Інфраструктурні ресурси Києва 2 страница

В останній чверті XI ст. був заснований Кловський, чи Стефанич, монастир (сьогодні територія сучасної школи №77 по вул. Шовковичній). Археологічні знахідки давньоруського періоду в районі сучасних сусідніх вулиць дозволяють припустити, що неподалік від Кловського монастиря існував значний населений район.

Унікальною на фоні архітектури Києва Х-ХШ ст. виглядає цегельна споруда, виявлена в районі вул. Володи-мирської, №3 і досліджена в 1975-1976 pp. Вона являє собою кругле у плані приміщення — ротонду — діаметром понад 20 м. За припущенням археологів вона мала світське призначення: була свого роду боярським зібранням. Загалом же такі споруди характерні для романської храмової архітектури.

Стародавній Київ був одним із найбільших і густонасе-лених міст Європи. Він займав площу в 400 га, яку населяло близько 50 тис. чол. За чисельністю населення Київ переважав не тільки всі давньоруські міста, а й великі центри середньовічної Європи. Так, Новгород того періоду налічував ЗО тис. жителів, а Лондон — 20 тисяч.

Стародавній Київ був центром розвитку слов'янської писемності, де створені відомі її пам'ятки - «Остромирове євангеліє» (1056-1057), Ізборники 1073 і 1076 pp., що являли собою зібрання творів грецьких авторів богословсько-філософського, змісту івключали деякі відомості природознавчого характеру (наприклад, назви місяців у різних народів світу). В них наводились також чисельні малюнки, (наприклад, знаків зодіаку).

Перша з відомих на Русі бібліотека була створена при Софійському соборі.

У Києві перекладалась література з інших мов. Це були твори із всесвітньої історії, а також розважальна література («Хроніка» Георгія Амартола, «Історія Іудейської війни» Йосипа Флавія, -«роман» «Олександрія» про Олександра Македонського та ін.). Серед киян користувались популярністю збірки під назвою «Бджола», що вміщували уривки творів Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та інших античних авторів. В Києві були освічені люди. Так, князь Всеволод Ярославович знав п'ять мов. Свідченням розвитку письменності серед киян є не лише книжкові пам'ятки, а й численні епіграфічні матеріали (написи на ремісничих виробах, стінах храмів тощо).

Літописи містять відомості з географічної сфери. В них наводяться назви далеких і близьких країн: Бактрія, Британія, Ефіопія, Єгипет, Індія, Кріт, Кіпр, Сицилія та багато інших.

У практичному вжитку використовувалися знання з математики, необхідні в торговельних операціях і будівельних розрахунках.

Фресковий живопис, мозаїка, виготовлення скла, різнокольорових емалів, поливи для керамічних виробів вимагали знання хімічних і фізичних властивостей матеріалів.

Високого рівня досяг розвиток художніх ремесел: виготовлення ювелірних виробів із золота, срібла, металевих сплавів. Відомі високохудожні вироби київських майстрів із перегородчастої емалі — князівські діадеми, колти, хрести, намисто, дорогоцінні книжкові оправи. Збереглась велика кількість ювелірних виробів, виконана в техніці філіграні (або скані) і зерні.

У стародавньому Києві значного розвитку набуло виробництво скла. Виготовлялися смальта, віконне скло, браслети, а також скляний посуд — кубки, келихи, чарки, штофи. Вони продавались не лише на київських базарах, а й далеко за межами міста. Особливою популярністю користувались різноколірні браслети. Київським майстрам були відомі також секрети виготовлення кришталю. Всі ці вироби сьогодні можна побачити в Національному історичному музеї, музеї історичних коштовностей та інших київських музеях. У ХП ст. Київ вважався загальнодинастичною спадщиною всього давньоруського князівського роду Рюриковичів. За нього йшла постійна боротьба між чернігівськими, суздальськими, смоленськими, волинськими, галицькими та ін. князями. Це неодноразово приводило до збройних сутичок, що супроводжувались руйнуваннями. Тричі захоплював місто Юрій Долгорукий, востаннє — в 1154 р. Невдовзі — в 1157 р. він був отруєний. У 1169 р. місто захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Але Київ швидко загоював рани і зберігав свій статус головного економічного і культурного центру давньоруських земель.

2.2.2. Київ у XIII-XVIII cm.

