Заснування і діяльність університетів в під російській україні 8 страница

115. Національне відродження кримських татар. Кримськотатарське відродження пов'язане з ім'ям видатного діяча культури Ісмаїла Гаспринського. Він доклав великих зусиль, спрямовані на відродження та виживання кримськотатарського народу. Він фактично створив нову літературну кримськотатарську мову. Гаспринський почав видавати першу кримськотатарську газету «Терджіман» («Перекладач»), яка незабаром стала відомою далеко за межами Криму. Він також розробив нову методику шкільної освіти, завдяки чому сформувалася нова генерація кримськотатарської інтелігенції.Наприкінці XIX ст. розпочалося національне відродження кримських татар,їхній лідер Ізмаїл Бей Газініралі прагнув модернізуватикримськотатарське суспільство й інтегрувати його з іншими народамиРосійської імперії. У результаті було утворено кримськотатарськулітературну мову, діяло близько 350 шкіл. Однак після поразки революції1905 проросійська орієнтація І. Бей Газіріналі втратила популярність.Нове покоління кримськотатарських лідерів утворило 1909 партію «Ватан»,яка виступила за політичну самостійність кримських татар. ПісляРеволюції 1917 в Росії в Криму сформувалися 4 політичні течії: 1)російська з прихильників подальшого перебування Криму в складі Росії; 2)кримськотатарська, яка прагнула спочатку автономії, а згодом і повної незалежності; 3) українська, яка прагнула включити Крим до складуУкраїни; 4) більшовицька.

116. Культурно-освітня ситуація на західноукраїнських землях др. пол. 19 ст. Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку. У західних землях остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови.Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію.

Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя". У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки.в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний.Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медичний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет.

117. Журнал "Основа". Від самого початку виникнення Петербурзької української громади її діячі переймалися ідеєю створення загальноукраїнського літературно-наукового журналу, друкованого органу українського руху. Перший номер журналу «Основа» вийшов у січні 1861 р. Протягом цього року з’явилося 12 чисел, у 1862 р. – 10 чисел, 11-е й 12-е набрані, але не надруковані. «Основа» – перший український двомовний журнал енциклопедичного характеру. Видавався він накладом 2000 примірників і відразу став подією в культурно-громадському житті України. Видання «Основи» знайшло відгук на Галичині. Російська демократична преса – «Современник», «Отечественные записки», «Русское слово» схвально ставилися до видання першого українського журналу. Серед авторів та активних учасників журналу «Основа» можна виділити дві генерації. Старшу репрезентували колишні кирило-мефодіївські братчики покоління 1840-х років. Молодшу становили – «шестидесятники», нове покоління, яке формувалося в добу «великих реформ». Ідейними лідерами журналу були М.Костомаров, П.Куліш, видавцем-координатором виступав В.Білозерський, помічником головного редактора і секретарем редакції журналу був О.Кістяківський, технічно-господарську справу вів Д.Камянецький. Активну участь у діяльності «Основи» брали представники місцевих громад: Київської (В.Антонович, Т.Рильський, Ф.Панченко, А.Свидницький), Полтавської (О.Кониський, П.Кузьменко, В.Лобода), Харківської (В.Гнилосиров), Чернігівської (Л.Глібов, С.Ніс, О.Тищинський). В «Основі» брали участь діячі науки та літератури.Журналу «Основа» належала видатна роль у формуванні національної самосвідомості українців. Заслуга діячів «Основи» полягала в тому, що вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху. На відміну від попереднього кирило-мефодіївського етапу національного руху, коли національне питання розглядалося як складова загальнослов’янської проблеми, «основ’яни» на перший план висували українські національні інтереси. Першим пунктом національної програми діячів «Основи» були проблеми просвіти народу, лише через знання, просвіту народних мас можливо було призвичаїти їх до ефективного національного життя. «Провідною ідеєю «Основи», – проголошувалося в журналі, – має бути просвіта в народному дусі. Редакція, спростовуючи будь-яку виключність і замкненість, в той же самий час вважає хибним і космополітизм»... Засадничим принципом освітньої програми «основ’ян» була вимога викладання рідною мовою в школах. Важливий внесок діячами «Основи» був зроблений у розробку наукових знань у галузі історії, літературознавства, фольклористики, етнографії, природознавства та їх популяризації серед широких українських верств. Важливу роль у формуванні національної самосвідомості українського народу відіграли праці М.Костомарова та П.Куліша. Причин занепаду «Основи» наприкінці 1862 р. називають декілька: це і брак коштів, і переслідування цензури, і внутрішні суперечки, конфлікти в редакції між П.Кулішем і В.Білозерським; П.Кулішем і М.Костомаровим. Головна причина занепаду «Основи», як центру і друкованого органу українського народницького руху, полягала, за словами В.Білозерського, в тому, що вона «не задовольняла усіх потреб читаючого суспільства.»

