Теорема «неможливості» Ерроу

 

Суть теореми «неможливості» Ерроу, наданої їм у опублікованій в 1951 р. докторської дисертації «Соціальний вибір та індивідуальні цінності» (Arrow, 1951), полягає в тому, що не існує можливість знайти демократичні правила для колективного вибору рішення щодо загального блага, грунтуючись на порядку переваг окремих індивідів. В основі докази теореми «неможливості» лежить «парадокс голосування», відкритий Кондорсе в 1785 р.

Кондорсе встановив, що якщо існує різний порядок уподобань у трьох індивідів, і вони приймають колективне рішення на основі правила простої більшості, то задовільне рішення демократичним шляхом не може бути знайдене. Воно може бути досягнуто або «диктаторські», або з допомогою маніпуляції.

Нехай є три індивіда (1, 2, 3) з перевагами А, В, С, які впорядковані наступним чином:

1. А > В > С

2. С > А > В

3. В > С > А

А, В і С є альтернативами, з яких здійснюється вибір. Альтернативи можуть стосуватися різних політичних ідеологій (капіталізм, соціалізм, комунізм), різних політичних програм (підвищити податки, знизити податки, залишити все як і раніше), різних кандидатів (Єльцин, Зюганов, Жириновський) і т.д. Якщо вибір здійснюється послідовно з пари альтернатив, то при порівнянні альтернатив А і В за більшістю голосів повинна перемогти альтернатива А, так як перший і другий індивід А воліють В. Якщо мова йде про альтернативи В і С, то виберуть альтернативу В. При порівнянні альтернатив С і А перевагою володіє альтернатива С. Так як групові переваги тут не є транзитивними, тобто відсутня умова, при якому, якщо А> В, а В> С, то А> С, отже груповий вибір відповідно до правила більшості зробити неможливо.

Загальні передумови теоретичного опису об'єднання переваг за допомогою голосування зводяться до наступного.

1. Індивіди знають свої переваги, і вони є фіксованими.

2. Вони знають і здатні оцінювати всі альтернативи.

3. Правила ігор відомі і зрозумілі усіма.

4. Кожен індивід є раціональним і не страждає від інформаційного перевантаження або від обчислювальних проблем при прийнятті рішення.

5. Можливо розглядати проблему соціального вибору в статичному контексті, тобто статична модель служить як розумного наближення до такого реальному процесу соціального ви бору, як голосування (див.: Shubik, 1982, р. 386).

Ерроу поряд з цим особливо виділяє такі передумови раціонального вибору, сукупність яких ніколи, на його думку, не може бути властива колективному вибору, тобто останній завжди буде або «диктаторським» (нав'язаним) або досягнуть за допомогою маніпуляції. До числа таких передумов відносяться: (1) транзитивність переваг, тобто, якщо А> В, а В> С, то А> С (див. цікаве зауваження з приводу цієї передумови Ерроу у Роберта Даля (Даль, 1992, с. 48 - 49)), (2) результативність виборів, тобто вибір можливий при будь-якому поєднанні переваг; (3) «незалежність не релевантна альтернатив», тобто можливість попарного порівняння наявних альтернатив безвідносно до інших альтернатив; (4) «позитивний зв'язок індивідуальних і соціальних цінностей», тобто переупорядочиваня одним індивідом своїх переваг на користь альтернативи X, коли ніхто інший не змінював своїх переваг, не повинно вести до зниження цієї альтернативи при колективному впорядкування; (5) оптимальність вибору, при якій він не повинен бути ні диктаторським, ні нав'язаним (маніпульованим). Під диктаторським він розуміє вибір, при якому приймається упорядкування одного індивіда незалежно від інших порядків переваг. Під нав'язаним розуміється вибір між двома альтернативами, незалежно від усіх можливих комбінацій індивідуальних порядків.

Теорема «неможливості» Ерроу, однак, має свої обмеження, пов'язані з покладеними в ній передумовами і з загальним висновком про неможливість колективної раціональності. По-перше, колективний вибір може залежати від порядку розглядаються пар переваг. По-друге, обмеженим вважається розгляд Ерроу переваг «в одному пакеті» при однолінійному їх розташуванні. По-третє, теорема не допускає інтервального виміру корисності переваг, отже, впливу не релевантна альтернатив. Рішення, отримані при використанні «дилеми в'язня» і теореми Неша, які грунтуються на інтервальних шкалах, показали інший результат. По-четверте, підкреслюється значення так званого стратегічного аспекту голосування, при якому важливе значення набуває знання про альтернативи інших авторів. По-п'яте, як вказує Даль, при подальшому обмеженні умов індивідуального вибору (наприклад, порядок уподобань повинен бути однопіковим) метод більшості приведе до рішень, які будуть одночасно транзитивними і не нав'язаними і не диктаторськими (Даль, 1992, с. 49; див також: Alker, 1964, р. 144-145; Shubik, 1982, р. 386-388; Stefansson, 1995, р. 433-438; Mihara, 1997, р. 257-276).

 

 

3.4. Принцип «медіанного виборця»

 

Принцип «медіанного виборця» є серцевиною просторової теорії голосування з одним виміром (spatial voting theory in one dimension). Три головні елементи даної теорії потрібно мати на увазі для аналізу політики: уподобання тих, хто голосує; альтернативні предмети голосування; правила, за якими здійснюється голосування (Stewart III, 2001, 15 - 16). Своїм корінням ця модель йде у дослідження Гарольда Хоутлінга, який аналізував вибір власниками місця для своїх магазинів недалеко один від одного і порівнював цей вибір з вибором політичної позиції республіканцями і демократами в США ближче до центру політичного спектру уподобань населення (Hotelling, 1929).

