Рабдовіруси, вірус сказу, біолог вл, патогенез, діагностика, профілактика

До родини відносяться майже 80 вірусів, патогенні для людини відносяться до 2 родів – везікуловірус (представник - везикулярного стоматиту) та Ліссавірус (представник - вірус сказу). Структура: мають ф-му кулі або коротких паличок, один кінець заокруглений. Віріон – 130-300*60-80 нм. Вібріони мають складну будову, містять суперкапсидну оболонку представлену подвійним шаром ліпідів та вкриту шипами глікопротеїнової природи, та спіральний тим симетрії. З вн сторони вібріона до суперкапсидної оболонки прилягає М-білок. Нуклеокапсид має інфекційність і склад з геномної РНК та 3 білків. Білок N утв білкові субодиниці нуклеокапсиду і вкриває РНК як чохол. Білок L разом із білком NS є РНК- залежною полвмеразою вірусу. РНК вірусу не інфекційна. Геном – лінійна нефрагментована РНК(-). У складі геному є 5 генів, що кодують віріонну транскриптазу, матриксний білок, глікопротеїни суперкапсидної оболонки та нуклеопротеїн.

Вірус СКАЗУ: розмір 75*180 нм. Склад із серцевини та суперкапсидної оболонки. Глікопротеїн Gвідповідає за адсорбцію і проникнення вірусу до чутливох кл, має аг і імуногення вл. Ат до глікопротеїну G нейтралізують вірус і виявляються в РН. РНП склад з нефрагментованої лінійної РНК(-) і білків N,(L і NS – РНК-залежна полімер аза вірусу). РНП містить 4% РНК і 96% протеїнів, інфекційний. Патогенез: на місци рани чи укусу зберігається протягом 72 годин. Потім спостеріг доцентровий рух вірусу у напрямку ЦНС та ураження кл головного та спинного мозку та нервових ганглій слинних залоз. Репродукція відбувається у цитоплазмі нейронів головного мозку, частіше у гіпокамі, виявляються специфічні тільця Бабеша-Негрі. Вірус, що розмножився у нерв тк, відцентрово поширюється по нейронах у різні тк та у слинні залози, в яких вірус розмножується в епітеліальних кл канальців. Сказ - вірусне інфекційне захворювання, що виникає вн укусів або обслинення рани слиною хворих тк. Інкубаційний період = 10-40днів, іноді до року. Передвісники захворювання: тривожність, страх, пригніченість, температура, безсоння, болі та поколюванні в рані або у рубці, блювання. Діагностика: виявлення в тк мозку: 1) тілець Бабеша-Негрі – у мазках, мазках-відбитках або зрізах тк мозку виявляють у фарбованих препаратах за Муромцевим-Селлером, Романовським-Гімзою, Манном, Туревичем, тільця круглої і овальної ф-ми, розміром 4-10 мкм, оточені оболонкою, мають від 1 до 15 зерняток, фарбуються в фіолетовий з рожевим відтінком та синій; 2) специфічного аг за допомогою РІФ – мазки фіксують у холодному ацетоні упродовж 8-10 годин, потім на препарати наносять комерційний специфічний імуноглобулін, мічений ФІТЦ, і витримують у вологій камері 30хв при Т 37С, промивають у ФСБ при рН 7,4 підсушують і під мукроскоп; 3) інфекційного вірусу – біопроба на білих мишах. Профілактика: використовують антирабічні вакцини – живі та інактивовані, мозкові, культуральні та концентровані. Розробляється генноунженерна вакцина, що містить тільки глікопротеїн G збудника.

