Яка сфера діяльності, що зробив..

В. Винниченко. український прозаїк, драматург, художник, а також політичний та державний діяч. Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української соціал-демократії на передодні та в перші роки революції був Володимир Винниченко Він активно включився в громадське життя тогочасного Києва, належав до кола організаторів РУП. За революційно-пропагандистську діяльність був виключений з університету, заарештований і кинутий до в’язниці. З 1903 по 1917 рр. перебував за кордоном звідки неодноразово нелегально переходивнатериторіюімперії.1905 року, після розколу в РУТ, став одним з організаторів УСДРП, очолював редакцію газети "Український робітник". Одночасно активно публікував художні твори, в яких розкривав різні сторони існування основних соціальних груп українського суспільства. Непересічний літературний талант надавав В. Винниченку ще більшого авторитету серед української громадськості. Лютнева революція 1917 року в Москві звільнила його від тривалого перебування на нелегальному становищі і В. Винниченко повертається до Києва для активної участі в бурхливих подіях цього часу. Він стає одним з організаторів і першим заступником Голови Центральної Ради і перший головою її автономного уряду — Генерального Секретаріату. В. Винниченко мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради, на прийняття доленосних рішень Центральної Радою та її Генерального секретаріату.

К. Левицький.

найвизначніший політичний діяч Галичини кінця XIX століття — першої половини XX століття. Співзасновник УНДП. З листопада 1918 р.- голова Державного секретаріату ЗУНР, потім — голова комісії з виборчої реформи при уряді. В липні 1941 р. був засновником і головою Національної Ради у Львові. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду та взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом К. Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під головуванням К. Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Водночас сформовано перший уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Окрім того, він отримав портфель міністра фінансів.

Хоча уряд К. Левицького діяв лише два місяці, саме він сформував правові й організаційні засади ЗУНР. Після відставки Кость Левицький очолював комісію виборчого законодавства УНРади. Через відступ УГА в липні 1919 року за Збруч К. Левицький переїхав до Відня, де знову увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди, а згодом — закордонних справ. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921) та був членом делегації ЗУНР на Генуезькій конференції (1922). Водночас очолював Комітет політичної еміграції. Після самоліквідації 1923 р. уряду згідно з рішенням Ліги Націй про анексію Східної Галичини, К. Левицький повернувся до Львова. У міжвоєнний період К. Левицький входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання, проте, оскільки в той час політичний провід формувало нове покоління, вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора «Центробанку», очолював Союз українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. А також проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848–1914 рр.» Коли 30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, К. Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент — з 6 липня, із 30 липня 1941 р. — УНРада). Неодноразово провадив нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині. На початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск. Проте К. Левицький не дожив до цього моменту.

 

Є. Петрушевич,

український громадсько-політичний діяч, президент і диктатор (верховний військово-політичний зверхник в часі війни) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Із утворенням Української Національно-Демократичної Партії (1899) став її активним членом. Тож не випадково на перших (після ухвалення в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до австрійського парламенту (1907) його обрали послом від великої виборчої округи Сокаль-Радехів-Броди. Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з К.Левицьким), а згодом — головою Української парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю та глибокою арґументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ (насамперед виборчої - до Галицького сейму, в якому українці мали лише 12 послів; саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті послів 1908).

1908 - переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе, де невдовзі став посадником міста.

1910 - його від Стрийської виборчої округи обрано послом до Галицького сейму. Не менш активну участь брав у діяльності австрійського парламенту. У розпал Першої світової війни (1916) замінив К.Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня 1916 року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Є.Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька арґументованих заяв у виступах і пресі, обстоюючи історичну справедливість щодо Галичини — української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і решта народів імперії.

Д. Донцов.

країнський літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму. Студентом розпочинає інтенсивну політичну діяльність і 1905 р. вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі заарештовують:1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїжджає у Галичину, потім у Австро-Угорщину. У 1909–1911 роках Дмитро Донцов навчається у Віденському університеті, там же одружується з українською студенткою Марією Бачинською. Провчившись 4 семестри у Відні, 1911 р. переїжджає до Львова, де продовжує навчання. 1917 року одержує ступінь доктора юридичних наук.

1913 р. Донцов через конфлікт на національному підґрунті виходить з УСДРП. Стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 р.

З 1914 р. проживає у Відні й Берліні, а з 1916 р.— у Швейцарії, активно включається у роботу Союзу Визволення України, який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює у гетьманських урядових структурах, 24 травня наказом гетьмана стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського (Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ). Разом з В. Липинським, В. Шеметом створює Партію хліборобів-демократів.

Протягом 1919–1921 рр. — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).

З 1922 р.— знову у Львові, редагує журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник», друкується у німецькій, швейцарській та польській періодиці.

У 1926 р. пише свою провідну роботу «Націоналізм».

