Маленький Париж: Елисаветград в старой открытке / авторы текстов и сост. В. В. Петраков, В. П. Машковцев. - М.: Пинакотека, 2004. - 240 с

Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі: історико-публіцистичний нарис. -Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004. – С. 183

Матівос Ю. Професор трьох університетів // Вечірня газета. - 2007.- 16 листопада. - С. 8

Перший пам’ятник // Кіровоградська правда. - 1995. - 7 грудня. _ С. 3

Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897; 1992. - С. 107

 

Телефон в Єлисаветграді

Історія ж Єлисаветградського телефону тісно пов'язана з етапами становлення Єлисаветградської поштової контори та телеграфної станції. Архіви свідчать, що до 1892 року в Єлисаветграді телефонної станції взагалі не існувало. 1784 року в місті було засновано поштову контору і лише через 100 років, а саме в 1885, вона об'єдналася з телеграфною станцією, утворивши поштово-телеграфну контору Одеського поштово-телеграфного округу.

Єлисаветградську міську телефонну станцію було засновано лише через сім років, у 1892 році. Спочатку вона підпорядковувалась міській управі, а з 1901 року — Одеському поштово-телеграфному округу.

Архів Єлисаветградської поштово-телеграфної контори налічує близько 30 великих томів документації. У них знаходимо дані більш ніж за 100 років про організацію пошти і телеграфу, телефонної мережі в місті та окрузі, протоколи загальних зборів службовців телефонної станції, зборів губернського з'їзду робітників зв'язку, документи про злиття міської та повітової телефонних мереж, особисті справи працівників зв'язку, акти на встановлення телефонних ліній тощо.

Попередній запис осіб, що бажали встановити у своїх квартирах телефонні апарати, було відкрито при міській управі за домовленістю начальника поштово-телеграфної контори С. Пеньковського з міським головою О. Пашутіним. До речі, О. Пашутін у своїй книзі "Історичний нарис м. Єлисаветграда" подає такі дані: "У 1894-1897 рр. кількість абонентів, у яких було встановлено телефонні апарати, складала 70". Далі міський голова відмічає, що "телефонна справа в Єлисаветграді розвивається доволі повільно внаслідок підвищення цін". Абонентну платню в Єлисаветграді з жителів міста брали за одну версту відстані від центральної телефонної станції у розмірі 100 рублів, що було дуже дорого. Пізніше ціни були знижені до 75 рублів з надбавкою за кожну наступну версту по 15 рублів на рік.

Щоб влаштуватися на роботу в Єлисаветградській телефонній станції, необхідно було написати "Розписку про повну благонадійність", яка мала такий зміст: "Розписка. 22 лютого 1900 року. Я, що нижче підписався, даю розписку в тому, що не належу до будь-якої массонської ложі та інших таємних товариств, під яким би виглядом вони не існували, і ніколи належати не буду".

Прикрим є й те, що на всіх співробітників телефонної станції збиралися в окремих папках таємні довідки про поведінку, спосіб життя, благонадійність. На жаль, під час прийому на службу в Єлисаветградську телефонну станцію існувала дискримінація прав жінок: на посаду телефоністів брали лише чоловіків. Тільки в 1910 році було внесено зміни до Інструкції міністерства внутрішніх справ "Про службу женщин по почтово-телеграфному ведомству", в яких чітко було сформульовано, кого можна брати на роботу: "Допускать к работе девиц, бездетних вдов и жен начальников данного ведомства, но брать с девиц подписку о том, что, выходя замуж, они обязаны сразу оставить службу".

Перед першою світовою війною, у 1912-1913 роках, умови служби на Єлисаветградській телефонній станції та відбір службовців під час прийому на роботу стали ще більш суворими. Це позначилося і на змісті усієї внутрішньої документації. Так, завідуючий Єлисаветградською телефонною мережею подав секретний формуляр начальнику Одеського поштово-телеграфного округу: "Прошение. Извольте командировать в мое распоряжение для наблюдения за работниками телефонной станции и за ремонтом правительственных проводов чиновника-цензора с 30 июня 1915 года". Цензори були направлені, про що свідчить окрема відомість про отримання ними заробітної платні за їхню таємну роботу.

