Творчість Ж.Ж. Руссо. Соціально-політичні та естетичні погляди письменника. Проблема руссоїзму та природної людини

Суспільно-політичні погляди і їх вплив [ред.]

У своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) та інші гостро критикував феодально-абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних. Водночас, саме в економіці Руссо вбачав основу розвитку суспільства.

Будучи прихильником договірної теорії походження держави, Руссо вважав, що внаслідок змови між багатими державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, і висловив думку, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити владу, яка існує, й встановити народний суверенітет.

Взірцем держави Жан-Жак Руссо вважав невелику республіку і мріяв перетворити сучасні йому держави на своєрідну федерацію невеликих республік.

Суспільно-політичні погляди Руссо відіграли важливу роль в ідеологічній підготовці Великої французької революції 1789–1799 років; справили вплив на передових тогочасних і пізніших мислителів, у тому числі українських, серед яких Григорій Сковорода, Ян Козельський та інші.

Філософські і наукові погляди Руссо [ред.]

Руссо — прихильник деїзму. Заперечуючи церковне вчення про створення природи Богом, він водночас визнавав існування Бога, безсмертної душі. З позицій дуалізму Руссо вважав початком усіх природних явищ дух і матерію, причому матерію розглядав як пасивний початок, приписуючи активність Богові. В теорії пізнання Руссо стояв на позиціях сенсуалізму. Мислитель піддав гострій критиці схоластику і релігійний фанатизм.

 

63. Творчість Лопе де Вега, естетичні погляди, драматургічна система. «Собака на сіні»

Лопе де Вега створив величезну кількість п'єс. Зухвалий в житті, Лопе підняв руку і на традиції іспанської драматургії: він відмовився від прийнятого тоді принципу єдності місця, часу і дії, зберіг лише останнє, і поєднав в своїх п'єсах елементи комічного і трагічного, створивши класичний тип іспанської драми. Основа п'єс — інтрига. Усі п'єси побудовані так, що трапляється подія, котра припиняє спокійну дію, доводячи напругу переживань до трагізму, щоб пізніше ввести це схвильоване море пристрасті та свавілля в русло законності та суворої католицької моралі. Лопе де Вега в своїх численних комедіях («Собака на сіні») виявляє тонкий талант комічного письменника. Його комедії насичені яскравою, іноді плакатною веселістю. Особлива роль в них відводиться слугам, історія яких створює паралельну інтригу п'єс. Саме вони, — гострі на язик, лукаві, сиплять влучними прислів'ями та приказками,- виявляються осередком комічної стихії твору.

64. Творчість Педро Кальдерона. Ідейна спрямованість, тема, ідея, композиція драми «Життя – це сон.»

Педро Кальдерон де ла Барка як драматург представляє школу Лопе це Вега. Але, на відміну від свого попередника, Кальдерон призначав свої п'єси для постановки не так у невеликих театрах на міських вулицях, як у придворному театрі, де можна було використовувати складну техніку й пишні декорації, різноманітні світлові ефекти й музичний супровід. Пізні п'єси Кальдерона більше нагадують оперу, ніж драматичну виставу. Основна тема творчості Кальдерона — суперечність між людським провидінням, з одного боку, свободи особистості та вимог суспільства, з іншого. Людина у Кальдерона вільна й залежна водночас. Жанрова приналежність творів Кальдерона різноманітна: серед них є «комедії інтриги», «драми честі», народно-героїчні, релігійні драми, драми на міфологічні й історичні сюжети. Найвідоміша п'єса Кальдерона «Життя — це сон» (1635?) включає є елементи релігійно-філософської драми, драми честі й навіть комедії інтриги (характерний мотив: жінка, переодягнена чоловіком, переслідує невірного коханця). У ній Кальдерон намагається знайти відповіді на питання: що таке людина і як вільно вона може вирішувати свою долю, яким має бути «досконалий правитель», завдяки якому в світі, де діють різноспрямовані сили, все-таки підтримується мир і злагода? У драмі «Життя — це сон» втілилися художні особливості барокового мистецтва: підкреслена контрастність, яка втілюється передусім у протиставленні (палац — вежа; людина — звір; свобода — неволя тощо); пишна, навіть надмірна метафоричність. У цій драмі авторові вдалося виразити з надзвичайною глибиною не лише свої переконання, а й світогляд усієї епохи, яку він представляв. У ній утверджується характерна для доби бароко думка про минущість земного життя.

