Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь 4 страница

Коли ми спустилися з пагорба, мій брат запропонував податися на ринок – поснідати смаженою рибою в одній із таверн. Але Сантьяго Насар не погодився, бо хотів поспати годину, перед тим як іти зустрічати єпископа. Удвох із Крісто Бедойєю вони рушили берегом річки, обминаючи бідняцькі хатини біля старої пристані, в яких уже почали засвічуватися вогні, і, перше ніж завернути за ріг, Сантьяго Насар обернувся і помахав нам рукою. Таким побачили ми його востаннє.

Крісто Бедойя попрощався з ним біля дверей чорного ходу його будинку – вони домовилися зустрітися згодом на пристані. Собаки загавкали, коли почули, що він зайшов, але Сантьяго Насар заспокоїв їх, подзеленькавши в сутіні ключами. Вікторія Гусман саме стежила за кавником, поставленим на вогонь, коли він пройшов через кухню, прямуючи до своєї кімнати,

– Хазяїне, – озвалася вона, – кава зараз буде готова.

Сантьяго Насар відповів, що вип'є кави згодом і попросив, щоб о пів на шосту Дівіна Флор розбудила його і принесла зміну чистого одягу, такого самого, як тепер на ньому. Тільки‑но він піднявся до себе спати, як прийшла жебрачка і переказала Вікторії Гусман застереження від Клотільди Арменти. О пів на шосту куховарка виконала наказ розбудити хазяїна, але не стала посилати Дівіну Флор, а, взявши полотняний костюм, зайшла до спальні сама, бо намагалась робити усе можливе, щоб оберегти доньку від хижих пазурів молодого пана.

Марія Алехандріна Сервантес залишила свої двері незамкненими. Попрощавшись із братом, я перейшов коридор, де між тюльпанами спали коти мулаток і, не стукаючи, штовхнув двері до спальні. Світло було погашене, але тільки‑но я зайшов, як відчув запах теплого жіночого тіла і побачив, як палають очі тигриці, що зачаїлася в густій темряві. Після того я вже нічого не пам'ятав, доки не забамкали на сполох дзвони.

Йдучи додому, мій брат заглянув до крамниці Клотільди Арменти купити собі сигарет. Він випив стільки, що спогад його про ту зустріч був дуже невиразний, але він назавжди запам'ятав, якого смертельного питва налив йому Педро Вікаріо. «То був чистий вогонь», – розповів мені брат. Пабло Вікаріо, який уже почав засинати, раптово прокинувся, коли почув, як увійшов Луїс Енріке.

– Ми вб'ємо Сантьяго Насара, – сказав він, показуючи йому ніж.

Мій брат не розчув цих слів. «А якби й розчув, то однаково не повірив би, – казав він мені не раз. – Якому дурневі могло спасти на думку, що близнюки здатні вбити людину та ще й різницьким ножем!» Потім Педро й Пабло спитали в нього, де зараз Сантьяго Насар, бо ж бачили їх не так давно разом, і Луїс Енріке не міг до пуття пригадати, що він тоді їм відповів. Але Клотільда Армента й брати Вікаріо були такі вражені, почувши його відповідь, що її занесено до протоколу – окремо зі слів близнюків і зі слів господині крамнички. Як посвідчили брати Вікаріо, Луїс Енріке нібито сказав: «Сантьяго Насар уже мертвий». Потім він благословив їх жестом єпископа, спіткнувся на східцях біля порогу і, заточуючись, вийшов. Посеред майдану він зустрів отця Амадора. Той прямував на пристань у своїх парадних ризах, супроводжуваний паламарем, який калатав у дзвіночок, і ще кількома помічниками, – вони збиралися взяти участь у службі божій, що її мав відправити просто неба єпископ. Коли ця процесія проминула крамницю Клотільди Арменти, брати Вікаріо перехрестилися.