Займався публічною діяльністю, виступаючи заочним опонентом апологетів ідеї комунізму, роблячи розляглі доклади перед громадою. Жовтнем 1929 у Львові виступив з критичною доповіддю про сутність здійснюваної в УРСР політики українізації; промова теоретика українського націоналізму стала відвертою альтернативою промові М.Скрипника, виголошеній у Львові вереснем 1929.

 

Н. Ужвій,

українська радянська акторка театру і кіно. Народилася у Любомлі на Волині. 1922 — 25 навчалася в Драматичній студії при Першому Державному Драматичному Театрі УРСР ім. Т. Шевченка у Києві і виступала на його сцені. 1925 — 26 в Одеській «Держдрамі», 1926 — 34 в «Березолі», далі в Харківському Українському Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка і з 1936 в Київському Державному Академічному Українському Драматичному Театрі ім. І. Франка. Найяскравіше талант Ужвій розвинувся в «Березолі».

Була одружена з українським поетом-футуристом Михайлом Семенком (Михайль Семенко). Вони розлучилися у 1936 році, а 23 жовтня 1937 року його розстріляли. В цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту 13 грудня 1951 року.

 

В її репертуарі близько 213 ролей у театрі і 20 у кінофільмах. Найкращі з них: Фруманс («Золоте черево» Ф. Кроммелінка, 1926), Маґельон («Король бавиться» В. Гюґо, 1927), Джулія («Змова Фієско…» Ф. Шіллера, 1928), Тьотя Мотя («Мина Мазайло», М. Куліша, 1929), Череда («Кадри» І. Микитенка, 1931), Тугіна («Остання жертва» О. Островського, 1939), Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра, 1940) та ін. Пізніше — в ролях героїнь майже в усіх драмах О. Корнійчука, О. Левади, М. Зарудного й інших радянських драматургів. У кіно: Ярина («Тарас Шевченко», 1926), Марина («Тарас Трясило», 1927), Настя («Прометей», 1936), Анна («Украдене щастя», 1952), Марія («Земля», 1954, за одноіменною повістю О.Кобилянської) та ін.

 

О. Гончар,

український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978). У червні 1941 р. О.Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шевченка. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. У 1959–1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959–1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.

Від 1973 р. — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.

 

 

В. Стус,

український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України. 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка. З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966—72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. 978 року поета прийнято до PEN-клубу.

Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини.

 

Олексій Стаханов,

засновник стахановського руху (Соціалістичне змагання) в промисловості і сільському господарстві, використаний для підвищення норм виробітку на 25 — 50%.

Народився в Орловській губернії, молодим хлопцем приїхав на Донбас (Кадіївка), де працював на шахті «Центральна-Ірміне». У 1935 йому доручено поставити рекорд видобутку вугілля і створено для цього відповідні умови: в ніч на 31 серпня за 6-годинну зміну він нарубав відбійним молотком 102 т вугілля, виконавши 14,5 норм. У цьому йому допомагала ціла група кріпильників. У 1939р. - Олексій Стаханов отримав власний службовий автомобіль. По закінченні Промакадемії (1941) на керівній роботі в промисловості: в Караганді, у Міністерстві вугільної промисловості СРСР, з 1957 знову в Донбасі.

Достеменно не відомо, чи було Олексій справжнім іменем. Є версії, що Стаханов насправді називався Олександр чи Андрій, але після помилки у газеті, радянська влада видала новий паспорт і відмовилася визнавати цю помилку.[1][2]

Помер у психіатричній лікарні міста Торез у 71-літньому віці від алкоголізму.[3]

О.Вишня,

український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст. Молодший брат розстріляного за єжовщини в 1937 письменника-гумориста Василя Чечвянського. Начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В'язень сталінських концтаборів. Ціною звільнення стали контроверсійні фейлетони проти УПА.

З 1918 — мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар'єру — у полон до леніністів потрапив 1919 у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої Армії Української Народної Республіки.

ВЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка — високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 — «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади).

 

«Реанімував» Губенка мало не сам Микола Скрипник — улюбленець московського господаря Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: не зважаючи на військовий стан, немилосердно висміював недоліки Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…» Але така слава не допомогла Вишні — згодом офіцеру Армії УНР помстилися за службу Україні: буде ленінська в'язниця і сталінський концтабір. 1933 популярний письменник був превентивно звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу. У в'язниці контактував із відомим кубанським фольклористом Сергієм Мастепановим, який також був ув'язнений у ГУЛАГу.

Звільнений і повернувся до літературної праці 1943. Вишню мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) в письменницький кабінет у щойно реокупованому Києві.

Одна з причин несподіваного звільнення — успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 1945–1946 з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає.

В.Некрасов,

 

російський радянський письменник, дисидент і емігрант, лауреат Сталінської премії другого ступеня (1947).