87.Арбовіруси. Арбовірус — представник групи РНК-вірусів, які переносяться членистоногими (кліщами, комарами) та викликають захворювання людей і тварин. Енцефаліт - група захворювань, що характеризуються запаленням головного мозку. Найбільш раціональним принципом класифікації інфекційних захворювань є класифікація за їх причин (етіологічним факторам). Але так як причину енцефалітів встановити вдається не завжди, то при класифікації енцефалітів використовують ще й особливості протікання процесу захворювання (патогенетичний фактор). Виходячи з цих принципів, енцефаліти ділять на первинні та вторинні, вірусні та мікробні, інфекційно-алергічні, алергічні і токсичні. Історична довідка. Кліщовий енцефаліт описаний А. Г. Пановим в 1935 році на Далекому Сході. У 1937 році виділено вірус кліщового енцефаліту Л. А. Зільбером. У 1937-1941 роках ідентифіковано 29 штамів збудника енцефаліту і доведена роль іксодових кліщів як переносників інфекції. Великий внесок у вивченні кліщового енцефаліту внесли А. Н. Шапалов, А. К. Шубладзе, А. А. Смородінцев, М. П. Чумаков, Д. К. Львів, Ю. В. Лобзин. Епідеміологія. Кліщовий енцефаліт викликає нейротропний вірус кліщового енцефаліту, основними переносниками і резервуаром якого є іксодові кліщі (Ixodes persulcatus і Ixodes ricinus). У всіх природних вогнищах вірус циркулює між кліщами і дикими тваринами (головним чином гризунами і птахами), які є додатковим резервуаром. Етіопатогенез. При укусі кліща вірус відразу потрапляє в кров. Він проникає в центральну нервову систему внаслідок гематогенної дисемінації і віремії. Вірус виявляється в тканини мозку через пару днів після укусу, а максимальна концентрація його в мозку відзначається вже до четвертого дня. У перші дні хвороби вірус може бути виділений з крові і цереброспінальній рідині. Інкубаційний період при укусі кліща триває від однієї до двох - трьох тижнів, при аліментарному способі зараження - 4-7 днів. Патоморфологія. При мікроскопічному дослідженні виявляються гіперемія, набряк речовини головного мозку і оболонок, інфільтрати з моно-і полінуклеарних клітин, мезодермальні і гліозними реакції. Запально-дегенеративні зміни локалізуються в передніх рогах шийної частини спинного мозку, ядрах довгастого мозку, моста і корі великого мозку. Характерні деструктивні васкуліти, некротичні вогнища і точкові геморагії. Для хронічної стадії кліщового енцефаліту типові фіброзні зміни оболонок головного мозку з утворенням спайок і арахноідальних кіст, виражена проліферація глії. Найважчі, незворотні ураження виникають в клітинах передніх рогів шийних сегментів спинного мозку. Клінічна картина. Інкубаційний період триває від 1 до 30 днів (частіше 7-14 днів). У переважній більшості випадків в осіб, які зазнали укусів вірусофорних кліщів, розвивається інаппарантная форма кліщового енцефаліту і лише у 2% - клінічно виражена. Кліщовий енцефаліт починається раптово з лихоманки, інтоксикації. Температура тіла швидко підвищується до 38-39 ° С. Хворих турбують сильний головний біль, слабкість, нудота, іноді блювота, порушується сон. Характерний зовнішній вигляд хворого - шкіра обличчя, шиї, верхньої половини грудної клітини, кон'юнктиви гіперемійовані, склери ін'єктовані. Захворювання може завершитися в 3-5 днів. Така форма хвороби називається гарячкової, є однією з найчастіших, але рідко діагностується. Поразка нервової системи при цій формі відсутній.Менінгеальна форма кліщового енцефаліту характеризується загальномозкових синдромом, появою ригідності м'язів потилиці, симптомів Керніга, Брудзинського. Зміни цереброспінальної рідини свідчать про серозний менінгіт. Захворювання має сприятливий перебіг. Лихоманка триває 10-14 днів, санація ліквору дещо відстає від клінічного одужання.Менінгоенцефалітіческая форма протікає значно важче. Хворі стають млявими, загальмованими, сонливими. Посилюються головний біль, нудота, блювота. Нерідко спостерігаються марення, галюцинації, психомоторне збудження, порушення свідомості. У деяких хворих можуть бути судоми, епілептиформні припадки. Уражаються нерви, що іннервують лицьову, окорухових мускулатуру, і інші черепні нерви.Полірадикулоневритична форма протікає з ураженням периферичних нервів і корінців, з болями по ходу нервових стовбурів, порушенням чутливості.Полиоэнцефаломиелитическая форма: спостерігаються прояви Поліоміелітіческая синдрому у вигляді симптомів «звисає голови», «опущених надплечій», «звисаючих вздовж тіла рук». Також періодично виникають посмикування м'язів фібрилярні або фасцікулярних характеру. Полиоэнцефаломиелитические порушення можуть поєднуватися з провідниковими, зазвичай пірамідними: мляві парези рук і спастичні - ніг, комбінації аміотрофій і гіперфлексіі в межах однієї паретичною кінцівки. Профілактика. Профілактика кліщового енцефаліту полягає в боротьбі з кліщами. Профілактичні заходи, що сприяють зменшенню кількості кліщів у лісах, полягає у знищенні «господарів» кліщів - диких тварин - резервуарів вірусів енцефаліту.Особисті заходи захисту: огляди білизни і тіла через кожні 2 години перебування у лісі, просочування одягу водно-мильною емульсією, яка містить 5% препарату К, або емульсією зі скипидаром і лізолом, змазування шкіри шиї та кистей камфорною, тимолової або м'ятної маззю. У зв'язку з виділенням вірусу кліщового енцефаліту виявилося можливим проводити профілактичні щеплення за допомогою специфічних вакцин. Вакцинація колективів, що працюють в тайгових лісових районах, є обов'язковою. Перший раз внутрішньом'язово вводиться 3 мл специфічної вакцини. Через 10 днів вакцина вводиться повторно в кількості 6 мл.Репеленти. Для захисту від кліщів використовують відлякують кошти - репеленти, якими обробляють відкриті ділянки тіла (наприклад, діетілтолуамід - інсектицид, що володіє репеллентним дією).Акарициди. Акарициди - речовини, які надають паралітичну дію на кліщів. Такі препарати наносять тільки на одяг. В даний час використовують засоби, що містять піретроїди - альфаметрін і перметрін.

Рубівіруси.