Як розповіла мені Клотільда Армента, хлопці втратили останню надію, коли побачили, що священик і гадки не має звертати до крамниці. «Я подумала, йому не переказали мого застереження», – розповіла мені вона. Одначе падре Амадор через багато років, усамітнений від світу в похмурому притулку для старих, в Калафелі, признався в розмові зі мною, що насправді йому переказали тоді застереження від Клотільди Арменти і згодом ще від кількох людей – уже коли він готувався йти на пристань. «Річ у тім, що я просто не знав, як мені бути, – розповів він, відповідаючи на моє запитання. – Спершу я подумав, що ця справа взагалі стосується не мене, а світських властей, але потім я вирішив зайти дорогою до Пласіди Лінеро і сказати про все їй». Та, перейшовши майдан, він геть забув про цю історію. «Ви мусите зрозуміти мене, – пояснив він у розмові зі мною. – Адже того злощасного дня я чекав єпископа». У ту мить, коли злочин стався, його охопив такий розпач, він був такий обурений своєю поведінкою, що йому не спало на думку нічого кращого, як дати розпорядження дзвонити на сполох.

Мій брат Луїс Енріке зайшов у дім крізь кухонні двері – мати лишала їх незамкненими, щоб батько не чув, коли ми повертаємося. Перше ніж лягти, він зайшов до ванної, але заснув над унітазом, і, коли мій брат Хайме прокинувся вранці, щоб іти до школи, він побачив, що той лежить долілиць на кахляних плитках і мугикає уві сні. Моя сестра‑черниця, яка не пішла зустрічати єпископа, бо ще не очуняла від учорашнього похмілля, не змогла його розбудити. «Якраз пробило п'яту годину, коли я зайшла до ванної», – розповіла мені вона. Трохи згодом, збираючись на пристань, моя сестра Марго зайшла до ванної помитись, і з великими труднощами їй пощастило перетягти Луїса Енріке до спальні. Десь потойбіч свого сну, мій брат почув, не прокидаючись, гудки єпископського пароплава. Після цього, виснажений гульнею, він провалився в глибокий сон і спав, аж поки моя сестра‑черниця вбігла до спальні, на ходу натягуючи на себе своє послушницьке вбрання, і розбудила його несамовитим криком:

– Убили Сантьяго Насара!

IV

Рани від ножів стали тільки початком безжальної різанини, яку вчинив над тілом падре Амадор – йому довелося робити розтин, оскільки доктор Діонісіо Іґуаран був відсутній. «Я мав таке враження, ніби ми знову вбиваємо його, вже мертвого, – розповів мені старий священик у своєму притулку в Калафелі. – Але так наказав алькальд, а накази того варвара, хоч які безглузді, доводилося виконувати». Це було не зовсім справедливо. Посеред безладу того неймовірного понеділка полковник Апонте зумів зв'язатися по телеграфу з губернатором провінції, і той дав йому дозвіл провести деякі попередні юридичні дії, поки вони пришлють слідчого. Колишній військовий офіцер, алькальд мало розумівся на юридичних тонкощах, але був надто марнославний, щоб спитатись у кого‑небудь, з чого йому починати. Перше, що спало йому на думку, – це зробити розтин тіла. Крісто Бедойя, який був студентом медицини, домігся, щоб його звільнили від такого обов'язку через близьку дружбу з небіжчиком. Алькальдові спало на думку, що тіло можна зберегти замороженим, доки з'явиться доктор Діонісіо Іґуаран, але йому не пощастило знайти холодильника в людський зріст, бо єдиний, який міг для цього згодитися, – ним користувалися на ринку, – вийшов з ладу. Тіло поклали на вузьке металеве ліжко і виставили у вітальні на загальний огляд, поки робили для нього розкішну труну. Людей, які хотіли подивитись на мертвого, набилося стільки, що довелося повиносити меблі і познімати клітки з птахами та вазони з папороттю. Зі спалень принесли вентилятори, принесли кілька і з сусідніх будинків, але однаково задуха стояла нестерпна. Розтривожені запахом смерті, собаки побільшували тривогу й безлад. Вони не переставали вити від тієї миті, коли я зайшов до будинку і коли Сантьяго Насар ще конав у кухні. Я побачив заплакану Дівіну Флор, що відганяла собак криками та ломакою.

Допоможіть! – зойкнула дівчина. – Вони хочуть пожерти його кишки!

Ми позаганяли собак у хлів і замкнули їх там на висячий замок. Пізніше Пласіда Лінеро звеліла, щоб їх забрали кудись якомога далі до самого кінця похорону. Але пополудні – невідомо, як це їм удалося, – вони вирвалися звідти, де були, й, ошалілі, вдерлися в дім. Пласіда Лінеро вперше і востаннє втратила терпець.

