету, даним шляхом спостереження.

Головними елементами чуттєвої діяльності та чуттєвого пізнання – відчуття, сприйняття, представлення, емоції, які існують у комплексі.

Раціональне сприйняття характеризується мисленням, поняттями, судженнями, умовиводами, категоріями. З раціонального випливає поняття раціоналізм - це гносеологічне навчання, що затверджує, що джерелом пізнань є розум, а відчуття і досвід відіграють другорядну роль(Декарт, Спіноза,Кант,Фіхте,Гегель).

З раціоналізму випливають: індуктивний і дедуктивний метод пізнання. Індукція - це вид узагальнення, зв'язаний з передбаченням результатів спостережень і експериментів на основі досвіду, тобто від часткового до загального. Дедукція - це перехід від загального до часткового, як процес логічного висновку, тобто перехід за законами логіки від деяких окремих даних до узагальненої картини. Раціональне і чуттєве це діалектично зв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, що тільки разом можуть давати об'єктивну оцінку дійсності.

Єдність чуттєвого та раціонального.

Поняття як основна форма раціонального пізнання. Знання повинні набути загальної форми у тому смислі, що в ньому повинні знайти вирази загальні об'єктивні відносини, і в тому що повинні придбати об'єктивне значення для багатьох людей. У цьому випадку результатами практичної діяльності стають не тільки конкретні предмети та явища, знову створені або перетворені, але також і поняття стають важливим компонентом та формою цієї діяльності.

До мислення відносять:

поняття – це слова, терміни, що фіксують суттєві характеристики, класу предметів,

судження – речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення в суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

умовиводи – сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. індукція та дедукція.

Синтез двох форм з яких виходить

- досвід

- експеримент

- практика

Ще одним з важливих загальнонаукових методів пізнання є абстрагування. Абстрагування — це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які е безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності, розчленовує, схематизує цілісну рухому дійсність. Саме це і забезпечує більш глибоке вивчення окремих сторін предмета "в чистому вигляді", і тим самим проникнення в їхню сутність. Однобічність абстрагування знімається розвитком пізнання в цілому, де абстракція є лише моментом і зникає в процесі відображення дійсності в її діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Сучасна гносеологія розглядає абстрагування в органічній єдності з аналізом і синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення — це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від меню загального до більш загального.

У процесі пізнання досить часто доводиться, спираючись на наявні знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Здійснюючи перехід від невідомого до відомого, ми відкриваємо загальні принципи, або ж, навпаки, спираючись на загальні принципи, робимо висновки про окремі явища. Це здійснюється за допомогою таких методів як індукція і дедукція.

Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція ~- це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або заперечується і відносно кожного предмета цього класу".

До наукових методів, що застосовуються на всіх рівнях належить також моделювання. Моделювання — це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, які є предметом наукового інтересу. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища, "наближати" їх, усувати шкідливий вплив супровідних сторонніх факторів, тобто досліджувати їх у "чистому вигляді

Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Результати ідеалізації — не довільні. У граничному разі вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретації їх на підставі даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "мисленим експериментом", внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються або узагальнюються закони їхнього функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

До методів теоретичного рівня наукового пізнання, як уже зазначалося, належать: аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та єдності логічного й історичного.

Аксіоматичний метод — це метод теоретичного дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще в античності, зокрема Платоном та Арісто телем, а остаточне утвердження пов'язують з появою "Начал" Евкліда. Прикладом аксіоматичного підходу до побудови теоретичного знання може бути теорія відносності А.Енштейна.

Гіпотетико-дедуктивний метод — це метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явиш і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Гіпотетико-дедуктивний методе важливою складовою частиною методології наукового пізнання, він дає змогу перевірити будь-яку наукову гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії.

Логічний метод — це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять. За допомогою логічного методу відображуються основні етапи історичного розвитку об'єкта, його якісні зміни, акцентується увага на основній тенденції процесу історичного розвитку. Логічний метод дає основний принцип для всебічного вивчення історичного розвитку об'єкта, а коли вивчення грунтується на знанні сутності, то стають зрозумілими і різноманітні історичні подробиці, випадковості, відхилення. Звичайно ж, логічна форма не здійснюється ніде і ніколи, але вона відображає суттєві моменти історичного процесу, і тому необхідна для вивчення і розуміння об'єкта пізнання. Теорія предмета, таким чином, є джерелом розуміння його історії, а дослідження історії в свою чергу збагачує теорію, доповнює і розвиває її.

 

 

Надзвичайно важливе значення в процесі емпіричного наукового дослідження мають експериментальні методи, які являють собою певну систему пізнавальних операцій, пов'язаних з дослідженням об'єктів у спеціально створених для цього умовах, які сприяють виявленню, вимірюванню, порівнянню їхніх властивостей та зв'язків.

Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосовують не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами. Проведення експриментаїьних досліджень передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій: 1) визначення цілей експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з врахуванням потреб практики та розвитку самої науки; 2) теоретичне обгрунтування умов експерименту; 3) розробка основ них принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; 4) спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей, зв'язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта; 5) статистична обробка результатів експерименту; 6) попередня класифікація та порівняння статистичних даних. Які переваги має експеримент порівняно із спостереженням та іншими методами емпіричного рівня наукового пізнання? Експеримент дає можливість досліджувати, по-перше, об'єкти в так званому чистому вигляді; по-друге, в екстремальних умовах, шо сприяє більш глибокому проникненню в їхню сутність; по-третє, важливою перевагою експерименту є його повторюваність. У процесі експерименту необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можуть проводитися стільки разів, скільки необхідно для одержання цостовір-них даних.

Саме завдяки ній своїй особливості експериментальний метод у науковому пізнанні набуває особливого значення і цінності.

Окрім зазначених специфічних методів емпіричного рівня наукового пізнання, застосовуються також загальнонаукові методи, які є всезагальними методами і засобами пізнання та мислення. До них належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація.

Аналіз -- це розчленування предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення.

Синтез — це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового дослідження. Аналіз виконує попереднє розчленування предмета на складові частини і розгляд кожної з них. Аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу пізнання.

 

СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ ПІЗНАННЯ. Існує 3 рівні: 1. донаукове пізнання, 2. наукове, 3. філософське. Кожному з цих рівнів відповідає визначена форма пізнання. Донаукове пізнання характеризує уявлення, це імпіричний (чуттєво сприйнятий) світ, де для пізнання достатньо уявлення. Наукове пізнання оперує поняттями. Філософське користується категоріями. Ці рівні виникають тому що різні предмети дослідження. Існує універсальна закономірність буття. Закономірність субстанції, субстанкціональної сутності, пізнання якої можливо тільки за допомогою найбільш загальних понять або загальних універсалій - філософських категорій. Вся історія людського пізнання показує, що пізнання починається з відчуття, потім переходить до абстрактного мислення, потім перевіряється на практиці. Чуттєве пізнання (донаукове) - перша ступінь пізнання. Тут вивчаються одиничні предмети, їхнї сторони, явища. Теорія чуття людиною не до кінця засвоєна, на відмінну від теорії мислення. Чуття не можна виразити мовою. За допомогою органів відчуття ми фіксуємо ознаки предметів у вигляді образів. 5 органів відчуття не обмежують нас. Якби у нас їх було більше світ ми розуміли б, можливо, більш глибше, але сутність речей ми знаємо і так. Ільєнко і Мещеряков розробили методику по якій сліпо-глухо-німі діти перетворювалися в повноцінних людей. Людина - людина в суспільстві, і маючи тільки один орган сприйняття вони привчали їх до спілкування. Людина з одним органом чуття, але живуча у суспільстві набагато вище Мауглі. Серед них є кандидати наук. Є різні форми чуттєвого пізнання - форми абстрактного мислення.

ПРИНЦИП - мировозренческий і методологічний регулятор теорії. Принцип завжди передує теорії з якого вона розвивається. Категорії - універсальні форми думки, що відображають загальні зв'язки, закономірності развитку явищ і процесів.

Теорія - це вища, обґрунтована, логічно несуперечлива система наукового знання, що дає цілісний погляд на істотні властивості, закономірності, і.т.д. Теорія - система, що розвивається, вірних, перевірених практикою наукових знань. Серцевину наукової теорії складають існуючі в ній закони. Різноманіттю форм сучасного теоретичного знання відповідає і різноманіття типів теорій, а також різноманіття їхніх класифікацій. Розрізняють описові, математизовані, інтерпретаційні, дедуктивні.

Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Це пізнання називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики.

За рівнем це пізнання є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні взаємозв'язки і взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості, в т.ч. у прислів'ях, народних прикметах і т. ін. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо вплетене в неї. Мета його — не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи застосування їх і т. ін. Знання у своїй донауковій формі іманентне практиці, чим зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності.

 

Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів. По-друге, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя побуту, праці, які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції. По-третє, результати цього рівня пізнання, звичайно, виражаються та закріплюються у виробничому досвіді, фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту. По-четверте, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не пов'язане з певним конкретним об'єктом пізнання. Об'єктом тут є ті явища, з якими пов'язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності, розширення її сфери призводять до того, шо люди стикаються з усе новими і новими явищами дійсності, тому об'єкт цього рівня пізнання є дуже широким і невизначеним.

Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного, розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу. Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей; 2) об'єктів пізнання; 3) предмета пізнання; 4) особливих методів та засобів пізнання; 5) уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; 6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання, таким чином, — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого — потребами розвитку самого наукового пізнання.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний ти теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному — створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання. На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вира-женщ результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знанняі На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпі-. ричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.