Початок процесу розрядки в Європі

Процес розрядки міжнародної напруженості почався в Європі. Цьому сприяла об’єктивна необхідність. Європа відрізняється неографічною щільністю, перенасиченістю зброєю і тому, як ніякий інший континент, уразлива перед лицем збройного конфлікту, тим більше ядерного.

Особливого значення у 60-ті рр. стало набувать питання про долю наради з проблем безпеки та співробітництва в Європі. Більшість держав Європи, в тому числі й ряд країн, які входили до НАТО, до початку 70-х рр. висловили побажання взяти в ньому участь. Це питання розглядалося на сесіях Ради НАТО в Брюсселі у грудні 1969 р. та Римі у травні 1970 р.

Одним з найважливіших показників процесу розрядки в Європі стала нормалізація відношень соціалістичних країн з ФРН. В самій ФРН були розбіжності з цього питання. Праві сили навколо ХДС/ХСС як і раніше виступали за “нарощування м’язів” і придбання атомної зброї у власне користування. Більш помірковані кола, зокрема соціал-демократи,– за діалог зі Сходом. Саме цей шлях обрав уряд В.Брандта – В.Шеєля, який прийшов до влади в 1969 р.

У виступі В.Брандта в бундестазі 28 жовтня 1969 р. підкреслювалась послідовність політики нового уряду ФРН. Разом з тим він заявив про готовність намагтися взаєморозуміння з СРСР, НДР, ПНР та ЧССР. Важливим показником намагань цього уряду стало підписання 28 грудня 1969 р. у Москві Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

У грудні 1969 р. почалися переговори між ФРН та СРСР, які тривали до серпня 1970 р. 12 серпня 1970 р. глави урядів та міністри закордонних справ в Москві підписали договір між двома країнами.

Значення цього договору визначається тим, що в ньому було зафіксовано: 1) визнання існуючого в Європі становища і нерушимість державних кордонів європейських країн; 2) відмова від загрози силою і від застосування сили у відносинах між державами. При підписанні договору сторони заявили, що “підтримання міжнародного миру та досягнення розрядки розглядається в якості важливої мети своєї політики”. Були прийняті зобов’язання поважати територіальну цілісність усіх європейських держав. Таким чином, Московський договір створив передумови для врегулювання пов’язаних з визнанням кордонів відносин ФРН з НДР та ПНР.

В ході переговорів була підписана “Домовленість про наміри сторін”. В цьому документі підкреслювалось, що договір між СРСР та ФРН – лише перша ланка у ланцюгу договорів та угод, які ФРН повинна укласти з ПНР, НДР та ЧССР для нормалізації відносин з ними, а також обумовлювалось зобов’язання ФРН нормалізувати відносини з Болгарією та Угорщиною.

Процес ратифікації договору супроводжувався гострою політичною боротьбою в ФРН між СДПН і ВДП, з одного боку, і ХДС/ХСС – з іншого, що затягнуло набуття чинності договором майже на 2 роки. Лише 17 травня 1972 р. він був ратифікований бундестагом. Після обміну ратифікаційними грамотами у Бонні 3 червня 1972 р. договір набув чинності.

У лютому 1970 р. почались переговори про нормалізацію відносин між ФРН і ПНР, і 7 грудня 1970 р. у Варшаві був підписаний Договір між ФРН і ПНР про основи нормалізації їхніх взаємних відносин. У ньому був закріплений кордон, визначений Потсдамською конференцією 1945 р. Сторони приймали на себе взаємні обов’язки, які торкалися збереження територіальної цілостності, незастосування сили, поширення співробітництва в економічній, науково-технічній, культурній галузях.

Цей договір також був ратифікований у травні 1972 р. В подальшому в результаті переговорів, які продовжувалися, був врегульований ще ряд проблем, які стосувалися взаємних відносин.

Тривалий час однією з найгостріших була проблема Західного Берліна. З 26 березня 1970 р. по 3 вересня 1971 р. проходили переговори послів чотирьох держав відносно нормалізації становища Західного Берліна, в результаті яких була підписана чотирьохстороння угода (СРСР, США, Великобританія і Франція) по Західному Берліну. Основними положеннями цієї угоди були:

– зобов’язання сприяти ліквідації напруженості та запобіганню ускладнень в районі Західного Берліна;

– відмова від застосування сили та загрози силою та збереження індивідуальних і спільних прав чотирьох держав;

– підтвердження того, що Західний Берлін не є складовою частиною ФРН.

До дотримання і підтримання статусу Західного Берліна через посередництво відповідних угод були притягнуті обидві німецькі держави.

3 червня 1972 р. чотирьохстороння угода набула чинності. В результаті цієї угоди з черги денної було зняте дуже злободенне питання про статус Західного Берліна.

І після цього ФРН продовжувала проводити політику, спрямовану на нормалізацію відносин із соціалістичними країнами.