Наприкінці 1239 р. до Києва впритул наблизилось монголо-татарське військо на чолі з Менгу-ханом. Штурмувати добре укріплене місто ворог не наважився, залишаючись на лівому березі, і оглядаючи Київ з боку «Піщаного містечка» (район сучасної Ви-гурівщини).

Рік по тому до міста підійшов хан Батий. Наближення монголо-татар змусило київського князя Михайла Всеволодовича просити воєнної допомоги від Угорщини. Існує кілька версій щодо його відсутності в Києві у критичний момент. Але, так чи інакше, оборону Києва очолив Дмитро, призначений Данилом Галицьким. Дмитро виявив таку особисту хоробрість, що вороги з поваги до його мужності вирішили залишити йому життя. На жаль, літописні джерела не містять відомостей про подальшу долю цього воєначальника.

В листопаді 1240 р. полчища Батия переправились через Дніпро і обложили місто. Щодо терміну облоги — існує кілька версій: від двох тижнів до двох з половиною місяців.

Врешті решт ворог знайшов слабке місце в обороні в районі Лядських воріт. На руку ворогові виявились морози, що створили для нього природну переправу через заповнений водою кріпосний рів. Батиєві орди, розлючені впертим опором киян, жорстоко розправилися з ними. За літописними свідченнями, місто було спустошене і палало пожежами, його жителі були перебиті або взяті в полон. Це підтверджено археологічними знахідками: в різних кінцях міста виявлено масові поховання — на Подолі (близько 2 тис. чол.), біля валів міста Володимира, де впродовж 14 метрів людські кістки лежали суцільним півметровим шаром.

Після 1240 р. відомості про Київ мають розрізнений і уривчастий характер. Літописання в Києві не велось. Окремі свідоцтва містяться в Галицько-Волинському і північноруських літописах, у записах іноземних мандрівників.

Протягом багатьох років після Батиєвої навали центр Києва, що в літописах іменується Горою (Верхнім, Старим містом), лежав у руїнах. Головним осередком життя міста став Поділ. Населення Києва на цей час не перевищувало 2 тисяч.

Занепали київські ремесла. Багато виробничих секретів було втрачено: технологія виготовлення скла (в тому числі славнозвісних скляних браслетів), перегородчастої емалі та ін.

Письмові джерела не містять відомостей про правління київських князів. Відомо тільки, що після Батиєвої навали у 1243 р. ординці видали ярлик на правління у Києві великому володимирському князю Ярославу Всеволодовичу, який мав у Києві свого намісника — боярина Дмитра Єйковича. З 1249 р. Києвом правив намісник Олександра Ярославича (Олександра Невського).

В останній чверті XIII ст. припинена практика видачі ярликів на князювання в Києві ординськими ханами. Тепер вони управляли київськими землями за допомогою своїх намісників — баскаків, що стягували з місцевого населення непомірну данину. До того ж набіги ординців, які час від часу повторювались, перешкоджали відбудові і розвитку міста.

До кінця ХНІ ст. Київ залишався релігійним центром Русі, резиденцією глави руської церкви. В 1300 р., за свідченням літопису, київський митрополит Максим, не витримавши свавілля татар, переїхав із Києва до Володимира на Клязьмі, а його наступник Петро в 1328 р. поселився в Москві.

У першій половині XIV ст. джерела знову згадують київських князів. Однак з уривчастих літописних свідчень важко скласти уявлення навіть про те, ким вони були і чи постійно перебували в Києві.

Після битви на Синіх водах на Поділлі в середині XIV ст. Київ потрапив під владу великого литовського князя. Включення Києва до складу Литовсько-Руського князівства на правах васала з широкою автономією створило умови для пожвавлення його економічного, політичного і культурного розвитку.

Протягом перших десятиліть політичний і адміністративний устрій міста не зазнав істотних змін. Вони заторкнули головним чином правлячу династію: замість Рюриковичів київський престол посіли Гедиміновичи. Перший з відомих князів литовської доби — Володимир Ольгердович (?-1393), який був на три чверті русичем. Матір'ю Ольгерда була Ольга з роду полоцьких чи туровських Рюриковичів, а матір'ю Володимира Ольгердовича — Марія, вітебська княжна.

У другій половині XIV ст. над Подолом на горі, що пізніше була названа Замковою, підвівся замок, що став резиденцією литовських намісників, а пізніше — воєвод. Дерев'яний замок був надійною фортецею, яку в 1416 р. не змогли взяти ординці. Литовський замок неодноразово руйнувався і відбудовувався. Остаточно він був зруйнований у середині XVII ст. і невдовзі розібраний.

