Проблема субстанції у філософії Нового часу (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.В.Лейбніц)

Центральным понятием рационалистической метафизики является понятие субстанции, корни которого лежат в античной онтологии.

Декарт определяет субстанцию как вещь (под «вещью» в этот период понимали не эмпирически данный предмет, не физическую вещь, а всякое сущее вообще), которая не нуждается для своего существования ни в чем, кроме самой себя. Если строго исходить из этого определения, то субстанцией, по Декарту, является только бог, а к сотворенному миру это понятие можно применить лишь условно, с целью отличить среди сотворенных вещей те, которые для своего существования нуждаются «лишь в обычном содействии бога», от тех, которые для этого нуждаются в содействии других творений, а потому носят название качеств и атрибутов, а не субстанций.

Сотворенный мир Декарт делит на два рода субстанций - духовные и материальные. Главное определение духовной субстанции - ее неделимость, важнейший признак материальной - делимость до бесконечности. Здесь Декарт, как нетрудно увидеть, воспроизводит античное понимание духовного и материального начал, понимание, которое в основном унаследовало и средневековье. Таким образом, основные атрибуты субстанций - это мышление и протяжение, остальные их атрибуты производны от этих первых: воображение, чувство, желание - модусы мышления; фигура, положение, движение - модусы протяжения.

Нематериальная субстанция имеет в себе, согласно Декарту, идеи, которые присущи ей изначально, а не приобретены в опыте, а потому в XVII веке их называли врожденными. В учении о врожденных идеях по-новому было развито платоновское положение об истинном знании как припоминании того, что запечатлелось в душе, когда она пребывала в мире идей. К врожденным Декарт относил идею бога как существа всесовершенного, затем - идеи чисел и фигур, а также некоторые общие понятия, как, например, известную аксиому: «если к равным величинам прибавить равные, то получаемые при этом итоги будут равны между собой», или положение «из ничего ничего не происходит». Эти идеи и истины рассматриваются Декартом как воплощение естественного света разума.

Что же касается материальной субстанции, главным атрибутом которой является протяжение, то Декарт отождествляет ее с природой, а потому с полным основанием заявляет, что все в природе подчиняется чисто механическим законам, которые могут быть открыты с помощью математической науки - механики.'' Из природы Декарт, так же как и Галилей, полностью изгоняет' понятие цели, на котором основывалась аристотелевская физика, а также космология и соответственно понятия души и жизни, центральные в натурфилософии эпохи Возрождения. Именно в XVII веке формируется та механистическая картина мира, которая составляла основу естествознания и философии вплоть до начала XIX века.

Дуализм субстанций позволяет, таким образом, Декарту создать материалистическую физику как учение о протяженной субстанции и идеалистическую психологию как учение о субстанции мыслящей. Связующим звеном между ними оказывается у Декарта бог, который вносит в природу движение и обеспечивает инвариантность всех ее законов.

До Декарта никто не отважился отождествить природу с протяжением, то есть с чистым количеством. Не случайно именно Декартом в наиболее чистом виде было создано представление о природе как о гигантской механической системе, приводимой в движение божественным «толчком». Таким образом, метод Декарта оказался органически связанным с его метафизикой.

Бенедикт Спиноза.(материалист) - Знакомство С. с идеями Дек. привело к разрыву с иудаизмом.

С. учил, что сущ лишь одна субстанция - природа, кот является причиной самой себя. Прир. является с одной стороны природой творящей, а с др. - природой сотворенной. Как природа творящая она есть субстанция, или, что тоже самое - бог. Отождествляя прир и бога, С. отрицает сущ. сверхприродного существа, растворяет бога в природе и тем самым обосновывает материалист. понимание природы.