У 1915 році в Одесі було відкрито курси працівників телефонних станцій для чиновників 5-6 розрядів і жінок-телефоністок, які мали свідоцтва про закінчення середніх навчальних закладів. На ці курси вступили і наші телефоністи. Таким чином, з 1915 року, щоб працювати на Єлисаветградській телефонній станції, необхідно було володіти двома-трьома мовами: англійською, німецькою, французькою. Кожна телефоністка повинна була прослуховувати розмову і доповідати керівництву про факти розповсюдження важливої військової інформації, адже йшла Перша світова війна.

Цікаві для нас, сьогоднішніх користувачів сучасними телефонними апаратами, тарифи або такса, що існувала в 1915 році за апарат, встановлений у квартирі для сімейного користування — 60 рублів на рік. Існували телефони не для сімейного користування — 75 рублів на рік, такий телефон встановлювався в інших приміщеннях: державних установах, торгових та промислових закладах, готелях, вокзалах, де користування телефонами було колективним. Квартирні телефони нотаріусів, земських начальників, мирових суддів, консулів, дипломатів та інших осіб, квартири яких могли служити одночасно і конторами, і офісами, теж належали до телефонів колективного користування. Що ж до адвокатів, лікарів, інженерів, квартири яких відвідувалися сторонніми особами, то вони не мали характеру закладів загального користування.

Багато чого захоплюючого відбувалося на Єлисаветградській телефонній станції за роки її існування.

Ще у 1912 році Єлисаветградське земство звернулося до міністерства внутрішніх справ з проханням підключити до міської телефонної станції земську телефонну мережу, щоб з'єднатися з тими населеними пунктами, що знаходилися поза дією міської телефонної мережі, яка охоплювала спочатку лише сім кілометрів. Про це свідчить лист до завідуючого міською телефонною мережею, з якого стає відомо, що у приміщенні земської управи знаходяться два головні телефонні кабелі, якими земство і приєдналося пізніше до міської телефонної станції.

А в січні 1913 року, як свідчить газета "Голос Юга", було закінчено будівництво нової телефонної лінії Новоукраїнка-Рівне-Злинка-Плетений Ташлик. У тому ж номері газети "Голос Юга" поштово-телеграфні службовці жіночої статі — телефоністки — звертаються до члена Єлисаветградської Думи пана Родічева з проханням порушити в Думі питання з приводу недозволення телефоністкам вільного вибору чоловіків, оскільки вони мали право одружуватися лише зі службовцями-колегами, інакше повинні були залишити роботу.

Не завжди робота телефонної станції проходила без ускладнень: траплялися численні випадки вандалізму, які так нагадують наш час... Так, були й випадки пошкодження на шляхах телефонного кабелю, крадіжки його. Як стає відомо з архівних документів, телефонні кабелі пошкоджували хлопчики, місцеві пастухи, що випасали кіз, і внаслідок своїх злочинних розваг псували телефонні дроти.

В архіві зберігаються документи, що свідчать про відкриття місцевого інженера-раціоналізатора, який уперше запропонував під час прокладання повітряних чи підземних кабелів попередньо робити їх спайку у свинцевій муфті з кінцями, ізольованими гумовим дротом.

