Теорія первісного синкретизму О. М. Веселовського як виявлення першоджерел всієї світової літератури

Синкрети́зм (грец. συνκρητισμός — з'єднання) (лат. syncretismus — поєднання) — поєднання або злиття несумісних і непорівнюваних образів мислення та поглядів. Синкретизм — різновид еклектизму.

Розрізняють синкретизм релігійний, культурний, синкретизм у мовознавстві, мистецтві, філософії та ін.

Головним джерелом літератури кожного народу є усна народна творчість. Найдавнішим видом народної поезії були трудові пісні. Вони виникли на основі ритмічних вигуків, які полегшували людям виконання різних трудових процесів. З трудових пісень з'явились обрядові, в яких за допомогою міміки і жестів відтворювались важливі аспекти життя общини - вдале полювання, добрий урожай, перемога над ворогом тощо. Рано виникають і календарні пісенно-ігрові дійства, присвячені, наприклад, довгожданій весні, яка приходить на зміну важкому зимовому періоду. Згідно з теорією «первісного хорового синкретизму», створеною академіком О. М. Веселовським, на початку поетичного розвитку елементи лірики, епосу і драми існували в складному «синкретичному» вигляді. У період розквіту первіснообщинного ладу пісня-танець невіддільна від міми і рухів. З відокремленням особистості від родового колективу починається розділ поетичних жанрів. Пісня відділяється від обряду; заспівувач - від хору, він стає співцем, а з часом - професійним поетом. Спочатку з'являється ліро-епічна пісня (на матеріалі міфологічних уявлень чи історичних переказів про легендарних предків), потім - лірична (хорова і сольна); пізніше - драма (народно-обрядова і культова).

Дослідження української ліричної пісні як особливого типу художнього мислення усної культури виявляє низку важливих, проте недостатньо з’ясованих моментів. Це зумовлено і специфікою природи такого мислення, що передбачає вихідну цілісність, і необхідністю переорієнтації фольклористичних пошуків у напрямку новітніх методик дослідження, зокрема, комплексного вивчення традиційної культури, а також недостатнім засвоєнням теорії пізнання фольклору попередників  О.Потебні, О.Веселовського, М.Драгоманова, І.Франка, Ф.Колесси, К.Квітки, М.Грушевського, які визначили ставлення до усної культури як до складного і неоднозначного явища.

Фольклорний пісенний пласт, виступаючи елементом традиційної культури і мистецтвом слова, охоплює систему уявлень, понять, образів-символів, зміст якої буде недосяжною без урахування її міфологічної основи, підтекстових зв’язків, ритуально-магічних, психологічних і соціально-побутових функцій. Бо переконуємося: пісня, генетично, виявляється пізнім наслідком розкладання первісної ритуальної нероздільності й забуття початкових міфологічних смислів. Це, природно, зумовлено первісним синкретизмом творів усної культури, відомим в інтерпретації О.Веселовського, який слід розуміти як, найперше, проблему світогляду, як вираження універсальної природи творчості людини.

Дія традиції в мотивах народної необрядової пісні чи орієнтація пісні літературоного походження на повторне повідомдення етнотексту-основи передбачає таку ж схему, як у ритуалі. Поняття "ритуал", що є центром життя і діяльності архаїчних культур, також із сфери міфології, однак перебуває у складніших та опосередкованих (а, в результаті, неподільних) зв’язках з нею. О.Веселовський схильний був вважати народний обряд джерелом не тільки танцю, музики, але й поезії. Міф і ритуал, як це в цілому доводить теорія первісного синкретизму ігрових форм О.Веселовського, який поза увагою залишив синкретизм первісного мислення, "світоглядний симбіоз", що є домінантою традиційної культури, міфологічною формою осмислення світу, об’єднуються не стільки своїм спільним походженням, скільки семантичною єдністю, що є найголовнішою рисою ранніх форм мистецтва. А оскільки для свідомості первісної людини характерні ще й конкретність, повторення, одноцільність минулого і сучасного, то старе залишається у новому.