В 1393 р. до стін Києва підійшов литовський князь Вітовт. Від імені Ягайла він зажадав, щоб Володимир Ольгердович залишив Київ. Замість нього він одержав невелику територію уздовж р. Случ із центром у замку Копиль.

Київський престол зайняв Скиргайло Ольгердович (1393-1396), теж на три чверті русин, оскільки його матір'ю була тверська княжна Уляна (Юліана). Але він був отруєний, і Київ протягом кількох десятиліть залишався без князя: управління здійснювалось через великокнязівських намісників. За Вітовта в місті було відкрито католицьку єпископську кафедру (1411), домініканський монастир. Пізніше тут стали діяти й інші католицькі ордени (бернардинський, єзуїтський). Поруч з цим великі литовські князі робили неодноразові спроби відродити київську митрополію, незалежну від московської. Вона була створена в 1415 р.

Великий литовський князь Вітовт вважав Київ однією із своїх головних резиденцій і в 20-і роки, в зеніті своєї слави, майже безвиїзно жив у місті. Союзником Вітовта був хан Тохтамиш, який спалив у 1382 р. Москву, змусивши її знов платити данину. Після поразки 1395 р. в боротьбі з Тамерланом він жив у Києві. За свідченням літописних джерел за угодою між Вітовтом і Тохтамишем Вітовт мав намір оволодіти всіма землями, що входили до складу Давньоруської держави, розширивши її кордони до Чорного моря, а Тохтамиш з його допомогою сподівався повернути собі владу в Орді. У 1397-1398 pp. ряд вдалих походів Вітовта дозволив відсунути кордон Литовської Русі майже до гирла Дніпра. Проте в битві з Тамерланом на березі Ворскли в 1399 р. Вітовт і Тохтамиш зазнали поразки. Відтоді почастішали татарські набіги на київську землю. В 1416 році місту було завдано страшного удару загоном кримців на чолі з мурзою Едигеєм. Ще більш спустошливим був напад Менглі-Гирея в 1482 p., після якого збереглись лише монументальні споруди. Були сильно пошкоджені Софійський, Видубицький, Михайлівський, Києво-Печерський, Кирилівський монастирі, Золоті ворота.

Після Вітовта Київ залишився без князя до 1440 p., коли київський престол посів Олександр (Олелько), сина Володимира Ольгердовича. Після нього правив Семен Олелькович (1455-1470), правнук Вітовта і Дмитра Донського, останній київський князь. Його мати Анастасія була дочкою Софії Вітовтівни і московського князя Василя Дмитровича. Резиденція Олелька і Семена знаходилась на лівому березі Дніпра. Замок було збудовано на місці згадуваного в Галицько-Волинському літописі «Піщаного містечка». Залишки княжого замку під назвою Олелькового городища в районі сучасної Вигурівщини зберігались до XVIII ст. Село з давньою назвою Милославичі було подароване королем Сигізмундом НІ Станіславу Вигурі і перейменоване, а згодом (у 1613 р.) і подароване новим його володарем Михайлівському Золотоверхому монастирю.

В 1470 p., після смерті Семена Олельковича, князівство було скасоване, а місто перетворене на центр воєводства. Першим київським воєводою став Мартин Гаштовт. Він очолював міське військо, здійснював судовий нагляд, користувався правом дарувати землі Шляхетним. Він розпоряджався збиранням з населення податків, стягненням мита тощо. Одержання містом Магдебурзького права на підставі грамот, жалуваних великим князем литовським Олександром у 1494-1497 pp., значно обмежело функції воєводи на його території.

Магдебурзьке право веде свою історію від X ст., коли германський король Оттон Великий, одружившись із вдовою італійського короля Адельгейдою, вирішив застосувати принцип самоврядування, який сприяв збагаченню і розквіту земель італійських, у своїх землях. Оттон, що був представником саксонської династії, розпочав впровадження нововведень з рідного міста Магдебург. Так Саксонія отримала перше міське законодавство. Воно піддавалось удосконаленню, деталізації, поки у XIII ст. не був виданий правовий документ під назвою «Саксонське зерцало». Він став основою створеного згодом кодексу нормативних актів, що регламентував міське життя, відомого під назвою магдебурзького права. Це забезпечувало містам автономність управління і незалежний суд.