Ці гидючі пси! – крикнула вона. – Повбивайте їх!

Наказ негайно виконали, і будинок знову занурився в

тишу. Спочатку не було ніяких побоювань за стан тіла. Обличчя лишалося непошкодженим, і на ньому застиг той самий вираз, який мав Сантьяго Насар, коли співав; нутрощі Крісто Бедойя прибрав на місце й обмотав живіт сувоєм полотна. Але пополудні з ран почала сочитися рожевувата сукровиця, яка приваблювала мух, а на підборідді проступила лілова пляма – вона повільно розповзалася по обличчю, наче тінь від хмари по водяному плесу, і зрештою досягла чуба. Обличчя, яке завади було лагідним, прибрало грізного виразу, і мати накрила його хусткою. Полковник Апонте зрозумів тоді, що не можна далі чекати, і наказав падре Амадорові робити розтин. «Буде гірше, як доведеться викопувати його через тиждень», – сказав він. Наш священик у свій час навчався на факультеті медицини та хірургії в Саламанці, але потім урвав навчання і, не закінчивши університету, вступив до семінарії. Навіть алькальд знав, що його розтин не має юридичної сили. А проте священик був змушений виконати наказ.

Падре Амадор здійснив цю різанину в одному з класів публічної школи з допомогою аптекаря, який вів записи, та студента медицини, першокурсника, що був тут у той час на канікулах. Вони мали в своєму розпорядженні лише кілька найпримітивніших хірургічних інструментів, і багато чого доводилося робити всяким кустарним начинням. Проте, хоч як безжально почикрижив тіло падре Амадор, його висновки здалися слідчому цілком обґрунтованими, і він заніс їх до свого протоколу як істотну частку зібраних ним доказів.

Сім з багатьох ран були смертельні. Дві глибокі колоті, спереду, майже розтинали печінку на шматки. Чотири рани було завдано в шлунок і одна така глибока, що ніж пройшов аж до підшлункової залози і порізав її. Шість легших ран у поперечній ободовій кишці і численні пошкодження тонких кишок. Єдиний прокол у спині на рівні третього поперекового хребця проходив крізь праву нирку. Черевна порожнина була переповнена згустками крові, і в мішанині з напівперетравленої їжі та фекалій знайшлася золота медаль, яку Сантьяго Насар проковтнув у віці чотирьох років. Грудна клітка була пробита в двох місцях: один прокол у другому правому міжребер'ї, що зачепив легені, і другий – дуже близько до лівої пахви. Окрім того, шість менших ран на руках та долонях і два горизонтальні порізи: один у правому стегні і другий – у м'язах живота. Права долоня була пробита ножем. В описі розтину сказано: «Ця рана скидалася на стигмат розіп'ятого Христа». Мозок заважив на шістдесят грамів більше, ніж мозок середнього англійця, і падре Амадор у своєму звіті зробив висновок, що Сантьяго Насар мав високо розвинений інтелект і його чекало блискуче майбутнє. Проте в кінці своїх нотаток він зазначив, що печінка була збільшена, і відніс це на рахунок незалікованого гепатиту. «Зрештою, – сказав він мені, – йому лишалося прожити небагато років». Доктор Діонісіо Іґуаран, який і справді лікував Сантьяго Насарові гепатит у віці дванадцяти років, не міг без обурення згадувати про той розтин: «Треба бути попом, щоб виявити таке невігластво, – сказав він мені. – Я ніколи не міг розтовкмачити йому, що ми, люди тропіків, усі маємо збільшену печінку порівняно до європейців». Опис розтину завершувався висновком, що смерть настала внаслідок кровотечі, спричиненої будь‑якою з семи тяжких ран.