Після ряду угод та договорів 21 грудня 1972 р. у Берліні був підписаний Договір про основи відносин між ФРН та НДР, який в значній мірі регулював взаємовідносини двох німецьких держав, які мали різний соціально-економічний уклад, які базувалися на принципах мирного співіснування. Було заявлено про встановлення відносин між державами на основі рівноправ’я, суверенної рівності держав, поваги самостійності, територіальної цілостності та недоторканості кордонів, самовизначення кожної з них, відмови від дискримінації, а також з урахуванням інших принципів міжнародного права, включаючи відмову від застосування сили та вирішення усіх суперечок мирними засобами. Передбачалась нормалізація відносин в галузях економіки, науки, техніки, культури, пошти, охорони здоров’я, спорту і т.ін.

21 червня 1973 р. Договір набув чинності, після чого почалася смуга дипломатичного визнання НДР. В 1971 р. дипломатичні відносини з НДР підтримували 27 держав, а до травня 1976 р. – 121 держава. Був узгоджений порядок вступу НДР і ФРН до ООН, і 18 вересня 1973 р. обидві німецькі держави були прийняті до цієї організації.

В подальшому нормалізуються відносини між ФРН та іншими країнами Східної Європи. 11 грудня 1973 р. був підписаний Договір про взаємні відносини між ЧССР та ФРН, у тому ж місяці – встановлені дипломатичні відносини з Угорщиною і Болгарією.

Таким чином, в першій половині 70-х рр. намітилась тенденція нормалізації відносин ФРН із соціалістичними країнами. Цей процес не закінчився з підписанням договорів, він мав тенденцію до продовження, постійно проходили зустрічі та візити урядових делегацій цих країн. У травні 1974 р. був сформований новий уряд ФРН на чолі з Г.Шмідтом, міністром закордонних справ став Г.-Д.Геншер. В.Шеєль став президентом ФРН. Цей уряд також і міжнародних відносинах притримувався курсу, який був започаткований попереднім урядом, курсу на продовження політики розрядки.

Особливе значення для створення в Європі в першій половині 70-х рр. клімату розрядки відіграли відносини соціалістичних країн з Францією, зокрема радянсько-французькі відносини. Суттєво поширились межі радянсько-французького політичного діалогу, накреслився перехід до узгоджених дій з рішення ключових міжнародних проблем. Постійно проводились консультації між двома країнами. В першій половині 70-х рр. сталося 7 двосторонніх радянсько-французьких контактів на вищому рівні у формі офіційних та робочих візитів, коротких робочих зустрічей. Регулярними стали зустрічі міністрів закордонних справ.

Під час цих зустрічей були підписані Радянсько-французька декларація (13 жовтня 1970 р.), Принципи співробітництва між СРСР та Францією (30 жовтня 1971 р.), Угода про торгівельно-економічне співробітництво на період з 1970 по 1974 рр. (26 травня 1969 р.), а в 1974 р. – аналогічна угода на період з 1975 по 1979 р., Угода про розвиток економічного, технічного та промислового співробітництва між СРСР та Францією на 10-річний період (27 жовтня 1971 р.) та ряд інших документів. Франція активно виступала за скликання наради з безпеки та співробітництва в Європі.

Нормалізовувались відносини та встановлювались контакти між соціалістичними країнами та багатьма капіталістичними країнами Європи – Англією, Італією, Фінляндією, Швецією, Австрією, Данією, Ісландією, Норвегією, Португалією та ін.

Діяльність з налагодження відносин добросусідства та взаємної зацікавленості у підтриманні миру, створенні системи міжнародної безпеки дала свої наслідки в першій половині 70-х рр. і стала важливим компонентом розрядки.

 

РАДЯНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКІ ВІДНОСИНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 70-х рр.

Особливе місце в міжнародних відносинах завжди посідали радянсько-американські відносини. Саме від них дуже багато залежало і у вирішенні питань війни та миру.

Наприкінці 60-х рр. в радянсько-американських відносинах сталися зміни, які багато в чому визначили поворот від конфронтації до розрядки міжнародної напруженості. Такому ходу подій сприяв ряд причин об’єктивного та суб’єктивного характеру. Безперспективність агресії у В’єтнамі, яка тривала, зростаюче незадовольство американського населення агресивним курсом уряду були немаловажними причинами перемін у політиці Білого дома. Нестримана гонка озброєнь двох супердержав не могла не відобразитись на їх економічному розвитку. Особливо це почувалось в СРСР. Доводилось рахуватися з тим, що глобальні зовнішньополітичні амбіції супердержав опинилися у протиріччі з їх економічними, політичними і військовими можливостями.

Тому наприкінці 60-х рр. був розпочатий діалог між США та СРСР у цілях врегулювання невирішених проблем радянсько-американських відносин, а також деяких міжнародних проблем, в тому числі обмеження гонки озброєнь. Розрядка надавала можливість перейти до конструктивного діалогу між двома державами в інтересах стабілізації міжнародних відносин на шляхах компромісів і сбалансування інтерсів сторін. Проте, щоб стати на цей шлях, правлячим колам США довелося визнати повний провал агресивної війни в Індокитаї.