Цікавий і такий факт: у 1910 році в місті Одесі було здійснено першу спробу створити щось на зразок профспілки службовців телефонного зв'язку. Там було створено Південноросійську філію першої каси взаємодопомоги робітників телефонної мережі на випадок хвороби, смерті та втрати годувальника. У 1911-1913 роках за цим прикладом у Єлисаветграді при міській поштово-телеграфній конторі створили таку ж касу. Вже тоді серед її користувачів було понад 150 осіб. З початком Першої світової війни у 1914 році були спроби з боку держави підтримати працівників зв'язку, які побували на фронті, матеріально і морально. Про це свідчить лист від 20 квітня 1915 року до всіх поштово-телеграфних контор Одеського округу від Одеського градоначальника "О личном составе служащих": "Министерством внутренних дел от 5 марта сего года сообщается, что наша августейшая покровительница Мариинского Приюта для ампутированных и увечных воинов, Государыня императрица Мария Федоровна, озабоченная судьбой увечных воинов, изволила выразить пожелания, чтобы нижним чинам этим, кои с помощью протезов получают возможность двигаться и трудиться, были предоставлены в казенных учреждениях почты, телеграфа и телефона должности швейцаров, дежурных и сторожей. Ввиду этого предлагаю начальникам оных учреждений в случае надобности в лицах для определения на упомянутые должности, определять таких чинов, которые могли бы нести обязанности рассыльных, сторожей и швейцаров по Вашему округу с 21 декабря 1914 года". Тож після 1914 року телефонна мережа приймала на службу вже не тільки "холостых образованных мужчин" та "культурных барышень", а й "раненых, увечных воинов". Список таких осіб був і на нашій міській телефонній станції.

Таким чином, уже через чверть століття від заснування Єлисаветградської телефонної станції в місті діяла розширена повітова телефонна мережа, яку було націоналізовано радянською владою у травні 1920 року.

У липні того ж року особливо уповноважений від управління пошт і телеграфів Херсонської губернії тов. Сухоцький провів ревізію Єлисаветградської телефонної мережі. 14 липня 1920 року в нашому місті було зареєстровано 399 абонентів, із них - приватних осіб 79, включаючи 16 присяжних повірених та 31 лікаря.

Повітова телефонна мережа нараховувала 15 центральних телефонних станцій, 50 переговорних пунктів і три лінії зв'язку - з Олександрією, Уманню, Чигирином. У травні 1921 року до неї приєднали міську телефонну мережу.

Література

Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897; 1992.- С.114

Класова О. Єлисаветградський телефон - як це було / О. Класова // Вечірня газета. - 2004. - 23 січня. - С. 5: фото

Матівос Ю. Алло! Де ви знаходитесь? / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. - 2008. - 4 квітня. - С. 14

Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі: історико-публіцистичний нарис. -Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004.- С.130

 

Єлисаветградський водогін

Перші поселенці, що обрали місцем свого проживання береги Інгулу, Сугоклеї, Біянки, відразу помітили смак питної води - добра! "Вода, яку вживають жителі міста, здорова", відзначається у документі міського магістрату за 1796 рік. За короткий час у місті було викопано десятки криниць. На порівняно невеликій глибині, а то й на поверхні били джерела чистої мов роса, води. А надто у верхів'ях Біянки, Інгулу. Одна з таких криниць, викопана ще в кінці XVIII ст., поїть населення східної частини міста й тепер.

Час минав, місто розросталося, кількість жителів зростала.

Думка про спорудження водогону в Єлисаветграді виникла ще в 70-і роки XIX століття. А в документах вперше «водогінне питання» згадується в журналі засідання Думи за 3 червня 1880 року. На цьому зібранні міський голова О. Пашутін вніс на обговорення питання про необхідність спорудження в Єлисаветграді водогону. Його гаряче підтримав один з відомих громадських діячів міста О. Родкевич. Дума постановила створити комісію під керівництвом голови і гласних: Г. Я. Близніна, М. Б. Баушартена, І. Макєєва, священика Парфьонова та інших. Цій комісії виділили близько 5000 рублів для пошуків води і розробки технічного проекту водогону.

Водогінна комісія розпочала переговори з інженером-технологом М. Алтуховим про здійснення пошукових робіт щодо кількості та якості води і розробки технічного проекту водогону, визначивши п'ять пунктів, звідки можна було б подавати воду. 22 червня в місто прибув сам Алтухов. А 24 червня з ним уклали договір, згідно з яким інженер зобов'язався за 4000 рублів дослідити воду джерел Озерної Балки і, якщо виникне потреба, колодязів на березі Інгулу. А також здійснити нівелювання міста в розмірах, необхідних для складання проекту міського водогону в межах до 30 верст.