У 1941-1944 роки Некрасов був на фронті полковим інженером і заступником командира саперного батальйону, брав участь у Сталінградській битві, після поранення в Польщі, на початку 1945, в званні капітана був демобілізований. Член ВКП (б) з 1944 року (виключений з КПРС у 1973 р.). За мотивами повісті і за сценарієм Некрасова в 1956 році був знятий фільм «Солдати», відзначений премією Всесоюзного кінофестивалю (у цьому фільмі зіграв одну зі своїх перших великих кіноролей Інокентій Смоктуновський). У 1966 році підписав лист 25-ти діячів культури і науки генеральному секретареві ЦК КПРС Л. І. Брежнєву проти реабілітації Сталіна [3].

У 1960-і відвідав Італію, США та Францію. Свої враження письменник описав у нарисах, за які в розгромної статті Мелорі Стуруа «Турист з паличкою» був звинувачений в «низькопоклонстві перед Заходом». Через ліберальних висловлювань в 1969 році заслужив партійне стягнення, А 21 травня 1973 на засіданні Київського міськкому КПУ виключений з КПРС. При домашньому обшуку в Некрасова 17 січня 1974 в Києві КДБ були вилучені всі рукописи і нелегальна література.

10 червня 1974 Віктор Некрасов подав документи на виїзд з СРСР (для поїздки до Швейцарії на три місяці). У вересня 1974 р. році отримав дозвіл на виїзд за кордон у Лозанну (Швейцарія). Виклик до Швейцарії Віктору Некрасову оформив Микола Ульянов (рідний дядько). 12 вересня 1974 Віктор Платонович виїхав з Києва в Цюріх. У Швейцарії зустрічався з Володимиром Набоковим. Далі жив у Парижі, спочатку у Марії Розанової та Андрія Синявського, потім на знімних квартирах. У середині 70-х був запрошений письменником Володимиром Максимовим на посаду зам. гл. редактора журналу «Континент» (1975-82), співпрацював разом з Анатолієм Гладиліним в паризькому бюро радіостанції «Свобода».

На самому початку вісімдесятих позбавлений радянського громадянства «за діяльність, несумісну з високим званням громадянина СРСР». В останні роки жив разом з дружиною на площі Кеннеді у Ванві (передмістя Парижа), в одному будинку зі своїм пасинком Віктором Кондирева. Розпочата в СРСР горбачовська перебудова його дуже жваво цікавила.

Б.Гмиря,

видатний український оперний і камерний співак (бас). Народний артист СРСР (1951), лауреат Сталінської премії (1952).

1. В 1962 р. ім'я Б.Гмирі внесено до престижної Міжнародної енциклопедії «Who is who».

2. У 80-х роках ХХ ст. фірма «Мелодія» разом із французькою фірмою випускала серію платівок під рубрикою «Из сокровищницы мирового исполнительского искусства», в якій Україну представляв лише Борис Гмиря.

3. В Інтернеті твори у виконанні Гмирі включені в найпрестижніші каталоги світу.

4. Протягом 1945—1982 рр. в колишньому СРСР (фірма «Мелодія», Москва) було випущено астрономічну кількість платівок із записами Б.Гмирі — 7 мільярдів примірників.

5. ЮНЕСКО в своєму Посланні від 11.09.2003 р. констатувало: „…Гмиря відомий як «Борис Великий» і його величний бас визнаний як унікальний феномен, що належить не лише Україні, а й світовій культурі в цілому. …Його філософські та епістолярні праці також становлять велику цінність для світової культури…“.

Г.Костельник,

священик Російської православної церкви, протопресвітер, до 1946 року - священик Української греко-католицької церкви. Богослов, проповідник; ідеолог возз'єднання українських уніатів з православними.

Роль Костельника в процесі ліквідації унії на Західній Україні і приєднання греко-католиків до православної церкви оцінюється вкрай неоднозначно. Це викликано насамперед складністю післявоєнної обстановки в Галичині, до 1945 остаточно увійшла до складу СРСР. Проблема унії набула яскраво виражений політичний характер, оскільки наявність в Радянському Союзі декількох мільйонів віруючих, об'єднаних в особливу церква, пов'язану з Ватиканом, уявлялося радянському лідеру Йосипу Сталіну вельми небажаним.

Радянський уряд і НКВС розглядало УГКЦ як центр націоналістичного руху на Західній Україні, що і було однією з головних, але не єдиною, причиною її ліквідації. [2] УГКЦ активно підтримувала рух УПА і ОУН у боротьбі за створення незалежної держави Україна, не тільки надаючи нічліг і лікування воїнам УПА в разі необхідності, але і надаючи значну фінансову підтримку. На думку керівництва НКВС ліквідацію УПА слід було проводити паралельно з ліквідацією УГКЦ, активістів учасників руху за незалежність України, до числа яких входили не тільки представники ОУН і УПА, а й інших українських партій, таких як УНДО, УРСП, клерикального об'єднання УНО («Української національної обнови») та ін

С. Параджанов,

 

вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно). У 1965-68 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески»[4]. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.