Ще у січні 1969 р. почалися чотирьохсторонні мирні переговори по В’єтнаму між представниками ДРВ, США, Національного фронту визволення Південного В’єтнаму та адміністрацією Сайгона. В Південному В’єтнамі в цей час знаходилось близько 550 тис. солдат та офіцерів США. Але нарощування військового контингенту не принесло успіху. Р.Ніксон намагався добитися тих же цілей шляхом зміцнення сайгонського режиму. Саме в цей час з’явилася “гуамська доктрина” (“доктрина Ніксона”), яка передбачала в’єтнамізацію війни, тобто перекладання на сайгонський режим основної турботи по веденню війни проти ДРВ та Національного фронту визволення Південного В’єтнаму. З цією метою чисельність сайгонської армії була збільшена до 1 млн. чол. Американські частини поетапно були відведені в більш безпечні райони, але в той же час вони не припиняли бомбардувань території ДРВ та звільнених районів Південного В’єтнаму, а також Лаоса і Камбоджи.

Боротьба на полях битв та мирні переговори, які тривали декілька років й неодноразово переривались, закінчилися підписанням 27 січня 1973 р. Паризької угоди по В’єтнаму, яка передбачала припинення військових дій, вивід у 60-денний термін американських військ, проведення вільних демократичних виборів, возз’єднання В’єтнаму мирними засобами, без іноземного втручання; були підтверджені більш ранні угоди про те, що усі внутрішні проблеми повинні вирішуватися самостійно народами цих країн.

Контроль за виконанням угоди покладався на міжнародну комісію, до якої увійшли представники Угорщини, Польщі, Канади та Індонезії. З 26 лютого по 2 березня 1973 р. у Парижі пройшла міжнародна конференція по В’єтнаму. Вона прийняла спеціальний акт, який передбачав визнання незалежності, суверенітету, єдності та територіальної цілостності В’єтнаму.

Але боротьба в Південному В’єтнамі тривала, закінчилася вона тільки 30 квітня 1975 р. падінням сайгонського режиму. У квітні 1976 р. було проголошено створення єдиної Соціалістичної Республіки В’єтнам.

Провал американської агресії в Індокитаї дуже вплинув на американське суспільство. “В’єтнамський синдром” послабив позиції республіканської адміністрації. Поряд з усвідомленням факту військово-стратегічного паритету в ядерних зброях СРСР та США нова соціально-психологічна обстановка у США напередодні президентських виборів 1972 р. підштовхувала Р.Ніксона до переговорів з СРСР.

За 70ті рр. між СРСР та США було підписано більше 60 договорів та угод, які стосувалися найрізноманітніших налузей взаємовідносин між двома країнами, а також проблем, які мали глобальне, світове значення.

Найважливішим результатом розрядки в радянсько-американських відносинах було визнання принципу мирного співіснування як нового кодексу поведінки держав в ядерну епоху. Це знайшло своє відображення в ряді договорів, і насамперед в підписаних в Москві у травні 1972 р. “Основах взаємовідносин між СРСР та США”. В цьому документі були закріплені зобов’язання сторін все можливе для запобігання ядерної війни та військових конфронтацій, фіксувався принцип рівної безпеки та декларувалася відмова від застосування сили або загрози силою. Обидві сторони заявили, що вони не претендують ні на які особливі права чи привілеї при розв’язанні світових проблем.

Під час зустрічі на вищому рівні у Москві у травні 1972 р. був підписаний також Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), термін дії якого не обмежувався. За цим договором та протоколом до нього, підписаним у травні 1974 р., сторони зобов’язались мати не більше однієї системи ПРО (навколо столиць або в районі пускових установок ядерних ракет). Разом з договором по ПРО підписана тимчасова угода про заходи з обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Ця угода зобов’язувала сторони не збільшувати вище зафіксованих меж кількість стаціонарних пускових установок.

Значення цих угод полягало насамперед в тому, що вперше була визнана непотрібність збільшення ядерних арсеналів. Обидві держави відмовились від принципу “щит і меч”, коли проти створених або створюємих наступальних озброєнь незмінно винаходилась система захисту (протизброя). В даному випадку обмеження ПРО домовляючихся сторін одним районом радіусом не більше 150 км залишало решту території без відповідного захисту. Рівна незахищеність при приблизній рівновазі стратегічних наступальних озброєнь ставала фундаментом стратегічної стабільності.

У 70-ті рр. був підписаний і ряд інших документів з питань військової розрядки. Серед них слід відзначити угоду про запобігання інцидентів у відкритому морі та у повітряному просторі над ним (1972 р.), договір про обмеження підземних ядерних випробувань (1974 р.), який визначив максимальну могутність вибухових пристроїв до 150 кілотон, і договір про подземні ядерні вибухи в мирних цілях (1976 р.), але останній з-за відмови США так і не набув чинності.

В першій половині 70-х рр. встановилось співробітництво і по ряду інших питань обмеження озброєнь, нерозповсюдження ядерної зброї, заборони використання оточуючого середовища у військових цілях і т.ін.

Але перехід від конфронтації до розрядки міжнародної напруженості і позитивні зміни в радянсько-американських відносинах не позначали зникнення протиположних тенденцій, негативних явищ у цій сфері. Активізація діяльності супротивників розрядки, вкрай правих сил у США, а також непослідовність політики керівників обох великих держав обмежили масштаби взаємодії і співробітництва СРСР і США. Розрядка в галузі обмеження гонки озброєнь і запобігання ядерної війни не супроводжувалася необхідним рівнем розвитку торгівельно-економічних зв’язків, а також науково-технічного обміну і співробітництва. Нереалізованою опинилась укладена у жовтні 1972 р. торгівельна угода, ряд інших домовленостей.