Вивчення результатів виборчих кампаній, а також голосувань у парламентах і комітетах, показує, що, як правило, уподобання виборців або приймають рішення групуються навколо центру. Однополюсні розподілу голосів поставили питання про умови угруповання. Теорія раціонального вибору запропонувала свою відповідь, пов'язавши його з позицією якогось «медіанного виборця». Як підкреслює Чарльз Стюарт, «результат голосування за принципом«медіанного виборця»є настільки важливим у політичній науці, що, якщо результат [голосування] не виражає медіанних переваг (за умови, що-проблема навряд чи може бути описана одним виміром), то в наявності серйозне утруднення для пояснення. Навіть коли результати дійсно не відповідають чітко медіанним перевагам - а вони рідко, але трапляються - ми можемо використовувати логіку просторової моделі голоження для аналізу причини відхилення політики від медіанних переваг. Отже, медіанний результат голосування часто є стартовим пунктом для багатьох видів політичного аналізу»(Stewart III, 2001, 14). Модель припускає, що індивіди голосують стратегічно, тобто вибирають максимально вигідну позицію за даних умов. У ній переваги індивідів розташовуються на якомусь континуумі, що включає крайні точки переваг, як правило, для політики - це «вкрай ліві» і «вкрай праві». Кожен виборець представлений якоїсь функцією переваги, що досягає максимуму у певній «ідеальної точці», до якої він і буде прагнути. Ця точка фіксує те перевагу, що індивід розглядає в якості найкращого для себе. Модель передбачає, що на порядку стоїть одне питання, який і буде виступати точкою, яка відступає від деякої позиції статус-кво. «Медіана виборцем» відповідно буде той, хто займе місце між точками, розділивши всіх голосуючих на дві рівні групи. Суть принципу «медіанного виборця» полягає в наступному: «При однакових умовах, в яких проводиться медіанний результат голосування, якщо комітету або електорату надається вибір між двома альтернативами, і дійові особи мають симетричні криві корисності, то той, хто ближче до медіа голосуючому, буде мати пріоритет»(ibid, 22).

Припустимо, що вирішується питання, позначений точкою А ', яка відстоїть на деякій відстані від статус-кво, позначеному точкою А. Отже, «медіанний виборець» займе позицію М. Уявімо це розподіл на схемі 1.

Схема 1

«Медіанний виборець»

А М А’ Б

Від статус-кво може відрізнятися будь-яка запропонована альтернатива. Переможець встановлює новий статус-кво і так до тих пір, поки всі пропозиції не вичерпаються. У цілому, за наявності одного питання «ідеальним пунктом» рішення завжди буде позиція «медіанного виборця». Саме вона визначає стабільність альтернативи. Альтернатива, близька до позиції «медіанного виборця» перемагає.

Дана модель передбачає, що при наявності індивіда (або комітету, організації), який володіє монопольним правом на визначення питань у порядку денному голосування («установник», або «setter»), можлива ситуація, коли позиція «медіанного виборця» буде переможена. Нехай «установник» вважає за краще політику, відображену точкою Б. Тоді весь масив голосів у просторі А-А 'буде направлений проти позиції Б. Для того щоб перемогти «установник» вибере найближчу до своєї позиції точку з простору А-А', якої в даному випадку буде точка А '. У даному випадку «установник», що володіє монопольним правом на порядок денний, не включить позицію «медіанного виборця» до числа обговорюваних питань. Включення в модель «установника» виразилося так само в парадоксі: чим гірше статус-кво для «медіанного виборця», тим більше результат рішення, нав'язаного «монтажником», буде відрізнятися від його крайній позиції (Weingast, 1996, р. 171).

У порівняльних політичних дослідженнях цей принцип використовується досить часто. Так, при аналізі формування та діяльності урядів в різних країнах, де уряд залежить від парламенту і формується на основі його політичної конфігурації використовується принцип «медіанного законодавця». Партійні коаліції обов'язково включають партії, які чітко виражають медіанні позиції на шкалі «ліві-праві». У цьому відношенні країни різняться за ступенем вираженості подібних коаліцій у політичній практиці (див. табл. 1).

Таблиця 1

 

Відсоток урядів, контрольованих «медіанним законодавцем»

 

Країна	Модель 1	Модель 2
Австралія	42,1	43,8
Австрія	53,8	61,5
Бельгія	42,9	33,3
Канада
Данія	23,8	29,4
Фінляндія	53,8
Франція	14,3	18,2
Німеччина	45,5	71,4
Великобританія	41,7	45,5
Ірландія	28,6
Італія	18,2
Нідерланди	64,3	57,1
Нова Зеландія	35,7	28,6
Норвегія	42,9
Швеція	78,6	81,8
Швейцарія

 

Джерело: Pennings P., Keman H., Kleinnijenhuis J. 1999. Р. 272.

 

Дана таблиця складена на основі аналізу формування урядів у шістнадцяти країнах Організації європейського співробітництва та розвитку за 1945 - 1990 рр.. Моделі 1 і 2 розрізняються шкалами, які використані для аналізу положення «медіанного законодавця». "О" позначає, що партія, яка контролює «медіанного законодавця»не взяла участь у формуванні уряду, а «100» - брала участь у всіх випадках. Результати, представлені в таблиці, свідчать про відмінності між країнами за критерієм впливу партій, що виражають медіанні позиції. Найбільш сильний вплив таких партій в Швейцарії і в Швеції, а от у Франції, Італії це вплив незначний. З таблиці також видно, що «медіанний законодавець» не контролює уряд в більшості випадків, а отже, є інші чинники, що визначають конфігурацію уряду в різних країнах..