Тим же контрактом було обумовлено: якщо пошукові роботи дадуть добрі результати, то Алтухов за плату в 2000 рублів зобов'язується виготовити детальний проект і кошторис.

Досвідчений фахівець провів пошуки найкращих джерел. Їх він виявив на обох берегах Біянки, у верхній течії Сугоклеї та на Озерній Балці. Проби води, проведені у хімічній лабораторії, дали позитивний результат. Висновки аналізу були такі: "Вода за незначним вмістом органічних речовин, окислів азоту і за загальним хімічним характером відповідає для пиття усім вимогам, прийнятим як наукою, так і Віденською технічною комісією та гігієнічним міжнародним з'їздом у Брюселі".

Тут доречно навести слова з доповіді М. Алтухова в Імперському Російському технічному товаристві в 1884 році: «Єлисаветград, хоч і повітове місто Херсонської губернії, місто... велике, з населенням у 50-60 тисяч і досить упорядковане, але... потерпає від безводдя. Хоч воно і розташоване на річці Інгул, але річка ця... зараз являє собою невелику річку, яку влітку спокійно переходять вбрід, тому вважати таку річку джерелом водопостачання міста немає підстав».

Творцям єлисаветградського водогону довелося розв'язати багато проблем. Найпершою з них стала фінансова. Справа в тому, що в 1881 році містом прокотилися єврейські погроми, житло більшої частини єврейського населення було зруйноване. Це відбилося на економічному благополуччі міста, оскільки міська управа повинна була майже всі свої кошти витратити на підтримку сімей потерпілих. До ідеї будівництва водогону повернулися лише в 1891 році. Саме тоді Єлисаветградське міське управління запропонувало інженеру Алтухову переробити проект на потужність 150 000 відер води за добу замість запланованих раніше 300 000. Проект після переробки знову був поданий назатвердження міському управлінню, яке й прийняло його і вирішило розпочати здійснення проекту. Для цього були запрошені представники відомих фірм і заводів, які займалися водогінними роботами. Однак ті пред'явили свої умови і ціни. Міське управління хотіло, щоб вони гарантували Єлисаветграду необхідну кількість і якість води. Та жодна з фірм згоди на це не давала — вони бралися лише здійснити проект: прокласти труби, поставити машини — і не більше. Тоді міське управління запропонувало самому автору проекту взяти на себе обов'язки по його реалізації.

У 1893 році спорудження водогону було завершено, і, згідно з контрактом, 1 квітня 1896 року він перейшов у відання міського управління. Будівництво обійшлося місту в 276462 рублі 68 копійок. Додаткові витрати для підвищення якості води здійснювалися за рахунок інженера Алтухова. Ним був прокладений водогін довжиною 15 верст 127,6 сажня з 146 пожежними кранами і 95 дворовими водогонами. Після 1 квітня 1896 року міською водогінною конторою мережа водогінних вуличних труб була збільшена до 17 верст 20 саженів, кількість пожежних кранів доведена до 167, дворових водогонів — до 160.

17 травня 1893 року відбулося урочисте відкриття міського водогону. Богослужіння здійснив настоятель Успенського собору протоієрей Єленевський разом з протоієреями Розумовським і Парфьоновим. Після молебню міський голова відкрив фонтан ключем. Водночас були пущені струмені із трьох розташованих поблизу бульвару пожежних кранів. Священики освятили водонапірну башту, машинне приміщення і водозбірні колодязі. О п'ятнадцятій годині в залі громадського зібранню розпочався обід, на якому було виголошено немало тостів на честь творців водогону та батьків міста.