Типовий вид - вірус краснухи, який поки є єдиним членом роду. Розмір 60 нм, форма сферична, оболонка має одиничні випинання довжиною 6 нм з потовщеним кінцем. Плавуча щільність в CsCl 1,19 г/см3, коефіцієнт седиментації 350S. Солі Mg підвищують термів стабільність. У складі віріонів виявлена ​​нейрамінідаза. Вірус має гемагтлютініруючі властивості. Відсутні серологічні зв'язку з іншими тогавирусов. Природний господар - людина. Інфекція передається горизонтальним і вертикальним шляхами без участі переносників. Клінічні відмінності краснухи від скарлатини та кору вперше описані І. Вагнером (1829); з 1881 р. краснуху вважають самостійною нозологією. Вірусна природа інфекції доведена Хіро і Тасака (1938). Збудник був виділений П.Д. Паркманом, Е.Х. Уеллером та Ф.А. Невой (1961). Тератогенну дію встановили Н.М. Грегг (1941), Р.А. Канторович у співавт. (1973), О.Г. Анджапаридзе та Т.І. Червонський (1975). Етіологія. Збудник — РНК-геномний вірус роду Rubivirus родини Togaviridae. Усі відомі штами відносять до одного серотипу. У зовнішньому середовищі вірус швидко інактивується під впливом ультрафіолетових променів, дезінфектантів і нагрівання. При кімнатній температурі вірус зберігається упродовж декількох годин, добре переносить замороження. Він проявляє тератогенну активність. Епідеміологія. Джерелом інфекції є хворі краснухою. Найбільш заразні хворі у перші 5 днів від початку захворювання. Інфекція передається повітряно-крапельним шляхом. Частіше хворіють діти у віці 4-10 років.Захворювання надзвичайно небезпечне для вагітних, тому що призводить до ураженню плоду та розвитку вроджених виродливостей. Патогенез. Вірус проникає у організм через слизову оболонку носоглотки та поширюється з кров'ю, призводить до появи висипань на шкірі та лімфаденопатії. Особливо характерні лімфаденіт потиличних лімфатичних вузлів. У вагітних порушення у розвитку плоду відмічаються при їхньому захворюванні на 3-16-ому тижні вагітності.При розвитку краснухи у вагітних у період вірусемії збудник з кров'ю легко долає плацентарний бар'єр та вражає плід. Одночасно внаслідок вірусного ураження ендотелію кровоносних судин плаценти порушується живлення плоду. Пошкоджуючи генетичний апарат клітин, вірус вибірково блокує мітотичну активність окремих клітинних популяцій ембріону. Це призводить до сповільнення росту та порушення нормального формування органів плоду з наступним розвитком вроджених вад. Вплив вірусу на ембріональні тканини в різні строки вагітності неоднозначний; він виявляється найбільш вираженим по відношенню до органів та систем, що були уражені вірусом в процесі активного формування (активного поділу клітин). Симптоми. Інкубаційний період від 12 до 24 днів. З початку захворювання відмічаються підвищення температури тіла (37,5-38,5 °C), нежить, невеликий сухий кашель, кон'юнктивіт; самопочуття хворого задовільне. Висип на шкірі з'являється наприкінці 1-го або на 2-3-й день хвороби; він складається з дрібних розеольозних елементів на обличчі, які потім швидко, упродовж 15-20 годин, поширюються без будь-якої послідовності по всьому тілу. Через 2-3 дні висип зникає. Одночасно потиличні лімфатичні вузли набувають щільноеластичну консистенцію, вони не спаяні між собою та підшкірною клітковиною. Картина крові характеризується лейкопенією, з 3-4-го дня хвороби з'являється моноцитоз. Діагноз. Для розпізнавання хвороби важливі епідеміологічні дані, відсутність послідовності висипань, характер висипних елементів, що не піднімаються над шкірою, збільшення шийних лімфатичних вузлів. Лікування. Спеціального лікування хворі не потребують. Необхідно дотримуватися ліжкового режиму. За показаннями застосовують симптоматичні засоби. Профілактика. Необхідна ізоляція хворих до 5-го дня з моменту висипання.

Ретровіруси.

Роди: α-ретровірус (представник – вірус лейкозу птахів); β-ретровірус(представник - вірус пухлини молочних залоз мишей); γ-ретровіріс(представник – вірус лейкозу мишей);Δ-ретровіруси (П- вірус лейкозу ВРХ); епсіловірус (П-вірус саркоми шкіри Уоллі); Лентівірус (п- представник роду ВІЛ-1); спумавірус (п- спумавірус людини). Структура: Віріони ретровірусів сферичної форми, розміром 90 — 120 нм, мають суперкапсиду ліпопротеїнової природи з шипоподібними пепломерами. Капсид побудований за типом кубічної симетрії. Ретровіруси містять до 2% РНК, біля 65% білку, 30% ліпідів та 2% вуглеводів. Характерною структурною особливістю у віріонів ретровірусів є унікальна серцевина. Остання представлена власною капсулою (внутрішня білкова мембрана) та нуклеотидом, до складу якого входить РНК і білок. За будовою серцевини онковіруси поділяються на три типи: С, В та D. Віріони типу С (діаметр біля 100 нм.) мають крупну (74-80 нм.), розташовану центрально, серцевину. У віріонів типу В і D серцевини розташовані ексцентрично. У перших вона округлої а у останніх циліндричної форми. Геном ретровірусів, на відміну від всіх останніх представників царства вірусів, диплоїдний — представлений двома однаковими молекулами РНК, молекулярною масою біля 3 МД. Розмір геному 7-11 kb. Він містить чотири гени: (5'→3') gay, pol, env, src.

