З автобіографічних спогадів Лютера

Я – син селянина. Мій батько, дід і прадід були справжніми селянами. Згодом батько переселився в Мансфельд і став там рудокопом.

Мій батько був бідним рудокопом; мати приносила завжди на своїй власній спині дрова, щоб тільки прогодувати нас, дітей. Вони працювали з усієї сили.

Мої батьки поводилися зі мною дуже суворо, і від цього я став дуже боязкий. Батько висік мене одного разу так боляче, що я його зненавидів, почав його уникати, і чимало часу минуло, поки я знову з ним примирився. Якось за дурницю мати висікла мене до крові Суворе і тяжке життя, яким жила моя мати, було причиною того, що я пішов у монастир і став монахом. Але батько щиро вважали, що роблять добре, – вони не могли тільки додер­жувати міри, з якою треба карати. А карати треба так, щоб біля різки лежало яблуко.

Тепер, з ласки божої, так повелося, що діти можуть вчитися граючись, наприклад, мов або інших наук або ж історії. Немає тепер того пекла і чистилища, якими були наші школи, де нас мучили, але, де ми не могли нічому навчитися через вічні побої, страх, боязнь і біль. Одного разу я за один ранок, до обіду, буя, висічений п’ятнадцять раз підряд.

Я не уникав компаній, які співали під дверима заради куска хліба. Я став також жебраком і жебрав по хатах, особливо в Ейзенаху, моєму улюбленому місті. Проте згодом мій дорогий батько з великою любов’ю і відданістю підтримував мене у ви­щій ерфуртській школі¹, працюючи в поті чола свого, він до­помагав, мені, коли я туди поступив.

Університет користувався такою повагою і таким авторитетом,: що на всі інші школи, в порівнянні з ним, дивилися як на нижчі заклади для навчання грамоти. Але тепер ця слава минула, і університет зовсім вимер.

Оскільки я, почавши у вищій ерфуртській школі з вивчений наук і філософії, так вивчив і засвоїв їх, що став магістром, я міг також, за прикладом інших, навчати юнацтво або ж продов­жувати вчитися. Але я покинув своїх батьків, друзів і родичів і, всупереч їх бажанню, пішов у монастир і надів капюшон. Я був переконаний, що в цьому званні і при суворій, тяжкій роботі я здобуду велику заслугу перед богом. Проте моя обітниця не варта була ні гроша, бо я тим самим вийшов з-під влади батьків, даних мені богом. Але бог хотів, як тепер бачу, щоб я пізнав мудрість вищих шкіл і святість монастирів з власного, незаперечного до­свіду, тобто з багатьох гріхів і безбожних справ їх, і щоб без­божні люди, мої вороги, згодом не чванилися передо мною тим, що, мовляв, він засуджує те, чого не знає.

Батько мій був незадоволенні! і не хотів цього дозволити. Він написав мені відповідь, причому звертався до мене на ти (раніше він казав мені ви, з того часу як я став магістром) і по­відомив, що не може прихильно ставитись до мене за це.

Дійсно, я був благочестивим монахом і так суворо додержу­вався статутів мого ордену, що й сказати не можу. Якби хоч один монах попав на небо за своє чернецтво, то я теж там був би. Це можуть підтвердити всі монастирські общини, які мене знали, бо я, якби це довше тривало, замучив би себе на смерть службами божими, молитвою, читанням та іншою роботою.

В Ерфурті я, молодий богослов, натрапив у бібліотеці на книгу, в якій були перелічені і написані промови Іоанна Гуса; дуже кортіло подивитись, чого вчив цей єресіарх, раз уже його книга не спалена і перебуває в громадській бібліотеці. В цих промовах я знайшов дійсно так багато, що жахнувся: за віщо спалили цю людину, яка так по-християнському і так перекон­ливо посилалась на святе письмо. Але оскільки її ім’я було під­дане такому жахливому осудові, що, як я гадав, стіни почорніли б і сонце втратило б своє світло, якби хто-небудь добро подумав про Гуса, то я закрив книгу і пішов збентежений; але втішав себе такою думкою: може, він це написав раніше, ніж став єре­тиком, – бо я ще тоді не знав історії Констанцського собору.

Я читав в Ерфуртському монастирі тільки одну біблію: в цей час бог чудом, несподівано для всіх, послав мені знамення, що я повинен перейти з Ерфурта у Віттенберг, куди я і був пере­ведений.

Я хотів би тільки, щоб кожний майбутній священик побував раніше в Римі і подивився, що там робиться. Я чув в Римі від самих придворних, що так далі бути не може, що з цим треба покінчити. Важко сказати і неможливо повірити, до чого там гидко. Коли є пекло, то Рим збудований на ньому. Рим був свя­тим містом і став найгіршим.

Я був присутній в Римі на багатьох богослужіннях: мені стає навіть дивно, коли я про це подумаю. Я відчував огиду, коли вони бурмотіли обідню, немовби виконуючи роль блазнів. Перш ніж я доходив до євангелія, часто уже кінчали багато обідень і кри­чали мені: «Геть, геть, кінчай. Відпусти швидше назад до богородиці її сина...» Чим ближчий Рим, тим гірші християни. Хто вперше іде в Рим, той шукає шахрая, вдруге він його знаходить, втретє – приносить його з собою.

Я був покликаний і змушений стати доктором [богослов’я] проти свого бажання, тільки через покору; але, прийнявши на себе докторські обов’язки, я поклявся і дав обітницю над моїм дорогоцінним святим письмом вірно і ясно його проповідувати і вчити його. З-за цього вчення папа став мені поперек дороги і хотів мені його заборонити, але воно все ще муляє йому очі, і йому буде ще гірше, якщо вони не зможуть здихатися мене. Оскіль­ки я – присяжний доктор святого письма, то я радий, що воно дає мені можливість виконувати свою клятву.

¹ В університеті.