Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь 6 страница

Луїсо Сантьяго, – крикнув він їй, – де твій хрещеник?

Моя мати на мить обернулася – обличчя її було зарошене слізьми.

Ой, сину! – відповіла вона. – Кажуть його зарізали!

Так воно й було. Коли Крісто Бедойя кинувся був шукати Сантьяго Насара, той саме зайшов у дім Флори Мігель, своєї нареченої, що стояв якраз за рогом, де Крісто бачив свого друга востаннє. «Мені навіть на думку не спало, що він там, – розповів Крісто Бедойя в розмові зі мною, – бо ті люди ніколи не вставали раніше полудня». Він лише повторив чутку, яка ходила в містечку, ніби вся та родина спить до дванадцятої години дня за наказом Нагіра Мігеля, наймудрішого чоловіка в арабській громаді. «Через те Флора Мігель, хоч і була не дуже юна, виглядала, як троянда», – вважає Мерседес. Насправді ж, хоч вони й відмикали двері свого дому досить пізно, як і багато інших, проте були люди ранні й працьовиті. Батьки Сантьяго Насара і Флори Мігель домовилися одружити своїх дітей. Сантьяго Насар не перечив і ще підлітком пообіцяв батькові, що виконає його волю, бо дивився на одруження так само практично, як і Ібрагім Насар. Флора Мігель справді мала досить квітучу зовнішність, але їй бракувало грації, бракувало розважливості, вона була весільною матір'ю майже для всіх своїх однолітків, отож ця угода стала для неї наче даром провидіння. їхні заручини були дуже прості, без урочистих візитів, без сердечних тривог. Весілля відкладали кілька разів і нарешті призначили на найближче Різдво.

Того понеділка Флора Мігель прокинулася разом з першими гудками єпископського пароплава і скоро довідалася, що близнюки Вікаріо чатують на Сантьяго Насара з наміром убити його. Моїй сестрі‑черниці, єдиній людині, яка розмовляла з нею після нещастя, вона сказала, що навіть не пригадує, хто саме сказав їй про це. «Але о шостій ранку про це знали геть усі», – розповіла вона моїй сестрі. Однак їй видалося неймовірним, що Сантьяго Насара можуть убити. Скоріше його захочуть силоміць одружити з Анхелою Вікаріо, щоб повернути їй утрачену честь, – подумала Флора Мігель і відчула себе зганьбленою й приниженою. Тим часом як півмістечка зійшлося на пристань зустрічати єпископа, вона сховалась у своїй спальні і, плачучи від люті, заходилася складати у скриньку листи, що їх Сантьяго Насар надсилав їй, коли вчився в середній школі.

Проходячи повз будинок Флори Мігель, Сантьяго Насар завжди проводив ключами по металевих жалюзі вікон, навіть коли знав, що в домі нікого немає. Отож і того понеділка Флора Мігель чекала, коли він з'явиться, тримаючи в пелені шкатулку з листами. Сантьяго Насар не міг бачити її з вулиці, зате вона побачила його крізь металеві грати ще до того, як він дряпнув по ній ключами.

Заходь, – сказала Флора Мігель.

Жодна людина, навіть лікар, ніколи не заходила в той будинок о 6.45 ранку. Сантьяго Насар тільки‑но розлучився з Крісто Бедойєю біля крамниці Джаміля Шаюма, і навколо нього на майдані було стільки людей, що просто незбагненно, як це ніхто не помітив, що він зайшов у дім своєї нареченої. Слідчий шукав бодай одну особу, яка б це бачила, і шукав не менш наполегливо, аніж я, але так нікого й не знайшов. На берегах аркуша 382 свого протоколу він написав червоним чорнилом: Фатальність робить нас невидимими. Бо ж увійшов Сантьяго Насар у парадні двері на очах у всіх і при тому не робив нічого, щоб зайти непоміченим. Флора Мігель чекала на нього у вітальні, зелена від люті, в одній зі своїх недоречних суконь з жабо, які мала звичай одягати в урочистих випадках.

На, візьми, – сказала вона, тицьнувши скриньку йому до рук. – І нехай тебе вб'ють!