Вони повернули нам зовсім інше тіло. Півчерепа було розтрощено під час трепанації, і гарне обличчя, яке пощадила смерть, утратило схожість з обличчям небіжчика. Окрім того, священик видер з живота порізані кишки і, не знаючи, що з ними робити, сердито благословив їх і кинув у помийницю. Останні роззяви, що зазирали у вікна школи, зрештою розійшлися, студент‑помічник кудись щез, а полковник Ласаро Апонте, який на своєму віку бачив і влаштовував задосить різанин під час придушення повстань, кінчив тим, що, крім спірита, став ще й вегетаріанцем. Випотрошене тіло набили ганчір'ям та негашеним вапном і зашили грубим шпагатом, просиленим у голку, якою шиють мішки. Коли ми клали його в нову труну, обтягнуту шовком, підбитим ватою, воно вже почало розкладатися. «Я думав, так воно збережеться довше», – пояснив мені отець Амадор. Але сталося навпаки: ми мусили поквапно поховати бідолаху Сантьяго Насара уже вдосвіта наступного дня, бо від тіла пішов такий запах, що несила було терпіти його далі в домі.

Наближалося світання вівторка, який теж не обіцяв нічого доброго. Я не мав духу лягти спати сам після такого тяжкого дня і штовхнув двері будинку Марії Алехандріни Сервантес – вони були незамкнені. На деревах горіли круглі паперові ліхтарі, а на подвір'ї для танців палахкотіло кілька вогнищ під величезними казанами, з яких валувала пара – то мулатки фарбували в колір жалоби свої святкові сукні. Як завжди вдосвіта, Марія Алехандріна Сервантес не спала і – як завжди, коли всі чужі розходилися, – була зовсім гола. Вона сиділа по‑турецькому на своєму царському ложі перед величезною, схожою на умивальний таз тацею, на якій стояло безліч наїдків: телячі ребра, варена курка, свиняча полядвиця, гарнір з бананів та овочів – усього цього вистачило б на п'ятьох. їсти без міри – то була єдина відома їй манера журитися, і ніколи досі не бачив я її такою сумною. Я ліг поруч з нею одягнений, майже не озиваючись і теж по‑своєму плачучи. Я думав про невблаганність долі, яка після двадцяти щасливих років приготувала Сантьяго Насарові не тільки смерть, а й наругу над його тілом, яке тепер, нещадно пошматоване, скоро розпадеться і зникне без сліду. Мені наснилося, ніби до кімнати увійшла жінка з дівчинкою на руках і та щось гризе, не переводячи дух, і напіврозжовані зерна кукурудзи падають матері за корсаж. Жінка сказала мені: «Вона жує жадібно, жує, аби жувати». Зненацька я відчув, як нервові жіночі пальці розстібають ґудзики на моїй сорочці, вдихнув тривожний запах тигриці кохання, що причаїлася за моєю спиною, і мов занурився в сипучі піски її солодких пестощів. Та нараз вона спинилася, відкашлялася десь уже далеко і навіки зникла з мого життя.

– Не можу, – сказала жалібно. – Ти пахнеш ним.

І не тільки я. Все пахло Сантьяго Насаром у той день. Брати Вікаріо відчували цей запах у камері, де замкнув їх алькальд, поки вирішував, що з ними робити. «Хоч скільки тер я себе милом та мочалкою, запах не пропадав», – розповів мені Педро Вікаріо. Уже три ночі брати не спали, але не могли склепити очей і на мить, бо щойно сон починав їх змагати, як вони знову чинили вбивство. Уже літнім чоловіком, намагаючись пояснити, що він спізнав протягом того нескінченного дня, Пабло Вікаріо сказав мені, не замислюючись: «Я почувався так, ніби мене двічі розбудили». З цієї фрази я зрозумів, що найбільшою мукою для них у в'язниці була повна ясність розуму.

