Пізнавальні процеси особистості

 

лення, мовлення, уява, увага), ні емоційно-вольові. Більше того, якщо різко обмежити можливості людини відчувати будь-що, на­приклад, раптово позбавити зору, слуху, нюху і дотику, вона впадає в стан сну. Подібний результат досягається, коли людину на дея­кий час помістити в світло- та звукоізольовану камеру і якщо вона зберігатиме однаковий лежачий стан. Якщо людину на тривалий час позбавити притоку інформації, в неї починаються галюцинації. З цього випливає, що відчуття — це основна умова нормального психічного життя людини.

Відчуття — це пізнавальний психічний процес відображення окремих властивостей та якостей предметів і явищ навколиш­ньої дійсності та внутрішніх станів організму, який виникає внаслідок безпосереднього впливу подразників на органи чут­тя в даний момент. Це — найпростіший пізнавальний психічний процес. Відчуття притаманні людям та всім видам тварин, у тому числі найпростішим. У рослин відчуттів немає (є лише подразливість).

Емпіричні дані фізіології та психології доводять активний характер відчуттів. Спостереження, які провів американський психолог Нефф ще в 30-х роках XX ст., довели наступне: якщо під мікроскопом спостерігати за ділянкою шкіри, яку подразнюють голкою, можна побачити, що момент виникнення відчуттів супро­воджується рефлекторними руховими реакціями цієї ділянки шкіри. У наступних багаточисельних дослідах інших вчених було з'ясовано, що до складу кожного відчуття входять рухові компо­ненти: іноді у вигляді вегетативної реакції (наприклад, скорочен­ня судин), іноді у вигляді реакції м'язів (наприклад, поворот очей, голови, рухи рук тощо). Все це доводить, що відчуття як психічний процес мають активний характер.

10.2. Основні теоретичні підходи до вивчення відчуттів

Ще давньогрецькі філософи розмірковували над тим, як люди­на пізнає навколишній її світ. Один із них — Арістотель (IV ст. до н. є.) важав, що ці знання здобуваються завдяки досвіду, в основі якого є відчуття. Саме він створив існуючу і нині класифікацію відчуттів на зорові, слухові, нюхові, смакові та тактильні.

В історії науки, насамперед у філософії і фізіології, розроблено декілька теоретичних підходів до вивчення відчуттів: теорію емпіризму, соліпсизму, специфічної енергії органів чуття та рефлекторну.

Теорія емпіризму формувалась у філософській думці XVII-XVIII ст. (Г. Гоббс, Дж. Локк) і була пов'язана з тим, що єди­ним джерелом знань про навколишній світ є досвід людини, який вона здобуває завдяки зору, слуху, нюху тощо, тобто завдяки відчуттям. Цей досвід людина засвоює в результаті навчання та асоціацій, і записується він на так звану «чисту дошку» (tabula rasa), якою є людина від народження.

Теорія соліпсизму (від лат. solus — один; ipse — сам) є теорією суб'єктивного ідеалізму, і її суть зводиться до того, що світ існує лише у наших відчуттях і сприйманнях. Якщо ми не відчуваємо предмета, то його взагалі не існує. Однак, як стверджував Дж. Берклі, один із засновників цієї теорії (XVIII ст.), завжди все відчуває та сприймає Бог, тому світ є постійним, і одночасно це є доказом існування Бога.

У ХІХ-ХХ ст. на основі цієї теорії виникла оригінальна теорія специфічної енергії органів чуття (Д. Юм, Е. Мах, Г. Гельмгольц). Вважається, що органи чуття не відображають впливу зовнішньо­го чи внутрішнього подразника, а лише отримують від нього по­штовхи, які збуджують власну «специфічну енергію» цих органів чуття. Дійсно, достатньо натиснути на око або спричинити ме­ханічне подразненя вуха, щоб виникло відчуття світла чи звуку. Отже, органи чуття не відображають навколишніх впливів, а ли­ше збуджуються від них. Відповідно людина відображає не об'єктивний вплив зовнішнього світу, а лише власні суб'єктивні стани, які вказують на діяльність її органів чуття. Тому відобра­жати навколишній світ людина не може; вона може лише пізнати саму себе.