В Києві головним органом влади був магістрат, що складався з двох колегій: Ради, на яку покладались адміністративні і господарські функції, і Лави - судової палати. Управління містом здійснювали 12 виборних осіб: 5 радців (райців, ратманів, ратгерів) і 5 лавників. На чолі міської адміністрації (і одночасно Ради) стояв війт, який мав довічні повноваження. Лаву очолював бурмистр. У її компетенцію входило судочинство, аж до винесення смертних вироків. У місті існувала шибениця. Меч для обезглавлювання до самого початку XIX ст. знаходився в міській ратуші.

Міський бюджет міста складався з ринкових зборів, мита з численних суден, що причалювали до Подолу, платні за оренду будинків. Значною статтею доходу були ремісничі збори. Великі суми надходили від торгівлі вином, медом, пивом, яка давала більшу частину прибутку. Так, у 1761 р. ця стаття забезпечила понад 78% надходжень до міської каси. Це зумовило надання особливих привілеїв на торгівлю міцними напоями Магістрату і київським монастирям.

Магістрат розміщувався в ратуші на Подолі, на давньому Торговищі, яке з XV ст. стало називатись, як у містах Центральної Європи, Ринковою площею (або Ринком). Будинок ратуші спочатку був дерев'яним, а з 1697 р. — кам'яним, і мав два поверхи. Він стояв на місці теперішнього скверу між Контрактовим будинком і Гостинним двором. Головний фасад ратуші, що виходить до фонтану «Самсон», був прикрашений мідною скульптурою богині правосуддя Феміди, а також 30-метровою чотириярусною вежею з годинником. Під час пожежі 1811 р. будинок зазнав серйозних руйнувань. Його залишки пізніше були розібрані і використані для будівництва Контрактового будинку.

З кінця XV ст. кияни стали масово переходити в козацтво. Влітку вони спускалися в пониззя Дніпра, де займалися відхідницькими промислами, а на зиму поверталися до Києва. Міська влада насторожено ставилась до козацької вольниці, і тому забороняла козакам селитися в межах Києва. Через це козаки змушені були споруджувати свої житла — курені — за містом. Звідси назва міського району — Куренівка.

У середньовічний період, на рубежі XV-XVI ст., Київ відродив свою славу одного з найбільших торговельних центрів на перехресті доріг, що з'єднували Західну Європу зі Сходом. Дуже пожвавлено велась торгівля продуктами сільського господарства — передусім зерном, — а також промислів. Київські купці торгували сіллю, яку доставляли з Качибеївських (одеських) лиманів, а також з Галичини. На київському торзі можна було купити: найкращих татарських і турецьких коней, східні прянощі (перець, шафран, мускатний горіх, гвоздику, кардамон тощо), оливкове масло, мигдаль, рис, ізюм, інжир, тютюн, перли, перські килими і багато інших товарів з усього світу. В Києві знаходили збут вогнепальна і холодна зброя з багатим оздобленням, що надходила зі Сходу; біле полотно, шовкові тканини, окуляри, географічні карти, картини, дорогі лати, коси, серпи та інший сільськогосподарський реманент із країн західної Європи; хутра, залізо і вироби з нього та інші ремісничі товари — із Росії.

З Києва все це розвозилося в різні кінці річками Дніпровського басейну.

В Києві вільно конвертувалась будь-яка відома в світі валюта: срібні «празькі» гроші, золоті угорські флорини, німецькі талери, польські злоті, литовські гроші тощо. З XIV ст. в місті карбувались і власні гроші — срібні денарії. Міська торгівля зосереджувалась на Подолі, на Житньому торзі, а також на новому торзі, що виник на території Верхнього міста. У другій половині XVI ст. київський воєвода князь К. Острозький оголосив заснування слободи поблизу Софійського собору, населення якої звільнялось від повинностей на 24 роки. Це сприяло прискоренню заселення і відбудови Старого міста. Значним був обсяг товарообігу на київських ярмарках. Починаючи з XVI ст. вони відбувалися двічі на рік і діяли протягом тижня (в XVII ст. їх тривалість збільшилася до двох тижнів).

