Перідизація творчості Дж. Бокаччо

Боккаччо — видатний письменник Відродження. Творчість Боккаччо, разом з творчістю інших митців слова доби Відродження, має велике значення для всього подальшого розвитку світової літератури та культури. Своїми творами ці письменники не лише розвивали жанрову систему, а й утверджували новий світогляд, робили світосприйняття людей гуманістичнішим, вони сприяли розвиткові не тільки гуманізму, а й індивідуалізму в найкращому розумінні цього слова: саме за часів доби Відродження люди «повірили» у те, що мають право на земне щастя, що кохання не є гріхом (митці Ренесансу боролися не проти аскетизму, який утверджувала релігія як велику чесноту, та й в жодному разі не проти самої релігії, а проти неправильного розуміння людської сутності, проти антигуманних догм, які були неписаними законами. Більше того, Боккаччо, Петрарка та Данте, почавши писати не лише латиною, а й живою мовою, зробили неоціненний внесок у розвиток італійської мови, у її становлення як літературної мови. Новаторство у творчості Боккаччо.

Творчість Джованні Боккаччо має велике значення в аспекті розвитку літературних форм та жанрів. Новела, яка була використана в «Декамероні», існувала й раніше, але саме завдяки цьому письменникові вона вдосконалилась й увійшла в літературу повноцінним новим жанром, який тривалий час був основним у так званій «міській літературі». Він заклав основи розвитку пасторалі в європейській літературі (твори «Німфи з Ф’єзоле» та «Амето»). «Ф’ямметта» — твір, який багато, в чому випередив розвиток літератури, ставши зародком психологічного роману як нового жанру, який виникне та розвинеться значно пізніше.

У творчості Боккаччо тривалий час співіснували залишки середньовічного світогляду та світогляду доби Відродження. «Воюючи» із Середньовіччям, Боккаччо звертається до античних образів та мотивів, які письменник переосмислив та до яких звертався як до своєрідного виправдання своїх гуманістичних теорій. Кохання у творах Боккаччо зображене з використанням різних образів та різних сюжетних колізій: це не лише ідилічні картини щастя розділеного почуття, але часто й нечесність, вчинки, гідні засудження. Але одне виправдовує Боккаччо у своїх творах — прагнення до щастя у коханні і право людини на звичайне людське щастя. Не заперечуючи релігії чи її приписів, він, проте, не боїться порушувати тему нечесності, хабарництва та аморальності у лавах священиків, чим, за великим рахунком, прислужується саме утвердженню релігії та її розквіту. Проблематика творчості Боккаччо дуже різноманітна (навіть у «Декамероні» коло висвітлених проблем доволі широке), але у будь-яку нову чи традиційну тему письменник вносить гумапістичний пафос Ренесансу та власні роздуми.

Перший (неаполітанський) період творчості Боккаччо майже цілком поетичний, у ньому домінує середньовічна традиція. У цей період він створив ліричні сонети, роман «Філоколо» («Filokolo», 1336—1341), поему в октавах «Філострато» («Filostrato», 1338), потім «Тезеїду» («Teseida»).

Другий період (флорентійський) і розквіт творчості письменника припав на 40—50-і роки. В 1340 р. Боккаччо повернувся у Флоренцію, вступив в один із цехів міста-комуни, беручи активну участь у його політичному житті. У 1349 р. після смерті батька його призначили послом Флоренції в Романы, але він незабаром повернувся назад і виконував літературно-дипломатичні доручення: здійснив поїздку в Равенну до дочки Данте Аліг'єрі, відвідав Ф. Петрарку, запрошуючи його повернутися у Флоренцію, звідки колись вигнали його батьків. Але найголовніші перемоги чекали його на суто літературному поприщі. У 1341—1342 pp. він написав пасторальну повість «Амето» («Ameto»), упереміж віршами та прозою, та алегоричну поему в терцинах «Любовне видиво» («Amorosa visione»).

Поеми раннього періоду:

1. 1334, еротична поема «Дім Діани» (La caccia di Diana)

2. бл. 1335-40, поема «Філострато» (Filostrato)

3. бл. 1339-41, поема «Тезеїда» (Teseida delle nozze di Emilia)