Міжнародні відносини в Латинській Америці

 

Специфіка національно-визвольного руху в Латинській Америці, а також зовнішньополітичної діяльності латиноамериканських держав багато в чому пояснюється тим, що більшість з них завоювали незалежність ще на початку XIX ст. Вони пройшли тривалий шлях самостійного розвитку. В той же час ці держави в повній мірі зазнали на собі дію експансії високорозвинутих країн, експансії, яку називають “неоколоніалізмом”.

Ще з початку XIX ст. особливі види на Латинську Америку мали США. Американська експансія до країн Латинської Америки особливо проявилася в роки Другої світоовї війни, коли США потімнили в цьому регіоні позиції Німеччини, Японії, Італії, а також Англії, яка тривалий час була тут їх головним суперником. Прямі власні капіталовкладення США в Латинській Америці зросли з 2,8 в 1940 р. до 4,7 млрд. дол. в 1950 р., а в 1958 р. – майже 9 млрд. дол.

До тісного співробітництва з іноземним капіталом для збереження свого панування та привілеїв прагнула й латиноамериканська еліта.

Вплив США посилювався й шляхом створення міждержавних організацій. Ще в роки війни США домоглися розміщення в Латинській Америці мережі своїх військових та військово-морських баз. В 1942 р. була організована міжамериканська рада оборони. З початком “холодної війни” негобхідність військово-політичного співробітництва країн континенту мотивувалась загрозою з боку міжнародного комунізму.

У вересні 1947 р. в передмісті Ріо-де-Жанейро США та 20 латиноамериканських держав підписали міжамериканський договір про взаємодопомогу (“договір Ріо-де-Жанейро). Його учасники зобов’язались спіробітничати між собою у питаннях оборони та приймати колективні заходи аж до використання збройних сил у випадку загрози або військового нападу на одного з учасників або при виникненні загрози миру в Західній півкулі. Тим самим був оформлений перший військово-політичний блок у повоєнному світі. Міжамериканська рада оборони, яка складалася з представників генеральних штабів, стала головним органом військового співробітництва учасників договору.

IX міжамериканська конференція у Боготі в 1948 р. стала заключним етапом створення політичного союзу учасників “договору Ріо-де-Жанейро”. На ній була створена Організація американських держав (ОАД), статут якої був прийнятий 30 квітня 1948 р. Цілями ОАД були оголошені підтримання миру та безпеки в Західній півкулі, врегулювання суперечок між учасниками, організація спільних дій проти агресії, розвиток політичного, економічного, соціального, наукового та культурного співробітництва. Верховним органом ОАД були визнані міжамериканські конференції на вищому рівні, які повинні були скликатися один раз у 5 років. Постійним виконавчим органом ОАД стала рада ОАД у Вашингтоні, яка складалася з представників країн-учасниць.

Конференція в Боготі прийняла резолюцію “Про збереження та захист демократії в Америці”, яка надавала право ОАД протистояти комуністичній загрозі в тій чи іншій країні регіону. Підписання на конференції угоди про економічне співробітництво зобов’язувало уряди країн-членів ОАД не чинити перешкод діяльності іноземного капіталу.

В 1951 р. ОАД рекомендувала ввести законодавчі обмеження комуністичній діяльності та висловилась за посилення військових приготувань. У березні 1953 р. на Х міжамериканській конференції у Каракасі була прийнята резолюція “Про зміцнення солідарності в ціялях збереження політичної цілостності американських держав через загрозу втручання міжнародного комунізму”, яка надавала право на колективну інтервенцію ОАД будь-якої американської держави, якщо вона опиниться “під контролем з боку міжнародного комуністичного руху”. Ця теза резолюції і стала керівництвом до дій при задушенні революційної ситуації у Гватемалі у червні 1954 р.

Невід’ємною частиною життя латиноамериканського суспільства став культ сили, який постійно проявляв себе у спробах військової верхівки втручатися в політичні процеси, усувати за допомогою переворотів законно обрані громадянські уряди. Усі вони були тісно пов’язані із США, які успішно використовували диктаторські режими, а часто й сприяли їх встановленню. В 1951 р., наприклад, такі режими існували у 16 з 20 латиноамериканських країн.