65. Тема гуманізму і ворожості буржуазної епохи в людській особистості в трагедії Шекспіра «Король лір»

В «Королі Лірі» трагедія героя так само як у «Гамлеті» розміщена в центрі, але тут, більшою мірою, чим в «Гамлеті», всі стихії природи беруть участь у долі знедоленого монарха. І тут «там герой перебуває на тій грані, коли його свідомість виявляється під погрозою. Але Гамлет, як ні велика його скорбота, ще втримується в границях розуму. Старий король на час втрачає розум. Однак його божевілля являє собою не просто розумове потьмарення. Саме божевільний Лір розуміє всю гіркоту життя більше, ніж це було доступно йому, коли він був у зеніті влади й могутності. Хто бачив «Короля Ліра»- на сцені, знає: трагедія починається з разючою стрімкістю. Глядачі ледь устигають познайомитися із ситуацією, як уже один за іншим виникають два конфлікти - у королівській родині й у родині наближеного до нього вольможі. Далі вже не істотно, як і із чого все почалося. Лір, що віддав корону й землі дурним дочкам, обома виганяє й виявляється позбавленим даху. Рятуючи своє життя, біжить з-під батьківського даху оббреханий Едгар, а потім жорстокий Едмунд віддає батька ворогам короля, щоб заволодіти його титулом і майном. моральна й соціальна сутність трагедії - розпад всіх «природних», як тоді вважали, зв'язків. З них сімейний, родовий зв'язок був дійсно такий, але природними вважалися й васальні відносини феодального суспільства: підпорядкування селян лицарям і поміщикам, лицарів - баронам і князям, а цьому останніх - королеві.

66. Тема, ідейний зміст, естетична своєрідність, персоносфера, композиція філософської повісті Вольтера «Кандід.»

За жанром це філософська повість з нальотом абсурдистики і цинізму, «замаскована» під шахрайський роман. Герої повісті - Кандід, його подруга Кунігунда і наставник Панглосс – подорожують по всьому світу, будучи присутніми при битвах Семирічної війни, взяття російськими Азова, Лісабонському землетрусі, і навіть відвідують казкову країну Ельдорадо.

Мандри героїв служать автору приводом для того, щоб висміювати уряд, богослов'я, військову справу, літературу, мистецтво і метафізику, особливо оптиміста Лейбніца з його вченням про те, що «все йде на краще в цьому найкращому зі світів». Ці слова звучать саркастичним рефреном щоразу, коли на частку героїв випадають нові лиха.

У фіналі повісті герої опиняються в Константинополі і дізнаються від місцевого жителя про марноту метафізичних пошуків. Висловлюваний їм рецепт щастя простий - забути про хвилювання навколишнього життя, і в першу чергу громадського, присвятивши себе обраному ремеслу - «обробленню саду».

67. Гете «Фауст»

Філософська проблематика і персоносфера:Образ великого шукача істини хвилював Гете все життя. У трагедії "Фауст" він показав боріння добра і зла к рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття. У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті? Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не всесвіт, а вона сама.
Два герої трагедії - Фауст і Мефістофель - наочно нам демонструють це діалектичне споріднення позитивного і негативного.
Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування. Але він не може знищити основне - життя. Він теж творить через заперечення. Фауст і Мефістофель постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно доповнюють єдину ідею.
У Фауста і Мефістофеля автор вклав певні людські риси. Натура палка і енергійна, Фауст надто чутливий, його серце легко поранити, іноді він егоїстичний, але завжди безкорисливий, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Суть страждання Фауста - прагнення до істини. Це жага до осягнення, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефістофель - два антиподи: перший жадає другий насичений, перший рветься "за межі", другий знає, що там нема нічого, там порожнеча. Мефістофель грається з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його поривання, як на пустощі, примхи, і весело їм потурає - адже у нього, Мефістофеля, договір із самим Богом. Мефістофель - це тип людини, стомленої довгим спостереженням за злом і зневіреної у гарному початку світу. Він не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що вона - вічна, що ніяк її не переробити. Він сміється з людини, яка при всій своїй нікчемності намагається щось виправити в світі. Сміх цей поблажливий. Мефістофель навіть жаліє людину, вважаючи, що джерело всіх її страждань - та сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до досконалості, до недосяжного.

Тема:

Людині властиво любити. А кохання — це вінець любові. Просто кохання рядової людини проходить непомітно для оточення, а кохання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож природно, що кохання Йоганна Вольфганта Ґете не пройшло непомітно, а вилилось у творчості. А оскільки трагедія «Фауст» створювалась протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля врятування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху життєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фредеріки Бріон — і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір'ю його сина. Отже, історія з Маргаритою в трагедії «Фауст» — це сповідь юнацтва. Все своє життя Ґете вважав, що «...вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». На цьому підґрунті розгортаються шукання Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумніви щодо виходу з вічного замкненого кола.
Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і цнотливості, чутливості й ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, проте йому властива психологічна витонченість і жертовність. Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита в його житті була лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може. Гете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до смерті своєї дитини. Тому вона божеволіє. Навіть небо змилостивилось над нею. Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом.
Сюжет трагедії Ґете «Фауст». Короткий зміст

Добуток відкривається ліричною присвятою. Поет зі смутком згадує про безповоротний час юності, коли він задумав писати свою поему. Він присвячує вступ до поеми рідним і друзям своєї юності, тим, хто вже вмер або перебуває вдалині: «Ви знову із мною, мрячні виденья, мені замолоду мигнули давно…» Поет із вдячністю згадує «усіх, хто жив у той полудень променистий».