Сантьяго Насар був такий ошелешений, що не втримав скриньки, і його листи, написані лише з почуття обов'язку, розсипались на підлозі. Він рушив був за Флорою Мігель до спальні, але вона зачинила двері й накинула защіпку. Він постукав кілька разів і став її кликати, надто гучно для такої ранньої пори, і на його крики збіглася вся родина.

Усіх їх, однокровних і нсоднокровних, малих і великих, набиралося аж чотирнадцять. Останнім зайшов Нагір Мігель, батько – з фарбованою бородою і в бедуїнському бурнусі, що його привіз із батьківщини і завжди вдягав удома. Я бачив його багато разів: був він величезний на зріст, стриманий і розважливий, але найдужче мене вражало те, як усі завжди схилялися перед його авторитетом.

Флоро, – покликав він дочку своєю мовою. – Відчини двері.

Нагір Мігель увійшов до доччиної спальні, а вся родина тим часом глибокодумно споглядала Сантьяго Насара. Він стояв у вітальні навколішки, підбирав з підлоги листи і складав їх у скриньку. «Так наче відбував покуту», – розповідали мені. Через кілька хвилин Нагір Мігель вийшов зі спальні, зробив знак рукою, і родина зникла.

Він заговорив до Сантьяго Насара – теж арабською мовою. «Я зрозумів одразу: він не має найменшого уявлення про те, що я йому кажу», – розповів мені Нагір Мігель. Наприкінці він спитав у нього, знизивши голос, чи відомо йому, що брати Вікаріо збираються його вбити. «Він зблід і так розгубився, що мені стало ясно, він не прикидається», – розповів Нагір Мігель у розмові зі мною. Як йому здалося тоді, поведінка Сантьяго Насара свідчила не так про страх, як про розгублений подив.

Ти краще знаєш, мають вони підстави чи ні, – сказав старий. – Та хай там як, а тобі лишається одне з двох: або ти сховаєшся тут, бо це твій дім, або вийдеш з моєю рушницею.

Я не розумію ні дідька, – сказав Сантьяго Насар.

То було єдине, що він спромігся сказати і сказав це

іспанською мовою. «Він здався мені мокрим пташеням», – розказував мені Нагір Мігель. Він мусив узяти в нього з рук скриньку, бо той не знав, куди її поставити, щоб відчинити двері.

їх буде два проти одного, – сказав Нагір Мігель.

Сантьяго Насар вийшов на майдан. Люди розташувалися там, як під час параду. Всі бачили, як він вийшов, і всі розуміли, що йому вже усе відомо. Бо він так хвилювався, аж не міг знайти дорогу до свого будинку. Кажуть, ніби хтось крикнув з якогось балкона: «Не туди, турку, звертай до старої пристані!» Сантьяго Насар озирнувся, хто це кричить. Джаміль Шаюм гукнув йому, щоб біг ховатися до його крамниці, і зайшов узяти свою мисливську рушницю, та не міг пригадати, куди поклав патрони. З усіх боків Сантьяго Насарові щось кричали, і він кілька разів обернувся туди‑сюди, оглушений стількома голосами водночас. Було очевидно, що він спочатку рушив до дверей чорного ходу свого будинку, але раптом помітив, що парадні двері прочинені.

Іде, – сказав Педро Вікаріо.

Обидва побачили його водночас. Пабло Вікаріо скинув піджак, поклав його на табурет і розгорнув газету, де був ніж у формі ятагана. Перед тим, як вийти з крамниці, обидва, не змовляючись, перехрестилися. Тоді Клотільда Армента схопила Педро Вікаріо за сорочку і крикнула Сантьяго Насарові, щоб тікав, бо його хочуть убити. Її пронизливий крик перекрив усі інші. «Спочатку він злякався, – розповіла мені Клотільда Армента, – бо не втямив, ні звідки йому кричать, ні хто саме». Та коли він побачив Клотільду Арменту, то побачив і Педро Вікаріо, який штурхнув її ліктем, аж вона впала на землю, і наздогнав брата. Сантьяго Насар був за п'ятдесят метрів від свого будинку, коли кинувся бігти до дверей парадного входу.