Проте, упіслявоєнні роки Латинська Америка зазнала на собі впливу визвольних процесів. Політичне життя тут все більше характеризувалось зростанням демократичних рухів, опору тиранам.

Держави Латинської Америки брали участь у війні проти фашизму тільки символічно, за виключенням Бразилії, яка направила на фронт експедиційний корпус, та Мексики. Така позиція пояснювалась їх занепокоєністю, як би активна участь народних мас у війні проти фашизму не призвела до серйозних внутрішньополітичних наслідків. Диктатури деяких країн, занепокоєні антифашистськими настроями мас, в останні роки війни зайнялися перекрашуванням фасадів своїх режимів, виступили з деклараціями про прихильність до демократичних інститутів та свободи (Сомоса у Нікарагуа, Трухильо у Домініканській Республіці, Мартінес у Сальвадорі та ін.). Одночасно вони зміцнювали свій репресивний апарат, використовуючи для цього американські поставки за ленд-лізом.

Під тиском демократичного руху деякі диктаторські режими були скасовані (у Болівії, Еквадорі, Гватемалі, Сальвадорі). Широкого розмаху набув профсоюзний рух. Виникали нові політичні партії (у Болівії, Венесуелі, Кубі, Парагваї), які відображали інтереси різноманітних шарів населення, а в середовищі старих традиційних партій посилювались ліві, радикальні настрої. У ряді країн з підпілля вийшли комуністичні партії, зростала їх чисельність та вплив. Наприклад, на парламентських виборах у грудні 1945 р. в Бразилії вони завоювали 14 місць у палаті депутатів та 1 місце у сенаті. У 1944 р. після скасування диктаторського режиму в Еквадорі представники комуністичної та соціалістичної партій впреше в історії країни увійшли до складу уряду, в 1946 р. теж саме сталося в Чілі.

Одним з основних завдань демократичних сил у Латинській Америці була протидія американській безконтрольній економічній та фінансовій експансії.

Конфедерація трудящих Латинської Америки, яка була створена в 1938 р., у грудні 1944 р. на конгресі в місті Калі (Колумбія) розробила програму боротьби за досягнення політичної та економічної незалежності та проведення соціально-економічних перетворень. Ця програма певним чином вплинула на розвиток подальших подій. Зокрема, у Венесуелі при президентові Гальєгосі в 1947-1948 рр. було прийнято нове трудове законодавство та закон про аграрну реформу, розпочате створення національного торгівельного флоту. Восени 1948 р. уряд відмовився від нових концесій іноземним компаніям. Одночасно набув сили новий закон про умови існування нафтокомпаній, відповідно до якого держава повинна була отримувати 50% від їх прибутків, що залишалися після сплати всіх податків.

Аналогічні значні соціально-економічні та політичні перетворення були проведені після повстання 1952 р. в Болівії, а також в Аргентині, Мексиці, Гватемалі, Чілі, Еквадорі.

Важке економічне становище, зокрема нерівноправна торгівля із США, яка стала джерелом різкого зменшення золотовалютних запасів, підштовхувало латиноамериканські країни зміцняти взаємні економічні зв’язки. Кампанія за створення національного торгівельного флоту здійснялась, наприклад, Венесуелою спільно з Колумбією. Торгівельна угода між Венесуелою та Бразилією, підписана в 1947 р., передбачала поставки бразильського текстиля та харчових продуктів в обмін на венесуельську нафту. Аргентина уклала в 1946-1947 рр. торгівельні угоди з Чілі, Парагваєм, Еквадором та Болівією (так званий “пакт Сантьяго”).

Одним з напрямків демократичного процесу в Латинській Америці, який розгорнувся в перші повоєнні роки, були пошуки незалежної, або, в крайньому разі, менш орієнтованої на США зовнішньої політики. Великі симпатії у народів цих країн з’являлися у народів цих країн по відношенню до СРСР, чого не могли не враховувати уряди. У 1942-1945 рр. 13 з 20 латиноамериканських держав встановили дипломатичні відносини з СРСР. В подальшому опір тиску США проявився у відмові брати участь у корейській війні, за виключенням Колумбії.