Камера в три метри уздовж і три метри вшир мала високо вгорі заґратоване слухове вікно, відро‑парашу, миску і глечик для умивання та двоє викладених із цегли нар, покритих матами, замість матраців. Полковник Апонте, під чиїм керівництвом будували цей заклад, любив казати, що він не знає оселі з більшими вигодами для життя. Мій брат Луїс Енріке погоджувався з ним, бо однієї ночі його посадили туди за бійку, що спалахнула між музикантами, і алькальд з гуманних почуттів навіть дозволив йому взяти із собою одну з мулаток. Можливо, брати Вікаріо оцінили своє тимчасове житло так само високо о восьмій ранку, коли опинилися в безпеці від арабів. Тієї миті їх утішала свідомість виконаного обов'язку, і єдиною причиною для тривоги був невідчепний запах. Вони попросили багато води, кустарного мила й мочалку і відмивали та відтирали собі обличчя й руки до крові, навіть випрали сорочки, але однаково не могли заснути. Педро Вікаріо попросив також, щоб принесли його сечогінні та проносні засоби і пакет із стерильним бинтом; він змінив собі пов'язку, і йому пощастило двічі помочитися протягом ранку. Одначе в міру того, як день хилився до вечора, життя робилося для нього таким нестерпним, що він забув і про запах. Годині о другій, коли так пекло, що, здавалося, вони ось‑ось розтопляться, Педро, змучений до краю, не міг уже навіть лежати в ліжку, але та сама втома не давала йому й стояти на ногах. Біль у паху шпигав його аж до шиї, він зовсім не міг мочитись і з жахом відчував, що не засне більш ніколи в своєму житті. «Я не спав після того одинадцять місяців», – розповів він мені, і я знав Педро надто добре, щоб сумніватися в правдивості його слів. Поснідати він також не зміг. Пабло Вікаріо, той таки поїв потроху з кожної страви, що їм принесли, але через чверть години в нього почалася жахлива різачка. О шостій вечора, якраз коли робили розтин тіла Сантьяго Насарові, алькальда терміново викликали до ув'язнених, бо Педро був переконаний, що брата отруєно. «Я спливав водою, – розповів мені Пабло Вікаріо, – і ми не могли позбутися враження, що то підступи отих турків». На той час відро‑параша вже двічі наповнювалось по вінця, і крім того сторож шість разів водив Пабло до вбиральні алькальда. Там його й застав полковник Апонте, у кабінці без дверей, і з нього так цвигало, що припущення про отруту не могло не здатися алькальдові цілком імовірним. Але його негайно відкинули, коли стало відомо, що Пабло тільки пив воду і їв лише ті страви, які надіслала синам Пура Вікаріо. А проте алькальд був такий вражений побаченим, що звелів перевести в'язнів до свого будинку й поставити біля них посилену охорону, аж поки не приїхав слідчий і не перевів їх до в'язниці в Ріочачі.

Страх близнюків відповідав настроєві вулиці. Усі були певні, що араби захочуть помститися, хоча ніхто, крім братів Вікаріо, не подумав про отруту. Ходили чутки, ніби араби тільки чекають, коли споночіє, щоб бурхнути бензину крізь слухове вікно і спалити в'язнів живцем у камері. Але й таке припущення не мало під собою ніяких підстав. Араби утворювали спільноту мирних поселенців, які на початку сторіччя оселилися в містечках і селах на узбережжі Карібського моря, навіть у найглухіших та найубогіших, і жили собі там, торгуючи барвистими тканинами та ярмарковими дрібничками. Вони були згуртовані, працьовиті і всі добрі католики. Одружувалися в своєму колі, ввозили свою пшеницю, розводили овець просто на подвір'ях, вирощували майоран та баклажани, і єдиною їхньою пристрастю була гра в карти. Старші й далі розмовляли на арабському діалекті, який привезли з батьківщини і зберігали в родині до другого покоління, але молоді люди третього покоління, за винятком Сантьяго Насара, слухали, як батьки звертаються до них по‑арабському, і відповідали по‑іспанському. Отож годі було уявити, що вони раптом змінять свій пасторальний спосіб життя і захочуть помститися за смерть, винуватцями якої можна було вважати нас усіх. Проте чомусь ніхто навіть не подумав про можливість помсти з боку родини Пласіди Лінеро, які колись були людьми значними і здебільшого військовими, але потім щастя зрадило їх, і звідти вийшов згодом не один герой шинку, що жив собі безтурботно, прикриваючись давньою славою свого роду.

Полковник Апонте, стурбований чутками, навідав усіх арабів, родина за родиною, і принаймні цього разу зумів зробити правильний висновок. Він з'ясував, що всі вони сумні й приголомшені, зі знаками жалоби на своїх домашніх вівтарях, декотрі навіть плакали ридма, сидячи на підлозі, але жоден не плекав намірів помсти. Вранішня гонитва за братами Вікаріо – то був тільки раптовий спалах під враженням щойно баченого вбивства, і ті ж таки, хто гнався, визнали, що справа не зайшла б далі кулачних ударів. Більше того: не хто інший як Сусеме Абдала, сторічна бабуся, матріарх арабської громади, порадила чудодійну настійку з квітів мучениці та полину, яка припинила холеричний понос Пабло Вікаріо і дала змогу Педро нарешті спорожнити переповнений ще зранку сечовий міхур. Після того Педро Вікаріо відразу запав у безсонну дрімоту, а повернутий до життя брат зміг уперше заснути, не бачачи кошмарів. Такими і застала своїх синів Пура Вікаріо у вівторок о третій годині ранку, коли алькальд привів її попрощатися з ними.