Рефлекторна теорія (від reflexus — згин, вигин) відчуття роз­глядає як результат активного процесу взаємодії організму з на­вколишнім середовищем у результаті функціонування рефлексу. її у середині XIX ст. обґрунтував російський фізіолог /. Сеченов на підставі власних досліджень, а також робіт видатних фізіологів се­редини XIX ст. Е. Пфлюгера, К. Бернара і Е. Вебера. Основні поло-

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

 

ження рефлекторної теорії наступні: цілісним актом, який зв'язує організм з об'єктом, є рефлекс; центральну ланку рефлексу не можна відокремити від рецептора та ефектора.

103. Види відчуттів та їхня класифікація

Види відчуттів класифікують за принципом модальності. В ос­нову такої систематичної класифікації покладено місцезнаход­ження подразників та рецепторів. На цій основі виділяють ексте-роцептивні, інтероцептивні та пропріоцептивні відчуття.

Екстероцептивні відчуття

Якщо подразники надходять із зовнішнього світу, і рецептори також знаходяться назовні організму, то такі відчуття називають екстероцептивними (від лат. exterior — зовнішній). Вони забезпе­чують орієнтацію у зовнішньому середовищі, а також створюють основу свідомої поведінки людини. їх поділяють на специфічні та неспецифічні відчуття.

Специфічні відчуття виникають у результаті дії адекватного подразника. Вони можуть бути мономодальними — такими, що ви­никають унаслідок дії одного адекватного подразника; і інтермо-дальними — такими, що виникають унаслідок взаємодії кількох відчуттів. Мономодальні відчуття є дуже різні: дистантні — відчут­тя виникають у результаті дії подразника на рецептори з певної відстані, наприклад, зорові, слухові, нюхові тощо; контактні — відчуття виникають лише в результаті безпосереднього контакту подразника з рецептором, наприклад, смакові, тактильні, больові тощо. Прикладом інтермодальних відчуттів є вібраційні відчуття (взаємодіють слухові, тактильні та кінестетичні відчуття), доти­кові відчуття (взаємодіють тактильні та кінестетичні відчуття) то­що. До інтермодальних відчуттів відносять також відчуття деяких різких запахів чи смаків, понадсильного звуку чи світла. Такі под­разники викликають змішані відчуття між нюхом (смаком, слу­хом, світлом) та болем.

Неспецифічні відчуття виникають у результаті дії неадекват­ного подразника. Прикладом неспецифічних відчуттів може бути шкірно-оптична чутливість (або фоточутливість шкіри) — здатність відчувати кольорові відтінки кінчиками пальців чи шкірою тіла. Дослідження, проведені у 70-х роках XX ст., показа-

ли, що «шкірний зір» може виявлятися у трьох формах: кон­тактній, дистантній і проникаючій. Виявлено також, що така чут­ливість частіше притаманна художньо обдарованим людям, дітям, селянам, а також особам зі слабким типом нервової системи. До не­специфічних відчуттів належать також «відчуття відстані» (або «шосте відчуття») незрячих, яке дає їм змогу на відстані відчути бар'єр. Є підстава думати, що основою цього є або відчуття тепло­вих хвиль шкірою обличчя, або відображення звукових хвиль від бар'єру. Проявом неспецифічних відчуттів є також здатність «чу­ти» музику та співи руками або ногами за допомогою вібрацій підлоги чи музичного інструмента. Таку здатність мала /. О. Скоро-ходова, сліпоглуха жінка. Вібрації звуку передаються через інстру­мент, на якому лежить рука людини. Аналогічно вібрації можуть передаватись через підлогу, на якій стоїть глуха людина.

Інтероцептивні відчуття

Якщо сигнали йдуть із внутрішнього середовища організму, і рецептори також знаходяться у внутрішніх органах, такі відчуття називають інтероцептивними (від лат. intra — всередині). Вони за­безпечують регуляцію елементарних потягів.

Інтероцептивні відчуття являють собою найстаршу, найелемен­тарнішу і найменш усвідомлену групу відчуттів. Вони сигналізу­ють про стан внутрішніх процесів організму. Сигнали у цьому випадку йдуть від таких вісцеральних органів, як шлунок, кишеч­ник, серце, кровоносна система тощо. Рецептори цих відчуттів розкидані по стінках внутрішніх органів. Ці відчуття дуже дифузні та зберігають свою близькість з емоційними станами.

