Міжнародні території і простори

. Поняття "територія" у самому широкому розумінні означає усю планету Земля з її сухопутною та водною поверхнею, надрами та повітряним простором, середовище матеріального існування людської цивілізації, а також прилеглий до Землі космічний простір, Місяць та інші небесні тіла.

У міжнародному праві існує декілька теорій, що пояснюють правову природу території. Найбільшого поширення у різний час набували такі з них:

1) об'єктна теорія, яка грунтується на визнанні земельної ділянки об'єктом права власності. Згідно з цією теорією кожна конкретна земельна ділянка виступає одночасно об'єктом права приватної власності, що належить певній юридичній чи фізичній особі, і об'єктом публічно-речового права власності, що належить державі. Уся сукупність земель, які належать державі, і складає її територію. При цьому публічно-речове право держави на земельну ділянку має пріоритет перед правом приватної власності, зокрема, перехід права приватної власності на неї від однієї особи до іншої, не змінює публічно-правового зв'язку цієї земельної ділянки з державою. Нині ця теорія практично віджила своє, оскільки до складу території, крім земельних ділянок, в наш час включаються також водні, повітряні та космічні простори, які в силу своїх фізичних властивостей взагалі не можуть бути об'єктом права власності;

2) теорія компетенції, згідно з якою територією вважається сфера юридичної дієвості (валідатарності) певної правової системи, як національної, так і міжнародної. Ця сфера являє собою абстрактний простір, в межах якого компетентні органи держави або міжнародні органи вправі здійснювати належні їм повноваження. На практиці реалізація цієї території призводить до змішування понять "територія" та "юрисдикція держави". Так, наприклад, на судно, що знаходиться в плаванні у відкритому морі, знаходиться під юрисдикцією, в т.ч. адміністративною та кримінально-правовою, держави, під чиїм прапором воно плаває, проте наявність такого судна у відкритому мор не змінює правового режиму відповідної території відкритого моря як міжнародної території, тобто в цьому випадку судно не є частиною території "держави прапора";

3) просторова теорія, в основі якої лежить теза про те, що територія держави - це сукупність земельних, водних та повітряних ділянок, у межах якої здійснюється владарювання, територіальне верховенство та суверенітет тієї чи іншої держави. Перевагою цієї теорії є те, що вона розглядає територію одночасно і як сферу дії публічної влади певної держави (територія держави) чи міжнародного правопорядку (міжнародна територія), і як явище матеріального світу, тому саме ця теорія користується найбільшим визнанням.

Єдиного загальноприйнятого підходу до класифікації територій на види у науці міжнародного права та практиці міжнародних відносин не існує. Найбільш популярним є такий поділ територій на види залежно від їх правового режиму:

1) державна територія. Правовий режим цієї території визначається її належністю до певної держави, яка здійснює стосовно неї та у її межах територіальне верховенство;

2) міжнародні території (території з міжнародним режимом) являють собою ділянки простору, на які не поширюється суверенітет жодної держави (напр., відкрите море та повітряний простір над ним, Міжнародний район морського дна, Антарктида, космічний простір з Місяцем та іншими небесними тілами включно). Особливістю правового режиму міжнародних територій є те, що вони, по-перше, не належать жодній державі, а по-друге, вони відкриті для дослідження та використання згідно з нормами міжнародного права усіма державами на основі принципу їх рівності;

3) території зі змішаним правовим режимом завжди розташовані поза межами державної території, проте окремі права на використання цих територій належать виключно державі,

до території якої вони прилягають. До територій зі змішаним правовим режимом відносяться прилегла зона, виключна економічна зона та континентальний шельф;

4) державна територія міжнародного користування. Особливістю правового режиму цих територій є те, що вони, з одного боку, не виключаються зі складу території відповідної держави, а з іншого - використовуються цією державою чи третіми країнами у особливому порядку. До державних територій міжнародного користування слід відносити міжнародні канали, міжнародні протоки, міжнародні судноплавні ріки, які територіально належать одній або декільком державам, але в силу міжнародних договорів можуть використовуватися і іншими державами. Подібний правовий статус мають також архіпелаг Шпіцберген (належить Норвегії), Аландські (належать Фінляндії) та Додеканезькі (належать Греції) острови, режим використання яких визначається міжнародними договорами;