В 1971 повернувся у Київ. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени.

О. Кириченко,

український радянський партійний і державний діяч.

Народився 25 лютого 1908 року в селі Чорнобаївка (тепер Білозерського району Херсонської області). Українець.

З 1930 — член ВКП(б).

У 1936 закінчив Азово-Чорноморський інститут інженерів-механіків соціалістичного землеробства.

З 1938 працював в апараті ЦК КП(б)У.

З 1941 — секретар ЦК КП(б)У з промисловості.

Під час радянсько-німецької війни 1941-45 — член Військової Ради ряду фронтів, генерал-майор.

У 1944 — секретар ЦК КП(б)У по кадрах, 1945-49 — перший секретар Одеського обкому Комуністичної партії.

В 1949-53 — другий секретар ЦК КП(б)У.

Після усунення червневим пленумом ЦК КПУ з посади першого секретаря Л. Г. Мельникова, Кириченко став першим українцем, що очолив Компартію України. Під час перебування на посту керівника республіканської Комуністичної партії значно зріс відсоток українців серед членів КПУ (бл. 60% загального складу), розпочався короткий період політичної «відлиги», використаний для висунення національно-культурних домагань (ставилося питання про чистоту української мови, створення умов для розвитку національної науки, реабілітацію репресованих українських діячів культури та їхньої творчості, скасування цензури тощо).

У 1957 році Кириченка було відкликано до Москви і призначено на посаду секретаря ЦК КПРС.

З 1960 — перший секретар Ростовського обкому Компартії, пізніше — на господарській роботі.

П. Шелест,

 

партійний і державний діяч УРСР та СРСР. Перший секретар ЦК КП України (1963–1972). Батько Шелеста Віталія Петровича. З 1940 р. — на партійній роботі: секретар Харківського міського КП(б)У з питань оборонної промисловості.

Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. — завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заступник секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості.

1948–1954 — очолював заводи у Ленінграді і Києві. Під його керівництвом було налагоджене серійне виробництво літаків Ан-2 та Іл-8. 1954 — обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З цього ж року — член ЦК КП України.

З лютого 1957 — перший секретар Київського обкому КП України.

Після XX з'їзду КПРС в квітні-грудні 1956 року саме Шелест очолював Комісію Верховної Ради СРСР з реабілітації незаконно репресованих громадян на території Київської і Вінницької областей.

15 вересня 1961 року відбувся пленум Київського обкому КП України, на якому першим секретарем обкому обрано П.Шелеста.

Репутація здібного управлінця, міцного господарника, доброзичливі стосунки з першим секретарем ЦК КПУ М. Підгорним сприяли стрімкому кар'єрному зростанню першого секретаря Київського обкому КПУ Петра Шелеста. У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 — головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва. В 1965 Шелест особисто звернувся до ЦК КПРС із проханням «дати згоду на розгляд питання про посмертну реабілітацію у партійному відношенні» голови Раднаркому УСРР в 1934–1937, одного з лідерів партії боротьбистів Панаса Любченка. Учасники пленуму ЦК КПУ 2 липня 1963 одностайно підтримали пропозицію прибулого з Москви секретаря ЦК КПРС Миколи Підгорного про обрання на першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста.

З липня 1963 по 10 травня 1972 — перший секретар ЦК КП України. Своєю кар'єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова і М. Підгорного, хоча у 1964 року разом з М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова від влади (про що згодом шкодував).

З 18 липня1963 —до 1972 — член Президії Верховної Ради УРСР. Обрано як депутата від Харківсько-Червонозаводського виборчого округу.

Важлива роль П. Шелеста в усуненні М. Хрущова посилила його власні позиції у найвищому політичному керівництві країни.

У середині листопада 1964 його обрали на члена президії ЦК КПРС (в якості кандидата в члени президії ЦК КПРС Петро Шелест перебував лише 11 місяців з грудня 1963). Новий статус у партійній ієрархії, надавав ваги та значущості виступам Петра Шелеста на засіданнях президії (згодом політбюро) ЦК КПРС, дозволяв активно боронити економічні інтереси УРСР, встоювати за елементи культурної самобутності республіки, сміливо порушувати питання стосовно більшої незалежності республіканських структур у господарських питаннях.

1966 — введено до складу Політбюро ЦК КПРС.

1966–1972 — член Президії Верховної Ради СРСР і член Політбюро ЦК КП України.

 

Л. Мельников,

 

Леоні́д Гео́ргійович Ме́льников (*18 травня 1906, Дегтярівка Мглинського повіту Чернігівської губернії — †16 квітня 1981) — український радянський партійний діяч.

