Інформаційна культура в контексті прискорення

Динамізм ноосфери, прискорення як глобально діючі чинники, спостережувані у всіх областях людської діяльності, створюють специфічні умови і для реалізації історичної місія культури як вияви "волі до життя" людства, протистоячого деструктивним чинникам цивілізаційного характеру. Тому дослідження інформаційної культури вимагає оцінки цих чинників, розкриття єства нових умов.

Відзначимо перш за все, що зміст протистояння культури цивілізаційні чинники зраджується, модифікується у міру зміни останніх. І темпи змін такі, що виникають питання приблизно такого змісту:

Виділимо у зв'язку з цим той аспект змісту поняття "прискорення", який найбільшою мірою має відношення до питань, що розглядаються. Згідно М.Епштейну, ""прискорення" - це не просто злободенне політичне поняття, це філософська категорія, пов'язана з самими глобальними проблемами історії і есхатології (якщо розуміти останню як вчення про останні долі миру). Ще раз є повторюваний: хід історії від епохи до епохи в цілому прискорюється, досягаючи до кінця ХХ століття небувалої стрімкості: за один рік в політиці, науці, культурі здійснюється стільки подій, скільки в колишні часи не вміщало і сторіччя. Здавалося б, таке прискорення спростовує якнайдавніші релігійні і міфологічні пророцтва про те, що мир знайде "вічність і спокій", що "часу більше не буде". Проте реальність приголомшує нас парадоксом: у міру прискорення усіляких змін зростає незмінний, одвічний зміст культури. Спрямовуючись в майбутнє, культура перетворюється на своє власне минуле. Нове і старе, зростаючи з рівною швидкістю, як би замикаються один на одному, утворюючи всередині самого прискорення ситуацію спокою, наближаючись до нульової відмітки часу царству вічного теперішнього часу. Мир, досягаючи вищих швидкостей, завмирає у польоті. Якщо "спокій є головне в русі" (Лао-цзи), то ніж більше руху, тим більше спокою" [26, с. 405].

Прекрасна образність тексту М.Епштейна сильна в своїй переконливості, але все таки потребує конкретизації на рівні практичних виведень, розпоряджень до дії. Що ж є "спокій" в наростаючій потоці можливих напрямів діяльності, наростаючому числі можливих стратегій поведінки?

На наш погляд, існують два трактування поняття "спокою" в даному випадку. Суть першої - у відповіді на питання: що можна виділити як незмінна основа людської поведінки, що залишає шанс на виживання всього людства при будь-яких (так треба ставити питання!) темпах змін?

Потік інновацій вимагає від людини кожного разу вироблення такого до них відношення, яке залишалося б в просторі культури. Вироблення такого відношення - інтелектуальна праця, потребуюча в початкових установках. Звідси - прагнення виділити незмінну платформу, вихідну позицію, дозволяючу індивіду керуватися нею в оцінці ситуації ухваленні рішень, "заспокоєну" систему поглядів, що має достатній степінь спільності. Саме це, ймовірно, в даному трактуванні і є "головне в русі".

Можливе, проте, і інше трактування "спокою", зміст якого розкриває М.Епштейн. "Культура, пише він, - не може не прагнути щонайвищої продуктивності, до граничного прискорення - але це означає і скупчення гігантських речовинних мас в запасниках, музеях, архівах, каталогах, перетворення всієї будівлі культури в склеп, що стрімко розростається, на верхньому поверсі якого ще вирує якесь життя, а завтра і він опуститься в область безмовності і спокою.

Будь-який виникаючий факт, - продовжує М.Епштейн, - стає відразу ж історією, консервується в звукових, візуальних, текстуальних образах, записується на магнітофон, знімається на фотоплівку, заноситься в пам'ять комп'ютера. Точніше було б сказати, що він народжується у формі історії, у нього немає ні дитинства, він від народження старик, наділюючий пам'яттю про своє минуле. Врешті-решт, відображення передує звершенню, наказує йому ті форми, в яких воно повинне бути зареєстровано, представлено, відображено. Історія зупиняє свій хід, тому що все стає історією. Потік часу може рухатися серед твердих берегів, але коли все навколо стає часом, тоді течія припиняється - це океан вічності, що вже мірно колишеться.