118. Журнал "Киевская старина". Журнал «Киевская Старина» був органом поміркованого українофільства. Редакційний гурток «Киевской Старины» протягом 1880–1890-х рр. виконував функції організаційного центру українофільства, концентрував інтелектуальні сили свідомого українства. В історії діяльності журналу «Киевская Старина» можна визначити три основних етапи: 1) 1882–1888 рр.; 2) 1888–1893 рр.; 3) 1893–1906 рр. Журнал «Киевская Старина» був заснований у 1882 р. Ф.Лебединцевим, відомим істориком церкви, культурно-громадським діячем, членом Громади початку 1860-х рр. Ідеологами створення науково-літературного журналу виступили відомі члени Старої Київської Громади В.Антонович, П.Житецький, О.Левицький. Перший етап функціонування журналу характеризувався великим авторитетом та впливом на громадське і наукове життя. Завдяки тому, що видавець і редактор Ф.Лебединцев був знаним в церковно-релігійних колах, очолюваний ним журнал користувався підтримкою Синоду. На цьому етапі діяльності журналу «Киевская Старина» программа передбачала наукове вивчення історії, етнографії, фольклору та літератури України. Співробітничали з часописом видатні і менш знані історики: М.Костомаров, В.Антонович, О.Левицький Ф.Лебединцев, О.Лазаревський, Д.Багалій, В.Горленко, І.Лучицький.Другий етап діяльності редакційного гуртка «Киевской Старины» припадає на 1888–1893 рр. Після смерті Ф.Лебединцева редактором журналу став О.Лашкевич, освічений поміщик із Стародубщини, який прагнув об’єднати навколо журналу кращі наукові та культурні сили. Оновився склад авторів журналу, куди прийшли молоді сили – історики О.Андрієвський, М.Василенко, В.Модзалевський, І.Павловський, М.Грушевський, археолог Н.Біляшевський, етнограф В.Милорадович.Разом з тим наукові горизонти «Киевский Старины» кінця 1880 – початку 1890-х рр. значно звузилися, бо порівняно з попереднім періодом, переважав, за словами М.Грушевського, «сирий та напівсирий матеріал, «цеглинки» цінні, але здебільшого доволі дрібні». У цей період часопис знаходився у фінансовій залежності від Старої Громади.

Третій етап пов’язаний з ім’ям В.Науменка, який став редактором журналу з 1893 р. Доти він був активним членом редакційного гуртка «Киевской Старины» і впливовим діячем Старої Громади. Проте, як згадує Є.Чикаленко, «по статусу обраного голови в громаді не було, а головував господар хати, в якій по черзі збиралися, але фактичним головою її, керівником був тоді Володимир Павлович Науменко». На цьому етапі журнал усе більше залежав фінансово від Громади. Майже половина членів вже малочисельної Громади 1890-х рр. входили до редакції журналу «Киевская Старина». Змінилася й ідеологічна платформа журналу. Помітно було зниження наукового рівня, особливо після смерті О.Лазаревського у 1902 р. Журнал замість наукового перетворюється на літературно-популярне видання. Разом з тим, журнал «Киевская Старина» мав велике значення в історії українського руху. У період реакції, суцільної русифікації та протиукраїнських заходів центрального уряду, «Киевская Старина» скупчувала навколо себе інтелектуальні сили українства. Редакційний гурток «Киевской Старины» продовжував справу Південно-Західного Відділу і заклав підвалини наукових українських інституцій. Пізніше на цьому грунті виникло Українське наукове товариство. Ідеологічний та організаційний занепад журналу свідчив про крах українофільства в Наддніпрянській Україні.