Обосновывает важное различие между сущностью и существованием. В единичных, преходящих вещах сущн. не совп. с существ., но в вечной и бесконечной субстанции из сущности с необходимостью следует ее существование. Поэтому бытие бога (или субст) может быть доказано, т.е существование бога м.б. выведено из понятия о сущности бога (природы). Бытие субст. одновременно и необходимо и свободно т.к. не сущ. никакой причины, кот. побуждала бы субст к действию,кроме ее собств. сущности. Единичная вещь не следует из субст как из своей ближ. причины. Она может следовать только из др. конечной вещи. Поэтому всякая ед. вещь не обладает свободой.Саме людська природа найбільш повно відображує Всесвіт, тому що має глибокі емоційно-вольові основи і є психологічно первинною по віднош-ю до мислення. Реліг. віра тракт-ся як форма єднання люд. з Б., як канал, через який Б. впливає на пізнавальні здібності людини, оздоровлює і вдосконалює їх. У пізнанні особливу роль відіграє чуттєвий досвід, з якого починається б-яке пізнання. Однак вищим рівнем пізнавальної діяльності розуму є інтелект. Структура люд. розуму: 1) відчуття; 2) уява; 3) міркування; 4) мислення. Гносеологія. Процес пізнання: досвід → розум. судження → поняття (як поєдн-я розуму з розсудком). Предмет пізн-я – пантеїст. Б., що існує в нерозрив. єдності с чут. світом прир. Пізн-я “розгорнутого” світу (Б.) – справа розуму, а не віри, яка пізнає Б. в “згорн.” формі. Розум, отже, здатний охопити тотожн. за доп-ю т. зв. інтелектуальної інтуїції. Людина є фокусом природи, бо в ній всі можливості зведені до макс. Ідеалом є людина мисляча, творча, активна. Христос є граничним виразом людської досконалості, до якого прагне людська природа. Христос у К. не стільки спаситель людства, скільки вираз його безмежних можливостей. Людська сутність і є Христос. Він — не боголюд., а людинобог, є заг. поняттям людства. Оскільки сутність люд. втілена в Христа - вона нескінч.; оскільки ця сутність обмеж. в кожн. окрем. індивіді — люд. має кінець. Отже, людина — кінцево-нескінченна істота. Люд.не стільки творіння, скільки творець; саме в цьому прояв-ся уподібнення люд. Б. Мета життя полягає в пізнанні, духов. освоєнні світу. Від прир. в люд. є баж-я багато знати і через цедосягнути сутностівсіх речей.

Пантеїзм: 1) натураліст. – Бруно: рочинення Б. в прир.; 2) містичн. – Кузанський: природа в Б.

Ідеї 1-го поглибив Дж. Бруно (1548-1600 рр.) та ознаменував новий етап у розв. філос-ї думки. В жодній з поперед. філос. систем середньов. і Відродж. думка про єдність світу, про тотож-ть Б. і люд. не проводилась з такою послідов-тю.

Вихідна категорія міркувань - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування, а в філос. — єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнишуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Д. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Тому її рух носить віднос. хар-р. Джерело руху міститься в самих речах. Земля може бути центром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. Поняття «верх» і «низ» та їм подібні можуть бути застосовані до окремих, обмежених систем, але не до Космосу, вічного і нескінченного (праця „Про причину, початок і єдине”). Ключ. риси:

Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.

Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю(божеств. природа матерії).

У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.

Розгорнута матерія втілюється у мінімумі - атомі, що має потенції максимуму.

Активність матерії спричиняється світовою душею - загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину.

Світова душа все пронизує й одухотворяє, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот.

Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.

Всесвіт виступає як єдиний живий організм, що має душу і розум і діє відповідно до кінцевих намірів. Це, звичайно, не означає, що природа здатна міркувати і думати, на це здатні лише люди. Проте у природі існує несвідома творчість. Світ виходить з єдиного начала, що розгортається у множинності речей. Цей множинний світ і є Всесвіт. Він так само безкінечний, як і Єдине. Космос – це вічна, ніким нестворена матеріальна субстанція, що складається з атомів і має внутрішню здатність до руху і розвитку в безконечному просторі. Всесвіт, або матер. космос, і є буття. Бог у Бруно — синонім природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху і розвитку світу. Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог – тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює => буттю, буття => сутності, сутність => Богові, Бог => внутрішній основі речей.

Натурфілософські погляди Бруно поєднуються з елементами стихійної діалектики. Відмічаючи пост. мінливість усіх речей і явищ, він ствердж., що впродовж багатьох віків змін. поверхня Землі, моря перетв-ся в контин., а контин. в моря. Але Всесвіт склад-ся з множини світів, кожний з яких має влас. центр і історію. Всесвіт має однорідну будову, живе за одними законами, планети і зорі складаються з одних елементів, усі вони охоплені єдиним універсальним рухом. Людина не є чимось унікальним (вихід від антропоцентризму). У людині виступ. на перший план душа, але душа не відірвана від тіла, а користується ним. Про це свідчать, зокрема, гнучкість і досконалість людської руки - органу органів людського тіла. Людина (мікрокосм) тісно пов'язана з природою (макрокосмом). Бруно підкреслює спорідненість усіх живих істот, котрі населяють Всесвіт. За своєю субстанцією душа людини тотожна душі тварин і відрізняється від них лише за фігурацією, тобто ступенем досконалості її розуму і дії. Ця фігурація залежить від будови тіла.