Завдяки системам відеозапису і персональним комп'ютерам стає технічно здійсненним перетворення кожного індивідуального життя в архів, що легко розмішується в місткостях електронної пам'яті, що ростуть. Картина Леонардо або симфонія Моцарта, розмова по телефону і гра з дитиною, запах квітки або видовище неба в годину надвечір'я - все це може бути записано на пачці перфокарт або цифровому диску, представлено в символічній, закодованій формі. Реальність, що складається з послідовності митей, відрекомендує їх тепер в супокладеності, одночасності, як сукупність інформаційних одиниць, закладених в пам'ять машини. Час поступиться місцем вибору. З чого ви хочете почати день: із заходу або сходу, з музики епохи Відродження або картин сюрреалістів? У міру поглиблення машинної пам'яті вся історія - історія всього - з'явиться як на долоні, тобто скасується в своїй історичності. Навкруги кожної людини запанує вічність архіву, в якому він на свій розсуд вольний перебирати теки. В цьому музеї сучасність по своєму статусу невідрізнима від минулого і представляє такий же доступний предмет вибору - на яку кнопку натискувати, який відкрити канал інформації" [Там же, с. 403-404].

Отже, "спокій" в цій, другій, трактуванню - це непорушність "записаного миру", що зберігається в часі - що покоїться! - не гірше за єгипетські піраміди. І це трактування, концентруюче увагу якраз на найжвавіших, змінюватися (але що проте фіксується, що залишається в загальній пам'яті людства) елементах зовнішнього світу, формує і точку додатку зусиль культури для досягнення її цілей, для вияву "волі до життя": вибір, відбір інформації, вибір каналів інформації. Саме цей вибір визначає майбутній стан людства і навколишнього його матеріального світу, а отже, і перспективи виживання. В умовах інформатизації суспільства простір вибору, включаючий тепер і елементи віртуальної природи, незвичайно збільшився. Вибір став неймовірно важкий - по-перше через величезну розмірність перебору, а по-друге через необхідність постійного застосування критеріїв вибору, оцінних дій.. Проте це ще не значить, що він не повинен робитися або неможливий у принципі. Він, безумовно, повинен робитися, робитися постійно, а його мислимі масштаби, на наш погляд, свідчать про зростаючу роль інформаційної культури в суспільстві майбутнього. Чинник прискорення, переміщаючи аналіз в область граничних ситуацій, оформляє майже математичне розуміння деякої межі, якої прагне функція (в даному випадку - функція прискорення), і наближає нас до розуміння того, що цей вибір як деяка константа, стійка ситуація, постійна необхідність, і складає єство інформаційної культури.

Прискорення формує, таким чином, дві тенденції. Одна полягає в постійному збільшенні елементів зовнішнього світу, які повинні аналізуватися людиною, які йому буде однаково доступний фізично (наприклад, в цифровій формі), але щодо значення яких, а також використовування в життєдіяльності йому необхідно робити свій вибір. Інша тенденція полягає в знаходженні таких елементів зовнішнього світу для безумовного засвоєння, які є найістотнішими і постійними при всіх мислимих інноваціях і які виступають як критерії оцінки і відбору елементів в інноваціях. Звертає на себе увагу аналогія відбувається в просторі культури з тем, що відбувалося і відбувається тепер в інфосфері, зокрема, в науці. Йдеться про відомий процес диференціації і інтеграції наукового знання.

Заслуговують увагу і інші аспекти розгляду інформаційної культури в контексті прискорення.