В цілому ж усі документи, підписані СРСР та США, заклали солідну політичну й правову базу для розвитку взаємовигідного співробітництва на принципах мирного співіснування. В цьому був основний позитивний підсумок розвитку радянсько-американських відносин в першій половині 70-х рр. в умовах розрядки.

 

НАРАДА З БЕЗПЕКИ ТА СПІВРОБІТНИЦТВА В ЄВРОПІ ТА ЇЇ РОЛЬ В МІЖНАРОДНОМУ ЖИТТІ

Підписання ряду міждержавних договорів на початку 70-х рр., які сприяли послабленню напруженості в Європі, а також прогрес у радянсько-американських відносинах відкрили шлях до підготовки та скликанню загальноєвропейської наради з безпеки та співробітництва.

Підготовка наради проходила в умовах гостої боротьби навколо черги денної та змісту проблем безпеки та співробітництва в Європі.

Сильно вплинули на підготовку наради антивоєнні настрої громадськості європейських країн. У червні 1972 р. в Брюсселі пройшла Асамблея громадських сил за безпеку і співробітництво в Європі, на якій була прийнята урочиста декларація на підтримку ідеї загальноєвропейської наради. У травні 1972 р. рішення про участь у багатосторонніх консультаціях з підготовки наради ухвалили країни НАТО.

22 листопада 1972 р. за ініціативою Фінляндії представники 32 європейських держав, США і Канади (пізніше приєдналось Монако) почали в Хельсінкі багатосторонні консультації, на яких визначались завдання наради, організація її роботи, черга денна, склад учасників, спосіб фінансування та інші питання. Консультації тривали майже 7 місяців.

У ході консультацій виникало немало складностей як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру, що пояснювалось тим, що в них брали участь 7 держав Організації Варшавського договору, 15 держав-членів НАТО, 12 нейтральних або тих, що не входять в жодні військово-політичні угрупування держав.

Одним з центральних місць на консультаціях було питання про чергу денну наради. Запереченнями була зустрінута радянська пропозиція про створення органу з питань безпеки та співробітництва в Європі (хоча в наш час по суті такий постійно діючий орган створений).

Після тривалої роботи до липня 1973 р. був узгоджений текст Заключних рекомендацій, які отримали назву “Синьої книги”. До неї увійшло 96 пунктів, які регулювали питання організації, черги денної, складу учасників, дати та місця, визначали правила процедури. Було передбачено 3 етапи проведення наради:

– перший – у Хельсінкі на рівні міністрів закордонних справ для затвердження Заключних рекомендацій та викладення загальних позицій;

– другий – у Женеві на рівні експертів для підготовки підсумкових документів;

– третій – у Хельсінкі для їх затвердження.

Узгоджена черга денна включала 4 пункти:

1. Питання безпеки в Європі.

2. Питання співробітництва в галузі економіки, науки і техніки та оточуючого середовища.

3. Проблеми співробітництва в гуманітарній та інших галузях.

4. Напрямки розвитку загальноєвропейського процесу після наради.

Було також передбачено, що нарада та всі наступні зустрічі в межах загальноєвропейського процесу будуть проходити поза межами військових союзів, а її учасники будуть виступати як суверенні незалежні держави на умовах повного рівноправ’я.

3 липня 1973 р. у Хельсінкі почав роботу перший етап Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Участь в ньому взяли міністри закордонних справ усіх європейських країн, крім Албанії, а також США і Канади.

Підкреслюючи унікальність наради, при її відкритті президент Фінляндії У.-К.Кекконен промовив: “В історії нашого континенту нема прецедентів проведення наради, подібній тій, яка відкривається сьогодні. Це – не зустріч переможців у війні; це й не зустріч великих держав. Наша нарада є спільним зусиллям усіх урядів, зацікавлених в тому, щоб домогтися на основі рвноправ’я та взаємної поваги рішення життєво важливих питань, які торкаються усіх нас”.

18 вересня 1973 р. у Женеві почався другий етап наради, який тривав з перервами до 21 липня 1975 р. Саме до цього часу була закінчена редакційна робота над текстом Заключного акту наради.

30 липня 1975 р. в урочистій обстановці у Хельсінкі відкрився третій етап наради, а 1 серпня вищі керівники 35 держав-учасниць наради підписали Заключний акт – документ, в якому були визначені основні напрямки, межі та шляхи вирішення проблем безпеки та співробітництва в Європі.

В преамбулі держави-учасниці визнавали недділимість безпеки в Європі, спільну зацікавленість в розвитку загальноєвропейського співробітництва і тісний зв’язок між миром і безпекою в Європі і у світі в цілому.