П'ятьма хвилинами раніше на кухні Вікторія Гусман розповіла Пласіді Лінеро про те, що знали уже всі. Пласіда Лінеро була жінка з міцними нервами і ніяк не виявила своєї тривоги. Вона спитала у Вікторії Гусман, чи та застерегла її сина, і куховарка збрехала, сказавши, що тоді, як він спускався пити каву, вона ще нічого не знала. У той самий час, миючи підлогу в залі, Дівіна Флор побачила, як Сантьяго Насар увійшов у парадні двері і корабельними сходами піднявся до спалень. «То було дуже чітке видіння, – розповіла мені Дівіна Флор. – Він був у білому костюмі і щось тримав у руці, я не роздивилась як слід, що саме, але, здається, букет троянд». Отож коли Пласіда Лінеро спитала в неї про сина, Дівіна Флор заспокоїла її:

Він піднявся до своєї кімнати хвилину тому, – сказала вона.

У ту мить Пласіда Лінеро побачила конверт на підлозі, але й не подумала підняти його і довідалася про те, що в ньому було, тільки багато пізніше, коли посеред сум'яття трагедії хтось показав їй ту записку. Крізь прочинені двері вона побачила братів Вікаріо, які бігли до будинку з ножами в руках. Від того місця, де стояла, вона могла бачити їх, але не бачила свого сина, який біг до дверей під іншим кутом. «Я подумала, вони хочуть удертися в дім і вбити його тут», – розповіла мені вона. Отож Пласіда Лінеро кинулась до дверей і зачинила їх. Вона якраз брала двері на засув, коли почула крик Сантьяго Насара і нажахане гупання кулаками у двері, але подумала, що то він вийшов на балкон своєї спальні і звідти обкладає лайкою братів Вікаріо. Вона пішла нагору допомогти синові.

Сантьяго Насарові лишалося кілька секунд, щоб ускочити в дім, коли двері перед ним зачинилися. Він кілька разів ударив у них кулаками й одразу обернувся, ставши зі своїми ворогами віч‑на‑віч, беззбройний. «Я злякався, коли побачив його перед собою, – розповів мені Пабло Вікаріо, – бо він видався мені вдвічі більшим, ніж був насправді». Сантьяго Насар наставив руку, відбиваючи перший удар Педро Вікаріо, який напав на нього справа з прямим ножем.

Сучі виродки! – крикнув Сантьяго Насар.

Ніж угородився в долоню правої руки, пройшов крізь неї і занурився в бік. Усі почули, як він зойкнув від болю.

Ой, мамо!

Своєю дужою рукою різника Педро Вікаріо витяг ніж і завдав другого удару, майже в те саме місце. Дуже дивно, що ніж вийшов назовні чистісінький, – заявив Педро Вікаріо слідчому. – Я вдарив його принаймні тричі, але на ножі не з'явилося жодної краплі крові». Після третього удару Сантьяго Насар скоцюрбився, склавши на животі руки, болісно мекнув, як молодий бичок, і спробував обернутися до них спиною. Тоді Пабло Вікаріо, який був зліва з кривим ножем, завдав йому єдиного удару в поперек, і тугий струмінь крові забризкав убивці сорочку. «Його кров пахла, як він», – розповів мені Пабло. Діставши уже три смертельні рани, Сантьяго Насар знову обернувся до братів лицем і сперся спиною на двері рідної домівки, вже не виявляючи найменшого опору, так наче хотів тільки, щоб вони добили його обидва порівну. «Він більше не кричав, – розповів Педро Вікаріо слідчому. – Навпаки, мені здалося – він сміється». І тоді обидва стали машинально штрикати його по черзі, мов хотіли приколоти до дверей. Пливучи за течією, яка підхопила їх потойбіч страху, вони навіть не чули криків усього містечка, нажаханого тим злочином. «Я почував себе так, немов скачу верхи на коні», – посвідчив на допиті Пабло Вікаріо. Але незабаром обидва отямились від того забуття, бо геть змучились, і їм раптом здалося, що Сантьяго Насар не впаде ніколи. «Хай йому всячина, кузене, – розповів мені Пабло Вікаріо. – Ти навіть не уявляєш, як це важко – вбити людину!» Намагаючися завдати останнього смертельного удару, Педро Вікаріо спробував поцілити в серце, але вдарив майже під пахву, як робив, коли цілив у серце свиням. Насправді Сантьяго Насар не падав тільки тому, що вони підтримували його, приколюючи до дверей. Охоплений розпачем, Пабло Вікаріо полоснув ножем по животу, і з якимось лунким виляском кишки вивалилися назовні. Педро Вікаріо хотів зробити те саме, але руку йому скорчило від жаху, і він лише криво різонув по стегну. Сантьяго Насар ще якусь мить стояв, спираючись на двері, аж поки побачив власні нутрощі, лискучі й голубі під сонцем, а тоді впав навколішки.