Лише праця виділила людину із тваринного царства, загострила розум, стали можливі наукові винаходи, розвиток культури і науки. Смерть тіла є одночасною загибеллю душі. Індивідуальна душа смертна, але безсмертна єдина духовна субстанція, виявом якої є свідомість окремої особи. Усвідомлюючи свою смертність, людина тим сильніше повинна прагнути до творчої діяльн., до увічнення своєї індивідуальності у продуктах власної праці. Безмежна любов людини до пізнання нескінченного, сила її розуму підносять її над світом. Шлях до істин. могут-ті відкриває так звана „практична магія” - наслідування творіння. "Практична магія"потрібна людині в земному житті, де людина утверджується за допомогою дії у праці. Потойбічного життя не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне, його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське життя, підпорядковане законові загальної корисності. Головне завдання філософії і науки — проникнення в глибини матеріального світу, встановлення за зовнішнім калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірностей. Д. Бруно стверджує, що не тільки природа — це „Бог в речах”, але й Б. не існує, немислимий без „речей”, без тілесного, матеріального світу. Тому в філ. слід розглядати не надприродного Б., а природу, яка є Б. „в речах”.

Його натурфіл.— форма пантеїзму, межує з його матеріалістичним розумінням. Релігію вважає потрібною для управ-я варварами. Ці погляди філос. не відповідали інтересам церкви. Після тривалих переслід. був звинувачений в єресі та страчений інквізицією. Учення Бруно частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).

Таким чином, природознавство повинне користуватися двома засобами: перерахуванням і виключенням, причому головне значення мають саме виключення. Повинні бути зібрані по можливості усі випадки, де є присутнім дане явище, а потім усі, де воно відсутнє. Якщо вдастся знайти яку-небудь ознаку, що завжди супроводжує дане явище і яка відсутня, коли цього явища немає, то цю ознаку можна враховувати.

Однак не можна не відзначити, що англійський філософ зробив надмірний акцент на емпіричних методах дослідження, недооцінивши при цьому роль раціонального початку в пізнанні, і насамперед - математики.

Зовсім очевидно, що експеримент має мало загального з безпосереднім спостереженням, до якого по перевазі зверталося природознавство попереднього періоду. Не дивно, що проблема конструювання ідеальних об'єктів, що складає теоретичну основу експерименту, стала однієї з центральних також і у філософії XVII століття. Ця проблема склала предмет досліджень представників раціоналістичного напрямку, насамперед Р. Декарта (1596-1650).

Прагнучи дати строге обґрунтування нового природознавства, Декарт піднімає питання про природу людського пізнання взагалі. На відміну від Бекона, він підкреслює значення раціонального початку в пізнанні, оскільки лише за допомогою розуму людина в стані одержати достовірне і необхідне знання. Якщо до Бекона восходит традиція європейського емпіризму, апелююча до досвіду, то Декарт стоїть у джерел раціоналістичної традиції нового часу.

Є, однак, характерна риса, однаково властива як емпіризму, так і раціоналізму. Її можна позначити як онтологізм, що ріднить філософію XVII століття - при всій її специфіці - з попередньою думкою. Хоча в центрі уваги нової філософії стоять проблеми теорії пізнання, однак більшість мислителів думають, що людський розум у стані пізнати буття, що наука і відповідно філософія, оскільки вона є науковою, розкриває дійсну будівлю світу, закономірності природи.

Що стосується Декарта, то він сам був видатним математиком, творцем аналітичної геометрії. І не випадково саме Декарту належить ідея створення єдиного наукового методу, що у нього носить назву «універсальної математики» і з допомогою якого Декарт вважає за можливе побудувати систему науки, що може забезпечити людині панування над природою. А що саме панування над природою є кінцевою метою наукового пізнання, у цьому Декарт цілком згодний з Беконом.

Метод, як його розуміє Декарт, повинний перетворити пізнання в організовану діяльність, звільнивши його від випадковості, від таких суб'єктивних факторів, як спостережливість чи гострий розум, з одного боку, удача і щасливий збіг обставин, з іншої. Образно говорячи, метод перетворює наукове пізнання з кустарного промислу в промисловість, з випадкового виявлення істин - у систематичне і планомірне їхнє виробництво. Метод дозволяє науці орієнтуватися не на окремі відкриття, а йти, так сказати, «суцільним фронтом», не залишаючи пропущених ланок. Наукове знання, як його передбачає Декарт, це не окремі відкриття, що з'єднуються поступово в деяку загальну картину природи, а створення загальної понятійної сітки, у якій вже не представляє ніякої проблеми заповнити окремі осередки, тобто знайти окремі істини. Процес пізнання перетворюється у свого роду потокову лінію, а в останньої, як відомо, головне - безперервність. От чому безперервність - один з найважливіших принципів методу Декарта.

