філософія елліністичного періоду

Стародавні греки називали себе еллінами, вони захищали себе і свою культуру від сусідніх народів. Але завоювання Олександра Македонського привели до формування імперії. Грецькі міста-поліси переживали занепад. Еллінська філософія перетворюється на елліністичну. Саме цю філософію продовжили пізніше римляни. Епоха еллінізму – час, коли люди приходять у відчай від світу, що їх оточує. Настрої відчаю і песимізму переходять у таке світосприйняття, коли життя на землі здається безпросвітним за самою своєю сутністю, і надія покладається лише на майбутнє життя. Психологічна підготовка до сприйняття вчення християнства про потойбічний світ починається з елліністичного періоду, із занепадом грецьких полісів. Світогляд епохи еллінізму стає все більш і більш суб’єктивним та індивідуалістичним.

На перший план елліністичної філософії виходить проблема особистості. Особлива увага приділяється етичній проблематиці, а відправною точкою всіх міркувань стає визнання людського щастя найвищим благом. У чому ж полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповіді на ці питання шукали чотири філософські школи – кінічна, стоїчна(стоїцизм), епікурейська і школа скептицизму. Вони виникли на межі ІV-ІІІ ст. до н. е. і продовжили своє існування в римській філософії.

Учні Сократа заснували декілька філософських шкіл, одною з них була школа кініків. Кініки взяли за основу практичну мораль Сократа, її настанови жити у злагоді з природою, невибагливо, у спокої і самовладанні. Найбільш яскравим представником кінічної школи був Діоген Синопський. який, згідно з легендою, жив в бочці, поводився зухвало, зневажаючи норми пристойності. Саме його Платон назвав с обакою (собака – «кіне»), а греки створили йому пам’ятник за те, що той «вказав найпростіший шлях до щастя». Латиняни назвали кініків циніками, негативний смисл цього слова (як зневаги до суспільних моральних норм) залишився до нашого часу.

Найважливішою школою цього періоду стає стоїцизм. Засновник Зенон з Кітіона. Кін 4. ст. до н. е. Майже усі філософи-стоїки були «варварами», тобто народженими на околиці римського світу. Мабуть, тому фундаментом соціального ідеалу стоїків стала думка про рівність людей. Рівність між людьми вони пояснювали тим, що кожна людина і природа в цілому пов’язані єдиним законом, логосом. Символічним у цьому плані є те, що найвидатнішими стоїками стали раб Епіктет і імператор Марк Аврелій. До пізніх стоїків належали Плутарх, Сенека, Цицерон.

 

Стоїки вважали, що у світі немає випадковості, все зв’язано фатальною необхідністю. Щастя і душевний спокій у такому світі можливі лише через пристосування до природи, через життя в злагоді з нею. Крім того, мудра людина повинна звільнитися від власних пристрастей. Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі – байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, здоров’я. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза смерті не може знищити її як особистість. Тому мудрець повинен зберігати стан безсторонності, апатії (від грец. «апатейя» – байдужість). Стоїцизм звертався до мужності, душевної стійкості людей, чию віру в себе, у розум і справедливість не можна було зруйнувати зовнішньою силою.

Тоді ж, наприкінці IV ст. до н. е. виникла в Афінах школа Епікура. Для нього ідеалом було життя споглядача, далекого від марних, суєтних турбот. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою. Його ідеал емоційного стану людини – атараксія (від грец. - незворушність), яка передбачає звільнення від усіх хвилювань і пристрастей. «Насолода, – зазначав він, – є початком і кінцем щасливого життя». Якщо стоїки нехтували життєвими радостями, ставилися з презирством до задоволень і насолоди як сенсу і вищої мети життя, то епікурейці, навпаки, прагнули обґрунтувати саме таку позицію. Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою знань, повинна забезпечувати щасливе життя. «Головне – живіть так, щоб уникнути страху», – казав він. Більш за все людину турбує страх смерті, але потрібно правильно поставитись до проблеми смерті, щоб подолати її. «Людина ніколи не зустрічається зі смертю, – говорив Епікур. – Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже- немає». Тому не варто відчувати страх перед нею.