Після Люблінської унії (1569) Київ став королівським містом. При цьому збереглося традиційне міське управління. Поляки, чисельність яких значно зросла, селились переважно в північній частині Подолу, поблизу резиденції католицького єпископа — біскупа, що знаходилась неподалік від Житнього ринку. Це польське містечко увійшло в історію під назвою Біскупщини. В першій половині XVII ст. в Києві було 4 костьоли і домініканський монастир. Після Берестейської унії частину православних храмів і монастирів було закрито, а частину (в тому числі Михайлівський Золотоверхий, Софійський, Видубицький) передано уніатам. Але під впливом антипольських повстань уряд був змушений піти на поступки, в тому числі й у релігійній політиці. Так, у 1633 р. сеймом були затверджені «Статті для заспокоєння руського народу». Ними, зокрема, передбачалось закріпити вищу духовну владу в Україні за київським митрополитом, який обирався православними ієрархами. Цим документом православному духовенству поверталися всі київські монастирі (крім Видубичів) і церкви.

В середині XVI ст. населення Києва становило 5-6 тис. чол., а на кінець століття збільшилось до 10-12 тис. чол. Протягом XVII ст. чисельність київського населення зазнавала різких коливань, що обумовлювалися історичними подіями: визвольною війною, Руїною, масовими епідеміями. Якщо у 20-і роки XVII ст. воно досягло 20 тис, то в 60-і роки в киян було не більше 10 тис, а у 80-і - близько 15 тис.

У середині XVII ст. Київ увійшов до складу Московської держави. Паралельно з магістратським управлінням впроваджувалось російське воєводське і козацьке сотенне управління. Київські воєводи координували діяльність воєвод в інших українських містах, стежили за судовими процесами, які зачіпали інтереси Московської держави, контролювали ситуацію в Україні, інформуючи з усіх питань Малоросійський приказ. Засобом зв'язку київських воєвод з урядом була кінна пошта. На них покладався також ряд інших обов'язків: нагляд за станом укріплень, командування російським гарнізоном, контроль за збиранням хліба і стягненням податку на утримання російських військ. 5-тисячний російський гарнізон був розквартирований на території Верхнього міста. В 90-і pp. для його потреб розпочато спорудження житлових будинків. У результаті виросли Стрілецька і Рейтарська слободи, про які нагадують назви сучасних вулиць.

В 1654 р. у Верхньому місті, по лінії оборонних укріплень XI ст., зведено нову фортецю. Для забезпечення будівництва необхідними матеріалами вирубували ліси, що примикали до міста з південного заходу. Укріплення були оточені підземними ходами, заповненими порохом. Ці галереї — потерни споруджувалися з фортифікаційною метою,через них під час облоги можна було вийти з ворожого кола оточення.

Печери розкидані по всій території стародавнього Києва — від Кирилівських висот на півночі до урочища Церковщина на півдні. Виявлено близько 300 підземних, порожнин штучного походження. В середні віки вони обростали легендами, формуючи у киян уявлення, що міські підземні галереї тягнуться на сотні кілометрів, з'єднуючи Київ з іншими руськими містами.

Наприкінці XIX ст. в ході спорудження будівлі управління Південно-Західної залізниці (нинішня вул. М. Лисенка) було виявлено підземний хід, що вів від Золотих воріт. Такий хід розкопаний також на території, прилеглій до Національного історичного музею. Система підземних галерей висотою 2 м і шириною — 1,5 м знайдена на Печерську, на території колишнього іподрому (нині вул. Суворова). Печерними ходами була прорізана підземна територія в районі Десятинної вулиці, Михайлівського Золотоверхого собору, Аскольдової могили, Інституту шляхетних дівчат (нині Міжнародний центр культури і відпочинку). Найдавнішими з київських підземель вважаються печери на території Кирилівського монастиря, викопані 4 тис. років тому.

У функції сотенного управління входило формування сотні, навчання козаків військовій справі, забезпечення їх зброєю, боєприпасами, одягом, продовольством, а також організація сторожової служби, розгляд судових позивів козаків тощо.

Історія Києва ХУП ст. тісно пов'язана з історією Києво-Могилянської академії. Садиба на Подолі була пожертвувана Гальшкою Гулевичівною. У 1615 р. була заснована Братська школа, де вивчали «сім вільних наук», як і в усіх школах Західної Європи. В 1631 р. Петро Могила відкрив школу в Лаврі. А вже в 1632 році ці дві школи об'єдналися в Братсько-Лаврський (згодом — Києво-Моги-лянській) колегіум, Протягом усього існування колегіуму змінювалась його структура, вдосконалювалася програма.