Герпесвіруси.

Середні за розмірами ДНК-вмісні віруси складної будови. Віріони містять ДНК(6% від сухої масси), білки (70%), ліпіди (22%), вуглеводи (1,5 — 2%). Ліпіди знаходяться у складі ліпопротеїдної оболонки, вуглеводи — у складі глюкопротеїдів, що формують шипики на ліпопротеїдній оболонці. В складі віріона герпеса знаходится приблизно 30-33 поліпептиди,в тому числі 5 глікопротеїдів, що позначаються gA, gB, gC, gD, gE. Глікопротеїди знаходяться на зовнішній поверхні ліпопротеїдної оболонки. Крім структурних білків в зараженій клітини синтезується до 20-ти не структурних білків. Вісус має ряд антигенів, зв'язаних як з внутрішніми білками так і з глюкопротеїдами. Основними імуногенами є глюкопротеїди gB, gC, gD. Ці білки індукують вірус нейтралізуючі антитіла та клітинниу імунну відповідь організму. Існує два серотипи вірусу простого герпесу, які мають як спільні так і типоспецифічні антигени. І ті і інші зв'язані з глюкопротеїдами. Спільними антигенами є gB, gC, gD — типоспецифічні. Геном представляє собою лінійну дволанцюгову ДНК з молекулярною массою 80-150*106. Геном складається з двух ковалентно зв'язаних фрагментів — довгого що містить 82% ДНК та короткого що містить 18% ДНК. Кожен фрагмент має специфічний нуклеотидний склад, для якого характерне багаторазове повторення кінцевих нуклеотидів. Розмір геному 160–200нм. Діагностика: залежно від клінічних проявів матеріалом може бути: вміст везикул, кірочки, слина, СМР,згустки крові, мазки виділень з виразок ротової порожнини, статевих залоз, зіскріб з ураженої рогівки, кров, сироватка крові, сеча, сльозова р-на, секційний матеріал. Діагностика проводиться в к-рі кл або на ХАО курячого ембріона. Серодіагностика- ІФА (виявлення специфічних противірусних ат класів IgM та IgG в сироватці крові. Також ПЛР – будь-який біолог матеріал. Профілактика. Правила, яких хворий на герпес повинен дотримуватись, щоб запобігти зараженню своїх близьких: Ретельно мийте руки після контакту з ураженою герпесом ділянкою шкіри. Обов'язково користуйтеся особистими предметами гігієни і зберігаєте їх окремо від інших. Після туалету необхідно продезинфікувати сидіння унітазу (вірус живе до 4 годин на пластику). При генітальному герпесі необхідно утримуватись від статевих контактів. Всі інфіковані герпесом навіть при відсутності зовнішніх симптомів повинні користуватися презервативами, які значно знижують ризик зараження партнера. Слід зазначити, що захиститися від зараження оральним ВПГ-1 майже неможливо, тому що він передається навіть при короткому контакті зі шкірою здорової людини.

Аденовіруси.