Як складова основної частини Заключного акту була прийнята Декларація принципів, якими держави повинні були керуватися у взаємних відносинах. У ній дана розгорнута характеристика 10 основополагаючих принципів взаємовідносин держав:

1) суверенна рівність, повага прав, які властиві суверенітету;

2) незастосування сили або загрози силою;

3) нерушимість кордонів;

4) територіальна цілісність держав;

5) мирне врегулювання суперечок;

6) невтручання у внутрішні справи;

7) повага прав людини та основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань;

8) рівноправ’я та право народів розпоряджатися своєю долею;

9) співробітництво між державами;

10) добросовісне виконання зобов’язань за міжнародним правом.

Таким чином отримав завершення процес свого рода кодифікації принципів розрядки. Із сукупності узгоджених принципів витікало безумовне визнання політичних реальностей Європи.

Важливе значення мав розроблений нарадою Документ про заходи зміцнення довіри та деяких аспектів безпеки і роззброєння, в якому держави погодились на попереднє повідомлення про великі військові маневри, а також на обмін спостерігачами, домовились розглянути й інші питання, які стосуються заходів довіри. Мова також йшла про констатацію взаємозв’язку політичних та військових аспектів безпеки: “Держави-учасниці визнають зацікавленість усіх їх в зусиллях, спрямованих на зменшення військового протистояння і на сприяння роззброєнню, які позвані доповнити політичну розрядку в Європі та зміцнити їх безпеку”.

У розділі про співробітництво у галузі торгівлі, промисловості, науки і техніки, оточуючого середовища мова йшла про значення цього співробітництва для зміцнення миру та безпеки в Європі та усьому світі, сформульовані його основні напрямки, рекомендації про форми співробітництва.

Частиною Заключного акту став документ з питань, які стосувалися безпеки та співробітництва у Середземномор’ї.

В окремий розділ були виділені питання співробітництва в гуманітарній та інших галузях.

Оцінивши досягнутий у Хельсінкі прогрес, держави-учасниці висловили готовність для досягення цілей наради “прикладати нові односторонні, двосторонні та багатосторонні зусилля”. Держави заявили про решимість продовжувати процес, початий нарадою, шляхом проведення поглибленого обміну думками як про виконання положень Заключного акту, так і про покращання взаємовідносин між державами. Було запропоновано організовувати зустрічі між представниками держав-учаниць НБСЄ на різних рівнях. При цьому було зафіксовано місце та час проведення другої такої зустрічі – Белград, 1977 р.

Політичне значення НБСЄ величезне. Вона остаточно закрила цілу главу повоєнної історії Європи, підвела підсумок Другої світової війни, підтвердила безплідність та небезпеку політики “з позиції сили” та “холодної війни”. Рішення наради, Заключний акт були спрямовані у майбутнє. Узгоджені принципи міжнародних відносин повинні були створити надійну основу для виключення агресії та передумови для суттєвого поширення й активізації співробітництва між державами в галузях економіки, науки, техніки й технології, охорони оточуючого середовища, а також й у гуманітарних питаннях.

 

РОЗВИТОК ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОЦЕСУ ПІСЛЯ НБСЄ У ХЕЛЬСІНКІ

Відповідно до рішень НБСЄ у Хельсінкі 4 жовтня 1977 р. розпочалася зустріч представників держав-учасниць НБСЄ у Белграді.

На цій зустрічі було створено 5 робочих органів НБСЄ: з питань безпеки в Європі; з питань економічного, науково-технічного й природоохоронного співробітництва; з питань безпеки й співробітництва в Сереземномор’ї; з гуманітарного співробітництва; з визначення подальших кроків після закінчення зустрічі.

Основним завданням цієї зустрічі був обмін думками щодо виконання положень Заключного акту, конкретних питань зміцнення безпеки і співробітництва в Європі, розвитку процесу розрядки у найближчому майбутньому.

Але розбіжність у поглядах з ряду принципових моментів між СРСР та США не дала можливості прийняти які-небудь узгоджені рішення. СРСР наполягав на необхідності “доповнення політичної розрядки розрядкою військовою”. У зв’язку з цим висувалася пропозиція укладення учасниками НБСЄ Договору про незастосування ядерної зброї першими один проти одного, досягення чіткої домовленості щодо відмови від подальшого розширення вже існуючих військово-політичних блоків тощо.

США ж пов’язували прогрес зустрічі з обов’язком вирішення комплексу питань, що належали до гуманітарної сфери. Вони обвинувачували СРСР у тому, що він нехтує виконанням хельсінських домовленостей у галузі людських контактів, обміну інформацією і т.ін.

Компромісу між двома великими державами так досягти і не вдалося. Прийняті були тільки локальні пропозиції окремих держав: про оголошення 1980 р. Роком європейської культури (Югославія); про виховання молоді в інтересах миру (Польща); про розвиток інституту політичних консультацій між учасниками НБСЄ (НДР і Чехословаччина); про асамблею молодіжних організацій (Франція); про підсилення ролі Європейської комісії ООН у розвитку співробітництва згідно із Заключним актом (Швейцарія); про розширення міжнародного співробітництва в галузі охорони оточуючого середовища (Норвегія) тощо.