Перший з них є пов'язаний з формуванням цілей і змісту навчання у вищій школі. В умовах прискорення цілі і, відповідно, зміст освітньої діяльності стають все більш динамічними, непостійними, вимагаючими все більш частих, а в межі - безперервних змін. Ці цілі і зміст, отже, стають об'єктом безперервного відстежування, моніторингу. Все ж таки в кожний окремий проміжок часу вони стають все більш нечіткими, і, як було відзначено, в межі об'єктивно перетворюються в цінності. Ці цінності мають і особове, і загальнолюдське вимірювання. В першому з них цінності розглядаються з погляду їх відповідності соціальним цілям індивіда в суспільстві. Це цінності, що відносяться до поняття "фахівець" з укладеними в ньому соціальними амбіціями. В другому, загальнолюдському, вимірюванні цінності мають набагато більш загальний характер, і саме в цьому вимірюванні вони виступають як цінності культурні. "Обслуговуючи" інтереси суспільства в цілому, ці цінності відповідають прийнятому вище інструментальному розумінню культури. Отже, у вказаному вимірюванні знання, уміння і навики, що включаються в цілі навчання, в умовах прискорення трансформуються в загальнокультурні цінності. Культура таким чином залишається деяким незмінним, постійним елементом цілей і змісту навчання. І чим динамічніше інфосфера, тим більш істотній виглядає роль культури в цілях і змісті освіти. Ці міркування мало міняються при переході до аналізу культури інформаційної. Можна лише констатувати, що в інформаційному суспільстві, значну частину своєї життєдіяльності здійснюючому в інформаційному просторі, провідна роль належить саме інформаційній культурі.

Наступний аспект розгляду інформаційної культури пов'язаний з необхідністю вивчення тієї специфіки, яка привноситься в культуру віртуальністю людських взаємодій в інформаційному просторі. Складність привнесення інформаційної культури в освітню діяльність і як ціль, і як засіб полягає в том, що прискорення створює тут обстановку безпрецедентності, коли досягнення культурних цілей часто не може спиратися на минулий досвід. Парадокс полягає в том, що культура, що асоціюється з свідомістю і протистояча знанню, сама стає вельми залежною від знання, від процесу пізнання, від здатності індивіда розпізнати ситуацію, що має культурний контекст. Прискорення тут сприяє виявленню діалектичного зв'язку знання і свідомості, необхідність якої в інформаційному суспільстві стає просто очевидною. Між знанням і свідомістю може бути встановлений, може існувати позитивний зворотний зв'язок. І саме така ситуація цілком відповідає культурним установкам. Слід зазначити, що до цих пір частіше підкреслюється протилежність пізнавальних і культурних установок, зокрема, знання і свідомості.

Нарешті, ще один аспект дослідження інформаційної культури в контексті прискорення зв'язаний з тем, що культура як особова якість людини традиційно розглядається як результат виховання. Немає підстав рахувати інформаційну культуру в цьому якимсь виключенням. Помітимо проте, що в основі виховання лежить передаваний досвід, воно засновано на емпірії. Отже, для виховної дії необхідно певний час. Воно, в протилежність навчанню, більшою мірою орієнтовано на поняття, що погано формалізуються, на невербальні форми пізнання. І в цій області прискорення створює безпрецедентні умови: не тільки минулий досвід виявляється часто непридатним через тиск інновацій в сучасній інфосфері, але і відсутній необхідний для виховної дії час. Виховання як процес, в якому учень має право на помилку, оскільки ситуація повториться, і він ще матиме нагоду виробити в ній правильну поведінку, стрімко йде в минуле. Більшість ситуацій, несучих виховне навантаження в учбовому процесі, будуть новими і для студентів, і для викладачів. І в цьому можна бачити перетворення виховання в інтелектуальний процес, де установка викладача "діяти, поступати правильно" буде вимагати від того, що навчається не просто виконання очевидного, але визначення, розпізнавання, конструювання самого уявлення про правильну поведінку в даній ситуації. І в цьому полягає, на наш погляд, ще одне свідоцтво діалектичного взаємозв'язку свідомості і знання.