Пласіда Лінеро довго шукала сина у спальнях, гукала його й чула якісь крики, але то кричав не Сантьяго Насар. Нарешті вона виглянула у вікно й побачила на майдані близнюків Вікаріо, що бігли до церкви. За ними гнався Джаміль Шаюм зі своєю рушницею, з якою ходив полювати на ягуарів, гналися й інші араби, неозброєні, і Пласіда Лінеро подумала, що небезпека минула. Тоді вийшла на балкон спальні і побачила Сантьяго Насара під дверима – долілиць у поросі, він силкувався підвестися з калюжі власної крові.

Скоцюрбившись і перехилившись на бік, він таки зіп'явся на ноги і пішов у стані передсмертної агонії, підтримуючи руками кишки.

Він здолав понад сто метрів, обходячи весь будинок, щоб дістатися до дверей чорного ходу. Розум йому ще цілком не затьмарився, і він не пішов вулицею, бо так було далі, а звернув у сусідній будинок. Пончо Ланао, його дружина та п'ятеро дітей нічого не знали про те, що відбулося за двадцять кроків від дверей їхнього дому. «Ми чули крики, – розповіла мені дружина Пончо Ланао, – але гадали, що то вітають єпископа». Вони саме сіли снідати, коли побачили, як у двері зайшов Сантьяго Насар, забризканий кров'ю, підтримуючи руками нутрощі. Пончо Ланао розповідав мені: «Я ніколи не міг забути, як жахливо смерділо від нього лайном». Але Археніда Ланао, найстарша дочка, запевняла, що Сантьяго Насар, як і завжди, ступав з гідністю, не заточуючись, і що його сарацинське обличчя з розпатланими кучерями було вродливіше, ніж будь‑коли. Проходячи повз стіл, він усміхнувся сусідам і через спальні рушив до задніх дверей їхнього дому. «Ми сиділи паралізовані страхом», – розповіла мені Археніда Ланао. Моя тітка Венефріда Маркес скребла рибу, сидячи на подвір'ї свого будинку по той бік річки, і раптом побачила, як він спускається східцями старої пристані, упевнено звертаючи до свого будинку.

Сантьяго, сину, – крикнула вона йому, – що з тобою?

Сантьяго Насар упізнав її.

Мене вбили, пані Вене, – сказав.

Він спіткнувся на останній сходинці, але тут‑таки зіп'явся на ноги. «Навіть акуратно обтрусив землю, яка налипла йому на кишки», – розповіла мені тітка Вене. Потім крізь двері чорного ходу, відчинені з шостої ранку, зайшов у свій дім і впав долілиць на кухні.

З іспанської переклав

Віктор ШОВКУН

 

ОПОВІДАННЯ

 

 

ЧУДЕСНА КЛІТКА БАЛТАСАРА

 

Клітка була готова. Балтасар підвісив її, як завжди, до піддашшя. І ще до обіду про ту незвичайну клітку знали всі. Стільки людей зійшлося подивитись на неї, що біля хати утворився справжній натовп, і Балтасар змушений був зняти клітку і замкнути свою столярну майстерню.

Треба поголитись, – сказала Балтасарові Урсула, його жінка. – Заріс, як той пустельник.

Голитись краще зранку, – сказав Балтасар.

Він не голився вже два тижні, коротке, цупке волосся стовбурчилося, як грива у мула. Загалом він був схожий на злякане хлопча. Але це тільки здавалося. В лютому Балтасару минуло тридцять, жив він з Урсулою вже чотири роки, проте не одружувався з нею, не мав дітей; життя навчило його бути насторожі. І зараз йому аж дивно було, що ця його клітка усім видалася такою гарною. Він майстрував клітки з дитинства, і ця відрізнялась від інших хіба тим, що над нею йому довелося посидіти більше.