8 березня 1978 р. нарада закінчила свою роботу прийняттям підсумкового документу, який фактично не мав якогось суттєвого змістовного навантаження. У ньому підкреслювалося значення, яке надають учасники зустрічі продовженню процесу розрядки, підтверджувалась “рішучість держав-учасниць неухильно виконувати в односторонньому, двосторонньому та багатосторонньому порядку усі положення Заключного акту”. Крім того, було прийнято рішення про чергову зустріч в межах НБСЄ з надією прийняти будь-які серйозні рішення.

Така зустріч пройшла у Мадриді. Вона тривала 3 роки (з листопада 1980 р. по вересень 1983 р.). Головним в її роботі було питання про заходи із зміцнення довіри, безпеки та роззброєння в Європі, спрямовані на призупинення подальшої конфронтації. Але знову США та їх союзники, з одного боку, і СРСР та його союзники, з іншого, зайняли непримириму позицію. Після тривалої гострої дискусії все ж був прийнятий документ, в якому учасники зустрічі висловили рішучість зробити розрядку більш життєздатним та безперервним процесом, шукати рішення неврегульованих питань мирними заходами. Важливим підсумком Мадридської зустрічі була домовленість про скликання та цілі конференції із заходів зміцнення довіри та безпеки в Європі.

У січні 1984 р. ця конференція почала свою роботу у Стокгольмі. Тривала вона більш двох з половиною років – до вересня 1986 р. Усі її 35 учасників взяли на себе обов’язок, зафіксований у підсумковому документі конференції, поважати та здійснювати на практиці принципи незастосування сили або загрози силою. Було також ще раз підтверджено 10 принципів Заключного акту Хельсінської наради 1975 р. та накреслені конкретні заходи по зміцненню безпеки в Європі. Учасники зустрічі домовились, наприклад, про попереднє повідомлення про певні види військової діяльності (маневри з кількістю учасників більше 13 тис. чол. і 3000 танків), взаємне запрошення спостерігачів, а також про обмін інформацією про плани військових маневрів. Стокгольмська зустріч стала важливою віхою на шляху стабілізації політичного становища в Європі.

19 січня 1989 р. міністри закордонних справ 33 європейських країн, США і Канади підписали підсумковий документ віденської сесії НБСЄ. Так була закінчена 27-місячна робота учаників Наради, в ході якої були узгоджені заходи, здатні далеко продвинути загальноєвропейський процес у всіх сферах взаємовідносин – економічній, політичній, військовій, гуманітарній, культурній.

Велике значення для встановлення атмосфери довіри та взаєморозуміння мали переговори 23 держав-учасниць Організації Варшавського договору і НАТО із звичайних озброєнь та збройних сил в Європі від Атлантики до Уралу, які почалися у березні 1989 р. у Відні в межах Хельсінського процесу. Завданням учасників переговорів було зрушення з мертової точки переговори в Женеві по скороченню озброєнь, які безрезультатно тривали роками, скорочення чисельності збройних сил та звичайних озброєнь, намагання зміцнення атмосфери довіри.

Віденські переговори були успішно завершені, узгоджений текст договору про звичайні озброєння в Європі, який передбачав масштабне скорочення озброєнь Організації Варшавського договору і НАТО від Атлантики до Уралу. Крім того він передбачав й нові заходи зміцнення довіри й безпеки, серед яких були: щорічний обмін інформацією про структуру, чисельність та дислокацію збройних сил, озброєння, плани закуповування військової техніки, а також про військові бюджети; механізм консультацій та співробітництва стосовно незвичайної військової діяльності, цей механізм ставав інструментом Віденського центру із запобігання конфліктів; угоду про повідомлення та прояснення небезпечних інцидентів військового характеру (наприклад, авіакатастроф); домовленість про створення системи прямого зв’язку між країнами-учасницями з метою термінового передання важливих повідомлень у сфері контролю над озброєннями. Для підписання цього та деяких інших документів щодо будівництва нової Європи у Парижі 19-21 листопада 1990 р. вперше за 15 років після Хельсінкі відбулася нарада глав держав і урядів 32 європейських держав, США і Канади. Підписаний 22 державами-учасницями двох військово-політичних блоків документ передбачав скорочення військової машини Організації Варшавського договору і НАТО до узгодженого паритетного рівня. Відповідно передбачалось велике скорочення рівня звичайних озброєнь Радянського Союзу.

Ця історична подія відкрила нову сторінку в загальноєвропейському процесі, яка знаменувала кінець ворожого протистояння в Європі. Підсумковий документ зустрічі – Паризька хартія для нової Європи – підтвердив вірність держав-учасниць наради 10 принципам Заключного акту, прийнятого у Хельсінкі, накреслив конструктивну програму міжнародного співробітництва, висловив їх прихильність демократії, основаної на правах людини, на забезпеченні процвітання при гарантії економічної свободи та соціальної справедливості, та визнав рівну безпеку для усіх країн.

Вказані принципи отримали розвиток у наступних документах НБСЄ, які були прийняті на вищому рівні в Хельсінкі в 1992 р. (“Хельсінський документ. Виклик часу перемін”), в Будапешті в 1994 р. (“До справжнього партнерства в нову епоху”) та в Ліссабоні в 1996 р. (“Декларація з моделі загальної та всеохоплюючої безпеки для Європи XXI століття”).