Полковник Апонте розпорядився, щоб вони виїхали, – уся родина Вікаріо аж до старших сестер з їхніми чоловіками. Ніхто навіть не зауважив, як вони покинули наше село, скориставшися з того, що всі запали в якесь отупіння, а ми, ті, хто так і не зміг заснути від того злощасного дня, саме ховали Сантьяго Насара. Згідно з рішенням алькальда, Вікаріо мали виїхати тимчасово, доки заспокояться уми, але вони вже ніколи не повернулися. Мати обгорнула обличчя повернутої чоловіком дочки якоюсь хустиною, щоб не видно було синців, і вдягла її в яскраво‑червону сукню – нехай ніхто не думає, ніби вона носить жалобу по вбитому коханцеві. Перед від'їздом Пура Вікаріо попросила падре Амадора висповідати у в'язниці синів, але Педро від сповіді відмовився і переконав також брата, що їм немає в чому розкаюватись. Вони були такі спокійні й упевнені в своїй правоті, що того дня, коли їх переводили в Ріочачу, поставили вимогу, щоб їх вивезли не вночі, як їхню родину, а серед білого дня і цілком відкрито. Понсіо Вікаріо, батько, незабаром по тому вмер. «Його звело в могилу відчуття моральної провини», – розповіла мені Анхела Вікаріо. Коли близнюків виправдали, вони лишилися жити в Ріочачі, всього за день їзди від Манауре, де оселилася їхня родина. Туди й подалася Пруденсія Котес, щоб вийти заміж за Пабло Вікаріо, який зрештою досить добре опанував ювелірне ремесло в майстерні свого батька. Педро Вікаріо, не маючи ні нареченої, ні професії, через три роки завербувався до війська, дослужився до старшого сержанта, й одного чудового ранку їхній патрульний загін, наспівуючи сороміцьких пісеньок, заглибився на територію, де діяли партизани, і відтоді вони мов у воду впали.

Для переважної більшості людей лишилася тільки одна жертва: Байярдо Сан Роман. Вважалося, що інші учасники трагедії з гідністю і навіть з певною величчю виконали ту роль, яку відвела їм доля. Сантьяго Насар спокутував завдану кривду, брати Вікаріо показали себе справжніми чоловіками, і зневажена сестра віднайшла свою честь. Єдиний, хто втратив усе, був Байярдо Сан Роман. «Бідолаха Байярдо» – таким він згадується мені протягом багатьох років. А втім, ніхто навіть не згадав про нього аж до суботи, коли сталося місячне затемнення, і вдівець де Ксіус прийшов розповісти алькальдові, що бачив світляного птаха, який пурхав над його колишнім будинком, і, либонь, то прилітала вимагати назад своє добро душа його небіжчиці‑дружини. Алькальд аж ляснув себе по лобі долонею, проте цей жест не мав ніякого стосунку до видіння удівця.

– Прокляття! – вигукнув він. – Я ж бо геть забув про того бідолаху!

Узявши з собою поліційний патруль, він піднявся на пагорб. Автомобіль з опущеним верхом так і стояв біля будинку, а у вікні спальні горів одинокий вогник, проте на оклики алькальда ніхто не відповів. Отож вони висадили бічні двері і зайшли до кімнат, тьмяно освітлених серпом ще затемненого місяця. «Здавалося, ми йдемо під водою

такими нереальними були всі предмети», – розповів мені алькальд. Байярдо Сан Роман лежав без тями в ліжку, такий самий, яким його бачила вдосвіта у вівторок Пура Вікаріо – у чудернацьких штанях, у шовковій сорочці, проте без черевиків. На підлозі біля ліжка стояло безліч пляшок – багато порожніх і ще більше невідкоркованих – але ні сліду чогось їстівного. «Він був у критичному стані

вищий ступінь етилової інтоксикації», – розповів мені доктор Діонісіо Іґуаран, якого негайно туди викликали. Та за кілька годин Байярдо Сан Роман отямився, і щойно повернувся до нього глузд, як він усіх виштовхав з будинку з усією нецеремонністю, на яку був здатний.

