Дуалізм вважає душу протилежною тілу самостійною субстанцією

Матеріалісти-метафізики зводили психічну діяльність до суто механічних та фізико-хімічних процесів.

В діалектичному матеріалізмі та науковій психології термін «душа» не використовується. По суті термін «психіка» заміщує термін «душа», виражаючи внутрішній духовний світ людини.

Психіка (від дав.-гр. ψυχή, «дихання, душа» та лат. префікс -ic) — система явищ суб'єктивного внутрішнього світу людини та тварин; букв., те що притаманне психеї, душевне, психічне. Штучне поняття застосоване в матеріалістичних вченнях на противагу ідеалістичному - душа; вживане лише в пострадянському просторі. Питання природи психіки є складовою основного питання філософії.
З точки зору матеріалізму, психіка - суб'єктивний відбиток об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини з ​зовнішнім середовищем. Функція головного мозку, його здатність відображати об'єктивну дійсність. Ленінська теорія відображення стала підґрунтям радянської психологічної науки. Однак, рівень сучасних знань дозволяє стверджувати лише про 1) локалізацію психічних явищ в головному мозку і 2) складний взаємозв'язок тілесного та психічного.
Ідеалістичні теорії стверджують існування психічного як самостійної сутності, що розгортається за власними законами та визначає розвиток свого матерільного носія — тілесного організму. Однак, ця точка зору, як на сьогоднішній рівень знань, є недоказовою.

Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення дійсності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), узагальнюючою формою відображення дійсності, у якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

 

60.Проблема свідомості в історії філософської думки.

Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються е їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно І місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитан­ня, у чому полягає сутність свідомості, як вона виникає, від чого залежать її можливості і т. ін. У наш час свідому діяльність людини вивчають фізіологія, медицина, психологія, кібернетика та деякі інші науки. Лише у XX ст. була видана низка праць, спрямованих на доведення того, що насправді не існує нічого такого, що можна було би назвати явищами мен­тальними або свідомістю. Досить поширеним було (і залишається ще й у наш час) тлумачення свідомості як особливої форми відображення дійсності. Якщо свідомість розглядають як відображення, то її позбавляють будь-якого онтолог­ічного статусу, тобто при цьому вважається, що вона не вносить у дійсність

Нічого принципово нового. Свідомість як форму відображення дійсності на­діляють здатністю лише відтворювати та перекомбіновуватн наявні форми буття. Слід визнати, то для деяких наук (біологія, психологія) теорія відоб­раження виявилась результативною.

 

61.Свідомість і самосвідомість

Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення дійсності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), узагальнюючою формою відображення дійсності, у якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

В філософії самосвідомість є усвідомленням самого себе, рефлексія свідомості відносно себе. Самосвідомість одночасно розуміється і як акт (дія) рефлексії усвідомлення себе і як результат такої рефлексії — знання себе. Самосвідомість є умовою того, що свідомість зберігає себе в часі — утримує себе як одна і теж свідомість. При цьому говорять про єдність самосвідомості. В свою чергу єдність самосвідомості є умовою всякої єдності у світі (див. Кант). В суто філософському значенні свідомість є завжди - вона не може ані початися, ані припинитися, оскільки в строго філософському значенні вона розуміється як сама умова констатації світу, як сам спосіб буття і даності світу. Відповідно цьому самосвідомість розуміється як єдність суб'єкта, що лежить в основі всякої свідомості..

62.Пізнання як предмет філософського аналізу.

Гносеология (теорія пізнання - від грецьких слів - «gnosis» - зна ние і «logos»-вчення) - цей розділ філософії, в якому вивчаються такі проблеми як природа і джерела пізнання, його можливості та межі, відносини знання і реальності, субєкта та обєкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, умови достовірності знання, критерії його істинності, форми та рівні пізнання і ряд інших проблем.

Починаючи з XVII в. вчення про пізнання почали розглядати як вихідну філософську дисципліну.Часто це називаютьепістемологічних поворотом, які відбувалися у філософії в епоху Нового часу.

Оскільки обєктом пізнання, «центром» всій гносеології є людина, то вона широко використовує дані філософської антропології, етики, культурології, соціології та інших наук про людину. При вивченні особистості пізнає субєкта теорія пізнання спирається на дані психології, фізіології, нейрофізіології, медицини. Великий і різноманітний матеріал для висновків узагальнюючих їй поставляють математика, кібернетика, природничі та гуманітарні науки в сукупності всіх своїх різноманітних дисциплін, історія філософії і науки та ін Опора теорії пізнання на ці сфери людської діяльності тим більше необхідна тому, що пізнавальний процес відбувається завжди в певному соціокультурному контексте7. Розширення предмета теорії пізнання йде одночасно з оновленням і збагаченням її методологічного арсеналу: гносеологічний аналіз та аргументація починають включати певним чином переосмислення результати та методи спеціальних наук про пізнання та свідомості, соціальних і культурологічних дисциплін.

63.Сутність пізнання в історії філософської думки.

Проблема пізнання, пізнаваності світу - одна з основних проблем філософії. Здавна вона була й залишається предметом посиленої уваги філософії (особливо з тих пір коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта і об'єкта, ідеального й матеріального).

Пізнання - це процес, в якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи та самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.

З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Воно ставало дедалі більш творчим, особливо наукове. Накопичувались знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.

 

64.Структура пізнавального процесу.

65.Форми і методи наукового пізнання.