 

 

Формування коаліцій

 

Теорія коаліцій та коаліційного об'єднання політичних сил є однією з найбільш розроблених областей політичної науки, пов'язаних з теорією раціонального вибору. Найбільш часто її використовують дослідники-компаративісти, підтверджуючи чи спростовуючи формальні моделі створення коаліцій (див.: Groeimings, Kelley, Leiserson, 1970; De Swaan, 1973; Taylor, Laver, 1973; Lijphart, 1984; Taylor, 1995). Природно, що ці моделі успішно можуть застосовуватися до тих політичних систем, де парламент формується з представників багатьох партій, кожна з яких поодинці не здатна сформувати уряд і проводити політичні рішення через процес голосування. Моделі формування коаліцій відрізняються від моделей голосування, побудованих на теорії простих ігор. Тут мова йде про об'єднання голосів, а отже, про кооперативні іграх. Застосування теорії ігор до проблем, які мають угоди і формування коаліцій, породжують два роди моделей: статичні і динамічні. Перші схильні бути економними і не включати додаткові змінні, пов'язані з інституційними чи суб'єктивними факторами. Другі є здебільшого описовими і поведінковими (Shubik, 1984, р. 390). У цілому наявні моделі формування коаліцій можна розбити на дві групи так само на підставі того, використовується в них або не використовується така мінлива, як розміщення політичних сил, що утворюють коаліцію, за шкалою «праві-ліві». Перша група моделей грунтується на кількісних ознаках коаліції (Riker, 1962, р. 32 - 46), друга включає в розгляд близькість політичних позицій учасників коаліцій (Axelrod, 1970; Cross, 1969).

Розглянемо деякі моделі та їх застосування в порівняльних дослідженнях. В якості конкретного прикладу застосування різних моделей формування коаліцій візьмемо розподіл місць між партіями в парламенті Ісландії на основі результатів виборів в квітні 1983 р. (див. табл. 2). Цей приклад зручний з низки міркувань: невеликий парламент (60 депутатів), достатня кількість партій (шість), зручне для підрахунку розподіл місць, відомі результати формування коаліції (які дозволять на основі аналізу одного випадку сказати про застосовності тієї чи іншої моделі формування коаліцій). Партії в даній таблиці розбраті влені відповідно до їх політичними уподобаннями за шкалою «ліві-праві», враховуючи ту обставину, що роль партії центру прагне виконувати Прогресивна партія. Кожна партія позначена буквою, відповідно також буквами позначаються можливі коаліції при застосуванні до даного розподілу місць у парламенті різних моделей. В кінці даного розділу ми скажемо про реально сформованої коаліції партій у парламенті Ісландії.

 

Таблиця 2

Гіпотетичні коаліції партій у парламенті Ісландії (вибори 1983 р.) *

 

Партії:	А	Б	В	Г	Д	Е	Всього:
	Ліві -------------------------------------------- Праві
Місця в парламенті:
Моделі:
«Мінімальна перемагає коаліція»	АВГД АБЕ БВЕ БВГД АБГД ГЕ ДЕ
«Мінімальна величина»	АВГД
«Теорема угоди»	ГЕ ДЕ ДЕ ДЕ
«Мінімальний простір»	ДЕ ДЕ
«Мінімальні пов'язані коаліції»		БВГД		ДЕ

 

А = Союз соціал-демократів

Б = Соціал-демократична партія

В = Жіночий союз

Г = Народний союз

Д = Прогресивна партія

Е = Незалежна партія

 

* Дані про кількість місць, отриманих партіями, взяті з: Leonard, Natkiel, 1986. P. 66.

 

Модель «мінімальної перемагаючої коаліції» Райкера. В основі цієї моделі лежить розроблений Вільямом Райкером «принцип величини» коаліції. «Кооперативні рішення з n-персонами, - пише Райкер, - стосуються розподілу виграшу від формування коаліції серед її членів, тоді як принцип величини стосується числа членів чи ваг членів перемогла коаліції. У політичних ситуаціях, аналогічних ігор з n-персонами і з постійною сумою, учасники з ясною та повною інформацією - так стверджує принцип - формують мінімальні перемагають коаліції, тобто коаліції настільки великі, щоб вони були достатніми для перемоги і не більше того»(Riker, 1992, р. 218). Райкер змінює передумову формування коаліцій, запропоновану Даунс (Downs, 1957): політичні партії намагаються максимізувати більшість. Замість цього він стверджує, що партії при формуванні коаліцій не прагнуть платити за голоси більше, ніж це потрібно для перемоги. Таким чином, прагнення максимізувати свою владу обмежується цілком прагматичним обставиною: можна перемогти з меншими витратами при коаліційному розподілі здобичі, яку в даному випадку може виступати розподіл місць в уряді або заняття ключових постів у парламенті та його комісіях і комітетах. Зрозуміло й те, що чим більше за розміром коаліція, тим менша частка влади припадає на кожного його учасника, будь то індивід чи партія. Передумова «ясної та повної інформації» так Ж з'являється не випадково. Райкер стверджує, що чим менш ясна і менш повна інформація є у потенційних учасників коаліції, тим більше будуть прагнути вони до нарощування розміру перемагаючої коаліції. Показником «мінімальної перемагаючої коаліції» є те, що при виході з неї будь-якої однієї партії вона втрачає характер перемагаючої.

У випадку з розподілом місць в Ісландії дана модель може бути використана для прогнозу про можливість формування п'яти мінімально виграшних коаліцій при тому, що в розрахунок не беруться їх політичні позиції. Щоб мінімально виграшна коаліція могла бути сформована вона повинна включати більш ніж 30 депутатів, якщо взяти до уваги, що більшість рішень приймається простою більшістю голосів. Вважаємо також, що всі партії зацікавлені у вступі в урядову коаліцію. Такими можливими коаліціями могли б стати коаліція партій АВГД - 31 місце, АБЄА - 33 місця, БВЕ - 32 місця, БВГД - 33 місця, АБГД - 34 місця, ГИ - 33 місця, ДЕ - 37 місць. Всі коаліції мають можливість приймати рішення і не потребують додаткових учасників.