– А розтуди вас! – гукнув він. – Щоб я тут не бачив нікого! Навіть мого батечка з його задом ветерана!

Алькальд негайно надіслав генералові Петроніо Сан Романові тривожну телеграму, з усіма подробицями повідомивши його про цей епізод і навіть дослівно переповівши останню фразу. Генерал Сан Роман, очевидно, зрозумів буквально висловлене в тих словах побажання сина, бо не приїхав по нього сам, а прислав дружину з дочками та ще двох старших жінок – напевне, своїх сестер. Вони прибули на вантажному пароплаві, вбрані у жалобу до самих підборідь, з розпущеними від горя косами. Перед тим як ступити на берег, вони роззули черевики і до самого пагорба пройшли вулицями містечка босоніж, ступаючи по розпеченій за день пилюці, рвучи на собі волосся й оплакуючи нещасного Байярдо Сан Романа такими пронизливими зойками, що, здавалося, вони кричать від радості. Я бачив, як вони йшли, з балкона Магдалени Олівер і, пам'ятаю, подумав тоді, що такий невтішний розпач симулюють лише в тих випадках, коли хочуть цим приховати якусь більшу ганьбу.

Полковник Ласаро Апонте провів їх до будинку на пагорбі, а незабаром туди ж подався доктор Діонісіо Іґуаран, верхи на своєму мулі, на якому їздив на термінові виклики. Коли спека трохи спала, двоє службовців міської управи винесли Байярдо Сан Романа в гамаку, підвішеному на товстій жердині; він був по саму голову закутаний у ковдру і супроводжуваний почтом плакальниць. Магдалені Олівер здалося, що він мертвий.

– Господи! – вигукнула вона. – Навіщо ж він так?

Байярдо Сан Роман знову втратив тяму від перепою, та було очевидно, що він живий, бо права рука його волочилася по землі, і як тільки мати вкладала її до гамака, вона знову падала додолу, отож прорила борозенку від самої вершини пагорба аж до причалу, де стояв пароплав. То був останній слід, який лишив Байярдо Сан Роман на нашій землі: слід жорстоко обманутої, нещасливої жертви.

Вони покинули маєток, як був. Приїжджаючи додому на канікули, я любив блукати з братами по його безлюдних кімнатах у ті ночі, коли ми поверталися з якої‑небудь гулянки, і щоразу менше бачив цінних речей у спорожнілих покоях. Одного разу ми натрапили на маленьку валізку, що її Анхела Вікаріо попросила в матері у свою шлюбну ніч, але не надали їй ніякої ваги. Те, що було всередині, здавалося звичайнісіньким начинням для жіночого чепуріння та гігієни, і я дізнався про справжнє призначення тих речей тільки тоді, коли через багато років Анхела Вікаріо розповіла мені, яких акушерських хитрощів навчили її подруги, щоб одурити свого чоловіка. Крім тієї валізки, Анхела не лишила жодного сліду в цьому будинку, що був її подружньою оселею протягом п'ятьох годин.

Минуло багато років, і коли я знову приїхав сюди шукати останніх свідків для цієї хроніки, то не лишилося навіть попелу від колишнього щастя Йоланди де Ксіус. Незважаючи на суворий нагляд полковника Ласаро Апонте, речі поступово зникали з будинку; зникла навіть шафа з шістьма дзеркалами в людський зріст, що її майстрам з Момпокса колись довелося зібрати в самому домі, бо не входила в жодні двері. Вдівець де Ксіус, поки був живий, щиро радів, певний, що то приходить із того світу його дружина й забирає до себе свої улюблені речі. Спершу полковник Ласаро Апонте тільки підсміювався з нього; та однієї ночі йому спало на думку провести спіритичний сеанс для прояснення цієї таємниці, і душа Йоланди де Ксіус підтвердила з власних уст, що то справді вона переносить до своєї загробної оселі рештки свого земного щастя. Здавалося, маєток став розкришуватись. Весільний автомобіль біля воріт теж почав руйнуватися, і кінець кінцем від нього лишився тільки каркас, поржавілий від негоди. Протягом багатьох років нічого не було відомо про його власника. У протоколі слідства занотовано свідчення Байярдо Сан Романа, але таке лаконічне і малозначуще, що, певне, його прилучили туди десь в останню хвилину з метою дотримання звичайних формальностей. Єдиний раз, коли я спробував поговорити з ним, аж через двадцять три роки, він прийняв мене досить вороже і відмовився подати бодай найменші відомості, що якось могли прояснити його роль у тій драмі. У всякому разі навіть батьки знали про наміри свого сина не набагато більше, ніж ми, принаймні вони не мали найменшого уявлення, чого він забився в те глухе містечко, не маючи іншої очевидної мети, ніж одружитися з жінкою, якої ніколи доти не бачив.