ДНК-вмісні віруси, викликають ГРЗ людини та тварин: фарингіти, атипові пневмонії, грипоподібні захворювання. Мають форму ікосаедрів діаметром 60 — 80 ммк, які містять приблизно 200 — 250 капсомерів. Частинки не мають зовнішньої оболонки. Віруси складаються з НК та білків, ліпідів не містять. Розмножуються тільки в культурах тканин того виду тварин, у якого викликають захворювання. Мають виражений тропізм до клітин епітелію. Віріони мають форму ікосаедра діаметром 70-90 нм, що складаєтся з 252 капсомерів з діаметром 7-9 нм. З них 240 капсомерів утворюють 20 різносторонніх трикутника, кожен має 6 сусідніх капсомерів і тому називається гексоном. Гексон побудований з 3-6 молекул білка II, складаю чого біля 50% від всіх білків вібріона. Группи з девяти гексонів зв’язані з двома додатковими мінорними білками (VII і IX). На дванадцяти вершинах ікосаедра знаходяться булаво видні виступи довжиною від 8 до 30 нм з головкою на кінці велечиною 4 нм. Вони відходять від вершин дванадцяти капсомерів, що мають 5 сусідніх. Ці капсомери разом з виступами називаються пентонами, капсомери – основою пентонів, нитки – фібрами. Всередині капсида знаходится серцевина з діаметром 66 нм, що представляє правильно організовану структуру з 12 петель. Вершини петель збігаються з вершинами капсида і на зрізі вібріона серцевина утворює фігуру подібну квітці. Петлі утворені дезоксирибонуклеопротеїдом, що складається з ДНК і асоційованим з ним білком VII. Другий внутрішній білок V знаходится на зовнішній поверхні петель. В серцевині також локалізовані білки VI, X. Геном. Тип нуклеїнової кислоти: лінійна dsDNA, кожен ланцюг на 5’-кінці ковалентно зв’язаний з білком ТР (terminal protein), містить інвертовані кінцеві повтори у обох ланцюгах. Розмір – 26-45 kbp. Вміст G+C пар 33.7-63.8%. Процеси транскрипції, реплікації і збірка віріонів проходить в ядрі. Транскрипція відбувається за участю клітинної РНК-полімерази ІІ (ген VA транскрибується РНК-полімеразою ІІІ; кодує білки, що пригнічують синтез інтерферону та посилюють транскрипцію пізніх гкнів.) Синтезовані мРНК кепуються та поліаденілюються. Цикл вірусу: 1.вірус адсорбується до рецепторів клітини-мішені за допомогою глікопротеїнових фібрил, потрапляють у клітину шляхом ендоцитозу (за рахунок взаємодії пентону з клітинними інтегринами). 2.роздягання вірусу, транспорт геному у ядро клітини. 3.транскрипція ранніх генів, реплікація вірусного геному (вірусною ДНК-полімеразою). 4.експресія пізніх генів, відбувається після реплікації. Синтезуються переважно структурні білки. 5.Збірка віріонів, лізис клітини та вихід віріонів. Патогенез. Уражують слизові оболонки верхніх дихальних шляхів, викликаючи захворювання з різними симптомами, фарингіт, фаринго-кон'юнктивальну лихоманку, кон'юнктивіт, атипову пневмонію, грипоподібні захворювання та діарею у дітей. Деякі захворювання викликаються переважно одним певним серотипом. Захворювання продовжується 4 — 7 діб, закінчується одужанням та формуванням типоспецифічного імунітету. Кров людей, що одужали містить віруснейтралізуючі та комплементзв'язуючі антитіла. Діагностика. Діагностика здійснюється виділенням вірусів та серологічними реакціями. Для виділення роблять змив з слизових оболонок верхніх дихальних шляхів, кон'юнктиви або фекалій. Досліджуваним матеріалом заражають культури клітин. Спостереження проводять протягом 2 тижнів. Наявність віруса та його приналежність до аденовірусів визначають досліджуючи цитопатичну дію. Типування проводять в реакції нейтралізації з типоспецифічними сироватками. Для серологічного діагноза двічі беруть кров хворого в перші дні захворювання та в період одужання. З крові отримують сироватку та визначають наявність антитіл за допомогою РН, РЗК, РГГА. Імунітет: після перенесеного захворювання імунітет не тривалий і типоспецифічний. Неприйнятливість формується гуморальними ат та кл резистентністю.

92. Вірус натуральної віспи (оперізуючий лишай)

Віспа — вірусне захворювання, збудник віспи — складний вірус, він має власну ДНК, розмножується в цитоплазмі клітин. Патогенез: початок хвороби завжди гострий — з остудою, болем у ділянці крижів, швидким підвищенням температури тіла до 40-40,5 °C. Цей продромальний період триває 3-5 днів; приблизно у 20-25 % хворих є продромальні висипи, які зберігаються упродовж 3-4 днів, не маючи нічого спільного зі справжнім віспяним висипом, що з'являється пізніше. Після продромального періоду температура знижується до норми або до 37,2 °C, зберігаючись на цьому рівні упродовж 3-4 днів. За цей період встигають утворитися справжній віспяний висип. Він має характерну локалізацію, з'являючись на волосяній частині голови, частіше на чолі, на обличчі, кистях рук, у проміжках між пальцями рук та ніг. З 2-го дня від початку висипу його елементи з'являються на тулубі, потім поширюються на верхні та нижні кінцівки. Спочатку вони мають вигляд круглих, до 3 мм у діаметрі рожевих плям, що швидко перетворюються на папули.Через 1-2 дні на верхівці кожної папули утворюється пухирець (везікула), наповнений мутною рідиною. Пухирці мають подовжену форму, обведені тонкою смужкою гіперемії. Якщо проштрикнути пухирець тонкою голкою, то повного випорожнення пухирця не настає, тому що він багатокамерний. Кожний пухирець розміщується на ущільненій ділянці шкіри, дно його інфільтроване. Більшість везікул та пустул розташовуються на периферійних (дистальних) ділянках тіла. Висипання на слизових ротової порожнини, носоглотки, гортані та трахеї мають такі ж особливості. Через 1-2 дні вміст пухирців нагноюється, мутнішає, виникають гнійні пустули, при цьому температура збільшується до 40-41 °C та тримається на цьому рівні (з тими або іншими коливаннями) упродовж 10-15 днів та більше. Пухирці лопаються, гній витікає на шкіру, викликаючи свербіж, подразнення та мацерацію шкіри. Діагностика. дослідж зіскоб папул, вміст пухирців та пустул на специфічний антиген збудника, що виявляється у реакції зустрічної дифузії та преципітації в гелі. З метою екстреної діагностики використовується реакція пасивної гемаглютинації з вмістом віспяних елементів. Для виявлення вірусу використовуються методи електронної мікроскопії. Для підтвердження діагнозу натуральної віспи проводиться також дослідження парних сироваток крові в реакції гальмування гемаглютинації. Профілактика. Госпіталізація хворих, проведення карантинних заходів. Персонал, що наглядає за хворими, повинен носити марлеві пов'язки, подвійні халати, гумові хірургічні рукавички. При появі випадку захворювання у вогнищі встановлюється карантин на 17 днів, за людьми, що контактували з хворим, встановлюють медичне спостереження з розміщенням їх у обсерваторії.