З 1920 працював на цукровому заводі. У 1924–1928 секретар волосного, районного комітетів комсомолу. У 1928 вступив до ВКП(б). У 1928–1930 служив у РСЧА.

З 1936 працював інженером на шахті, а наступного року переведений на партроботу. У 1937–1938 рр. — в Сталінському міськкомі, з 1938 — в Сталінському обкомі КП(б) України, секретар, 2-й секретар, потім відповідальний організатор Управління кадрів ЦК ВКП(б).

У 1941–1954, 1958–1962 і 1966–1981 депутат Верховної Ради СРСР. У 1942 призначений 1-им секретарем Карагандинського, з 1944 — Сталінського обкомів партії. З 1947 секретар, 2-ий секретар ЦК КП(б) України.

У 1949 Мельникова призначено 1-им секретарем ЦК Української компартії, найбільшої республіканської компартії СРСР. У 1950-54 рр. член Президії Верховної Ради СРСР. З жовт. 1952 член ЦК КПРС і член Президії ЦК.

Після смерті І. В. Сталіна опинився серед переможених, втратив свою посаду і був відправлений послом до Румунії. Водночас у березні 1953 М. перевели з членів до кандидатів у члени Президії ЦК, а у червні вивели з її складу.

У 1956 переведений з членів до кандидатів у члени ЦК КПРС, але у 1961 втратив і цю посаду. Пізніше повернувся до керівної роботі, але обіймав лише другорядні посади: міністр будівництва підприємств вугільної промисловості СРСР (квіт. 1955 — травень 1957), 1-й заступник (1957-58) і заступник (1958-61) голови Ради міністрів Казахської РСР, голова Держплану (1957-61) і Держгіртехнагляду (1961) Казахстану, голова Держгіртехнагляду РРФСР (1961-66), голова Державного комітету з нагляду над безпечним веденням робіт у в промисловості й з гірничого нагляду при Раді міністрів СРСР (з 1966).

 

В.Щербицький

Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (* 17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, нині Дніпропетровської області — †16 лютого 1990, Київ) — радянський партійний і державний діяч.

Від 1948 року на партійній роботі. Від 1955 року перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ, з 1957 року член Секретаріату ЦК КПУ; з травня 1972 року, після усунення Петра Шелеста перший секретар ЦК КПУ, одночасно з 1961 року — член ЦК КПРС і з 1971 року член Політбюро ЦК КПРС. З 1955 року депутат Верховної Ради УРСР, з 1958 — СРСР, З травня 1972 року член Президії обидвох Верховних Рад. В 1961–1963 та 1965–1972 роках — Голова Ради Міністрів.

З ім'ям Щербицького пов'язане посилення русифікації України (під приводом здійснення процесу «злиття націй»), суворе переслідування діячів українського дисиденства, яке призвело фактично до його розгрому; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди в Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою. Повністю підтримував політичний курс генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, не чинив опору обмеженню прав УРСР. Після приходу до влади М. Горбачова 1 березня 1985 р. не підтримав «перебудову». Щербицький дозволив будівництво на території республіки низки АЕС, в тому числі й Чорнобильської, у перші дні аварії на ЧАЕС намагався приховати трагедію. У період Щербицького 20 квітня 1978 р. було прийнято нову Конституцію УРСР.

 

М.Хрущов.

 

Хрущо́в Мики́та Сергі́йович (*3 (15) квітня 1894, Калинівка — † 11 вересня 1971) — перший секретар КПРС (1953–1964), Голова Ради Міністрів СРСР (1958–1964), Герой Радянського Союзу (1964), тричі Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961), генерал-лейтенант (1943).

З 1938 до 1949 (з перервою від березня до грудня 1947, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. Каганович). Хрущов очолював КП(б)У як перший секретар її ЦК, а в другій половині 1949 знову повернувся до Москви, де був секретарем ЦК ВКП(б) і першим секретарем Московського обласного комітету партії. По смерті Сталіна Хрущов став першим секретарем ЦК КПРС, а з березня 1958 зосередив у своїх руках партійне і державне керівництво, ставши головою Ради міністрів СРСР. У жовтні 1964 внаслідок внутрішнього перевороту в Політбюро ЦК КПРС Хрущов був позбавлений усіх посад й усунений від державного і партійного керівництва.

 

Г.Смотрицький

 

СМОТРИ́ЦКИЙ, Герасим Данилович (г. рожд. неизв. — октябрь 1594) — укр. и белорус. писатель, обществ.-культурный деятель. Первый ректор Острожской школы (с 1580). Автор предисловий к Острожской библии (1580—81), полемич. памфлета в двух частях «Ключ царства небесного» (ч. 1) и «Календарь римский новый» (ч. 2, Острог, 1587), в к-ром на ярком бытовом и историч. материале обличал религ. и экономич. насилие католицизма и польских властей над укр. и белорус. населением, выступал против закрепощения крестьянства. Памфлет написан на близком к народному укр. яз., местами ритмизован. В нем мн. пословиц и поговорок, часть к-рых сочинил сам С.