Зате про Анхелу Вікаріо до мене раз у раз доходили чутки, на підставі яких у моїй уяві виник досить ідеалізований образ. Моя сестра‑черниця мандрувала якийсь час по верхній Гуахірі, намагаючись навернути до істинного бога останніх ідоловірців, і не раз зупинялася погомоніти з нею в селі, овіяному солоними гарячими вітрами Карібського моря, де мати намагалася за життя поховати свою дочку. «Привіт від кузини», – мала звичай казати мені сестра. В перші роки навідувала Анхелу й друга моя сестра Марго, і вона розйовіла мені, що Вікаріо купили будинок, викладений з грубого каменю, з просторим подвір'ям, де вільно гуляв вітер, і що їм дуже докучають високі нічні припливи, бо вода розмиває ями вбиралень, а вранці у спальнях підстрибує риба, яка лишилася там після відпливу. Всі, хто бачив Анхелу в той час, в один голос кажуть, що вона була завжди в задумі, навчилася майстерно вишивати на машинці і за роботою зуміла досягти забуття.

Багато пізніше, у той непевний час, коли, намагаючись краще зрозуміти самого себе, я продавав енциклопедії та книги з медицини по селах і містечках Гуахіри, я теж випадково заїхав у ту нездорову місцевість, населену переважно індіанцями. У вікні одного будинку, що стояв на самому березі моря, я побачив жінку в напівжалобі, з жовтаво‑сивим волоссям; вона сиділа в окулярах і вишивала на машинці, хоч була пора найбільшої спеки, а над головою в неї висіла клітка з канарком, який співав не вмовкаючи. Побачивши її такою в ідилічному обрамленні вікна, я не хотів вірити, що це та сама жінка, яку я, здається, впізнав, бо мені було дуже важко визнати, що життя може кінчатися так банально, так нагадувати погану літературу. Але то була вона: Анхела Вікаріо через двадцять три роки після пережитої нами трагедії.

Вона розмовляла зі мною, як і колись, – зустріла мене як свого далекого родича. На мої запитання відповідала розважливо і з почуттям гумору. Я ніяк не міг звикнутися з думкою, що ця зріла й дотепна жінка – та сама Анхела, яку я знав ще з дитинства. Найдужче мене здивувало, як дивиться вона на своє життя, видимо, вважаючи цілком нормальним, що склалося воно саме так, а не якось інакше. Через кілька хвилин я вже бачив її не такою постарілою, як у першу мить зустрічі, а майже юною дівчиною зі своїх спогадів, хоч вона й не мала нічого спільного з тією, котру приневолили одружитися з нелюбом у двадцять років. Анхелина мати, стара жінка невизначеного віку, подивилась на мене, як на небажаний привид. Вона відмовилася розмовляти про минуле, і, складаючи цю хроніку, я був змушений задовольнитися кількома фразами, кинутими Пурою Вікаріо в розмовах з моєю матір'ю та ще кількома, які збереглись у моїй пам'яті від тих давніх часів. Вона зробила усе від неї залежне, щоб за життя поховати Анхелу Вікаріо, але та ж таки дочка розбила її наміри, бо ніколи не робила ніякої таємниці зі свого нещастя. Навпаки. Кожному, хто мав бажання слухати, вона розповідала про все з найменшими подробицями. Проте головної таємниці Анхела так ніколи й не прояснила: хто був справжній винуватець завданої їй шкоди, коли й як воно з нею сталося, бо ніхто не вірив, що це вчинив Сантьяго Насар.