Вірусний Гепатит.

Захворювання викликається вірусом, виділити який у чистому вигляді поки не вдалося. Існують різні типи вірусу- збудника хвороби. Вірус типу А викликає інфекційний гепатит, типу В - сироватковий гепатит В. Маркером вірусу В є так званий австралійський антиген, який визначається у сироватці крові хворих та вірусоносіїв. По клінічним, біохімічним та епідеміологічним ознакам гепатити інших типів являють собою форми сироватково гепатиту.Джерелом інфекції є людина. При інфекційному гепатиті А основний механізм передачі - фекально-оральний. Вірус А міститься у калі, сечі, крові хворих наприкінці інкубаційного, переджовтушного та на початку жовтушного періодів хвороби. Віріон. складається з зовнішньої ліпідної оболонки та ікосаедричного внутрішнього нуклеокапсиду що складається з білків. Віріони мають діаметр 42 нм, і часом називаються "Частинками Дейна".Нуклеокапсид містить вірусну ДНК, та ДНК-полімеразу яка може виконувати зворотню транскрипцію. Зовнішня оболонка також містить вбудовані білки які беруть участь в прив’язуванні, та проникненні в сприйнятливі клітини. Цей вірус є одним з найменших оболонкових вірусів тварин, але існують плеоморфні форми, що включають філаментні та сферичні тіла з відсутнім ядром. Ці частинки не є заразними і складаються з ліпідів та білка що формують поверхню віріона, яка називаається поверхневим антигеном (HBsAg), і протягом життєвого циклу вірусу виробляється у надлишку. Геном. Геном HBV утворений циклічною ДНК, але є незвичайним, тому що ДНК не має повної подвійної спіралі. Один кінець ланцюжка повної довжини приєданний до ДНК-полімерази вірусу. Геном має довжину 3020–3320 нуклеотидів (на довгому (-) ланцюжку) та 1700–2800 нуклеотидів (для короткого (+) ланцюжка).Некодуюча частина негативного ланцюжка комплементарна до вірусної мРНК.Вірусна ДНК з’являється в ядрі одразу після зараження клітини. Часткова подвійна спіраль ДНК працює як повна, за допомогою доповнення позитивної спіралі та видаленням молекул білків з негативної спіралі, і короткої послідовності РНК з позитивної спіралі. Запалення печінки (гепатит) може бути викликане різними факторами (гепатотропними), що можуть пошкоджувати паренхіму печінки. Етіотропна класифікація гепатитів включає: 1. Інфекційний (вірусний) гепатит: Гепатит А, Гепатит B,Гепатит С,Гепатит D,Гепатит E,Гепатит G,Гепатит F,Гепатит M. Гепатит як компонент: жовтої лихоманки, цитомегаловірусної інфекції, краснухи, епідемічного паротиту, інфекції вірусу Епштейна-Барр, різноманітних інфекцій герпеса, лихоманки Ласса, СНІДу. Бактеріальні гепатити: при лептоспірозі, сифілісі. 2. Токсичний гепатит: Алкогольний гепатит;1.Медикаментозний гепатит; 2.Гепатити при отруєнні різними хімічними речовинами.3. Променевий гепатит (компонент променевої хвороби) 4. Гепатити як наслідок автоімунних захворювань.

Онкогенні віруси.

Онковіруси поділяються на ендогенні («про віруси», передаються вертикальним шляхом, не володіють трансформуючими вл) та екзогенні(поширюються горизонтально). Механізм малігнізації кл під впливом онкогенних вірусів остаточне не з’ясовані. Вірусо-гнетична гіпотеза виникнення злоякісних пухлин Л.О.Зільбера (1946), Згідно з якою пухлинна трансформація пов'язана з впровадженням в клітинний геном вірусної ДНК (або ДНК-копій вірусної РНК). Механізм пухлинної трансформації можна представити таким чином: частинка вірусної ДНК стає частиною геному клітини-хазяїна. ДНК-ген стає онкогенним. РНК-віруси за допомогою зворотної транскриптази(ЗТ) на матриці РНК синтезують ДНК, яка також впроваджується в геном клітини господаря.