Ясно, що використання моделі «мінімально перемагає коаліції» дозволяє зробити прогноз щодо майбутнього розподілу сил у парламенті, однак не дає чіткої відповіді на питання, яка ж з «мінімально перемагають коаліцій» є найбільш реальною. Всі можливі коаліції, якщо брати основні передумови моделі, мають рівні шанси.

Модель «мінімальної величини коаліції». Дана модель намагається відповісти на поставлене вище питання про реальність коаліцій, але так само без урахування політичних відмінностей (Lijphart, 1984, р. 49). Тут використовується додатковий критерій для оцінки раціональності сформованих коаліцій, який включає ставлення учасників коаліцій до поділу влади між собою. У цьому випадку кожен буде прагнути сформувати коаліцію з мінімальною кількістю учасників, для того щоб максимізувати владу всередині коаліції. Партія Д, яка є учасницею чотирьох можливих коаліцій, звичайно, обере ту, в якій її 14 місць будуть більш значущі. Якщо визначити цю значимість через частку її місць у парламентській підтримці уряду або рішення, то дана партія вибере коаліцію АВГД з 45% її впливу, а не БВГД, де цей відсоток становитиме 42. Партія Г теж обере коаліцію АВГД з 32% значущості, а не найближчі за кількістю учасників БВГД і ГИ з 30%. Таким же чином надійдуть партії А і В. Таким чином, з усіх коаліцій згідно з моделлю «мінімальної величини коаліції» можливий лише один варіант - АВГД, де кількість учасників коаліції одно 31.

«Теорема угоди». У політичній науці механізм торгової угоди між політичними учасниками використовується при аналізі партійної політики і міжнародних переговорів (див.: Shubik, 1982, р. 391 - 392). Лейпхарт приводить її в якості однієї з основних моделей коаліційної політики (Lijphart, 1984, р. 49-50). Однією з перших робіт, в якій використовувався принцип угоди, була робота Майкла Лейзерсон, присвячена коаліціям в японському парламенті (див.: Groennings, Kelley, Leiserson, 1970). У даній моделі головним є не кількість учасників коаліції (хоча воно має бути «перемагає»), а кількість партій, які укладають альянс. Це пов'язано з необхідністю скорочення витрат на формування та підтримку коаліцій, тому що при великому числі партій важче домовитися про угоду, важче отримати повну інформацію, складніше вести переговори. Коаліція з мінімальним числом партій більш маневренна і більш стійка. Ці прості міркування дозволяють говорити, що з усього набору «мінімально виграшних коаліцій», мабуть, будуть обрані найбільш «дешеві» коаліції. Такими в нашому випадку є коаліції ГИ і ДЕ.

Дві наступні моделі використовують не тільки критерій розміру коаліцій, а й розміщення їх учасників на політичній шкалою «праві-ліві». Ясно, що характер коаліції визначається найчастіше швидше політичними пристрастями і близькістю програм партій, які в свою чергу полегшують формування коаліцій, тобто роблять їх і більш «дешевими» і більш стійкими, що відповідає критерію раціональності.

Модель «мінімального простору». Дана модель названа так тому, що критерієм, що визначає можливість формування коаліцій, виступає близькість партій за шкалою «праві - ліві». Як емпіричний показника береться простір, що розділяє партії на відповідній шкалі. Ті партії будуть прагнути до коаліції, число поділяють просторів яких є мінімальним. Якщо ми звернемося до табл. 2, то загальна кількість просторів тут - 5. Коаліція АВГД характеризується чотирма розділяють просторами, АБЄА - п'ятьма, БВЕ - чотирма, БВГД - трьома, АБГД - чотирма, ГИ - двома і ДЕ - одним. Ясно, що з усіх можливих коаліцій у відповідності до критерію «мінімального простору» підходить коаліція ДЕ з одним розділяє простором. Простота рішення, тим не менш, може викликати питання. Один з них стосується одновимірного розподілу партій, тоді як насправді вимірювань значно більше. Застосування цієї моделі також не може, якщо не вдається досить точно розподілити партії на відповідній шкалі. Більш менш зрозумілим є розподіл партій на загальні групи «лівих» і «правих», складнощі починаються при вимірі ступеня

цієї якості і взаємозв'язку партій з центром політичного спектру. Проте ці складності не применшують евристичної значимості представленої моделі.

Модель «мінімальної пов'язаної коаліції». Вона також доповнює кількісні критерії якісними. Розроблено ця модель Робертом Аксельродом (Axelrod, 1970, 1984), використовувалася з невеликою модифікацією Абрамом Де Сваном («теорія політичної дистанції») (De Swaan, 1973). І тут використовується однолінійна шкала, що розміщує потенційних учасників коаліції «зліва направо». Але на відміну від моделі "мінімальної простору» приймається допущення, що партії будуть прагнути створити коаліцію з найближчими сусідами за шкалою, не «перестрибуючи» через розділяють простору. Якщо будь-яка партія потрапляє між можливими партнерами по коаліції, то є велика ймовірність, що вона буде прийнята в неї, навіть якщо «принцип величини» коаліції Райкера не буде дотриманий. Це не означає прийняття зайвих партій. Коаліція буде прагнути до мінімуму членів, необхідних для перемоги, але при цьому враховувати безпосередній зв'язок партій між собою. У наведеному прикладі такими «мінімально пов'язаними коаліціями» опиняться БВГД і ДЕ.