119. Основні тенденції, форми і прояви українського національного руху у 60-90-х рр. XIX ст. Основною причиною руху були потреби українства, головним рушієм якого стає не дворянська, а різночинська, нова інтелігенція.Специфіка українського народництва 60–80-х рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні полягала в тому, що воно існувало у вигляді громад, громадівського руху. Спеціально проблема періодизації громадівського (наддніпрянського) руху в Україні не ставилася, однак основні його етапи опрацьовані в літературі достатньо докладно.З погляду професора Київського університету А.Катренка, громади – це «своєрідні напівтаємні організації», що були «осередками організаційного єднання патріотично настроєної інтелігенції України». С.Світленко, А.Катренко вважають громади репрезентантами «українського» або «визвольного» руху. У 60-ті рр. ХІХ ст. існувало 5 українських громад. Найбільш потужною за впливом і характером діяльності була Петербурзька українська громада.Причиною виникнення народництва була криза аграрного суспільства, перехід від аграрної до національної і політичної форм свідомості суспільства. Носієм ідеології та рушієм народницького руху виступала інтелігенція, переважно світська, яка також формувалася як окрема соціальна група у другій половині ХІХ ст. Основу народницької ідеології становили селянський та національний проекти. Термін «народництво» походив від «народ», причому під народом розуміли саме селянські маси, які були носієм традиційних культурних та національних цінностей. Національна складова ідеології народництва була пов’язана з визначенням самобутніх шляхів розвитку російського та українського народів.Хлопоманство (хлопоманія) – різновид громадського руху в Правобережній Україні. Цей демократичний рух був представлений польською інтелігенцією, студентською молоддю, нащадками спольщених православних родин – українців. Хлопоманія – явище типове для Правобережної України, «Південно-Західного краю», де були міцні політичні, духовні та економічні позиції польського елементу. Історично хлопоманство було тісно пов’язане з традиціями польського визвольного руху. З іншого боку, саме хлопоманський рух став ідеологічним і соціальним підґрунтям виникнення такої форми українського народництва як українофільство. Виникнення хлопоманства було підготовлено такими специфічними для культурного життя Правобережної України явищами як балагульство та українська школа в польській літературі.

120. Земський опозиційний рух у 60-90-х рр. XIX ст. В умовах переходу до індустріального суспільства виникає ліберальна опозиція існуючому режиму, застарілому державному апарату, у вигляді земського руху, що виступав засобом політичної модернізації суспільства. До чинників, що спричинили виникнення і розвиток земського руху, можна віднести організаційний фактор – наявність розвиненої системи земств. Земська реформа 1864 р. – одна з великих реформ 60-х рр. ХІХ ст., – передбачала створення муніципальної публічної влади поряд з державною публічною владою.Політичною причиною розвитку земського руху були виступи народників, діячів радикальної течії, які додержувалися тактики політичного тероруФорми земського руху були розмаїті. До легальних форм діяльності земств належала практика подання адресів на височайше ім’я, клопотань перед урядом, звернень. Найбільш поширеною формою діяльності земців були клопотання губернських і повітових земств, що передбачалися «Положенням» 1864 р. Клопотання про «місцеві користі і потреби» через губернатора надсилались до відповідного міністерства. Ця практика клопотань перейшла до земств від дворянського самоврядування. Земства дуже активно і доволі продуктивно користувалися правом подавати клопотання.Легітимними формами діяльності земських діячів були виступи на сторінках преси. Певну роль у лібералізації громадської думки та суспільній свідомості відіграла газета «Земство» – орган земців-конституціоналістів.Важливою формою діяльності земців були статистичні дослідження. Земська статистика виникає в 70-ті рр. ХІХ ст., що було пов’язано із збиранням матеріалів щодо земельного обкладання.Українські земці виступали за розширення прав і повноважень земств, звільнення їх від контролю і тиску державних установ, за політичні свободи, висували конституційні проекти.Земці-ліберали українських губерній проводили акції на захист громадянських прав населення. У 1901 р. у Полтаві за ініціативою діячів Полтавського, Чернігівського, Харківського і Курського земств був проведений з’їзд умільців кустарних промислів, на якому була ухвалена резолюція з пропозицією заборонити тілесні покарання, дозволити жінкам вступати до всіх вищих навчальних закладів. Активну участь у цьому з’їздї взяли відомі українські культурно-громадські діячі – В.Короленко, О.Русов, І.Білоконський.Ще однією типовою рисою земського ліберального руху в Україні можна вважати свідоме протистояння земців-конституціоналістів народницькому руху, зокрема його терористичним проявам. Земці не підтримували народників, навіть засуджували їхню тактику революційного терору. Разом з тим, земці були і проти репресивної політики уряду, проти будь-яких форм політичної опозиції. Земці виступали за об’єднання всіх ліберальних сил.1878 р. ліберальні земці на чолі з чернігівськими земськими діячами провели таємну нараду в Києві, в якій взяли участь також громадівці і революційні народники. Земці закликали народників припинити політичний терор, переконуючи їх у доцільності мирних засобів розв’язання нагальних проблем суспільства, тобто «дати можливість суспільству добиватися політичних свобод не такими гострими засобами».