То спочинь трохи, – сказала жінка. – 3 такою бородою однаково нікуди не підеш.

Але відпочити не вдалось. Мусив кілька разів підводитися з гамака й показувати клітку сусідам. Досі Урсула не звертала на клітку уваги. Вона лише сердилась, що чоловік ради тієї клітки занедбав на два тижні роботу, погано спав, уві сні крутився, щось бурмотів, а про те, що треба голитись, взагалі забув. Але вона перестала сердитись, побачивши готову клітку. Коли Балтасар прокинувся після сієсти, випрасувані Урсулою штани й сорочка вже лежали біля нього на лаві, а клітка стояла на столі в їдальні. Урсула мовчки розглядала її.

Скільки за неї дадуть? – спитала вона.

Не знаю, – відповів Балтасар. – Я правитиму тридцять песо, може, дадуть двадцять.

Проси п'ятдесят, – сказала Урсула. – Ти багато недосипав за ці п'ятнадцять днів. Крім того, вона досить велика. Здається, це найбільша клітка, яку я будь‑коли бачила.

Балтасар сів голитись.

Гадаєш, дадуть п'ятдесят песо?

Це дрібниця для дона Хосе Монтіеля, а клітка варта таких грошей, – сказала Урсула. – А просити треба шістдесят.

Гаряче марево оповило дім. Перший тиждень квітня. Настирливе сюрчання цикад немовби робило спеку ще нестерпнішою. Балтасар вдягнувся, прочинив двері, щоб провітрити хату. До їдальні ввійшли діти.

А чутка про клітку ширилася. Доктор Октавіо Хіральдо, старий лікар, задоволений життям, але втомлений своєю роботою, під час обіду тільки й думав про Балтасарову клітку. Він сидів поруч з дружиною‑інвалідом на внутрішній терасі, де в спеку накривали на стіл; тут стояло багато горщиків з квітами і дві клітки з канарками. Дружина лікаря кохалася в птахах і ненавиділа котів, які могли загризти її пташок. Цього вечора, йдучи до хворого, лікар думав про дружину, і тому по дорозі додому зайшов до Балтасара подивитись на клітку.

В хаті було багато людей. Величезне шатро з дроту, виставлене для огляду на стіл, – з трьома відділеннями всередині, з коридорами, їдальнею і спальнею, з трапеціями в просторому залі для пташиних розваг, – шатро це скидалося на модель гігантської фабрики штучного льоду. Лікар уважно оглянув клітку, не торкаючись її руками. Він подумав, що й справді ця річ заслуговує на таку славу, і що про таку клітку вони з дружиною досі могли тільки мріяти.

Це – казка, – сказав він захоплено. Серед дітвори знайшов очима Балтасара і додав, ніжно дивлячись на нього: – Ти міг би бути неабияким архітектором.

Балтасар почервонів.

Дякую.

Це щира правда, – підтвердив лікар. Огрядний, з ніжною і гладенькою шкірою, пещеними руками, він нагадував вродливу молоду жінку. Говорив він як священик під час проповіді.

Сюди навіть не треба садити пташок, – лікар підняв клітку перед очима публіки, наче продавав її. – Досить повісити її серед дерев, і вона сама заспіває.

Він знову поставив клітку на стіл і сказав:

Гаразд, я беру її.

Вона продана, – сказала Урсула.

Син дона Хосе Монтіеля просив зробити її якомога швидше, –додав Балтасар.

Лікар набундючився.

Він дав тобі модель?

Ні, – сказав Балтасар. – Сказав тільки, що хоче велику клітку, як ця, для двох іволг.

Лікар глянув на клітку.

Але вона не годиться для іволг.

Чому ж, докторе, – сказав Балтасар, підходячи до столу. Діти оточили клітку. – Тут усе враховано, – він вказав на відділення всередині. Потім постукав по клітці кісточками пальців, і вона озвалася глибокими акордами.

Це найміцніший дріт, який тільки можна знайти, і кожна ланка припаяна зсередини і зовні, – сказав Балтасар.

Вона годиться навіть для папуги, – втрутився хтось із дітей.

