Прокурор області приймає громадян та інших осіб за попереднім записом (але не в день прийому) за зверненнями, якщо у задоволенні їх раніше відмовлено його заступниками

Особистий прийом прокурора області може бути організовано також за його прямим дорученням, за місцем роботи чи проживання громадян.

Заступники прокурора області здійснюють прийом громадян у разі відхилення їх попередніх звернень прокурорами міст, районів і прирівняними до них.

Порядок прийому у вечірній час, вихідні та святкові дні встановлюється керівниками відповідних прокуратур.

Прокурорами міст, районів, міжрайонними та прирівняними до них прокурорами в Київській області особистий прийом громадян за місцем їх роботи та проживання проводиться із врахуванням стану законності на піднаглядній території згідно графіків, які затверджуються двічі на рік. Виїзди у населені пункти узгоджуються з органами державної влади та місцевого самоврядування, населення про час і місце прийомів попередньо інформується через засоби масової інформації. Зважаючи на те, що порушення у сфері медицини здебільшого замовчуються, прокурорами здійснюється особистий прийом безпосередньо у міських лікарнях щодо якості надання медичної допомоги (див. Інформаційний лист прокурора Київської області про роботу прокуратури м. Біла Церква).

 

Відповідальність посадових осіб, за порушення законодавства України про звернення громадян.

Відповідно до ст. 24 Закону України “Про звернення громадян” особи, винні у порушенні цього Закону, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність. Підставою для відповідальності є також порушення підзаконних нормативних актів, а також посадових обов’язків.

Адміністративна відповідальність посадових осіб передбачена ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення за неправомірну відмову в наданні інформації, якщо така інформація підлягає наданню відповідно до Законів України “Про інформацію”, “Про звернення громадян” та “Про доступ до судових рішень”. Посадові особи, на яких поширюється дія Закону України “Про засади запобігання і протидії корупції”, притягуються до відповідальності за такі діяння на підставі цього Закону (див. журнал “Вісник прокуратури” № 2 за 2008 рік).

Кримінальна відповідальність можлива за наявності ознак злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України, зокрема ст. 367 (Службова недбалість) або ст. 365 (Перевищення влади або службових повноважень). За неналежне виконання службових обов’язків при розгляді та вирішенні звернень винні особи притягуються також до дисциплінарної відповідальності.

У разі задоволення скарги орган або посадова особа, які прийняли неправомірне рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому завдані матеріальні збитки, пов'язані з поданням і розглядом скарги, обгрунтовані витрати, понесені у зв'язку з виїздом для розгляду скарги на вимогу відповідного органу, і втрачений за цей час заробіток. Спори про стягнення витрат розглядаються в судовому порядку.

Громадянину на його вимогу і в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у грошовому виразі визначається судом.

11) Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положень законодавства України, що регулюють роботу зі зверненнями громадян в органах прокуратури, державних органах та органах місцевого самоврядування.

Рішення Конституційного Суду України від 11.04.2000 у справі №1-19/2000 за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України “Про статус народного депутата України”.

1. Положення частини першої статті 86 Конституції України, частини першої статті 12 та частин першої і другої статті 19 Закону України "Про статус народного депутата України" від 17 листопада 1992 року N 2790-XII (2790-12) з наступними змінами і доповненнями в аспекті порушених у конституційному поданні Генеральної прокуратури України питань треба розуміти так:
1.1. Народний депутат України не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах.
1.2. У разі надходження до органів прокуратури, прокурорів, слідчих прокуратури пропозицій, вказівок і вимог народних депутатів України у конкретних справах із зазначених у підпункті 1.1 питань прокурори і слідчі прокуратури мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Арбітражним процесуальним кодексом України та Законом України "Про прокуратуру".
2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

 

Рішення Конституційного Суду України від 20.03.2002 у справі №1-11/2002 за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 86 Конституції України, а також частини другої статті 15 та частини першої статті 16 Закону України “Про статус народного депутата України”

1. Положення частини першої статті 86 Конституції України (254к/96-ВР), а також частини другої статті 15 та частини першої статті 16 Закону України "Про статус народного депутата України" від 17 листопада 1992 року N 2790-XII (2790-12) в редакції Закону України від 22 березня 2001 року N 2328-III (2328-14) треба розуміти так:
1.1. Народний депутат України не має права звертатися до органів і посадових осіб, що здійснюють функції дізнання і досудового слідства, з вимогами і пропозиціями з питань, які стосуються проведення дізнання та досудового слідства у конкретних кримінальних справах.
1.2. У разі надходження до органів і посадових осіб, що здійснюють функції дізнання і досудового слідства, вимог і пропозицій народних депутатів України із зазначених у підпункті 1.1 питань керівники відповідних органів, слідчі і посадові особи, що здійснюють дізнання, мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного суду України від 30.10.1997 у справі №18-203-97 щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру”.

1. Частину четверту статті 23 Закону України "Про інформацію"
(2657-12) треба розуміти так, що забороняється не лише збирання,
а й зберігання, використання та поширення конфіденційної
інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків,
визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної
інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта,
сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце
народження, майновий стан та інші персональні дані).

Згода на збирання, зберігання, використання і поширення
відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або
законним представником. У період збирання інформації про нього
кожний дієздатний, члени сім'ї або законні представники
недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою
збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період
зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право
доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність,
повноту тощо.
2. Частину п'яту статті 23 Закону України "Про інформацію"
треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з
зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах
місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці
відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини,
історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і
лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в
тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм
правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з
обмеженим доступом. Лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів
його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію
повністю і в доступній формі.

В особливих випадках, як і передбачає частина третя статті 39
Основ законодавства України про охорону здоров'я, коли повна
інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її
обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законного
представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким
же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.

У випадках відмови у наданні або навмисного приховування
медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного
представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря
безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного
закладу чи органу охорони здоров'я.

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської
таємниці - інформації про пацієнта, на відміну від медичної
інформації - інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40
Основ законодавства України про охорону здоров'я та частиною
третьою статті 46 Закону України "Про інформацію".
3. У статті 48 Закону України "Про інформацію" визначальними
є норми, сформульовані у частині першій цієї статті, які
передбачають оскарження встановлених Законом України "Про
інформацію" протиправних діянь, вчинених органами державної влади,
органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а
також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами
масової інформації, державними організаціями, які є юридичними
особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або
до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга
статті 48 Закону України "Про інформацію" лише встановлює порядок
оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до
органів вищого рівня, а частина третя цієї статті акцентує на
тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є
перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи
до суду. Частину третю у контексті всієї статті 48 Закону України
"Про інформацію" не можна розуміти як вимогу обов'язкового
оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів
вищого рівня, а потім - до суду. Безпосереднє звернення до суду є
конституційним правом кожного.
4. Визнати неконституційним положення частини четвертої
статті 12 Закону України "Про прокуратуру" (1789-12) щодо
можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у
передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних
норм встановлюються самою Конституцією (254к/96-ВР), а не іншими
нормативними актами.
5. Прийняття рішення Генеральним прокурором України по скарзі
(частина п'ята статті 12 Закону України "Про прокуратуру")
припиняє провадження по таких скаргах в органах прокуратури, але
не може стати перешкодою для подальшого звернення до суду.
6. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до
виконання на території України, остаточним і не може бути
оскарженим.