Суперечки про природу універсалій в середньовічній філософії: номіналізм і реалізм

Середньовічна полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці». Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити, «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували, по суті, об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм — це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Є фактичним продовженням лінії Платона у вирішенні питання про співвідношення поняття та об’єктивного світу, загального і одиничного.Виходить з того, що в середньовiч. фiлософiї проводиться розрiзнення буття, чи iснування (екзiстенцiї) i сутностi (есенцiї), чiтке розмежування яких дав Боецiй, чия розробка проблем логiки мала вирiшальний вплив на розвиток схоластики. За Боецiєм буття i сутнiсть це не одне i теж, тiльки в Боговi цi поняття спiвпадають. Формула "буття i благо взаємно оберненi": оскiльки Бог є найвище буття i благо, то все що ним створене, теж добре i удосконалене. Звiдси i витiкає теза, що зло саме по собi є небуття, воно не є позитивною реальнiстю, не є сутнiстю. Створенi речi не простi, а складнi i це перш за все виражається в тому, що їх буття i сутнiсть це не одне i теж. Щоб та чи iнша сутнiсть могла iснувати вона повинна бути створена Богом. Види реалізму:

· Крайній р. (Еріугена, Гільйома із Шампо, А. Кентерберійський) – у. існують тільки „до речей”, реально та не залежно від людини (Еріугена); або загальне існує тільки „після речей” (Кентерберійський).

· Помірний р. (Т. Аквінський, А. Больштедський) – Аквінант: троякість існування у. („до речей” в божественному розумі; „у речах” як їх сутність або форми; „після речей” в людському розумі як результат абстракції).

Згідно з ученням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Еріугена Працятрактат „Про поділ природи”. Світобудова поділ-ся на 4 рівні: 1. пpиpода творча і несотворена – Б. (Б. є природа, що перебуває на початку сівтоствор-я); 2. природа творча і сотворена - менш високий рівень абстракції; 3. природа нетворча і несотворена – одиничні речі (абсолютно пасив. рівень і снування буття); 4. природа нетворча і сотворена – Б. (що споглядає та замикає цикл).

Єдине (еманація) трансформується до пасивної матерії (через душу людини, що прагне до єдиного). Проблема відповідності єдиного та загального - проблема у.

А. Кентерберійський. Схоласт доводив, що віра має бути вища від розуму, слід „вірити, щоб розуміти”, однак віра може бути раціонально обґрунтована. Християн. догмати – усталена істина, їх слід раціонально осмислювати, щоб укріпити віру людини. В роботі „Прибавление к рассуждению” розвинув онтологічний доказ буття Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, оскільки його не існування було б недоліком буття, отже, недосконалістю. Навіть безумний вимовляючи: „Бога немає”, - розуміє під цим словом Бог. Cтворені речі недосконалі, вони утворюють ряд зростаючої досконалості, але цей ряд не м.б. нескінченним. Повинна існувати сутність, досконалість, більш досконалого від неї не існує, нею і є Б.

Т. Аквінський (1225-1274). Осн. мета відпрацювання основних догматів хр. веровчення в формах здорового глузду. Опираючись на пізнього Арист. канонізував хр. розуміння співвідношення ідеального і матер. як вихідного принципу форми з невстановл. принципом матерії (найслабшим видом буття). Злиття першопринципів форми та матер. породжує сівт індив. явищ. Душа людини – формоутоврюючий принцип, але своє повне індив. втілення вона отримує тілько при поєданні з тілом. Так було вирішене одне з найгостріших питань хр. схол.