Якщо звернутися до аналізу таблиці 2, то відразу ж стане помітним відмінність прогнозів, складених із застосуванням моделей формування коаліцій. Обмеження числа варіантів у всіх прогнозах, за винятком моделі «мінімально перемагає коаліції» все ж таки дає можливість припустити, що варіант коаліції ДЕ є найбільш підтвердженим теоретичними критеріями. І дійсно, в 1983 р. створена в Ісландії урядова коаліція складалася з Прогресивної партії і Незалежної партії, що відносяться до право-центристської політичному спектру. У нашому прикладі це були партії Д і Е. У політичній науці виникав вже питання про ступінь достовірності моделей формування коаліцій, тобто ступеня їх реалістичності. Проведені порівняльні дослідження коаліцій у різних країнах показали велику передбачену силу (1) у моделей «мінімальної пов'язаної коаліції», «мінімального простору» і «мінімальної перемагаючої коаліції» (у порядку зростання значущості) (див.: De Swaan, 1973, p. 147 - 158), (2) у моделей «мінімальної пов'язаної коаліції», «мінімальної перемагаючої коаліції» і «мінімального простору» (див.: Taylor, Laver, 1973, p. 222 - 227). Всі ці моделі, проте, так чи інакше відштовхуються від моделі «мінімальної перемагаючої коаліції» Райкера. «Принцип величини» виявився працюючим, хоча і не без критичного до нього ставлення. Сам Вільям Райкер в зв'язку з цим казав: «Мене завжди дивувало, що так багато людей вважали, ніби принцип міг фактично завжди точно передбачити величину коаліції. Принцип проистекал з дуже ред кою моделі, яка вимагає постійної суми умов, яка умисне виключає ідеологію і традицію, яка обмежує тривалі угоди і яка особливим чином допускає ясну і повну інформацію, рідко виявляємо в реальному світі. Таким чином, хтось вважав, що природні коаліції тільки приблизно відповідають цій моделі. Замість цього, корисність моделі полягає в JOM, що вона показує значущі кордону формування коаліцій, а не в тому, що вона пророкує величину кожної природної коаліції. Дійсно, чудовий факт для мене полягає в тому, що цей простий принцип часто виявляється до тнього, щоб пояснити коаліції, замість включення до розгляду багатьох інших міркувань»(Riker, 1992, р. 219). Наведемо дані Лейпхарта про загальної тривалості існування урядів (у%) за період 1945-1980 рр.., Сформованих на різній коаліційній основі: урядові кабінети мінімальної перемагаючої коаліції, понад розмірні кабінети та кабінети, засновані на партійному меншості (табл. 3).

 

Таблиця 3

Частка часу правління мінімально перемагають,понад розмірних і заснованих на меншості кабінетів в 21 демократії, 1945-1980 *

 

	Вивірені відсотки	Не Вивірені відсотки
Мінімально перемагаючи коаліції (%)	Сверхразмер­ные кабинеты (%)	Мінімально перемагаючи кабінети (%)	Сверхразмерніе кабінети (%)	Кабінети меншинств(%)
Нова Зеландія
Люксембург
Великобританія
Ірландія
Ісландія
Канада
Австрія
Австралія
Норвегія
Японія
Німеччина
Бельгія

 

Данія
Швеція
Фінляндія
Франція V
Італія
Нідерланды
Франція IV
Ізраїль
Швейцарія
Всі 21 режим

* Джерел о: Lijphart, 1984. Р. 61.

 

З таблиці видно, що 59% часу післявоєнного режиму управлялися кабінетами на основі мінімально перемагають коаліцій. Час, що залишився було розділено між сверхразмернимі кабінетами (25%) і кабінетами меншини (17%). У 12 країнах більшу частину часу займали мінімально перемагають кабінети, в 7 країнах переважали сверхразмерние кабінети, а у двох - Данія і Швеція - кабінети меншини правили більш ніж дві третини терміну. Які причини цього розмаїття? Лейпхарт говорить про наступні основні фактори: (1) модель демократії: Вестмінстерська модель пов'язана з мінімально перемагає коаліцією; консенсуальная модель пов'язана з сверхразмернимі коаліціями та кабінетами; (2) рівень плюралізму: в неплюралістіческом суспільстві більше умов для мінімально перемагають кабінетів, в полуплюралістіческіх сверхразмерних кабінетів, в плюралістичних - відсутня однозначна залежність (Lijphart, 1984, р. 62 - 66).

 

Розподіл і поділ влади

 

Методологія раціонального вибору активно використовується при дослідженні одного з ключових феноменів політики - влади. Істотним при цьому виступає питання про те, як влада ділиться між різними авторами, її здійснюють. Мартін Шубік відзначає парадоксальний за своїм характером початковий момент моделювання влади в теорії раціонального вибору. Він пише: «Парадоксальний аспект оціночних рішень полягає в тому, що вони переважно мотивовані інтересом справедливості і неупередженого розподілу. Взаємозв'язок між справедливим розподілом і владою встановлюється за умови розгляду того, як оцінюється точка, де угода відсутня між двома будь-якими коаліціями. По суті статус-кво, або точка, де відсутня угода, могла б бути визначена через владу тих, хто укладає угоди. Процедура справедливого поділу застосовується при використанні цієї детермінованою владою первісної точки як основи для врегулювання»(Shubik, 1982, р. 393). Наведемо дві моделі влади, використовувані при порівняльному дослідженні державних інститутів: розподілу і поділу влади.