Саме так, – сказав Балтасар.

Лікар похитав головою.

Нехай так, але ж він не дав тобі моделі. Він не домовився ні про що, крім того, що ти зробиш велику клітку для іволг. Чи не так?

Так, – сказав Балтасар.

То в чому ж річ, – сказав лікар. – Одне –велика клітка для іволг, і зовсім інше – ця клітка. Нема ніяких доказів, що це саме та, яку тобі замовляли.

Але ж це таки вона, – сказав спохмурнілий Балтасар. – Тому я її й зробив.

Лікар нетерпляче переступив з ноги на ногу.

Ти можеш зробити іншу, – сказала Урсула чоловікові. Потім, звертаючись до лікаря: –Ви ж можете почекати.

Я обіцяв жінці принести клітку сьогодні, – сказав лікар.

Дуже шкодую, докторе, – сказав Балтасар, – але не можна продавати вже продану річ.

Лікар знизав плечима. Дивився мовчки на клітку, витираючи хусткою спітнілу шию; невідривно, як дивляться на пароплав, що зникає в далекому мареві.

Скільки тобі дали за неї?

Балтасар мовчки глянув на Урсулу.

Шістдесят песо, – сказала вона.

Лікар не зводив погляду з клітки.

Вона дуже гарна, – зітхнув. – Надзвичайно гарна. – І рішуче попрямував до дверей, обмахуючись хусткою й намагаючись забути про клітку.

Монтіель дуже багатий, – сказав він.

Правду кажучи, Монтіель не був такий багатий, як здавалося, але був ладен на все, щоб стати багатим. Байдужий до новини про чудесну Балтасарову клітку, Монтіель відпочивав у своїй господі, повній всякого добра. Дружина Монтіеля після обіду позачиняла двері й вікна – її гризла думка про смерть. Години дві лежала вона з розплющеними очима в півтемній кімнаті, поки Хосе Монтіель відбував сієсту. Нараз почулися голоси, крики, гамір. Дружина Монтіеля відчинила двері в залу й побачила Балтасара з кліткою в руках серед гурту збуджених людей. Балтасар був у білому, чисто поголений, тримався скромно, але з гідністю, як звичайно поводяться бідні, коли приходять до багачів.

Яка чудесна річ! – радісно вигукнула дружина Хосе Монтіеля, вводячи Балтасара до господи. – Я нічого подібного не бачила в житті! – І додала, дивлячись на стовпище біля дверей: – Несіть клітку до кімнати. Бач що робиться, наче на півнячий бій прийшли.

Балтасар не був чужий у господі Хосе Монтіеля. Кілька разів, знаючи його старанність і сумлінність, Балтасару доручали тут дрібну столярну роботу. Але він ніколи не почував себе добре серед багачів. Він часто думав про них, про їхніх негарних, сварливих жінок, про їхні жахливі хвороби, і завжди відчував до них щось схоже на жалість. У Балтасара терпли ноги, коли він заходив до тих пишних покоїв.

Дома Пепе?

І він поставив клітку на стіл.

У школі, – сказала жінка. – Він скоро прийде. – І додала: – Монтіель купається.

Насправді ж Хосе Монтіель не мав часу на купання. Він похапцем розтирався камфорним спиртом, щоб швидше вийти подивитись, що трапилось. Монтіель був дуже обережною людиною, настільки обережною, що навіть спав, не вмикаючи електричного вентилятора: краще чути, що робиться в домі.

Аделаїда! – гукнув він. – Що там таке?

Іди глянь, яка чудесна річ! – крикнула йому жінка.

Хосе Монтіель – огрядний, волохатий, з рушником на

шиї – висунув голову з дверей спальні.

Що це?

Клітка Пепе, – сказав Балтасар.

Жінка розгублено глянула на нього.

Чия?

Пепе, – повторив Балтасар і обернувся до Хосе Монтіеля: – Пепе замовив її мені.

Нічого не трапилось в цей момент, але Балтасар раптом відчув себе так, наче відчинили двері в лазню. Хосе Монтіель вийшов в трусах із спальні.

Пепе! – гукнув він.

Він ще не прийшов, – пробелькотіла жінка.