ВІЛ/СНІД

вірус імунодефіциту людини, що призводить до захворювання на СНІД. ВІЛ схильний до стрімких мутацій. Передається через прямий контакт слизових оболонок або крові з рідиною тілесного походження, яка містить ВІЛ, як то кров, сперма, піхвові виділення, передсемінна рідина і грудне молоко. В ході ВІЛ-захворювання в однієї і тієї ж людини виникають все нові штами (різновиди) вірусу, що абсолютно різні за швидкістю відтворення і за своєю здатністю ініціювати і вбивати ті або інші типи клітин. Геном Вірусу складається з двох копій молекули РНК. Віріон має сферичну форму діаметром приблизно 120 нм. Всередині міститься яйцевидна капсида, в якій розміщено 2 копії вірусної РНК (по 9700 основ). Всього вірус кодує 14 протеїнів. Патогенез. Останні дані говорять про те, що основним чинником патогенезу ВІЛ є гіперактивація імунної системи у відповідь на інфекцію. Однією з рис патогенезу є загибель CD4 + Т-клітин (Т-хелперів), концентрація яких повільно, але неухильно знижується. Особливо значні негативні наслідки має загибель заражених ВІЛ CD4 + T-лімфоцитів центральної пам'яті. Також знижується кількість дендритних клітин, професійних антиген-презентірующих клітин. Причини загибелі дендритних клітин залишаються неясними.Деякі причини загибелі хелперів:Програмована клітинна загибель (апоптоз) незаражених хелперів.Вибухова репродукція вірусу в заражених клітинах.Атака заражених клітин цитотоксичними лімфоцитами.Адсорбція вільного gp120 на незаражених CD4 + хелперах з їх подальшою атакою цитотоксичними лімфоцитами.Крім того, в лабораторних умовах, в культурах клітин, спостерігалося злиття мембран заражених і незаражених хелперів з утворенням нежиттєздатних симпластів.Основною причиною загибелі Т-клітин при ВІЛ-інфекції є програмована клітинна загибель (апоптоз). Навіть на стадії СНІД рівень інфікованості CD4 + клітин периферичної крові становить 1:1000, що говорить про те, що вірус сам по собі не здатний вбити таку кількість клітин, яке гине при ВІЛ-інфекції. Також не пояснити настільки масову загибель Т-клітин і цитотоксичною дією інших клітин.У той же час, основним місцем, де відбувається реплікація ВІЛ на всіх стадіях ВІЛ-інфекції є вторинна лімфоїдна тканина. Найбільш інтенсивно реплікація ВІЛ відбувається в лімфоїдної тканини, асоційованої з кишечником (англ. Gut-associated lymphoid tissue, GALT). Інфіковані Т-клітини пам'яті в цієї тканини зустрічаються в 10-100, а іноді в майже в 1000 разів частіше, ніж у периферичної крові. Це пояснюється, в першу чергу, високим вмістом CD4 + CCR5 + Т-клітин в цій тканині, які є хорошими мішенями для інфікування ВІЛ. Для порівняння: у периферичної крові таких клітин всього 11.7%, тканини лімфовузлів 7.9%, у той час як в лімфоїдної тканини асоційованої з кишечником - 69.4%. Виражене виснаження СD4 клітин обумовлене реплікацією ВІЛ, в лімфоїдної тканини кишечника, виникає через кілька тижнів після інфікування, і зберігається на всіх стадіях ВІЛ-інфекції. ВІЛ-інфекція, порушує проникність слизової для речовин мікробного походження, таких як ліпополісахариди грамнегативних бактерій. Ці речовини, потрапляючи в кров, є причиною хронічної неспецифічної гіперактивації вродженого і адаптивного імунітету. Отже, ВІЛ-інфекція є, головним чином, хворобою слизової кишечника, і шлунково-кишковий тракт, є головним місцем реплікації ВІЛ. Принципово важливу роль, в зниженні кількості незайманих (наївних) лімфоцитів є, викликане хронічної імунної активацією зміни структури лімфоїдної тканини лімфовузлів. Після еміграції з тимуса, Т-лімфоцити формують запас довгоживучих клітин, що циркулюють між тканинами і вторинними лімфоїдними органами. Частина з них, гине внаслідок апоптозу, а частина час від часу ділиться, заповнюючи запас загиблих клітин. При цьому в усі періоди життя, число клітин, які з'являються внаслідок поділу, перевищує тимических експорт. Для запобігання апоптозу цих клітин, на кожному етапі їх розвитку, їм необхідні певні сигнали виживання. Такий сигнал реалізується, коли під час контакту Т-клітинного рецептора (TCR) з комплексом власний антиген - MHC I (англ. MHC, major histocompatibility complex - Головний комплекс гістосумісності), незайманий лімфоцит отримує стимуляцію интерлейкином-7 (ІЛ-7). Входження незайманих Т-клітин в лімфоїдну тканину і взаємодія з клітинами мікрооточення які синтезують ІЛ-7 (наприклад стромальних клітинами лімфовузлів, дендритними клітинами), є критичним фактором для збереження популяції незайманих Т-клітин. Високоорганізована структура вторинної лімфоїдної тканини, надзвичайно важлива для виживання Т-клітин і забезпечення імунної відповіді через взаємодію Т-лімфоцитів і антигенпрезентирующих клітин. Хронічна імунна активація і реплікація ВІЛ в лімфоїдної тканини призводить до руйнування цієї структури, і надмірного накопичення колагену, а в кінцевому рахунку - до фіброзу лімфовузлів. Надлишкова продукція колагену, є побічним ефектом спроби протидії регуляторних Т-клітин (Treg) негативних наслідків імунної активації. Фібробласти, стимульовані цитокінами (такими як TGF-β1) регуляторних Т-клітин виробляють колаген, накопичення якого руйнує структуру лімфоїдної тканини, і позбавляє незаймані Т-клітини доступу до джерела ІЛ-7. Це призводить до виснаження їх запасу, а також до обмеження можливості його відновлення при придушенні реплікації ВІЛ на ВААРТ.Порушення в роботі імунної системи згодом наростають аж до повної нездатності здійснювати свою основну функцію - захист організму від хвороботворних організмів. На тлі гіперактивації часто виникають лейкози, що в сукупності призводить до того, що факультативні паразити, які співіснують в здоровому організмі під контролем імунної системи, виходять з під контролю, стаючи згубними для організму.Основний резервуар ВІЛ в організмі - макрофаги і моноцити:У них не відбувається підриває репродукції.Вихід відбувається через комплекс Гольджі.І у випадку з ВІЛ макрофаги, основним завданням яких є видалення інфекції, активно сприяють розмноженню вірусу.Також, слід зазначити, що система вродженого імунітету не спроможна під час гострої ВІЛ-інфекції ефективно розпізнавати вірус і стимулювати своєчасний адекватний специфічний Т-клітинну відповідь.На думку деяких дослідників, імунна система погано розпізнає ВІЛ як чужорідну інфекцію, з тієї причини, що 45% геному людини складаються з ендогенних ретроелементов (ендогенних ретровірусів і ретротранспозонів). На думку цих авторів, антитіла, що виникають внаслідок реакції на білок gp-120 тільки сприяють посиленню «інфекції», а не її придушення. При цьому вони посилаються на феномен антитіло-залежного посилення інфекційності вірусу. На цій підставі, вони роблять висновок, що імунна система людини своєю відповіддю тільки сприяє розмноженню вірусу, тому створення ВІЛ-вакцини, подібної вакцині від вірусу віспи неможливо. Слід зазначити, що ця точка зору не знаходить підтримки багатьох дослідників ВІЛ. Крім того, вона суперечить тому факту, що принципова можливість створення вакцини проти ВІЛ доведена. У 2009 році випробування вакцини RV144 в Таїланді показало ефективність у запобіганні інфекцій.