 

Г. Сковорода;

 

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (1722-1794) український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.Освіту

здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та

духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах

біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.

І. Вишенський;

Іван Вишенський-Касовський(*між 1545-50, Судова Вишня — †після 1620) — руський (український) письменник-полеміст.

Звертаючись до творчості І. Вишенського, можна знайти немало положень на користь наведених оцінок. Неординарний мислитель, як пізніше Г. Сковорода, він допускав ряд крайнощів в оцінці тих чи інших подій, хоча в цілому був послідовний в однозначності боротьби з католицизмом та уніатством, проти соціального і національного гноблення, рішучості обстоювання прав і свобод українського народу. Стосовно оцінки його творчості, то тут важко не погодитися з І. Франком, який писав: "Треба було надзвичайних обставин, щоб чоловікові невисокого роду було можливо пізнати тодішнє життя у всій різнорідності його явищ, та потім вирватися з нього і станути на такім високім становищі, з якого видно було ясно значення тих явищ, не зовсім ясне навіть для людей високопоставлених на драбині тодішнього суспільства. Треба було йому основно зректися того світу з усіма його повабами та спокусами, усією його моральною байдужістю або й гнилизною, щоб викреслити зі своєї душі такий могутній огонь, який горить в писаних словах Вишенського і не перестає й досі промовляти до нашого серця” [Франко І. Твори: В 20 т. — К., 1955. — Т. 16. — С. 418—419).

 

 

П. Орлик;

О́рлик Пили́п Степанович (* 11 (21) жовтня 1672[1], Косута, Ошмянський повіт, Віленське воєводство, тепер Вілейський район, Мінська область, Білорусь — † 24 травня 1742, Ясси, Молдавське князівство, нині Румунія) — український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710–1742), поет, публіцист. Представник шляхетського роду Орликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично — козацького суспільного договору.

1698–1700 — служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита у Києві, потім у Полтавському полку, а потім став старшим військовим канцеляристом і реєнтом Генеральної військової канцелярії Війська Запорізького.

З 1702 (за іншими джерелами — з 1706) року — генеральний писар і найдовіреніша особа Івана Мазепи.

1708 — взяв участь у виступі Івана Мазепи проти Петра I і перейшов на бік Карла XII.

27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував в Османську імперію.

За І.Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710 р. (через півроку по смерті І.Мазепи) П.Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва а також турецького султана і шведського короля.

Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський (близький родич Мазепи) та Дмитро Горленко (прилуцький полковник). Але цих людей на козацькій раді майже ніхто не підтримав. Сам Карл ХІІ спочатку прихильніше ставився до родича Мазепи Андрія Войнаровського, але потім підтримав Пилипа Орлика.

Д. Апостол;

Дани́ло Апо́стол (4 (14) грудня 1654[1] — 17 (29) січня 1734[1]) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1727—1734). Представник козацького роду Апостолів волоського походження. Син Павла Апостола. Народився на Полтавщині. Двічі займав посаду миргородського полковника (1682—1686, 1693—1727)[1]. Учасник азовсько-дніпровських походів 1695—1696 року, організованих Московією до османських володінь в Північному Причорномор'ї. 1696 року розбив на річці Ворсклі кримського хана Селіма І та прокримського гетьмана Петрика[1]. Брав участь в Північній війні 1700—1721 років проти Швеції. 1701 року призначений наказним гетьманом, водив козаків до Ліфляндії, відзначився у битві під Ераствером. 1704 року делегований Петром І на чолі 3-тисячного корпусу козаків на допомогу королю Речі Посполитої Августу II. 1705 року брав участь у битві під Варшавою, але через сварку із московським командуванням самовільно повернувся на Україну[1]. 28 жовтня 1708 року підтримав союз гетьмана Івана Мазепи з Карлом ХІІ проти Москви, але 21 листопада перейшов на бік царя Петра І[1]. Зберіг за собою полковницький уряд і маєтності. Командував козаками в ранзі наказного гетьмана в Прутському поході 1711 року та Перському поході 1722 року. Втратив око в боях під Дербентом. 1723 року був серед підписантів Коломацьких чолобитних до Петра І з проханням ліквідації Малоросійської колегії та відновлення козацьких прав і вольностей[1]. Через це 1724 року арештований за наказом царя і ув'язнений у Петропавлівській фортеці[1]. Звільнений після смерті Петра І, але рік пробув під вартою в Санкт-Петербурзі. 1 жовтня 1727 року обраний гетьманом на старшинській раді[1]. У відповідь на чолобитну російському царю Петру ІІ з проханням розширити автономію Війська Запорозького, отримав від нього «Рішительні пункти», що обмежували козацьке самоврядування. Керував країною під наглядом російського резидента[1]. Провів адміністративну, судову і земельну реформи. Помер 1734 року у Великих Сорочинцях. Похований у збудованій ним Спасо-Преображенській церкві.