Пепе з'явився в отворі дверей. Йому було дванадцять років, від матері він успадкував довгі вії і вразливу вдачу.

Йди‑но сюди, – сказав йому Хосе Монтіель. – Ти замовляв оце?

Хлопчик понурився. Монтіель смикнув його за чуба й зазирнув у вічі.

Відповідай.

Хлопчик мовчки кусав губи.

Монтіель, – прошепотіла дружина.

Хосе Монтіель відштовхнув хлопця, рвучко обернувся до Балтасара.

Мені дуже жаль, Балтасаре, але ти мусив порадитись зі мною, перш ніж робити клітку. Ну як ти міг домовлятися з малим! – Монтіель потроху заспокоювався. Не глянувши на клітку, підняв її і віддав Балтасарові. – Забери її зараз же і постарайся комусь продати. Дуже прошу, не сперечайся. – Він поплескав Балтасара по спині, пояснив: – Лікар заборонив мені хвилюватись.

Хлопчик стояв непорушно, мов закляклий. Балтасар розгублено глянув на нього, тримаючи клітку в руці. Раптом хлопець захропів, загарчав, як собака, і з криком упав на підлогу.

Хосе Монтіель байдуже дивився на нього, мати кинулась заспокоювати.

Не руш його, – сказав батько. – Хай розіб'є собі голову об підлогу, тоді насиплеш йому солі на рану й натреш лимоном. І нехай тоді лютує собі, скільки хоче.

Хлопець вищав без сліз, мати тримала його за руки.

Залиш його, кажу! – крикнув Хосе Монтіель.

Балтасар дивився на хлопця: це була агонія враженого

звіряти. Четверта година. Зараз дома Урсула співає якусь старовинну пісню, нарізаючи кружала цибулі.

Пепе, – сказав Балтасар. Підійшов, усміхаючись, до хлопчика, простяг йому клітку. Хлопчик скочив, обійняв клітку, майже таку ж велику, як він сам, розгублено дивився на Балтасара крізь металеве плетиво, не знаючи, що сказати. Очі його були сухі.

Балтасар, – сказав Монтіель м'яко. – Я ж сказав, щоб ти забрав клітку.

Поверни зараз же, – звеліла жінка хлопчику.

Залиш собі, – сказав Балтасар. І обернувся до Хосе Монтіеля: –Зрештою я зробив її для нього.

Хосе Монтіель вийшов слідом за Балтасаром.

Не будь дурним, Балтасаре, – говорив він. – Забери свою клітку й не роби більше дурниць. Я не заплачу тобі за неї й сентаво.

Дрібниці, – сказав Балтасар. – Я робив її саме для того, щоб подарувати Пепе. Я й не думав на ній заробити.

Коли Балтасар протискувався крізь натовп цікавих, що з'юрмилися біля входу, Хосе Монтіель щось люто кричав йому вслід.

Дурень! – кричав Хосе Монтіель. – Забери геть свій мотлох! Не вистачало ще, щоб кожен приходив до мене в дім командувати. Хай йому чорт!

В більярдному салоні Балтасара зустріли овацією. Досі він думав, що просто зробив клітку, крашу за інші, що мусив подарувати її Хосе Монтіелю, аби хлопчик не плакав, і що нічого надзвичайного в цьому нема. Але тепер збагнув, що все це має якесь значення для багатьох людей, і відчув себе трохи збудженим.

Так тобі дали за клітку п'ятдесят песо?

Шістдесят.

Щось у лісі здохло, – сказав хтось.

Ти єдиний, кому вдалося витягти таку купу грошей з дона Монтіеля. Це треба відсвяткувати.

Йому піднесли пиво, і Балтасар у свою чергу замовив пиво на всіх. Він пив стільки вперше, і скоро зовсім сп'янів, розповідав про свій проект: зробити тисячу кліток по шістдесят песо, потім про мільйон кліток, поки не дійшов до шістдесяти мільйонів песо.

Треба робити різні речі й продавати їх багатим, поки вони живі, –белькотів Балтасар. – Вони всі гнилі й повмирають.

Дві години підряд грав за рахунок Балтасара музичний автомат. Всі пили за здоров'я Балтасара, бажали йому щастя, а багатим смерті, але коли настав час вечері, покинули самого в салоні.