Спроби США, використовуючи свою економічну й військову перевагу, а також боязнь латиноамериканських правителів перед революцією, повністю підкорити собі політику у латиамериканському регіоні зустріли досить суттєвий опір, зміцнілу латиноамериканську солідарність.

Показовою у цьому смислі є доля “доктрини Ларетта”, яка була названа так за ім’ям міністра закордонних справ Уругваю. У листопаді 1945 р. за рекомендацією Вашингтона, він звернувся до міністрів закордонних справ американських держав з нотою, яка пропонувала колективні дії проти урядів, порушуючих “демократичні принципи”. У випадку прийняття цієї доктрини США отримували б “велику дубину” проти будь-якої непокірної їх волі держави в Латинській Америці. Проте більшість латиноамериканських країн відмовились підтримати принцип втручання у внутрішні справи суверенних держав, яким би не було це втручання – індивідуальним або колективним.

“Доктрина Ларетта”, крім цього, була націлена в той період і на конкретного супротивника – рух пероністів в Аргентині.

Рух цей був названий за ім’ям його лідера полковника Хуана Перона. У червні 1943 р. він прийшов до влади внаслідок перевороту, тривалий час співробітничав з фашистськими державами, але наприкінці березня 1945 р. оголосив війну Німеччині та Японії. Уряд Х.Перона висував антиамериканські гасла, проводив політику, спрямовану на посилення національної буржуазії та витіснення іноземних компаній. При владі Х.Перон знаходився до 1955 р.

Наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. Латинську Америку охопилп хвиля реакційних військових переворотів, які, як вважалось, здійснювались за підтримкою Вашингтона. Дуже часто це ставалося під егідою та із санкцій ОАД, де США посідали провідні позиції. В 1948 р. стався переворот у Венесуелі, в результаті якого була встановлена диктатура генерала Хіменеса, в Парагваї до влади прийшов генерал Стресснер, на Кубі – Батіста. Посилились позиції Трухільо в Домініканській Республіці, Сомоси в Нікарагуа. Державні перевороти не минули Еквадору, Чілі, Бразилії. В цих країнах знову зміцнились позиції США.

Латиноамериканські диктатури взяли активну участь у “холодній війні”, яка почалася. Різко скоротився обсяг політичних, торгівельних та інших зв’Язків із СРСР. В 1947 р. Бразилія і Чілі, а в 1948 р. Колумбія розірвали відносини із СРСР, в 1952 р. СРСР розірвав відносини з Венесуелою та Кубою. З шістьма латиноамериканськими державами (Болівія, Гватемала, Домініканська Республіка, Коста-Ріка, Нікарагуа, Еквадор) так і не були реалізовані угоди про створення дипломатичних представництв.

У 1954 р. значні події сталися у Гватемалі.

З 1950 р. уряд президента Арбенса проводив там політику витіснення американського капіталу, насамперед “Юнайтед фрут компані”. США взяли активну участь у підготовці державного перевороту. З 1953 р. під кервництвом американських інструкторів на території сусідніх Гондураса та Нікарагуа стали готуватися загони найманців для вторгення до Гватемали. У відповідь Гватемала закупила зброю у Східній Європі, що було розцінено США та іншими державами ОАД як доказ комуністичного проникнення. 19 травня 1954 р. США розірвали дипломатичні відносини з Гватемалою “через комуністичні тенденції гватемальського уряду”, одночасно дипломатичні відносини з нею розірвав Гондурас, а 18 червня 1954 р. збройні формування за підтримкою авіації “невідомих” держав вторглися на територію Гватемали.

ООН та Рада Безпеки ООН засудили цю акцію проти Гватемали. Але інтервенція призвела до перевороту в цій країні, встановленню військової диктатури, поверненню позицій американських компаній, а в 1955 р. нове керівництво Гватемали підписало двосторонній військовий договір із США.

Цей курс США по відношенню до латиноамериканських країн був названий “рівним партнерством”, але партнерство це було дуже сумнівним.

Значною подією в латиноамериканському регіоні стала Кубинська революція 1 січня 1959 р. Через три роки Куба стала на шлях будівництва соціалізму, що вплинуло на її становище у відносинах із сусідами. Намітився відхід від односторонньої зовнішньополітичної орієнтації на США. Покращились відносини із СРСР та іншими соціалістичними країнами, в 1972 р. Куба вступила до Ради економічної взаємодопомоги, яка об’єднувала соціалістичні країни Європи та Азії.