За більш як сто років існування водогін, ясна річ, змінився. "150 тисяч відер води за добу" викликає у нас іронічну посмішку, "16 кілометрів водомережі" - ще більшу. Сьогодні добове споживання води містом складає майже 120 тисяч кубометрів, загальна протяжність трубопровідної системи водопостачання становить близько 800 кілометрів. На превеликий жаль, тієї води, яку відзначали колись у Брюселлі, жителям міста тепер дістається усього 12 відсотків. Подається вона із водозаборів "Лелеківський" та "Холодні ключі". Основну кількість нам подають із Дніпра, який знаходиться за 116 кілометрів від Кіровограда.

Література

Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі: історико-публіцистичний нарис. -Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004. - С. 117

Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897; 1992. - С. 125

Юрченко О. Єлисаветградський водогін / О. Юрченко // Народне слово. -2004. - 24 червня. - С. 3

 

Єлисаветградський трамвай

Кожне місто має своє обличчя: вулиці, провулки, площі, а ось Єлисаветград у XIX ст. був особливим - по вулицях міста ходив трамвай. І це було четверте за ліком місто, де було пущено електричний трамвай у Російській імперії. Перший став до ладу в Києві (1892), у Москві він з'явився в 1899 році.

13 липня 1897 року - в присутності представників міського управління на центральній станції міської залізниці відбулися молебень та освячення станції і машин з наступним урочистим відкриттям єлисаветградського трамваю, сконструював який відомий київський підприємець Лев Бродський...

«Затем городской голова – А. Н. Пашутин обратился к присутствующим со словами: «Благодаря Л. И. Бродскому, принявшему на себя от инженера Лихачева концессию на устройство в г. Елисаветграде электрического трамвая, наш город в каких-нибудь десять месяцев обогатился еще новым приобретением - дешевого и удобного сообщения. Предлагаю тост за его строителя...»

Але ж всім цим подіям передували факти, пов'язані з 1890 роком.

З 1890-го в Єлисаветградській міській думі обговорюється ідея створення міської залізниці. У 1895 році приймається рішення про будівництво електричного трамваю, а кінна тяга відкидається як застаріла. Нагадаємо, що в 1892 році на рейки конки в Києві вийшов електричний трамвай, в Нижньому ж Новгороді та Катеринославі постійне трамвайне сполучення виникло раніше, ніж у Єлисаветграді, але саме в нашому місті трамвай створювався з "чистого аркуша" як принципово новий вид електротранспорту: на відміну від вищеназваних міст в Єлисаветграді конки до того не було

Участь у будівництві бажали взяти різні фірми та інженери: товариство «Пельтінович і К», Ю. Жолквер, В. Турський, технічна контора «Кукш і Літке» (Варшава), «Акціонерне товариство для влаштування й експлуатації кінних залізниць в Росії» (Петербург), А. Козіцький-Фідлер (Петербург). Але договір було укладено з місцевою компанією «Єлисаветградське електричне товариство» на чолі з купцем 1-ої гільдії Львом Ізраїлевичем Бродським. Він виділив 8 тис рублів, що складало з попередньою заставою 15 тис. рублів на будівництво Єлисаветградського трамваю. Кошти складали 95% від його вартості.

Перша лінія трамваю зв'язувала залізничний вокзал із пивзаводом Зельцера, потім її продовжили до міського саду. Трамвай рухався головними вулицями міста - Двірцевою (нині вул. Леніна, де і встановлено пам'ятник першому єлисаветград-ському трамваю в честь його 100-річчя (1897-1997 рр., скульптори А. Мацієвський, В. Френчко), та Великою Перспективною (нині вул. К. Маркса), за мостом через Інгул він повертав на Велику Пермську.

У 1900-ті роки будується ще одна лінія - Безпоповсько-Кущівська, щоперетинала перший маршрут під прямим кутом по вулиці Гоголя. Ця лінія з'єднала південно-східну робітничу околицю Кущівку з північно-західним промисловим районом (заводи Шкловського, Яскульського, Ельворті).

У відомості майна ЄМЗ за 1897 р. зазначено, що залізниці належало 5 залізничних та 5 відкритих електровагонів фірми «Гельбрам» (Кельн), 2 причіпних закритих вагони коломенського заводу, 3 причіпних вагони Яскульського та 2 причіпні платформи.