5) території з особливим правовим режимом можуть включатися до складу території відповідної держави, але використовуються нею в особливому, як правило, обмеженому порядку. До територій з особливим правовим режимом відносяться нейтральні та демілітаризовані зони. Нейтральні зони, як правило, географічно розташовуються між двома чи більше державами і не належать жодній з цих держав. Такими зонами, наприклад, є нейтральні зони між британським володінням Гібралтар та Іспанією, а також між Іраком та Саудівською Аравією. Демілітаризована зона входить до складу території відповідної держави, проте остання стосовно неї має обмежене територіальне верховенство, зокрема, вона не може використовувати цю територію у військових цілях. Історичними прикладами таких територій були 50-кілометрова демілітаризована зона Німеччини на кордоні з Францією після першої світової війни, а також зона, заборонена для польотів іракської авіації (територія Іраку південніше З 6-ї паралелі). Нині демілітаризовані зони утворені на суміжних територіях Південної та Північної Кореї. Правовий режим цих територій, як правило, встановлюється міжнародними договорами або на підставі рішень міжнародних організацій, зокрема відповідно до резолюцій Ради Безпеки ООН.

Поняття та склад державної території

У процесі історичного розвитку політико-правової думки погляди на державну територію докорінно змінювалися. За часів феодалізму територія держави ототожнювалася з приватною земельною власністю монарха, при чому будь-які зміни державної території могли відбуватися на підставі приватноправових угод, укладених монархом, який вправі був купувати, дарувати, обмінювати землі. В епоху Просвітництва з'являються перші ідеї про те, що власність держави на територію має бути публічною (суверенною) і не залежати від права приватної власності на ту чи іншу земельну ділянку. В цей же час виникає розуміння того, що до складу державної території входять також і водні, в т.ч. морські, простори. Внаслідок буржуазно-демократичних революцій остаточно утверджується ідея, згідно з якою єдиним власником території держави є виключно народ.

Державна територія - це частина простору земної кулі і атмосфери, що є надбанням певного народу і у межах якого утворена цим народом держава здійснює належні їй суверенітет та територіальне верховенство.

Приналежність до держави та її територіальне верховенство є основними ознаками державної території, котрі, як правило співіснують одночасно. Проте окремі тимчасові винятки з цього правила можливі у випадках військової окупації та міжнародно-правової оренди території.

Приналежність території до держави означає, що держава виступає публічним володільцем належної їй території і будь-які зміни цієї території можливі виключно на публічно-правових підставах. Тобто вчинення приватноправовими власниками яких би то не було правочинів (купівля-продаж, міна, дарування, оренда тощо) щодо належних їм земельних чи водних ділянок жодним чином не впливає на територіальне верховенство відповідної держави.

Територіальне верховенство держави означає, що її влада є суверенною і вищою стосовно усіх фізичних та юридичних осіб, які знаходяться в межах її території, а також те, що на території однієї держави виключається можливість дії публічної влади іншої держави.

В окремих випадках на території певної держави можуть застосовуватися іноземні закони та рішення іноземних судів, проте підстави та межі такого застосування в будь-якому разі визначаються виключно цією державою. Уся законодавча, виконавча та судова влада держави поширюється як на власних громадян та організації-резиденти, так і на іноземців та організації-нерезиденти, що знаходяться на території цієї держави.

Територіальне верховенство держави містить у собі і юрисдикцію держави, тобто право її судових і адміністративних органів у межах своєї компетенції розглядати і вирішувати усі справи на визначеній території. У той час як повна і виключна влада держави обмежена його територією, юрисдикція держави в ряді випадків поширюється за межі його території. Зокрема, юрисдикція держави поширюється на морські судна, що плавають у відкритому морі під її прапором, на її повітряні судна, що знаходяться у повітряному просторі загального користування, на запущені державою у космічний простір космічні апарати та їх екіпаж. Таку ж юрисдикцію має прибережна держава у відношенні штучних островів, споруд і установок, що знаходяться у межах виключної (морської) економічної зони. Одним із проявів територіального верховенства держави є також її здатність забезпечувати виконання усіма фізичними та юридичними особами, які перебувають в межах її юрисдикції, своїх владно-правових розпоряджень, в т.ч. за допомогою засобів примусу.

До складу території держави входять:

· сухопутний простір, тобто сухопутна територія материка та (або) островів;

· водна територія, яка складається із внутрішніх материкових і морських вод, а також територіального моря;

· повітряний простір держави, тобто частина атмосфери, що знаходиться над сухопутною та водною територіями держави. Верхня межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування космічного та повітряного просторів. Висотний показник цієї лінії остаточно не визначений, але в силу звичаю вважається, що повітряний простір простягається до закінчення щільних шарів атмосфери, тобто орієнтовно до висоти в 100-110 км.;

· надра, тобто частина земної кори, що розташована під сухопутною та водною територією держави без обмеження по глибині. Тут має місце певна колізія норм міжнародного та внутрішнього права України, оскільки внутрішньодержавне законодавство України, зокрема ст. 1 Кодексу України про надра, все ж обмежує надра максимальною глибиною - глибиною, доступною для геологічного вивчення та освоєння.