К. Острозький.

Костя́нтин I Іва́нович Остро́зький (*1460 — †11 вересня 1530) — волинський князь (батько Острозького Костянтина-Василя), староста брацлавський, звенигородський і вінницький (з 1497 р.), великий гетьман литовський (1497—1500 рр., 1507—1530 рр.), маршалок волинський і староста луцький (з 1499 р.), каштелян віленський (1513—1522 рр.), каштелян троцький (1522—1530 рр.), світський глава православного населення. Правнук Федора Даниловича Острозького. Тесть Предслава Лянцкоронського.

Один із найвизначніших меценатів та власників землі того часу (входило 100 міст, 40 замків, 1300 сіл; іноземці називали його володіння «Країною князя Острозького», площа володінь перевищувала сучасну Тернопільську область[2]), перетворив Острог на осередок слов'янської культури.

Надав кошти для розбудови Межиріцького монастиря,[3] (зокрема, зведення мурованої Троїцької церкви в 1520-х рр.[4]) Острозького, Дубенського замків.

3 червня 1498 року як власник Дубного отримав від Литовського князя Олександра грамоту про надання Дубному статусу міста. 1507 р. король польський Сиґізмунд І Старий надав Дубному на прохання Костянтина Острозького магдебурзьке право.

1510 р. на місці укріпленого посаду будує нову фортецю в Полонному.

 

В.Каразін.

Кара́зін (Каразин) Васи́ль Наза́рович (* 30 січня (10 лютого) 1773, Кручик, тепер Харківська область — † 4 (16) листопада 1842, Миколаїв) — український вчений, винахідник, громадський діяч. Засновник першого у східній Україні Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного господарства. Праці з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин. Зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій державі.

З ініціативи Каразіна було засновано Харківський університет (1805) та створено Філотехнічне Товариство (1811—1818) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості в Україні. Каразін займався народними школами, жіночою освітою, державними архівами, науковими дослідженнями.

Неодноразово Василь Каразін активно виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією. Був прихильником перебудови державного устрою Росії на засадах конституційної монархії.

У 1820—1821 за критику існуючого суспільного ладу був ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку.

Найкращу оцінку практичній та науковій діяльності Василя Каразіна дав О. І. Герцен в своєму «Колоколі», де писав: " Невтомна діяльність Каразина і глибочезна, наукова освіта його були вражаючими: він був астрономом, хіміком, агрономом, статистиком… моторним чоловіком, який вносив у будь-яке питання зовсім новий погляд і цілком правильне домагання ".

М.Максимович.

Миха́йло Олекса́ндрович Максимо́вич (*3 (15) вересня 1804, хутір Тимківщина, тепер у складі села Богуславець — †10 (22) листопада 1873) — український вчений-енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.

Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Т.Шевченком, П.Гулаком-Артемовським, Є.Гребінкою, М.Костомаровим, М.Щепкіним, А.Міцкевичем та ін. визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.

Л. Курбас,

Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).

21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

Львівський академічний театр названо на честь Леся Курбаса[2]

Є. Патон,

 

Л. Ландау.

Лев Дави́дович Ланда́у (часто именуемый коллегами-физиками Дау[1]; 9 (22) января 1908, Баку — 1 апреля 1968, Москва) — советский физик-теоретик, основатель научной школы, академик АН СССР (избран в 1946). Лауреат Нобелевской премии по физике 1962 года.

Лауреат медали имени Макса Планка (1960), премии Фрица Лондона (1960), Ленинской (1962) и трёх Сталинских (Государственных) премий (1946, 1949, 1953), Герой Социалистического Труда (1954).

Иностранный член Лондонского королевского общества (1960), Национальной академии наук США (1960), Датской королевской академии наук (1951), Королевской академии наук Нидерландов (1956), Американской академии искусств и наук (1960), Французского физического общества и Лондонского физического общества.

Ландау создал многочисленную школу физиков-теоретиков

 

М. Амосов.

Мико́ла Миха́йлович Амо́сов (* 6 грудня 1913, Ольхово, сучасна Вологодська область, затоплено Рибінською ГЕС — † 12 грудня 2002, Київ) — український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії. У 2008 році він був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки Великі українці[1].

1952 — переїхав до України в Київ, де проживе 49 років. У березні 1953 захистив докторську дисертацію з медицини на тему «Резекції легень при туберкульозі». З 1958 року починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця. 1963 — Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана.