Лінії мали одну колію, тому біля окружного суду, Держбанку, кавалерійського училища та ще в деяких місцях було влаштовано роз’їзди (досі аналогічна система збереглася у Євпаторії). Для потреб ЄМЗ було побудовано депо й електростанцію на Великій Пермській (нині - це територія факультету фізичного виховання педуніверситету ім. В. Винниченка). В архітектурі домінували стилі еклектики, модерну, «мавританського», але всі будівлі відзначалися невловимим чисто єлисаветград-ським колоритом.

Наявність трамваю благотворно вплинула на вирішення транспортних проблем міста, що бурхливо розвивалося, забезпечивши швидкий, зручний і відносно дешевий зв'язок робітничих та індустріальних околиць з діловим центром, житлових районів з навчальними закладами, магазинами, зонами рекреації, культурними установами.

Цікавими були правила користування міським трамваєм. Ціна проїзду складала до п'яти копійок для дорослих і до трьох для дітей від 7 до 16 років. (Мова йде про часи до 1918 року). Це досить висока сума, якщо врахувати, що буханець хліба коштував одну копійку. Тому користуватися послугами „малої залізниці" могли далеко не всі мешканці, особливо центральної частини міста, та й відстані були не такі вже й довгі.

Для деяких державних службовців існували своєрідні пільги. Наприклад, для поліцейських і рознощиків телеграм. Але їхати безплатно вони могли лише у службовій формі і не більше одного у вагоні. Причому у салон заходити і сидіти пільговикам не дозволялося, вони мусили стояти "на передній площадці (тамбурі). Тільки цій категорії городян надавалися такі скромні пільги.

Під час подій Української революції рух трамваїв припинився 8 січня 1918 року, а відновився лише 1 травня 1922 року. У цьому ж році на вулиці Гоголя зношені відрізки на головній лінії були замінені на нові. Станом на 1922 рік трамвайне депо налічувало 10 вагонів, які курсували двома маршрутами: "Вокзал – Пивзавод Зальцера" (N1) та "Центр – Кущівка" (N2). У 1929 році побудовано 3,5 км ліній з центру до Новомиколаївки. Цього ж року в Харкові було придбано 11 вагонів, що дозволило списати найстаріші німецькі вагони фірми "Гербрант".

У 1940 році довжина трамвайних колій становила 16,2 км, у депо налічувалося 29 вагонів, діяла одна тягова підстанція та один трамвайний парк, існував також допоміжний трамвайний парк. Діяли чотири маршрути: "Вокзал – Пивзавод Зальцера", "Центр – Кущівка", "Вулиця Леніна – Новомиколаївка", "Пивзавод Зальцера – Міський сад". Три з них мали лише одну колію – діяло 8 роз'їздів. Поворотна петля знаходилася біля вокзалу. У 1940 році був складений проект розширення трамвайної мережі, який здійснити не встигли.

Першого удару по трамвайному господарству було завдано напередодні війни. У червні в жорна безпідставних репресій потрапили кадри трамвайників. Від рядових спеціалістів – до керівництва.

У 1941 році при відступі радянських військ було підірвано трамвайну електростанцію, зруйновано господарство. Німці при відступі розібрали та вивезли деякі колії. Їх залишки можна було спостерігати серед бруківки ще наприкінці 50-х років. Після закінчення війни, були невдалі, через брак коштів, спроби відновити кіровоградський трамвай. В 1945 році уцілілі трамвайні вагони вирішили передати до Вінниці, але туди вони не потрапили через дорожнечу їх транспортування. Подальша їхня доля невідома.

Після війни відновлення трамвайного руху порахували недоцільним, а з 1967 р. в Кіровограді було встановлено тролейбусне сполучення.

Література

Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897; 1992. - С. 138

 

Карасьова Н. Трамвай та залізниця: комунальне господарство міста над Інгулом // Єлисавєтградскиє вєдомости. - 2003. - 29 августа. - С. 1,4: фото.