На початку 1961 р. США розірвали дипломатичні відносини з Кубою, тоді була здійснена спроба її ізоляції.

Основним виконавцем політичного бойкоту повинна була стати ОАД. На V консультативній нараді міністрів закордонних справ країн-членів ОАД в Сантьяго (Чілі) в 1959 р. були запропоновані заходи, спрямовані на ізоляцію Куби, і тим самим сталося втручання у її внутрішні справи. Режими Домініканської Республіки, Нікарагуа та Гватемали намагались представити Кубу як загрозу миру в Карибському басейні і запропонували створити спеціальний комітет для захисту міжамериканської системи “від підступів комунізма” в цьому районі. Більшість учасників наради відмовилась тоді підтримати цю резолюцію.

Але на VII нараді в 1960 р. в Сан-Хосе (Коста-Ріка) була схвалена антикубинська за суттю декларація, хоча Куба в ній прямо й не називалась. Незабаром після її прийняття уряди Гватемали, Гаїті, Домініканської Республіки, Нікарагуа, Сальвадора, Парагваю та Перу розірвали дипломатичні відносини з Кубою. Але найкрупніші країни Латинської Америки – Мексика, Аргентина, Бразилія, Чілі, Болівія – не пішли на це.

Пізніше, на VIII консультативній нараді в Пунта-дель-Есте (Уругвай) в 1962 р., Куба була виключена з міжамериканської системи. Представники Мексики, Аргентини, Бразилії, Чілі та Еквадору не підтримали цю резолюцію, утримавшись при голосуванні. В подальшому вони виступали із заявами про її неправомірність, тому що вона суперечить статуту ОАД, в якому не передбачені такі заходи. Нарешті, на IX нараді у Вашингтоні в 1964 р. було прийняте рішення про введення економічних санкцій проти Куби та про розрив з нею дипломатичних відносин членів ОАД. Не підкорилася цьому документові лише Мексика.

З Кубою пов’язана і так звана Карибська криза (22-28 жовтня 1962 р.). Вперше світ опинився перед загрозою ядерної війни, і тільки завдяки переговорам між лідерами СРСР та США конфлікт вдалося відвернути.

Приклад Куби вплинув на інші країни Латинської Америки. В результаті в 60-ті рр. стався цілий ряд революцій в регіоні.

В цей час посилюється боротьба за незалежність народів британських колоній. Першою на шлях незалежності стала Ямайка. У вересні 1961 р. в ході референдума її населення висловилось за вихід із складу Вест-Індської федерації, створеної в 1958 р. У серпні 1962 р. уряд Великобританії вимушений був надати Ямайці незалежність. В тому ж місяці незалежним став Тринідад і Тобаго. 26 травня 1966 р. незалежною державою була проголошена Британська Гвіана (Гайана), 30 листопада 1966 р. утворилася держава Барбадос.

Більш рішуче стали виступати на захист національних інтересів буржуазні уряди. В 1964 р. сталися масові виступи в Панамі проти панування США над зоною Панамського каналу. Уряд на чолі з генералом Торріхосом, який прийшов до влади в Панамі в 1968 р., почав здійснення деяких заходів в цілях перегляду кабального договору 1903 р., який надавав на вічні часи зону каналу у володіння США, і виступив за повернення панамської території її народові.

Яскравою сторінкою була боротьба народу Домініканської Республіки проти диктатури Трухільо, вбитого у травні 1961 р. Обраний президент Хуан Бош оголосив, що він віддає перевагу формуванню своєї політики в Санто-Домінго, а не у Вашингтоні. Це, природно, образило США. 28 квітня 1965 р. під приводом захисту американських громадян, на територію Домініканської Республіки висадилась морська піхота США. В країні була розів’язана громадянська війна. За підтримки деяких країн з ОАД домініканська революція була придушена. Колишнє становище Домініканської Республіки було відновлено.

Заходи з обмеження всевладдя іноземних, насамперед північноамериканських, монополій приймались в цей період урядами Перу, Венесуели, Мексики, Еквадору, Гондурасу, деяких країн Карибського моря.