1962 — обраний членом-кореспондентом Академії медичних наук УРСР. В тому ж році отримав Ленінську премію, обраний депутатом Верховної Ради СРСР. З 1969 — академік Української Академії Наук.

 

П. Могила,

Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 31 грудня 1596 (10 січня 1597), Сучава — 1 (11) січня 1647, Київ) — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, а Київська православна митрополія відновила свою єдність з Римо-Католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші — рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів і розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою[1 3].

29 червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помісний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Але позитивних наслідків собор не дав.

Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівському соборі. Але найболючішого удару по його сподіваннях завдала смерть Іова Борецького. Звістку про смерть свого наставника Петро Могила отримав 16 січня 1631 року, повертаючись до Києва з освячення Ставропігійської церкви у Львові. Церкву було збудовано Львівським братством з немалими пожертвами Могили.

Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість та безнадію серед православних обох течій — тих, хто визнавав унію або виступав проти неї. Як писав тоді ректор Київської братської школи Касіян Сакович:

 

М. Леонтович

Леонто́вич Мико́ла Дми́трович (* 1 (13) грудня 1877, с. Монастирок, Немирівський район, Вінницька область — † 23 січня 1921, Марківка, Теплицький район, Вінницька область) — український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть».

У 1908–1918 рр. Леонтович працював в старовинному подільському місті Тульчині. Викладав співи у всіх класах Тульчинського єпархіального духовного училища. Був керівником училищного хору, який 2–3 рази в рік давав концерти української музики. На виступи приїздили гості з Вінниці, Кам’янця-Подільського, Києва, Одеси. У суботу та неділю хор співав у церкві — і тоді народу збиралося стільки, що заповнювали і сходи, і майдан перед храмом. Леонтовича обрали головою тульчинської «Просвіти». Читав лекції на політичні, економічні та літературні теми. У Тульчині подружився з двоюрідним братом відомого російського поета — Яковом Маяковським, який в училищі викладав словесність, історію, російську літературу.

 

З радістю сприйнявши українську революцію 1917–1920 рр., Леонтович з родиною переїхав до Києва. Тут узяв участь у створенні симфонічної капели ім.Лисенка, був активним членом гуртка музикантів, які мали намір організувати товариство для студіювання нової музики. Викладав хоровий спів на вечірніх диригентських курсах при Музично-драматичному інституті ім.Лисенка. Крім нього, на курсах працювали відомі педагоги і діячі музичної культури — Пилип Козицький, Василь Верховинець, Болеслав Яворський, Мар“яна Лисенко. Працював у Київській учительській семінарії, замінивши на посаді диригента Кирила Стеценка.

 

Ліна Костенко,

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році[1].

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Відмовилась від звання Героя України[2]. Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

 

Йосип Сліпий,

Йо́сип Сліпи́й (у світі Йо́сип Коберни́цький-Дичко́вський; *1892, Заздрість — †7 вересня 1984, Рим) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви, кардинал Римо-Католицької Церкви; з 1 листопада 1944 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 року Верховний Архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

1926 р. — член кураторії Українського національного музею у Львові, а 1931 заступник голови Українського католицького союзу.

За наукові заслуги і активність у розбудові культурно-національного і релігійного життя в 1930 р. його обрано дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.

З 1935 р. — соборовий крилошанин, митрат та архідиякон Львівської митрополичої капітули.

Відбув низку наукових подорожей по Західній Європі і до Святої Землі, брав активну участь в унійних конгресах у Велеграді, Празі й Пінську, організував унійний з'їзд у Львові 1936 року. Під час першої радянської окупації Західної України (22 грудня 1939 року) митрополит Андрей Шептицький, за згодою Папи Пія XII, висвятив таємно митрата Сліпого на єпископа з правом наступництва з титулом архієпископа Серрейського.

30 червня 1941 році Й. Сліпий підтримав Акт відновлення Української держави.

По смерті митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року він перебрав провід над Галицькою митрополією. Разом з іншими українськими католицькими владиками 11 квітня 1945 року був ув'язнений радянською владою і засуджений на 8 років важких робіт. Рік по тому, під тиском подібних репресій, було здійснено «самоліквідацію» Української греко-католицької церкви.

Відкидаючи постійні радянські пропозиції переходу на православ'я (зокрема пост митрополита Київського РПЦ), Сліпий був далі засуджений у 1953, 1957 і 1962 роках. Відбув разом 18 років заслання у таборах Сибіру та Мордовії, зокрема в Потьмі (табори: Дубравлаг).

 

 

Іван Дзюба,

Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (*26 липня 1931, с. Миколаївка Ольгінського (тепер — Волноваського району) Донецької області (тоді Сталінської)) — український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001).

Співголова Головної редакційної колеґії «Енциклопедії сучасної України».

Головний редактор журналу «Сучасність» (1990-ті рр.), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» та ін.

 

Павло Григоренко