Найхарактернішим різновидом інтероцептивних відчуттів є органічні відчуття. Вони дають нам можливість відчути голод і ситість, спрагу, нудоту, зміни у діяльності серця, легенів, внут­рішнього комфорту чи дискомфорту тощо. Так, відчуття комфорту сигналізують про нормальний перебіг вісцеральних процесів, відчуття дискомфорту може виникати як ранній симптом захворювання внутрішніх органів. Часто всі органічні відчуття зливаються в одне загальне відчуття, яке називають самопочуттям людини.

Оскільки інтероцептивні відчуття недостатньо усвідомлені, вони часто виступають у вигляді передчуттів, проявляються у сно-

181.

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

 

видіннях, у зміні настрою та емоційних реакцій, а у дітей — у зміні поведінки.

Значення інтероцептивних відчуттів полягає у тому, що саме вони є основними у гомеостазі обмінних процесів в організмі, а та­кож у тому, що допомагають медикам під час діагностики внутрішніх захворювань, особливо психосоматичних.

Пропріоцептивні відчуття

Якщо подразники йдуть від суглобно-м'язового апарату, а рецептори знаходяться у м'язах та суглобах, такі відчуття назива­ють пропріоцептивними (від лат. proprius — власний). Вони інфор­мують про положення тіла та опорно-рухового апарату у просторі і забезпечують регуляцію наших рухів. їх також називають гли­бинною чутливістю. До них відносять статичні і кінестетичні відчуття.

Статичні відчуття ще називають вестибулярними (від лат. vestibulum — вхід). Це відчуття рівноваги, тобто зміни положення тіла у просторі, що дає нам можливість орієнтуватися у просторі. Вони тісно пов'язані з зоровими відчуттями. Тому часте миготіння зорових подразників (наприклад, під час їзди на машині уздовж густого лісу) може порушити відчуття рівноваги і спричинювати нудоту. Аналогічні відчуття можуть виникнути і у процесі польоту при швидких змінах положення тіла у просторі.

Кінестетичні відчуття — це відчуття положення та руху частин тіла. Вони дають змогу підтримувати тонус м'язів, коорди­нують рухи, беруть участь в утворенні рухових навичок і пізнанні різних предметів зовнішнього світу. Дані клінічних спостережень доводять, що внаслідок розладу кінестетичної чутливості хворі втрачають відчуття опори і не спроможні зробити жодного кроку з закритими очима. Без кінестетичної чутливості неможливі занят­тя фізичною культурою і спортом, музикою, неможливе усне мов­лення, яке потребує постійного контролю рухів голосового апара­ту. Те саме стосується і письмової мови, складовим моментом якої є кінестетичний контроль за рухами руки.

10.4. Загальні властивості відчуттів

Усі відчуття мають спільні загальні властивості. Це — їхня якість, локалізованість, тривалість та інтенсивність.

Якість, або модальність, є основною властивістю всіх відчуттів. Саме вона покладена в основу виділення різних його видів. За якістю розрізняють зорові, слухові, нюхові та інші види.

Локалізованість відчуттів дає змогу відтворити місцезнаход­ження подразника в просторі. Завдяки їй ми можемо локалізувати у просторі джерело світла чи звуку, визначити, де саме ми відчу­ваємо біль тощо.

Тривалість відчуттів визначають часом дії подразника на рецеп­тори. У разі подразнення рецептора відчуття виникають не відра­зу, а лише через певний відрізок часу, який називається латентним (скритим) періодом відчуттів. Для різних видів відчуттів він різний: для больових — 370 мс, зорових — від 100 до 250 мс, так­тильних — 130 мс, смакових — 50 мс. Подібно тому, як відчуття не виникають одночасно з початком дії подразника, вони і не зника­ють одночасно з припиненням їхньої дії. Ця інерція відчуттів ви­являється у так званій післядії відчуттів. Для зорових відчуттів це демонструється послідовним образом.

Інтенсивність відчуттів — це їхня кількісна характеристика. Вона визначається силою діючого подразника і функціональним станом рецептора. Саме завдяки цій властивості у середині XIX ст. почали вивчати закономірності відчуттів.