В граматичних класах викладалися латинська (на той час — міжнародна), грецька, українська (книжна), польська, церковнослов'янська мови, класична грецька і римська література, арифметика, катехізис, нотний спів.

У класі піїтики оволодівали мистецтвом віршування, основами теоретико-літературних знань. У класі риторики учні здобували, крім теоретичної підготовки, практичні навички у сфері панегіричного, судового, церковного красномовства.

Спудеї (так називали учнів з класу піїтики) в класі філософії протягом двох років слухали лекційні курси І. Гізеля, С Яворського, І. Галятовського, Г. Кониського, М. Коза-чинського та інших відомих професорів, що містили відомості з різних галузей знання — фізики, біології, ботаніки, зоології, хімії, медицини, мінералогії та інших наук. Учні знайомилися також із філософією Р. Декарта, Дж. Локка, Ф. Бекона, системою М. Коперника, вченням Г. Галілея та ін.

У 1689-1693 р. професором І. Кроковським був прочитаний чотирирічний курс богослов'я.

Перелік навчальних дисциплін, що вивчалися в колегіумі, не відрізнявся від програми Кембріджського, Краківського та інших західноєвропейських університетів. Обсяг знань, одержуваний його учнями, постійно розширювався за рахунок введення нових предметів: історії, географії, сільської і домашньої економії, медицини, німецької і французької мов та ін. У 1751 р. було введено російську мову, а з 1784 р. викладання стало вестись виключно російською мовою.

У граматичних класах класна робота відразу перевірялась учителями. Домашню роботу перевіряли аудитори, що призначались учителями з числа найкращих учнів. Щосуботи підводились підсумки вивченого протягом тижня. Недбале ставлення до навчання і незадовільна поведінка передбачили неминуче покарання: за таку провину учнів били різками і лінійками. Екзекуції чинились калефакторами, що призначались учителями з числа найгірших учнів.

Заняття проводились як у першій, так і в другій половині дня. По завершенні кожної третини навчального року учні складали екзамени вчителям, у клас до яких вони переходили наступного року.

У вищих класах не було ні домашніх завдань, ні екзаменів: спудеї писали дисертації, а щосуботи брали участь у диспутах, які називались домашніми і вимагали серйозної підготовки. Мовчання під час диспутів не припускалося. Ліниві і бездарні учні просто відсіювалися.

Наприкінці навчального року проводились публічні диспути, про які заздалегідь сповіщали оголошення. І домашні і публічні диспути проводились латинською мовою, якою вільно володіли учні. На той час в Україні знання латині вважалось обов'язковим для кожної освіченої людини. Нею користувалися в діловодстві, листуванні.

Києво-Могилянську колегію очолював ректор, який обов'язково мав бути професором богослов'я. Префект, що здійснював нагляд за навчальним процесом, поведінкою учнів, опікувався питаннями їх матеріального утримання, був професором філософії. Статутом академії висувалися суворі вимоги до викладачів і вихователів. Вони стосувались навіть зовнішнього вигляду викладачів, не кажучи вже про моральні якості. Не меншою мірою це стосувалось і учнів.

Більшість слухачів академії мала дуже скромне матеріальне забезпечення: їм не вистачало того мінімуму, який вони одержували від Братського монастиря. Обід вони часто заробляли співами під вікнами киян. Спудеї ж збирали публіку на майданах, виконуючи написані ними кантати. Підробляли вони й уроками, а під час літніх вакацій їздили на сільськогосподарські роботи.

Навчальний рік починався 1 вересня і закінчувався в середині липня. Зарахування ж до академії проводилося протягом усього року за результатами співбесіди з префектом. Він з'ясовував рівень знань і вирішував, до якого класу направити новачка. Вікових обмежень не існувало і в одному класі навчались учні різного віку. Невстигаючих не відраховували: вони могли залишатися в одному класі по кілька років. Після закінчення повного курсу навчання випускник одержував атестат. Ті, хто покинув навчання, виходили з академії з посвідченням, де зазначалось, які предмети він вивчав.

З Києво-Могилянською академією пов'язаний розвиток українського театру. Шкільна драма призначалася для навчання студентів акторській майстерності. Згодом вона стала основою для створення шкільного театру, що здобув популярність серед киян. Авторами п'єс були викладачі і спудеї академії. Феофаном Прокоповичем була написана перша історична драма «Володимир». Ф. Прокопович здобув освіту в Києво-Могилянській православній колегії, Володимир-Волинському уніатському колегіумі, Римській католицькій академії. Він працював у Ватиканській бібліотеці. Петро І запросив Ф. Прокоповича до Москви, де він допомагав йому у здійсненні реформ.