121.. Студентський опозиційний рух у 60-90-х рр. XIX ст. Громади в Україні являли собою напівлегальні осередки національного руху, які об’єднували демократично орієнтовану українофільську інтелігенцію та студентську молодь. Передвісники громад у вигляді студентських гуртків існували з першої половини 1850-х аж до початку 1860-х рр. У 1849–1854 рр. діяв гурток (18-20 осіб) у Київському університеті, його очолював С.Ніс (т.зв. «Носівська партія»). В Харківському університеті наприкінці 50-х рр. існував студентський гурток О.Потебні, який складався з «переконаних українців». Харківська громада виникає наприкінці 50 – початку 60-х рр., і також була пов’язана з осередком українського народницького руху в Петербурзі – «Основою». Активну участь у журналі брав випускник Харківського університету, педагог, член громади В.Гнилосиров, який, зокрема, надрукував нарис «П’ять день життя Х-ського студента», підписавшись псевдонімом «Гавриш». Наприкінці 1850-х рр. у Києві, при університеті існувало кілька студентських українофільських гуртків, які захоплювалися ідеями демократизму, народництва, українського патріотизму, на практиці займалися освітянською справою, працювали в недільних школах. Перші недільні школи для дорослих були організовані київськими студентами за підтримки професора П.Павлова і сприяння голови Київської шкільної округи М.Пирогова. У лютому 1861 р. київські студенти відкрили щоденну школу для дорослих. Основним гаслом студентських українофільських груп стала «робота задля народу, робота в ім’я народу». Викладання в недільних школах переважно велося українською мовою. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах, наприклад, О.Михалевич став засновником громади в Єлисаветграді. Ці місцеві гуртки, переважно студентської молоді, називалися коші та курені (кіш Миргородський, кіш Чорноморський); вони проводили активну пропагандистську, освітню роботу, поширювали популярну літературу, яку отримували від Ф.Вовка (наприклад, «Про хліборобство», «Хитрая механика», «Про хвороби» тощо). Ці студентські організації здобули назву «Молода громада», а Київську громаду називали «Старою».90-ті рр. ХІХ ст. – переломні у розвитку національного руху в Україні. З цього часу починається процес політизації національного руху, виникають політичні угрупування та партії національного спрямування. Типовим явищем національного руху цього перехідного (до індустріального суспільства) періоду була таємна українська політична організація «Братерство тарасівців». За характером організації, ідеології, практичною діяльністю «Братерство тарасівців» було перехідним ланцюгом між аморфним громадівством і політичною організацією зі своєю програмою та ідеологією, праобразом політичної партії.Членами «Братерства тарасівців» стали: Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, М.Ганкевич. Заходами четвірки гуртки тарасівців були утворені в Харкові, Києві, Юр’єві (Тарту). Найбільш потужним осередком тарасівців був Харківський, членами якого стали студенти Микола Яценко, Олександр Бурлюк, Дмитро Дробиш, Олександр Кривко, учитель Іван Зозуля та ін. «Молода Громада» і тарасівці тісно співпрацювали з гуртком С. та О.Русових, до якого входили представники місцевої інтелігенції Я.Трутовський, С.Левандовський, Л.Падалка та ін., які займалися виданням місцевої літератури. За допомогою С. та О.Русових тарасівці зібрали бібліотеку легальних і нелегальних видань.Програма тарасівців була створена представниками молодої генерації національного руху. Ідейним джерелом «Символу віри» тарасівців були ідеї М.Драгоманова, С.Подолинського, праці К.Маркса та Ф.Енгельса, видання марксистської групи «Визволення праці», твори діячів міжнародного робітничого і соціально-демократичного рухів. Іншими словами, автори Програми при вирішенні нагальних проблем українського руху на новому етапі переходу до індустріального суспільства вдало поєднували здобутки вітчизняної та новітні ідеї європейської суспільно-політичної думки.