Діагностика: Перебіг ВІЛ-інфекції характеризується тривалою відсутністю істотних симптомів хвороби. Діагноз ВІЛ-інфекції ставиться на підставі лабораторних даних: при виявленні в крові антитіл до ВІЛ. Антитіла до ВІЛ у період гострої фази, як правило, не виявляють. У перші 3 міс. після зараження антитіла до ВІЛ виявляються у 96-97% пацієнтів, через 6 міс. - У решти 2-3%, а в більш пізні терміни - тільки у 0,5-1% (джерело Centers for Disease Control and Prevention USA, 2009р). У стадії СНІД реєструють істотне зниження вмісту антитіл у крові. Перші тижні після інфікування представляють собою «період серонегативного вікна», коли антитіла до ВІЛ не виявляються. Тому негативний результат тестування на ВІЛ в цей період не означає, що людина не інфікована ВІЛ і не може заразити інших.

Пріони

Вл. Пріонові білки ссавців не подібні до пріонового білка дріжджів по амінокислотній послідовності. Попри це, основні структурні особливості (формування амілоїдних волокон і їх висока специфічність, що перешкоджає передачі пріонів від одного виду організмів до іншого) у них спільні. Водночас, пріонний білок, що відповідає за коров'ячий сказ, має здатність передаватися від виду до виду. Захворювання: Найвідоміші пріонні інфекції, пов'язані з ураженням головного мозку: Хвороба Кройтцфельдта - Якоба (прогресуюче дистрофічне захворювання кори великого мозку, базальних гангліїв і спинного мозку. Вважається основним проявом губчастої енцефалопатії). Фатальне сімейне безсоння (уражується таламус - відділ мозку, відповідальний за сон); хвороба Куру (це пріонна інфекція, один із видів губчастої енцефалопатії, пов'язана з ритуальним канібалізмом у деяких країнах Океанії); Синдром Герстманна - Штройслера – Шейнкера( дуже рідкісне, зазвичай сімейне, смертельне нейродегенеративне захворювання, трансмісивна спонгіформними енцефалопатія, причиною захворювання є мутація гена пріонового білка). Діагностика: для дослідження збирають біоптати такнин (мигдалики, лімфовузли, мозкова тканина), кров, секційний матеріал. Методи діагностики: біологічний, вірусулогічний,спектроскопія (інфрачервона,флуоресцентна, кореляційна), проточна цитометрія,ПЛР, капілярний електрофорез, мікроскопічний аналіз для виявлення амілоїду та спонгіоморфних змін у ЦНС. Патогенез: спостерігається губоподібна дегенерація нейронів головного мозку (мозочок, астроцити, гліоз).