На початку 90-х рр. розширилася кількість країн-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі. У 1991 р. до її рядів була прийнята Албанія, на початку 1992 р. – Україна, Білорусь, Молдова, Азербайджан, Вірменія, Киргизстан, Таджикістан, Казахстан, Узбекістан, Туркменістан (Росія виступала як спадкоємець СРСР), статус спостерігачів отримали Словенія і Хорватія. У тім же 1992 р. у Хельсінкі відбулася зустріч глав держав-учасниць НБСЄ, на якій була сформована система розпорядчо-виконавчих органів – Рада міністрів закордонних справ (з 1994 р. Рада міністрів), Комітет старших посадових осіб, обраний Верховний комісар із справ нацменшин.

На зустрічі голів держав-членів НБСЄ у Будапешті в 1994 р. було прийнято рішення про реорганізацію Наради.

З 1 січня 1995 р. НБСЄ була перейменована в Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Таким чином закінчився процес перетворення Наради в постійно діючу організацію. Була сформована структура вищих органів цієї організації.

На зустрічах глав держав та урядів держав-учасниць визначаються найважливіши приорітети діяльності організації, приймаються основні документи. Проводяться, як правило, один раз у два роки.

Рада міністрів є другим за значенням керівним органом. Проводить свої засідання не менше ніж один раз на рік в період між зустрічами глав держав.

Постійна рада – основний робочий орган, який приймає поточні політичні рішення. Складається з постійних представників держав-учасниць. Її щотижневі засідання відбуваються у Відні.

Форум із співробітництва в галузі безпеки є органом ОБСЄ, в межах якого ведуться переговори з контролю над озброєннями, роззброєння, заходів зміцнення довіри і безпеки.

Економічний форум ОБСЄ – скликається один раз на рік у Празі для обговорення питань економічного виміру діяльності організації.

Діючий голова – міністр закордонних справ країни, яка головує в ОБСЄ – особово та через своїх представників здійснює загальне керівництво оперативною діяльністю організації. Термін його повноважень – один календарний рік. Діючий голова спирається на допомогу попереднього та наступного голів, які складають разом з ним так звану “трійку” ОБСЄ.

Генеральний секретар – головна адміністративна посадова особа організації. Призначається Радою міністрів на три роки. Керує роботою Секретаріату, який знаходиться у Відні.

До компетенції Верховного комісару у справах національних меншин входять питання раннього попередження кризових та конфліктних ситуацій, пов’язаних з проблемами національних меншин. Збирає та узагальнює відповідну інформацію, готує рекомендації, які проте не носять обов’язкового характеру. Його бюро знаходиться у Гаазі.

Бюро з демократичних інститутів та прав людини займається питаннями забезпечення прав людини, розвитку демократії та верховенства закону, спостереженням за виборами в державах-членах ОБСЄ. Бюро базується у Варшаві.

Парламентська асамблея ОБСЄ створена парламентарями держав-членів ОБСЄ, її секретаріат знаходиться у Копенгагені.

До складу ОБСЄ зараз входить вже 55 держав, які представляють, як Європу, так і Північну Америку і Азію.

Головною серед усіх проблем залишається роль ОБСЄ у забезпеченні стабільності на континенті. 1990-ті рр. зберегли деякі старі та принесли нові виклики безпеці світового співтовариства. До них відносяться конфлікти між державами та в державах; міжнародний тероризм; екстремізм із застосуванням насильства; організована злочинність та оберт наркотиків; гострі економічні проблеми та деградація оточуючого середовища; нестабільність в регіонах, які прилягають до території ОБСЄ. Так ці виклики були сформульовані у “Хартії європейської безпеки”, яка була прийнята 54 державами на самміті ОБСЄ у Стамбулі в листопаді 1999 р.

В цьому документі відображена концепція безпеки світового співтовариства, орієнтована на XXI століття. В її основу покладені два принципи: колективності, при якій “безпека кожної держави-учасниці нерозривно пов’язана з безпекою усіх інших”, і “першочергової відповідальності РБ ООН за підтримання міжнародного миру”. ОБСЄ визначена як одна з основних організацій з мирного врегулювання спорів в її регіоні та один з головних інструментів в області раннього попередження та запобігання конфліктів.

Проте реальних заходів, які б дозволяли забезпечити цю функцію, в 1990-ті рр. прийнято не було. Авторитет ОБСЄ опинився підірваним відсутністю ефективних засобів впливу на “порушників порядку”, а також невдалими спробами запобігання ряду конфліктів, наприклад, в Югославії.

Нова система безпеки стала формуватися не на основі рівноправного співробітництва колишніх противників у “холодній війні”, а шляхом консолідації та розширення західних військово-політичних та економічних інститутів. США та провідні європейські держави взяли курс на розширення НАТО та його перетворення в пануючу військово-політичну структуру в Європі. Вони поставили метою створити Північноатлантичний альянс фундаментом нової системи європейської безпеки.

Таким чином, на межі XX-XXI ст. у світі сталися суттєві зміни, які змінили не тільки систему міжнародних відносин, а й систему безпеки та співробітництва у Європі.