Після «Присвяти» треба «Театральний вступ», безпосередньо не пов’язане із сюжетом поеми. Директор театру, Поет і Комічний актор у бесіді обговорюють проблеми художньої творчості. Повинне чи мистецтво служити юрбі або залишатися вірним своєму високому призначенню? Ця розмова є відбиттям поглядів самого Ґете на мистецтво

Пролог на небесах

В «Пролозі на небесах» укладена зав’язка трагедії. Тут діють Господь, архангели (Рафаїл, Гаврило й Михайло) і Мефистофель. Архангели співають хвалу діянням Госиода, що створило Всесвіт. Вони малюють картину природи, велич якої неможливо осягти розумом: «У просторі, хором сфер обійнятому, свій голос сонце подає, здійснюючи із громовим розкатом запропонований круговорот… І з незрозумілої бистротою внизу обертається Земля, на ніч зі страшної темнотою й світлий полудень коло ділячи…» Славослів’я архангелів перериває Мефистофель своєю саркастичною реплікою: «До тебе потрапив я, Боже, на прийом, щоб доповісти про оремо положенье…» Не все на землі так прекрасно, як тільки що запевняли у своїх пишномовних тирадах архангели. На землі, говорить Мефистофель, «люди б’ються, томлячись», там «безпросвітний морок, і людині зле, що навіть я щаджу його покуда».

Між Богом і Мефистофелем зав’язується суперечка Уперше звучить ім’я вченого чоловіка Фауста, якого Бог приводить у приклад як свого вірного й старанного раба. Мефистофель відповідає, що «цей ескулап» не схожий на інших рабів, що в ньому немає покірності й умиротворенню. Він відзначає суперечливу, двоїсту натуру Фауста:

«Він рветься в бій, і любить брати перешкоди, И бачить мету, що вабить удалині, И вимагає в неба зірок у нагороду И кращих насолод у землі, И століття йому з душею не буде сладу…»

Мефистофель уважає, що він може дати Фаустові земні радості, які захоплять його й змусять забути про високі пориви до знання. Бог дозволяє Мефистофелю піддати Фауста будь-яким спокусам, звести його в кожну.безодню, уважаючи, що чуття виведе Фауста з тупика. Мефистофель приймає суперечку, вона впевнений, що виграє його, що змусить Фауста «плазувати в калі» і «жерти… порох від черевика». ЯкщоФауст визнає себе вдоволеним життям, його душа буде віддана Мефистофелю. Бог надає Мефистофелю право боротися за душу вченого. Грандіозна по масштабі боротьба добра й зла, піднесен і низинного починається

Сцена 2. «У міських воріт»

У яскравий святковий день строката юрба городян, що гуляють, направляється за місто. Фауст і його помічник Вагнер – сухий педант, «нудний, обмежений школяр» – приєднуються до святкової юрби. Всі околишні жителі почитають Фауста: він сам і його батько без утоми лікували людей, рятуючи їх від хвороб. Його не пугала ні «виразка моровая», ні чуму. Прості городяни й селяни привітають дока-гора, кланяються йому й звільняють дорогу. Але це щире визнання не доставляє радості Фаустові. Він далекий від того, щоб переоцінювати власні заслуги. На слова Вагнера про те, що доктор повинен пишатися такою любов’ю народу, Фауст відповідає, що часто лікував людей, так і не довідавшись потім, чи допомогло людині лікування й чи вижив він. Фауст зізнається Вагнерові:

«…дві душі живуть у мені, И обидві не в ладах один з одним. Одна, як пристрасть любові, палка И жадібно горнеться до землі цілком, Інша вся за хмари Так і рвонулася б з тіла».

На прогулянці до Фауста й Вагнера прибивається дивний чорний пес, якого Фауст прийняв було за перевертня:

«Колами, скорочуючи їхні охоплення, Усе ближче підбирається він до нас. І, якщо я не помиляюся, полум’я За ним зміїться по землі галявин».

Вагнер заспокоює Фауста: «Ви бачите, не примару – пес простій. Гарчить, хвостом виляє, ліг на черево. Всі, каку псів, і не схожий на духу». Фауст забирає пса ссобой.