Отже, облік в аналізі інформаційної культури прискорення як глобального чинника сучасності формує певну методологічну установку, примушуючи орієнтуватися на деякі кінцеві, стійкі ситуації в життєдіяльності суспільства, подібно тому як в математиці відшукується що має форму константи межа деякої функції. Такою незмінною константою при будь-якій швидкості змін в суспільстві опиняється ситуація вибору, здійснюваного в просторі культури.

Граничною ситуацією в цивілізаційному просторі є гіпотетична ситуація, коли буде створена машина, " уміюча робити все". По суті, людство вже зараз має в свій розпорядженні таку машину, тільки не зібраній воєдино, не існуючій як ціле, але яку навіть зараз можна мислити як ціле. І основною проблемою для суб'єкта, у розпорядженні якого знаходиться така машина, є проблема: що проводити? Що повинна робити така машина, ураховуючи, що вона може робити все? Відповідь на це питання не може бути дана, очевидно, в цивілізаційному просторі. Тут для нього не існує людських критеріїв відбору, а, мабуть, найцікавішою задачею для такої машини буде виробництво машин, "уміючих робити все", т.е таких же машин. Тільки в культурному просторі існує вектор, задаючий спрямованість діяльності і будь-якої машини, і людини. Цей вектор визначається кібернетичним покликанням (поєднання цих слів виявляється можливим!), незмінним значенням культури як воля до життя. Отже, тільки в просторі культури можливий людський вибір.

Облік чинника прискорення, примушуючи в думках пробігати невеликий шлях, що залишився вже, до ситуації абсолютної технологічної потужності людини з її практично абсолютними (достатньо - в масштабах Землі) можливостями у всіх мислимих напрямах, переконує нас в необхідності визнання так же абсолютного значення культури як чинника виживання людини як вигляду.

Прискорення дає підстави для звернення до математичних аналогій, зокрема, поняттю межі функції, для обгрунтовування міркувань. Причому тут важливий не самі розрахунки, не конкретності, перехід до яких, очевидно, непростий, а сам характер математичної моделі, її ідея. Що ж до коректності звернення до моделі, то поняття "межі зростання" відносно людства введено в науковий оборот вже достатньо давно - можна пригадати, наприклад, діяльність "Римського клубу". Особливість міркувань про межу в умовах інформатизації суспільства полягає в том, що цього разу йдеться не про природні обмеження простору життєдіяльності людини, не про межі зростання, поставлені самими природою, а про досягнення деякої межі цивілізаційного розвитку, коли людина стає повним господарем своєї долі, а заразом і долі всієї природи. Різниця в єстві меж, на наш погляд, очевидна.

Отже, прискорення, усугубляючи протистояння цивілізації культурі і знаходячи пріоритетність культури в "моделях потрібного майбутнього", дає підстави в аналізі соціокультурних процесів для міркувань в термінах меж, математично-подібних залежності, що відноситься до глобальних процесів в суспільстві. В світлі подібних міркувань інформаційна культура вимагає для свого визначення залучення таких "граничних" понять, як вічність, абсолют, абсолютні цінності, істина, і ряду інших, мислимих як абстрактні категорії, існуючі тільки в межі, але до яких повинна прагнути діяльність окремої людини або людства в цілому, подібно тому, як функція прагне своєї межі. Наступний вислів Н.Бердяєва, на наш погляд, не тільки добре ілюструє, але і підтверджує вищесказане. "Іноді, - пише він, - представляється така страшна утопія. Настане час, коли будуть вчинений машини, який людина могла б управляти миром, але людини більше не буде. Машини діятимуть досконало і досягають максимальних результатів. Останні люди самі перетворяться на машини, але потім і вони зникнуть за непотрібністю і неможливістю для них органічного дихання і кровообігу... Виняткова влада технізації і машинізації вабить саме до цієї межі (курсив мій - М.Ч.), до небуття в технічній досконалості. Неможливо припуститися автономії техніки, надати їй повну свободу дії, вона повинна бути підлеглою духу і духовним цінностям життя..." [19, с.317].