122. Заснування та діяльність “Просвіти”. Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого.Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. До комітету також увійшли такі діячі, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та інші. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Цей дозвіл став підставою для скликання у Львові першого загального збору. Організація збору була доручена конституційному комітетові, який очолив професор академічної гімназії Анатолем Вахнянином.Загальний збір був скликаний 8 грудня 1868 в залі польської «Стрільниці», що знаходився на вулиці Курковій (тепер вул. Лисенка). На збір прибуло 65 представників, лише один із них, отець Йосип Заячківський, не був мешканцем Львова.Програма майбутньої праці «Просвіти» була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського:«Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народнього організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього».Головою новоствореного Товариства збір обрав Анатоля Вахнянина, а до виділу (керівного органу) — Олександра Борковського, Івана Комарницького, Михайла Коссака, Максима Михаляка, Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Юліана Романчука, Корнила Сушкевича і Корнила Устияновича. Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу.Загальний збір «Просвіти» отримав привітання від українських народовських громад Бережан, Тернополя, Перемишля, Станіславова і Чернівців, від студентських товариств «Січ» і «Основа» у Відні. Вітальні телеграми надійшли з Чехії, Сербії та Словаччини. Тим часом москвофільське «Слово» назвало Товариство «польською інтригою».Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися».Товариство працювало у складних умовах. Воно не мало приміщення, а тому наради і засідання проводили вдома у К. Сушкевича або А. Вахнянина. Плідно працювала просвітницька секція, шо розпочала видавати для народу популярні книжечки і готувати підручники для єдиної української гімназії. Редактором популярних видань став письменник Юрій Федькович. Товариство домовилося про книгообмін з польськими та чеськими освітніми товариствами.26 травня 1870 року відбувся другий загальний збір Товариства. І знову довелося просити приміщення у польської «Стрільниці». Збір визначив нові принципи роботи «Просвіти».На Товариство відразу почалися нападки як намісництва і староств, так і русофільського «Слова». Однак просвітня робота набирала сили. За два роки було засновано три нові філії «Просвіти», організовано читальні, почали видавати друкований орган "Письмо з «Просвіти», а з 1880 року під редакцією члена виділу «Просвіти» Володимира Барвінського стала виходити народовська політична газета «Діло». Широка популярність Товариства змусила галицький сейм надати йому 1000 срібних «запомоги», яку згодом збільшено на 50 відсотків.30 листопада 1880 року з ініціативи В. Барвінського скликано перше українське народне віче у Львові. Віче було однією з форм політичної роботи Товариства. Зі зміною ситуації політична боротьба могла мати для «Просвіти» непередбачені наслідки. Зваживши на це, члени виділу (Омелян Огоновський, Юліан Романчук, Олександр Огоновський, Олександр Стефанович, Іван Белей, Кость Левицький та інші) вирішили створити перше українське політичне товариство «Народна Рада», яке б співпрацювало з «Просвітою». 1884 року було засновано ремісниче товариство «Зоря», його очолив один із керівників «Просвіти» Василь Нагірний. За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ошадні каси. Своє 25-річчя «Просвіта» відзначила дуже урочисто. Разом з іншими українськими товариствами вона організувала перевезення з Новосілок-Міських на Личаківське кладовище останків Маркіяна Шашкевича. Іван Белей підготував коротку «Історію Просвіти».Великим досягненням «Просвіти» була, безперечно, купівля у 1895 році власного будинку. Для цього надійшли пожертвування не тільки з Галичини, а й з Наддніпрянщини. Кияни передали через професора Михайла Грушевського 1500 ринських.31 січня 1896 року загальний збір «Просвіти» обрав головою Товариства професора Юліана Романчука. Ці обов'язки він виконував цілих десять років. За цей час швидкого розвитку набув кооперативний рух, який покликав до життя в 1898 році «Краєвий Союз Кредитовий», а в 1904 році — нове товариство «Краєвий Союз Ревізійний». Члени «Просвіти» провели маніфестації з нагоди 50-річчя скасування панщини і 100-річчя «Енеїди».