Модель розподілу влади застосовується для оцінки того, яким обсягом влади мають різні автори, що взаємодіють при прийнятті політичних рішень. В якості таких діючих агентів можуть виступати депутати парламентів, органи державної влади - парламент і уряд, взаємодіючі коаліційні групи і т.д. При цьому мова йде не стільки про характер розподілу влади, скільки про обсяг влади, який підраховується за допомогою спеціально сконструйованих індексів розподілу влади. Звернемося до першого досвіду конструювання подібного індексу (Shapley, Shubik, 1954). Індекс Шаплен був сконструйований для апріорної оцінки розподілу влади між різними структурами та особами, що приймають рішення. Автори публікації виходять з простої передумови, що розподіл влади в будь-якій системі при голосуванні за проектом рішення визначається тим, хто в перемагаючої коаліції виявився центральним, або вирішальним для перемоги. «Наше визначення влади індивідуального члена, - пишуть вони, - покладається на можливість, яку він має по відношенню до успіху перемагаючої коаліції» (ibid, р. 787). Схема подальших міркувань включає опис деякого гіпотетичного процесу голосування щодо проекту рішення. Нехай є група індивідів, які бажають голосувати за деякий законопроект. Вони голосують по порядку. Як тільки більшість проголосувала за нього, він оголошується прийнятим. При цьому, голосує по даному законопроекту останнім, голос якого і з'явився центральним для прийняття рішення, приймається в якості вирішального вибір. Хай порядок голосування буде випадковим. Тоді можна підрахувати частоту, з якою індивідуум належить до групи, чиї голоси визначили перемогу, а також визначити, як часто він є центральним голосуючим (pivotal voter). Це останнє число і приймається в якості індексу розподілу влади. Цей індекс вимірює кількість разів, коли дія індивіда дійсно змінює положення справ. Простим умовою цієї формальної схеми є передумова про рівність числа голосів, яким володіє кожен індивід, тобто кожен буде наділений n-ой часткою влади, якщо n - число учасників голосування.

Сам індекс, незважаючи на досить просту вихідну схему міркувань, математично виражається досить складною формулою. Але як приклад автори наводять результати оцінки розподілу влади між Сенатом, Палатою представників і Президентом у США, який дозволяє побачити «роботу» цього індексу. Наведемо його тут (ibid, p. 789). Усі три зазначені вище структури впливають на долю законопроекту. Для проходження законопроекту потрібна більшість в обох палатах Конгресу і згода Президента або дві третини більшості в обох па латах без президента (норма для подолання вето). При е! Му допускається будь-яка можлива послідовність голосування. Для кожної палати і Президента у випадку трьох учасників голосування можна вказати три відносних центральних голосуючих - по одному в кожній палаті і Президент. У разі подолання вето Президента таких голосуючих є два - по одному в кожній палаті. Один з цих п'яти індивідів буде центральним голосуючим у кінцевому підсумку для всієї процедури голосування. Наприклад, якщо Президент «голосує» після двох центральних голосують у першому випадку, але до одного або двох у випадку з правом вето, тоді він є в кінцевому підсумку вирішальним у процесі прийняття законопроекту. Частота цього випадку, якщо розглядаються всі можливі порядки (за умови, що в процес включені 533 індивіда - члени Конгресу і Президент), складає приблизно 1 / 6. Це і є владний індекс Президента. Для Палати представників і Сенату в цілому ця цифра становить приблизно 5 / 12. Отже, співвідношення індексів влади Президента, Палати представників і Сенату виразиться в пропорції 2:5:5. Якщо індекс розподілу влади використовувати для одного представника Палати, одного сенатора і Президента, то пропорція прийме такий вигляд - 2:9: 350, тобто у Президента в 175 разів більше влади, ніж у одного члена Палати представників, і в 39 разів більше, ніж у від ділового сенатора.

У практиці дослідження використовуються і інші індекси розподілу влади (див., наприклад, індекс Банзафа: Banzhaf, 1965). У порівняльній політології індекси розподілу влади використовувалися для аналізу прийняття законів у Німеччині та США (Konig, Brauninger, 1996), в європейських країнах (Johnston, 1977; Kitschelt, 1989).

Друга модель поділу влади розроблена для аналізу державних інститутів, які взаємодіють на основі принципу поділу влади. В її основі лежить ідея про те, що в системі державної влади, що складається із законодавчих, виконавчих, судових і бюрократичних структур, існує структура, що надає вирішальний вплив на політичний порядок, що стосується законодавства, політичної стратегії. Ця модель добре розроблена для дослідження взаємодії влади в США, хоча використовується і для інших країн (Weingast, 1996).

У взаємодії законодавчої (Конгрес), виконавчої (Президент) і судової влади суд і парламент мають перевагу перед Президентом в інтерпретації прийнятих законів та зміну їх використання. Звідси, юридична влада є вирішальною. Раціональна модель підкреслює взаємодію між судом та іншими гілками влади. В якості передумови стверджується, що законодавчий процес і судовий процес є перехресними і взаємними: не тільки суди можуть переінтерпретіровать закони, але і законодавча гілка влади може реагувати на судові рішення. Вайнгаст підкреслює, що ця модель, по-перше, показує, як потенційні юридичні правила з міняють вибір офіційно обраних у владу людей з приводу законодавства, по-друге, показує, як перспектива законодавства, спростовуючи судові рішення, має пряме і примусове вплив на ці рішення (ibid, p. 173).

Розташуємо законодавчу (3), виконавчу (І) і судову (С) влади на певному континуумі, і визначимо, що законодавство (Ю) приймається за допомогою торгу між виконавчою та законодавчою гілками влади (див. схему 2)

 

Схема 2

Поділ влади

 

З Ю И С

Якщо суд розглядається в якості органу, співвідносить законодавство з політикою, то його вибір виявляється вирішальним і необмеженим, тому що інтерпретація законів здійснюється в точці С. При розгляді суду в якості співучасника законодавчого процесу виникає інша ситуація. Припустимо, що законодавство розташовується в точці Ю, суди мають можливість вибирати інтерпретацію, законодавчий і виконавчий (Президент) органи мають можливість спростувати судову інтерпретацію законодавства. За цих передумовах суд не буде прагнути внести поправки, керуючись своєю позицією С, тому що це рішення може бути змінено 3 та І одночасно. Ясно, що суд спробує схилитися до позиції І, в такому випадку президент не буде брати участь в процесі спростування дій суду. Найкраща позиція для суду виникає в умовах «розділеного правління», найгірша, коли обидві гілки влади ідеологічно єдині.