В той же час в ряді держав до влади приходили кола, орієнтовані на США. В 1964 р. стався переворот в Бразилії, після чого її протягом 20 років називали “молодшим партнером США”, в 1962 і 1966 рр. – перевороти в Аргентині.

Для збереження своїх позицій в цьому регіоні США змінили свій зовнішньополітичний курс. Реформистські ідеї отримали активний розвиток з приходом до влади Дж.Кеннеді. Його адміністрацією була висунута програма “Союз заради прогресу”. Його стоврення офіційно пояснювалось намаганням США допомогти латиноамериканським сусідам в їх економічному та соціальному розвитку, встановленні стабільних режимів представницької демократії. Програма була розрахована на 10 років. Для її виконання США пообіцяли надати латиноамериканським країнам 20 млрд. дол, в основному у вигляді державних кредитів.

Питання про стоврення “Союзу заради прогресу” було вирішено позитивно на надзвичайній конференції економічної та соціальної ради ОАД у серпні 1961 р. в Пунта-дель-Есте. Але здійснення програми не сприяло економічному піднесенню латиноамериканських країн, скоріше, навпаки, що сприяло збереженню революційних настроїв.

Особливо криза посилилася з середини 60-х рр. у зв’язку з проектом створення так званих міжамериканських збройних сил на постійній основі. Але латиноамериканські країни відмовились від цієї ідеї. Саме такі сили, але на тимчасовій основі, використовувались під час вторгнення до Домініканської Республіки.

З 1967 р. більш вагомі розбіжності виникли з питання про функції ОАД. Значна частина країн-членів ОАД бажала, щоб ця організація займалась, переважно, питаннями економічного співробітництва та серйозно обмежила свої каральні, військово-політичні функції. Такі країни, як Мексика, Чілі, Колумбія, наполягали на включенні до статуту ОАД гарантій успішного економічного розвитку Латинської Америки. США ж висловлювали намір використати реформу статуту ОАД для зміцнення ролі цієї організації в придушенні революційного руху, зміцнення дисципліни її членів.

Після тривалих суперечок у лютому 1970 р. набув чинності новий статут ОАД. В основному мова йшла про діяльність організації в економічній, соціальній та культурній галузях. Разом з тим зберіглися військово-політичні аспекти діяльності організації, які були в першому статуті. Але криза ОАД продовжувалась. Її проявами стали спроби окремих держав створити власні торгівельно-економічні об’єднання, більш чи менш не залежні від США. В 60-ті рр. були створені Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, яка об’єднала 10 країн, “загальний ринок”, до якого увійшло 5 держав Центральної Америки.

Дуже важливим фактом стало те, що в цей час був проголошений ряд незалежних від США ініціатив у сфері роззброєння, зокрема Латинська Америка була проголошена без’ядерною у військовому відношенні зоною. У лютому 1967 р. після трьохрічних переговорів 14 країн (Болівія, Венесуела, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Колумбія, Коста-Ріка, Мексика, Панама, Перу, Сальвадор, Чілі, Уругвай, Еквадор) в Мехіко підписали договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці. Він отримав назву “договір Тлателолко” за назвою району в Мехіко, де він був підписаний. Договір зобов’язує його учасників забороняти та запобігати на своїй території виробництво, використання та придбання ядерної зброї, її розміщення та збереження.

Договір передбачав також підписання рядом інших держав світу двох додаткових протоколів. Перший покладав обов’язок із додержання договору на держави, володіючі територіями в межах цієї без’ядерної зони. Другий протокол передбачав додержання ними статусу без’ядерної зони по відношенню до держав-учасниць договору.

Це, природно, в значній мірі зв’язувало руки США при здійсненні їхньої ядерної політики в регіоні, запобігало транзиту їхніх ядерних засобів. Тому американський уряд негативно поставився до договору, хоча був вимушений в подальшому переглянути свої позиції.

Наприкінці 60-х рр. більше половини латиноамериканських держав відновили дипломатичні відносини з країнами соціалістичного табору, і зокрема із СРСР. Серед них були й такі великі держави, як Бразилія, Аргентина, Мексика, Уругвай.