123.. Наукові товариства 60-90-х рр. XIX ст. Першою українською науковою організацією академічного характеру стало Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Воно виникло в результаті трансформації літературної організації – Товариства ім. Т.Шевченка, заснованого у 1873 р. з ініціативи О.Кониського і на кошти полтавської поміщиці Є.Милорадович, що підтримувала український рух. О.Кониський також запропонував ідею такої трансформації для краківського наукового товариства, яка стала предтечею польської академії наук. Цю ідею, узгодивши її з В.Антоновичем та О.Кониським, підтримав О.Барвінський і виніс її на загальні збори товариства. В лютому 1892 р. був прийнятий новий статут, згідно з яким відбулася структуризація Товариства: виникли 3 секції – філологічна, історично-філософська та математично-природничо-медична, відповідно змінилася назва – Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Членами історично-філософської секції стали провідні українські вчені В.Антонович, М.Грушевський, Ф.Вовк, С.Томашівський, Я.Шульгін та ін. До філологічної секції, яку згодом очолив І.Франко, входили В.Гнатюк, С.Смаль-Стоцький, К.Студинський, О.Барвінський та ін. Активними членами математично-природничо-медичної секції були І.Верхратський, І.Горбачевський, В.Левицький, П.Огоновський, І.Пулюй, О.Черняхівський. Пік діяльності НТШ припадає на період, коли його очолював М.Грушевський (1897-1913). З 1895 р. він стає редактором "Записок НТШ" (до 1913 р. вийшли 110 тт). З 1898 р. видавався "Літературно-науковий вісник" під редагуванням І.Франка, М.Грушевського, В.Гнатюка (до 1905 р. видано 88 тт.). У галузі історії НТШ під проводом М.Грушевського здійснило кілька власних інтелектуальних проектів: "Джерела до історії України-Руси" – серія пам’яток історії та культури; "Матеріали до історії Західної України"; "Українсько-Руський архів", виданих археографічною комісією. При НТШ була створена унікальна бібліотека, фонд якої постійно поповнювався за рахунок приватних зібрань, книгообміну із закордонними Академіями та науковими товариствами. НТШ виступало ініціатором багатьох громадських заходів, що відігравали важливу роль у формуванні національної свідомості – видання журналів всеукраїнського характеру "Зоря", "Літературно-науковий вісник"; організація Української видавничої спілки для випуску української художньої та науково-популярної літератури. НТШ сприяло відкриттю українських гімназій, шкіл, українізації Львівського університету, в структурах якого було 8 кафедр (з 80-ти) українознавчого профілю та 2 доцентури. Навколо НТШ виникла перша в Західній Україні наукова школа істориків на чолі з М.Грушевським, до складу якої входили С.Томашівський, М.Кордуба, І.Джиджора, О.Терлецький, І.Кревецький та ін. Важливою рисою діяльності НТШ стало залучення інтелектуалів з Наддніпрянської України, таких як М.Василенко, О.Грушевський, М.Слабченко та ін., що вело до консолідації українських наукових сил і самовизначення української науки як такої. НТШ стало справжнім праобразом української академії наук.Важливим кроком Старої Київської Громади було створення першої наукової установи в Україні, яка дозволяла легалізувати роботу Громади як таємного товариства. В лютому 1873 р. у Києві був створений Південно-Західний Відділ Імператорського Російського географічного товариства, ідеологом і координатором якого виступав П.Чубинський. Членами-засновниками Південно-Західного Відділу стали активні громадівці, відомі вчені: історики В.Антонович, М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський, етнолог та антрополог Ф.Вовк. Мета полягала у науковому дослідженні етнографії та статистики населення Південно-Західного краю, основні групи населення якого складали українська, польська, єврейська спільноти. Відкриття Південно-Західного Відділу дозволяло не лише легалізувати більшу частину роботи, яку проводили київські громадівці, але й збільшити видавничі можливості, залучити до наукових досліджень широке коло науковців і аматорів в центрі і на місцях, а також заручитися підтримкою офіційних адміністративних установ.Члени Відділу провели низку заходів, які мали вплив на формування української свідомості та активізацію українського руху, який репрезентував себе як певну силу в громадському житті Наддніпрянської України. За ініціативою членів Південно-Західного Відділу в1874 р. у Києві був проведений одноденний перепис населення. Основними формами роботи Відділу була організація етнографічно-статистичних експедицій, обробка матеріалів які збиралися завдяки експедиціям, проведення засідань товариства, де обговорювалися питання з історії, етнографії, мови, права, географії краю.Членами географічного товариства було реалізовано чимало наукових проектів, деякі з них були започатковані ще до відкриття Відділу. В першій половині 1870-х рр. було зібрано і видано стільки матеріалів з історії, етнографії та статистики краю, скільки не було зроблено за весь попередній період наукового вивчення України.