Урсула чекала його до восьмої години – на тарілці лежало смажене м'ясо з цибулею. Хтось сказав їй, що чоловік сидить в більярдному салоні, дуже щасливий, і всіх частує пивом, але Урсула не повірила, бо Балтасар ніколи ще не упивався. Коли вона лягла спати, – майже опівночі, – Балтасар все ще сидів в освітленому салоні, навколо стояли столики й стільці. На майданчику для танців на відкритому повітрі походжали чаплі. Не в змозі зробити й кроку, Балтасар сидів і думав, що добре було б лягти з двома жінками в одне ліжко. Він стільки витратив грошей, що мусив залишити в заставу годинник, пообіцявши розрахуватись наступного дня. Трохи згодом, уже лежачи на вулиці, Балтасар відчув, що з нього знімають черевики, але не схотів перебивати сну – найщасливішого в своєму житті.

Жінки, що йшли о п'ятій годині на вранішню месу, боялись дивитись на нього, думаючи, що він мертвий.

 

3 іспанської переклали

Женев'єва КОНЄВА та Лев ОЛЕВСЬКИЙ

 

ЗЛОДІЇВ У СЕЛІ НЕМА

 

 

Дамасо повернувся додому, коли співали перші півні. Його дружина Ана, на шостому місяці вагітності, не роздягаючись, чекала його, сидячи на ліжку. Тьмяно блимала гасова лампа. Дамасо зрозумів, що дружина чекала цілу ніч, і навіть зараз, коли він уже стоїть перед нею, все ще чекає. Він заспокійливо махнув рукою, але Ана не відповіла, тільки вп'ялася зляканими очима в червоний клуночок, який він тримав у руці, і, затремтівши, стисла губи. Дамасо мовчки схопив її за плечі й спробував підняти. Від нього несло кислим перегаром.

Ана не опиралася. Нараз усім тілом вона подалася вперед і заплакала, уткнувшись у смугасту чоловікову сорочку, обняла, притулившись до нього, і тільки тоді заспокоїлась.

Я вже була заснула, –сказала вона. – Аж раптом відчиняються двері, і хтось штовхає тебе, заюшеного кров'ю, до кімнати.

Дамасо мовчки відсторонив її, посадив на ліжко і, поклавши їй на коліна вузлик, вийшов. Розв'язавши вузлик, вона побачила три більярдні кулі, дві білі й одну червону, всі три вже досить побиті.

Коли Дамасо повернувся до кімнати, вона зацікавлено розглядала кулі.

До чого воно? – тільки й запитала Ана.

Він знизав плечима.

Щоб грати в більярд.

Дамасо знову зав'язав вузлик і заховав у скриню разом із саморобною відмичкою, ліхтариком та ножем. Ана не роздягаючись лягла обличчям до стіни. Дамасо лише скинув штани, простягся на ліжку і в темряві запалив цигарку. Він прислухався до примарних шерехів світанку, який ховав його сліди. Відчувши, що жінка не спить, запитав:

Про що ти думаєш?

Ні про що, – відказала вона.

Її низький голос від злості здавався ще грубішим. Дамасо глибоко затягнувся цигаркою і пригасив недокурок об долівку.

Більше нічого й не було, – зітхнув він. –Я крутився там майже годину.

Вони могли застрелити тебе.

Дамасо здригнувся.

Хай йому чорт! – тільки й сказав він, нервово барабанячи кісточками пальців по бильцю ліжка. Потім намацав на долівці цигарки й коробку сірників.

Баран упертий, – почала Ана. – Міг би згадати, що я тут хвилююсь, не сплю, думаю, що тебе вже несуть мертвого, щоразу, як чую гомін на вулиці. І все через якісь три більярдні кулі.

В шухляді було тільки двадцять п'ять сентаво.

То не треба було нічого брати.

Найважче було зайти туди, – сказав Дамасо. – Не міг же я вертатися з порожніми руками.

Треба було взяти щось інше.

Нічого іншого не було.

В більярдній не може нічого не бути.

Так тільки здається, – мовив Дамасо. – А як почнеш приглядатися та нишпорити по кутках, то бачиш, що нічого путнього там нема.