Вихованці Києво-Могилянської колегії сприяли розвитку освіти в інших країнах. Наприкінці 1630-х років молдавський господар запросив Софронія Почаського, ігумена Братського монастиря, для організації в Яссах школи на зразок київської.

Багато викладачів і випускників академії були запрошені до Росії для організації освітньої справи. В 1649 р. до Москви прибула перша група київських учених. Є. Слави-нецький був засновником і ректором першої в Москві гре-ко-латинської школи в Чудовому монастирі. С. Полоцький заснував у Москві у Спаському монастирі школу, на основі якої пізніше була створена Слов'яно-греко-латинська академія. Реорганізацію Заіконноспаської школи за зразком Києво-Могилянської академії здійснив у 1701 р. колишній її ректор Стефан Яворський (з 1700 р. — блюститель патріаршого престолу, з 1721 р. — президент Святішого Синоду). Протягом кількох десятиліть Московська академія перебувала під впливом київських освітніх традицій. З 1701 до 1763 р. на посаді ректора Московської академії змінився 21 чоловік, з яких 18 — були київськими вченими. Вихідцями з Києва було засновано також понад 30 училищ в інших російських містах — Астрахані, Вологді, Володимирі на Клязьмі, Іркутську, Костромі, Пскові, Рязані, Твері, Тобольську та ін.

Перший посібник з етики, що вийшов російською мовою, — «Юності чесне зерцало», — переклав з німецької і упорядкував Г. Бужинський, теж вихованець Могилянки.

Вихованці академії посідали високі державні посади в царському уряді. Г. Козицький був статс-секретарем Катерини II, О. Безбородько - секретарем Катерини II і канцлером за Павла І. Головою комісії у справі організації народних училищ у правління Катерини II, головою Державної ради і першим міністром народної освіти при Олександрі І був П. Завадовський. Посаду статс-секретаря Катерини II і першого російського міністра юстиції займав Д. Трощинський.

Випускниками Могилянки були також талановиті композитори — М.С. Березовський і А.Л. Ведель. М. Березовський після дев'ятирічного перебування в Болонській академії отримав звання капельмейстера і титул академіка. Там його ім'я вибито золотом на мармуровій дошці поруч з ім'ям Моцарта. Він також був обраний почесним членом багатьох музичних академій Італії.

В академії здобув освіту відомий письменник і мандрівник В. Григорович-Барський.

Російська знать, що з тих чи інших причин оселялася в Києві, віддавала своїх дітей на навчання в київську академію (А. Шереметев, Г. Гордон та ін.). З Могилянкою пов'язане також ім'я М. Ломоносова, який у 1734 р. перебував у Київській академії.

Зі створенням у 1708 р. Київської губернії Київ став губернським містом. До складу губернії увійшли такі міста, як Ніжин, Переяслав, Чернігів, а також значна частина території сучасних Чернігівської, Орловської, Курської і Брянської областей. На чолі губернської адміністрації стояв губернатор (пізніше — генерал-губернатор).

Адміністративні перетворення мало вплинули на життя міста. Як і раніше, кожний його район мав свою адміністрацію, що підпорядковувалася губернським властям.

На рубежі XVII-XVIII ст. Київ простягався уздовж Дніпра приблизно на 17 км.

Київ XVIII ст., як і раніше, складався з трьох частин: Нижнього (Поділ), Верхнього міста (Старе місто) і Печерська.

З середини XVII ст. Київ являв собою прикордонне місто і у зв'язку з цим особливою турботою властей було будівництво міських укріплень. У 1706 р. розпочато спорудження нової фортеці в районі Києво-Печерської Лаври. Вона являла собою складну систему земляних валів з редутами, бастіонами, що були оточені глибокими ровами.

У 1750 р. навпроти головного входу в Лавру були збудовані майстерні для виготовлення боєприпасів, і окремих деталей для гармат, їх складання і ремонту — Арсенал (старий), приміщення якого збереглося до сьогодні. Раніше на цьому місці стояв Вознесенський жіночий монастир, у якому доживали віку знатні жінки. З 1705 р. ігуменею монастиря була Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи. У зв'язку з необхідністю побудови фортеці монастир був перенесений на Поділ і об'єднаний із Фролівським.