 

 

3.7. Теорія політики, заснована на принципі «центрального голосуючого»

 

Теорія політики, заснована на принципі «центрального голосуючого» (the theory of pivotal politics), використовується для дослідження взаємодії виконавчої і законодавчої влади при прийнятті законів, що змінюють політичний курс уряду. Вона розроблена на основі вивчення американської системи формування законодавчої бази політики. Два основних факту законодавчого процесу в США послужили підставою для створення цієї теорії. Один з них носить назву «замкнута мережева розв'язка» (gridlock), взятого з опису ситуації на автомобільних до рогах в Нью-Йорку, коли автомобільний рух стопориться через забиті автомобілями транспортних розв'язок. Стосовно до політики це означає, що президент і більшість у парламенті не здатні прийняти важливий закон, незважаючи на те, що вони хочуть змінити статус-кво. Другий факт законодавчої життя пов'язаний з тим, що при прийнятті законів виявляється недостатньо просто вигравати коаліції і більшості, що складається з прихильників однієї партії. Як правило, закон приймається значно більшим відсотком голосів, ніж 50 плюс один, а також при майже рівному участю республіканців і демократів. Дана теорія намагається пояснити, яким чином у процесі прийняття законодавчих актів виникають тупикові ситуації, як вони вирішуються в процесі формування коаліцій для прийняття рішень, яку роль відіграють у цьому процесі всі діючі особи законодавчого процесу - президент, члени Палати представників і сенатори. Як пише Кейт Кребіл, «є потреба у розробці нової теорії прийняття законів у Сполучених Штатах. Теорія повинна передбачити, що «замкнута мережева розв'язка» трапляється часто, але не завжди, і вона повинна визначити перевіряються умови, при яких дана ситуація долається. Теорія повинна передбачити регулярне формування двосторонніх коаліцій з більшою величиною, ніж проста більшість, і вона повинна передбачити перевіряються умови, при яких величина коаліції зростає або скорочується відповідно до основними очікуваннями. Останнє, але не по важливості: теорія повинна виявити і прояснити істотні кордону, з якими стикаються законодавці в демократичному суспільстві»(Krehbiel, 1998, р. 19).

У найзагальнішому вигляді теорія політики, заснована на принципі «центрального голосуючого», будується з урахуванням таких основних передумов (ibid, p. 20 - 24).

По-перше, колективний вибір здійснюється в процесі положення за пропозиціями або політичних питань, які можна розмістити у певному лінійної послідовності: ліберальна політика ліворуч, помірна політика в центрі, консервативна політика справа. Політичний простір тут розглядається як одномірне. При цьому виділяється на континуумі деяка точка, яка виражає статус-кво, тобто існуюче до прийняття нового рішення становище.

По-друге, процес прийняття законів розглядається в якості гри, де гравцями є президент і законодавці в однопалатному парламенті. Кожен учасник гри має свої переваги, і для кожного можна визначити деяку ідеальну крапку в політичному просторі, яка виражає найбільшу корисність для гравця. Функція корисності розглядається як симетрична, тобто всі переваги, що відрізняються від ідеальної точки праворуч і ліворуч мають однаково меншу значимість.

По-третє, до уваги беруться встановлені для прийняття законів правила голосування. Для США беруться правила, пов'язані з двома процедурами, які вимагають кваліфікованої більшості: вето президента (долається двома третинами голосів представників лий Палати) і процедура обструкціонізму в Сенаті - право сенаторів на проведення розширених дебатів і три п'ятих голосів сінаторів для їх завершення.

По-четверте, теоретична модель враховує положення медіанного голосуючого, а також двох учасників гри серед представників Палати і Сенату, які мають однаковий статус з іншими законодавцями, але в грі є центральними при голосуванні з подолання вето президента (вето центровий в Палаті представників) і при голосуванні з питання завершення дебатів у Сенаті (центровий по обструкціонізму в Сенаті). Тут також враховується і місце президента на шкалі ліберали-консерватори, тому що від цього залежить стан центральних голосуючих у Палаті і в Се нате.

По-п'яте, учасники гри прагнуть до максимізації своєї корисності. Вони знають правила гри, переваги інших учасників, хто є «центровим» при тому чи іншому голосуванні, формують оптимальні стратегії голосування. У результаті взаємодії приймається закон, який відповідно до моделі можна вважати точкою досягнутої рівноваги.

Хоча дана теорія розроблена на основі досвіду роботи законодавців у США, однак метод дослідження і запропоновані моделі можуть бути використані для порівняльної! політології. Включення теорії «півотальной політики» в порівняльні дослідження дозволить перевірити ряд висновків і розвинути її на основі досвіду законодавчого процесу в інших демократичних країнах.

 

Теорія ігор

 