Щоб обрати шлях до щастя у житті, люди повинні мати свободу волі, саму можливість розпоряджатися власною долею. Епікур, виступаючи проти фаталізму, проти ідеї неминучості стоїків, для обґрунтування своєї позиції звертається до атомістичного вчення Демокріта. Але на відміну від нього, Епікур вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законам природної необхідності. Існує випадковість, атоми можуть відхилятися від прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов’язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можлива, міркував Епікур, її передумови повинні існувати вже у фізичному світі, частиною якого є людина. Навіть релігійні уявлення Епікура були підпорядковані ідеї людської свободи. Він не заперечує існування богів, але вони абсолютно не втручаються у людське життя.

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), але найбільш відомий його представник – Секст Емпірик (ІІ-ІІІст.). Скептики оголосили неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі – абсолютно непізнаванні, а тому про них нічого не можна сказати – ні істинного, ні хибного. Грецьке слово «скепсис» означає сумнів і відмову від оцінок. Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотне слово», –улюблене прислів’я скептиків. Філософський спосіб ставлення до речей повинен проявлятися в стримуванні від будь-яких суджень про них, користю від того буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.

Потрібно виявляти обережність у власних думках, оскільки пізнання має імовірнісний характер і може привести до догматичних висновків, – таку настанову скептиків успадкувала сучасна філософія.

У період пізньої античності (Ш ст.) виникає філософська школа неоплатонізму, яка здійснила величезний вплив на філософську і богословську думку Європи. Неоплатонізм я к релігійно-філософське вчення висуває ідею спасіння людської душі. Основні представники цієї школи – Плотін, Порфирій, Прокл. Ямвліх. Неоплатоніки систематизували вчення Платона з урахуванням філософії Арістотеля. Філософія Плотіна, найбільш відомого серед неоплатоніків, стала завершенням грецької філософії і переходом останньої до релігійного містицизму.

Центральне поняття неоплатонізму – поняття Єдиного. Єдине розуміється як духовна безособова основа, джерело всього існуючого в світі. Єдине, як абсолютне світло, як повнота буття випромінює із себе енергію, «переливає» її «через край», породжуючи тим самим інші три форми буття – спочатку Світовий Розум («Нус»), потім Світову Душу («Софію») і, нарешті, – природно-космічний світ. Процес випромінювання енергії і породження через це інших форм буття називається «еманацією». Цей процес є процесом деградації, «шляхом униз», переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожна ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з меншою мірою повноти і все більш «роздрібненою». Якраз матеріальний світ є найнижчою

формою буття, осередком темряви, зла, множинності. Але, разом з тим, у процесі еманації у матеріально-природний Космос «входить» Світова Душа. Вона наповнює його красою, сенсом і гармонією. Через осягнення гармонії природного світу людина може почати «шлях догори» – піднесення до Світової Душі і потім – до Всесвітнього Розуму.

Кінцевою метою і сенсом життя повинно стати повернення до Єдиного. Шлях до цього – очищення душі від кайданів всього матеріального і осягнення сутності Єдиного. Причому, оскільки Єдине підноситься над Світовим Розумом, знаходиться за його межами, шлях до спасіння лежить через інтуїцію, надрозумне містичне просвітлення.

Пізніше найвідоміші представники середньовічної патристики (перш за все Августин) застосовують принципи неоплатонізму для систематизації християнського віровчення.

Епоха еллінізму була епохою втоми, занепаду, згасання. Арістотель був останнім грецьким філософом, чиє світобачення залишилося оптимістичним. Після нього всі філософи тією чи іншою мірою проповідували втечу від життя. Поступово поряд з філософськими ідеями античності поширювалися і міцнішали нові ідеї. Зароджувалася нова ера – ера християнства.

 

ВИСНОВКИ

Антична філософія – великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу. Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля і Сенеки.

 

Додаткова література з теми:

1. Антология мировой философии. Т. I. Кн. І. М., 1969.

2. Аристотель. Метафизика. М., 1991. Ч. 1.

3. Богомолов А. С. Античная философия. М., 1983.

4. Виндельбанд В. История древней философии. К., 1995.

5. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. Львів, 1993.

6. Конрад М. Нарис історії стародавньої філософії. Рим, 1974.

7. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т. 1. Львів, 1997.

8. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981.