10.5. Закономірності відчуттів

Уперше закономірності відчуттів були вивчені у психофізиці — галузі психології, яка вивчає кількісні залежності між фізичними характеристиками об'єктів зовнішнього світу та властивостями психічних образів. До закономірностей відчуттів належать абсо­лютна та диференційна чутливість, основний психофізичний закон, адаптація, взаємодія відчуттів, сенсибілізація, контраст відчуттів і синестезія.

На людину постійно впливають подразники різної модальності, сили, тривалості, які до того ж мають різні просторові характерис­тики. Але не всі ці подразники людина відчуває. Діапазон наших адекватних відчуттів називається абсолютною чутливістю. Знизу він обмежений нижньою, а зверху — верхньою абсолютною чутливістю. Нижня абсолютна чутливість — це наша здатність вперше відчувати ледь помітні подразники, а верхня абсолютна

Розділ IV

чутливість — наша здатність відчувати дуже сильні подразники як адекватні.

Відповідно величина подразника (мінімальна чи максимальна), яка має критичний характер, називається абсолютним порогом. Мінімальна величина подразника, яка, діючи на аналізатор, вик­ликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним по­рогом чутливості. Він характеризує гостроту чутливості аналіза­тора. Між чутливістю і величиною нижнього порога існує оберне­не відношення: чим нижчий поріг, тим чутливість вища, і навпаки:

Пізнавальні процеси особистості

вимірюється за допомогою порогу диференційної чутливості. Диференційний поріг, або поріг розрізнення, це та мінімальна різниця між двома подразниками однієї модальності, яка викликає ледве помітну відмінність відчуттів.

Для різних модальностей диференційний поріг різний. Для зорових відчуттів він становить 0,01, для слухових — 0,1, для тактильних — 0,07 від вихідної інтенсивності стимула. Встановле­но, що для одного й того самого органу чуття відношення між приростом подразника, який ледь помітно відрізняється від його початкової величини (АІ), і цією початковою величиною (І) є константою. Це відношення називається дробом (законом, константою) Вебера.

 

Е — абсолютна чутливість

Р — величина нижнього порога чутливості

Максимальна сила подразника, яка, діючи на аналізатор, вик­ликає адекватне відчуття, називається верхнім абсолютним поро­гом чутливості. Нижній абсолютний поріг виступає як початкова (нульова) точка сенсорного процесу, а верхній — як завершальна. Якщо подразник менший за нижній абсолютний поріг чутливості, ми його відчути не можемо через його надто малу інтенсивність; якщо подразник сильніший за верхній абсолютний поріг чутли­вості, він стає небезпечним для людини, про що сигналізують больові відчуття.

Для різних модальностей абсолютні пороги чутливості вимірю­ються в різних одиницях: для зорової — в люксах, для слухової — в децибелах, для дотикової — в барах тощо. Наші аналізатори є ду­же чутливими органами. Вони збуджуються дуже малою силою енергії адекватних їм подразників.

Визначення абсолютної чутливості, як нижньої, так і верхньої, має велике практичне значення. Воно дає змогу виявити людей з пониженою чутливістю того чи іншого аналізатора, а симптом зниження чутливості може бути використаний для діагностики уражень.

Здатність людини розрізняти ледь помітні відмінності між подразниками називають диференційною чутливістю. Вона

ДІ — приріст, який викликає відчуття ледве помітної різниці між двома подразниками, тобто диференційний поріг; І — початкова величина подразника

Ця закономірність була встановлена ще в 60-х роках XVIII ст. французьким ученим, засновником фотометрії П. Бугером на при­кладі зорових відчуттів. У 40-50-х роках XIX ст. вона була підтверджена німецьким психофізиком Е. Вебером під час дослі­дження шкірної, кінестетичної та зорової чутливості.

Основний психофізичний закон описує залежність між вели­чиною відчуттів і подразника. Він породив нову проблему в психо­логії, а саме, що відбувається зі стимульним рядом, коли він відо­бражається у відчуттях: стискування (ряд стає компактнішим) або розтягування (ряд стає більшим).

Для описання закономірностей, які пов'язують між собою фізичний та сенсорний ряди, було запропоновано два варіанти основного психофізичного закону: логарифмічний закон Г. Фехне-ра і степеневий закон С. Стівенса.

Першою з'явилась логарифмічна форма, яку у 60-х роках XIX ст. запропонував німецький вчений Г. Фехнер: сила відчуттів пропорційна логарифму силі подразника (див. рис. 3).

Розділ IV