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Белецкий В.Н. За столом переговоров. Обсуждение германских дел на послевоенных совещаниях и встречах.– М.: Политиздат, 1979.– 302 с.

Бешлосс М.Р., Тэлботт С. На самом высоком уровне: Закулисная история окончания холодной войны // Знамя.– 1993.– №9.– С.164-180.

Богатуров А. Кризис миросистемного регулирования // Междунар. жизнь.– 1993.– №7.– С.30-40.

Борьба СССР против ядерной опасности, гонки вооружений, за разоружение: Документы и материалы / Ред. кол. А.А.Громыко и др..– М.: Политиздат, 1987.– 559 с.

Брандт В. Воспоминания.– М.: Новости, 1991.– 526 с.

Европа ХХ века: проблемы мира и безопасности / Ред. кол.: А.О.Чубарьян (отв. ред.) и др.– М.: Междунар. отношения, 1985.– 272 с.

Жискар д’Эстен В. Власть и жизнь.– М.: Междунар. отношения, 1990.– 318 с.

Зиборова М.С. Бонн – Вашингтон: 70-80-е годы.– М.: Наука, 1988.– 239 с.

Зуева К.П. Советско-французские отношения и разрядка международной напряженности. (1958-1986).– М.: Наука, 1987.– 270 с.

Калядин А.Н. Проблемы запрещения испытаний и распространения ядерного оружия.– М.: Наука, 1976.– 350 с.

Калядин А.Н., Назаркин Ю.К. Международный механизм переговоров по разоружению.– М.: Наука, 1984.– 102 с.

Карягин В. Берлин от «железного занавеса» до бетонной стены // Междунар. жизнь.– 1991.– №4.– С.94-106; №5.– С.85-98; №6.– С.91-104; №7.– С.101-113.

Кашлев Ю.Б. Общеевропейский процесс: вчера, сегодня, завтра.– М.: Междунар. отношения, 1990.– 181 с.

Кокошин А.А. В поисках выхода. Военно-политические аспекты международной безопасности.– М.: Политиздат, 1989.– 269 с.

Колосков И.А. Внешняя политика современной Франции.– М.: Мысль, 1964.– 383 с.

Кремер И.С. ФРГ: внутриполитическая борьба и внешняя ориентация.– М.: Мысль, 1977.– 334 с.

Кремер И.С. ФРГ: этапы восточной политики.– М.: Междунар. отношения, 1986.– 220 с.

Лебедев А.А. Очерки британской внешней политики (60-80-е гг.).– М.: Междунар. отношения, 1988.– 304 с.

Манжола В.А. Ядерное оружие Франции и вопросы европейской безопасности.– К.: Вища школа, 1989.– 165 с.

Назаренко В.А. Слагаемые военной разрядки в Европе // Политическое образование.– 1989.– №8.– С.79-83.

Никсон Р. На арене: Воспоминания и победах, поражениях и возрождении.– М.: Новости, 1992.– 440 с.

Павлов Н.В. Внешняя политика ФРГ: концепции и реалии 80-х гг.– М.: Междунар. отношения, 1989.– 232 с.

Разрядка и конфронтация: две тенденции в современных международных отношениях / Ред кол.: В.И.Гантман (отв. ред.) и др.– М.: Наука, 1987.– 541 с.

Рогов С.М. Россия и США в многополярном мире // США. Экономика. Политика. Идеология.– 1992.– №10.– С.3-14.

Рощин А.А. Международная безопасность и ядерное оружие.– М.: Междунар. отношения, 1980.– 287 с.

Славенов В.П. Внешняя политика Франции 1974-1981.– М.: Междунар. отношения, 1981.– 240 с.

Славенов В.П. Очерки внешней политики Франции. 1981-1986.– М.: Междунар. отношения, 1986.– 302 с.

Советско-американские отношения в современном мире / Отв. ред. Г.А.Трофименко, П.Т.Подлесный.– М.: Наука, 1987.– 302 с.

Современная внешняя политика США: В 2-х т. / Ред. кол.: Г.А.Трофименко (отв. ред.) и др.– М.: Наука, 1984.– Т.1.– 458 с.; Т.2.– 480 с.

СССР в борьбе за безопасность и сотрудничество в Европе. 1964-1987: Сборник документов / Сост. А.Ф.Ильичев.– М.: Междунар. отношения, 1988.– 544 с.

СССР в мировом сообществе: от старого мышления к новому: Сб. ст. / Ред.-сост. Н.А.Симония.– М.: Прогресс, 1990.– 596 с.

Цветков Г.Н. СССР и США: отношения, влияющие на судьбы мира.– К.: Вища школа, 1988.– 272 с.

Челышев И.А. Советско-французские отношения и проблемы европейской безопасности: Середина 60-х – 80-е годы.– М.: Наука, 1990.– 335 с.

Чернов С.А. Анализ политики США в отношении СССР: системно-циклический подход // США. Канада: экономика, политика, культура.– 2001.– №6.– С.76-88.

Швецов В.Л. Военная разрядка и меры доверия.– М.: Междунар. отношения, 1984.– 87 с.

Штраус Ф.И. Воспоминания.– М.: Междунар. отношения, 1991.– 560 с.

 

ТЕМА 5