Державна територія представляє собою не лише простір, в межах якого здійснюється суверенна влада держави, але і природне середовище з її компонентами - сушею, водами, повітрям, надрами та живими ресурсами. Все це складає матеріальний зміст державної території і перебуває у власності народу, який утворює конкретну державу. Ці компоненти державної території не можуть використовуватися іноземними державами, їх юридичними та фізичними особами без згоди територіального суверена. Відповідно до низки резолюцій Генеральної Асамблеї ООН держава в силу свого суверенітету самостійно вирішує питання про допуск іноземних осіб до експлуатації її природних ресурсів, а іноземні держави і особи зобов'язані поважати приналежність будь-яких природних ресурсів територіальному суверену та його поаво на власний розсуд визначати режим використання цих ресурсів.

У сфері користування державною територією застосовуються такі принципи міжнародного права:

· принцип непорушності кордонів;

· принцип цілісності та недоторканності державної території;

· принцип невтручання у внутрішні справи держави;

· принцип заборони агресії;

· принцип рівноправності і самовизначення народів;

· право народу розпоряджатися своїми природними ресурсами.

Державні кордони

Державні кордони визначають межі державної території. Значення цих кордонів полягає, перш за все, в тому, що вони встановлюють межі належної державі території з усіма її ресурсами, а також визначають межі територіального верховенства держави.

Державний кордон - це зазначена на картах та закріплена на місцевості лінія і перпендикулярно проведена через неї вертикальна площина, що визначає зовнішні межі державної території, а також відділяє держану територію від інших просторів.

Державні кордони встановлюються, як правило, у договірному порядку між суміжними державами. Процес встановлення кордону складається з таких стадій:

1) делімітація - визначення у договірному порядку загального напряму проходження державного кордону шляхом детального словесного опису характерних місць його проходження (ріки, озера, гірські хребти, умовно обрані об'єкти тощо) та графічного зображення на картах.;

2) демаркація - це позначення лінії державного кордону на місцевості шляхом встановлення спеціальних прикордонних знаків (наприклад, стовпів, пірамід - на суші, створів, віх, маяків - на воді).

Процедура делімітації та демаркації кордону найчастіше здійснюється змішаними комісіями, утвореними зацікавленими сторонами на паритетних засадах. Комісія з делімітації укладає протокол-опис державного кордону, формує альбом карт та картографічних і географічних робіт. На підставі цих документів між суміжними державами укладається договір про кордон. Після підписання та ратифікації цього договору обома країнами спільна комісія приступає до процедури демаркації кордону, в ході якої укладаються демаркаційні документи - протоколи-описи проходження лінії кордону на місцевості, протоколи-описи встановлених прикордонних знаків тощо. Станом на початок 2005 р. Україна має делімітовані та демарковані державні кордони з Угорською та Словацькою Республіками, а також Республікою Польща, делімітовані та частково демарковані - з Республікою Молдова та Республікою Білорусь, делімітовані та демарковані лише в межах сухопутних ділянок кордону та кордону по річці Дунай - з Румунією, делімітовані лише по сухопутних ділянках кордону - з Російською Федерацією.

Міжнародні договори про кордони принципово відрізняються від інших видів міжнародних договорів тим, що укладаються безстроково, мають на меті остаточне встановлення лінії державного кордону і з цієї причини не можуть бути денонсовані.

Залежно від місця проходження державного кордону розрізняються сухопутні, водні та повітряні (бокові) кордони.

Сухопутні кордони відділяють сухопутну територію однієї держави від такої ж території суміжної держави. Залежно від способу визначення сухопутного державного кордону розрізняються такі його види:

· орографічний державний кордон - це ліня, проведена по природних рубежах з урахуванням рельєфу місцевості. Найчастіше такий кордон проводиться по гірським хребтам та вододілам, а також по руслам рік, в т.ч. висохлих;

· геометричний державний кордон - це пряма лінія, яка з'єднує два визначені штучні чи природні орієнтири і перетинає місцевість без урахування її рельєфу. Такий спосіб проведення кордону часто застосовується при розмежуванні пустинних та незаселених територій;

· астрономічний державний кордон - це лінія, що проходить через визначені географічні координати і, як правило, збігається з лініями астрономічних паралелей або меридіанів. Зокрема, частина державного кордону між США та Канадою проведена по 49-й паралелі північної широти та 141-му меридіану західної довготи.