Вище вже описувалося значення теорії ігор для розуміння політики. Тут же зазначимо таке. У теорії ігор приймаються допущення раціональної поведінки, і пояснення політичних дій різних авторів (індивідуальних і колективних) будується на основі деяких моделей, в яких передбачається, що всі учасники гри будуть діяти оптимально, тобто домагатися виграшу. Всі учасники гри повинні вибирати деякі стратегії поведінки, кожен учасник вибирає одну стратегію, а результат визначається зусиллями всіх гравців, кожен з яких випливає з обраної стратегії. При цьому вважається, що правила гри (які визначають обрані стратегії) і виграш є фіксованими і встановленими до початку гри. Якщо правила і виграш фіксовані, то гравець має можливість вибирати оптимальну стратегію, максимізує його виграш, за умови, що й інші роблять так само. Мартін Шубік, описуючи використання теорії ігор в політичній науці, виділяє наступні області дослідження: голосування, влада, дипломатію, переговори і угоди в політичній поведінці, формування політичних коаліцій між групами і торгівлю голосами (логроллінг) (Shubik, 1983, р. 385 - 393). Він підкреслює, однак, що при вивченні реальних політичних феноменів використання простих моделей ігор наштовхується на проблему необхідності ослаблення попередніх припущень. Так, якщо індивіди не знають переваг інших індивідів, то в своєму стратегічному поведінці вони повинні оцінювати недоліки та обставини отримання невірної інформації (ibid, р. 388). Джордж Цебеліс спеціально аналізує проблему можливості «неоптимального» поведінки в політичній грі, встановлюючи такі його умови, що дія автора одночасно в різних сферах і його прагнення до інновації, тобто до зміни існуючих правил гри. В останньому випадку автор включений і в основну гру, і в гру, що стосується інституційного дизайну цієї основної гри (Tsebelis, 1990, р. 7 - 8). Слід зауважити, що теорія ігор, як і в цілому теорія раціонального вибору, особливе значення надає теоретичним моделям в дослідженні. Удосконалення теоретичних моделей шляхом уточнення або перегляду їх передумов на основі порівняння цих моделей з спостерігаються фактами є стандартним методом наукового дослідження. Теорія ігор у цьому відношенні не є несумісною з багатьма іншими аналітичними підходами, якщо вдається у вихідну теоретичну модель гри вставити аргументи, що пояснюють можливі відхилення від простих припущень. Більш того, як пише Бернард Грофман, немає непрохідної прірви між теорією раціонального вибору та культурологічної методології; в цьому відношенні він вітає «м'який» підхід протагоністів раціонального вибору до вивчення політики (Grofman, 1997, р. 80 - 81).

Концепція «картельних партій» створена не без впливу теорії ігор, де поведінка учасників політичної конкуренції описується за аналогією з економічною теорією олігополії. Правда, монополістична конкуренція не завжди супроводжується формуванням «політичних картелів»; останні є лише однією з можливих стратегій учасників політичної боротьби. Політична олігополія - це структура політичного ринку з відносно невеликим числом партій і обмеженим доступом до ринку нових партій. За аналогією з економічною олігополією (Нурієв, 1998, с. 249 - 251) політична олігополія володіє наступними ознаками: (1) нечисленність партій у політичній системі; (2) високі бар'єри для появи нових партій, (3) загальна взаємозалежність партій при виробленні стратегій політичної боротьби. Кооперативний і не кооперативну поведінку партій у монополістичній структурі описується за допомогою ряду ігрових моделей, основними з яких є «дилема в'язня», «модель глухого кута», «модель курчати» і «модель страхування».

Ігрова модель «дилема в'язня» була розроблена М. флуд (Flood, 1952), а отримала свою назву у зв'язку з історією, вигаданої А. Такер для ігор з двома персонами (Tucker, 1950). Суть історії така. Прокурор округу каже одному з двох ув'язнених, підозрюваному в скоєнні злочину (ув'язнені перебувають у різних камерах і не можуть спілкуватися один з одним): «Якщо ти признаєшся, а твій друг немає, то ти можеш отримати мінімальний термін; якщо й інший визнається теж, то ви обидва отримаєте помірний термін. Якщо жоден з вас не визнається, то ви отримаєте менший термін, ніж якщо ви обидва признаєтеся; якщо ти не зізнаєшся, а твій друг розповість все, то ти отримаєш максимальний термін». Це ж говориться і другому укладеним. У відсутності можливості спілкуватися домінантною стратегією тут для учасників гри буде дія в односторонньому порядку, але при цьому, вибравши подібну стратегію, учасники ставлять себе в менш вигідну позицію, ніж якщо б вони кооперувався один з одним. Кооперативний поведінку в даному випадку було б найбільш вигідним з точки зору індивідів, які максимізують свій інтерес, але вони змушені все ж вибирати не кооперативну стратегію.

У «моделі глухого кута» умови трохи змінюються. Хай»за мовчання ув'язнені отримають більший термін, ніж якщо б вони обидва зізналися. Тоді при збереженні домінантної стратегії одностороннього дії не кооперативне поведінка була б найбільш вигідним. «Модель глухого кута» робить акцент на принциповій неможливості укладання союзу між учасниками гри, навіть якщо б вони й мали можливість спілкуватися один з одним.

Гра «курча» описує моделі поведінки двох гравців, коли взаємна конфронтація є найгіршим результатом. Нехай два гонщика мчать назустріч один одному з максимальною швидкістю. Той з них, хто перший ухилятися в бік, програє гру. Ця ігрова модель і названа на прізвисько, яке отримує програв - «курча» («chicken»), або «слабак», «молокосос». Тут немає домінантною виграшної стратегії для двох гравців, так як рішення грати до кінця або вийти з гри однаково пагубні, але гірше за все - це перемогти обом. Оптимальною стратегією тут є та стратегія, яка вибирається в залежності від поведінки суперника. Якщо один вибирає стратегію «ухилитися», то інший - мчати вперед, і навпаки.

Нарешті, «модель страхування» передбачає, що кооперативний поведінка обох учасників гри є найбільш вигідним та оптимальним, але оптимальним так само є взаємну відмову від співпраці, хоча подібна поведінка може бути не пов'язане з виграшем, а пов'язано зі спробою уникнути ризику при різноспрямованих діях.

Моделі ігор з двома персонами і ненульовий сумою широко використовуються в політичній науці для опису стратегії політичної боротьби партій та інших авторів на внутрішній і міжнародній арені (Мангейм, Річ, 1997, с. 486-490; Shubik, 1983, р. 385-394; Tsebelis, 1990; Forte, 1996, p. 145-176).