От субст. следует отличать мир кон. вещей, или совок. модусов. Модус это то, что сущ. не само по себе, а в другом. Субст - едина, ее сущность исключает всякое множество. Модусов же бесконечное множество. Они относятся к субст как бесчисленные точки, лежащие на прямой относятся к самой прямой.

Прир. сущ. сама по себе, независимо от ума и вне ума. Бесконечный ум мог бы постигать беск субст. во всех ее видах и аспектах. Но наш ум не бесконечен. Поэтому он постигает сущ. субстанции как бесконечную лишь в 2 аспектах: как протяжение и как мышление. (атрибуты субстанции).

Чел как предмет познания, не составл никакого исключения. Чел. есть существо, кот. модусу протяжеия - телу, соотв модус мышления - душа. В любом случае человек - часть природы.

Готфрид Вильгельм Лейбниц (1646 - 1716) Закончил Лейпцигский университет как юрист. Работал придворным историографом и дипломатом.

Старался соединить теоию с практикой. Открыл независимо от Ньютона диффер и интегр. исчичление, изобрел счетную машину (могла даже корни вычислять). Изобретал и строил мельницы Насосы. Вопросы техники и технологии он ставил в связь с принцип вопросами науки.

Развивает учение о бытии в форме учения о субстанции. Декарт свел материальность к протяжению. Л. полагал, что из протяжения могут быть выведены лищь геометр, но не физ св-ва тел: их движение, действие, сопротивление... Поэтому необходимо предполагать в субст такие св-ва, из кот могли бы быть выведены основные физ хар-ки тел.

То, що речі володіють власною дією приводит Лейбніца до вивода, що речі в сущності силы. Любая вещь - субстанция, следов. число субст. бесконечно. Каждая субст. или сила есть единица бытия или монада. Монада - духовная единица бытия, духовный атом.

Число является внешним выражением духовной сущности монады, выр ее пассивности, ограниченности. Однако пассивность - производный момент монады. Первичные качества кот - самостоятельность, самодеятельность. Благодря мон. материя обл. способностью вечного самодвижения.

Каждая мон одновременно - форма и материя, ибо любое мат тело обладает опед формой. Форма - нематериальна и представляет целесообразно действующую силу, а тело - это механ. сила. Поэтому прир. нельзя объяснять только з-нами механики, необходимо ввести понятие о цели. Монада есть сразу и основание всех своих действий и их цель.

Как субстанции монады независимы друг от друга. Между ниим нет физ взаимодействия. Однако, будучи независимы, мон. не изолированы: в каждой монаде отражается весь мировой строй, вся совок. монад. Поэтому Л. назыв м. “живым зеркалом” вселенной.

Т.к. действия м. - это телесные акты, то они подчиняются природе тела и требуют мех. объяснения, т.е. объясн. через “действующие причины”. А т.к. действия эти есть действия развивающейся монады, то они подчиняются природе души, требуют объясн. при помощи целесообразности, т.е “конечные”(целевые) причины.

Понятие развития у Л. очень широко. В природе все нах. в развитии. Развитие есть лишь изменение первонач. форм путем бесконечно малых изменений (нет ни происхождения ни уничтожения). Отрицает возм скачков или разрывов непрерывности в развитии. Движ сила развития. В мон. происх непрер. изменение, вытекающее из ее внутр. принципа. Бескон разнообразие моментов, раскрывающихся в развитии монады, таится в ней не материально, а лишь идеально, т.е. как представление.

Т.о. сила, леж. в основе развития всех монад есть сила представления - перцепции. Представление не отождествляется с сознанием. Сознание присуще лишь существу, наделенному спос. самосознания - апперцепци - человеку.

Т.к. способность представл. присуща всем мон, Л. делает вывод о том, что прир. одушевлена. Мон.Л. не только подобие атома, но и подобие микроорганизма - это “сжатая вселенная”.

В теор развития Л дает схему перехода неорг. мира в органический. Мон представляют разл. ступени развития, определяемые разл. в способности представления. На низшей ступени стоят мон, обладающие темным представлением (не отличает представляемого ни от себя, ни от всего остального). Затем мон с смутным представлением (отличают от всего остального, но не от себя). Высш. ступенб - отчетливое представление. Центр понятие теории Л. - понятие о “малых пецепциях”, т.е о бескон малых разностях между ступенями развив сознания. Отсюда Л. выводит, что всякое настоящее сост мон. всегда: 1. чревато будущи и 2. обременено всем ее прошлым. Буд. мон. заключено только в ней самой, и развитие может состоять только в последов. развертывании ее нач. состояния.