Максименко С. Д., мул С. А. Структура особистості: теоретико-методологічний аспект

Максименко С.Д. Психологія особистості / С.Д.Максименко, К.С.Максименко, М.В.Папуча. – К.: ТОВ «КММ», 2007. – С.37-56

На сьогоднішній день існує багато підходів до розуміння особистості. Теорії особистості в зарубіжній психології різноманітні та акцентують увагу на зовсім різних сторонах психічного життя людини. Проте в кожній дійсно науковій та дійсно психологічній концепції можна прослідкувати три основні тен­денції: цілісність особистості, її непередбачуваність (непіддатливість жорсткій детермінованості) та здатність до саморуху.

Розглянемо основні психологічні теорії особистості.

Зігмунд Фрейд (1856 — 1939) — автор найбільш розробленої та логічно за­вершеної теорії особистості, до речі, першої в історії психології. За Фрейдом, ос­новна тенденція життя — це прагнення максимізувати задоволення своїх інстинктів, мінімізуючи при цьому покарання і провину. Інстинкти — це психічні образи тілесних потреб, виражені у вигляді бажань. Будь-яка активність люди­ни визначаєтся інстинктами. Фрейд виділяв дві основні групи інстинктів: інстинкти життя (libido) та інстинкти смерті (mortido). Сексуальні та агре­сивні інстинкти є первинними та причинними для багатьох соціально-психо­логічних явищ, таких, як війни, мистецтво, релігія, політика тощо.

Стрижнем всієї системи психоаналізу є запропонована 3. Фрейдом структурна модель особистості, яка базується на так званій топографічній моделі психіки, що включає три рівні — свідомий, передсвідомий і безсвідомий. Рівень свідомості — це думки, відчуття, переживання, які людина усвідомлює в даний момент часу. Область передсвідомого включає в себе весь досвід, який не усвідомлюється в даний момент, але може легко повернутися в свідомість. Безсвідоме — найбільш глибока й значима область психічного, яка містить інстинктивні потяги, бажання, спогади, інший матеріал, вихід якого на свідо­мий рівень поєднується с почуттям загрози, тривоги. За Фрейдом, такий не- усвідомлюваний матеріал багато в чому визначає наше повсякденне функціону­вання й може виражатися в замаскованій чи символічній формі — в сно­видіннях, помилкових діях, жартах й обмовках.

В структурі особистості Фрейд виділяє три функціональні одиниці: Ід, Его та Суперего, які знаходяться в конфлікті.

Ід — це дещо темне, деяке накопичення активізаційних тенденцій, незрозуміле і хаотичне, постійне джерело турботи. Ід зберігає провідну роль протягом всього життя. Ід продовжує поведінку, яка розвивається за "принципом задово­лення". Напруга в Ід вимагає розрядки, і розряджається прямо, імпульсивно, ірраціонально. З.Фрейд говорить про «принцип реальності» в поведінці всупе­реч «принципу задоволення». В останньому випадку мається на увазі поведінка, що виникає у відповідь на інстинктивну потребу, коли не враховуються ні зовнішні, ні внутрішні обставини (Л.С.Виготський вдало називає таку по­ведінку «поведінкою в обхід особистості»). Поведінка за «принципом реаль­ності» є усвідомленою і зваженою, це поведінка за інтенцією Его.

Его — це компонент психічного апарату, відповідальний за прийняття рішень. Его прагне виразити і задовольнити бажання Ід у відповідності з обмеженнями, які накладаються зовнішнім світом. Его не має існування, окремого від Ід, і в абсолютному сенсі завжди залежне від нього. Його головна роль — бу­ти посередником між інстинктивними запитами організму та умовами середо­вища; його найвища мета — підтримувати життя організму та побачити, що вид відтворюється.

Суперего — це внутрішня репрезентація традиційних цінностей та ідеалів суспільства. Суперего — це моральна сила особистості, це швидше ідеал, ніж ре­альність. Його основна задача — оцінити правильність чи неправильність чогось, виходячи із моральних стандартів, санкціонованих суспільством.

Суперего включає моральні заборони, норми, цінності та ідеали суспільства. Формується в результаті дії механізму ідентифікації з близьким дорослим своєї статі. У процесі ідентифікації у дітей формується також Едипів комплекс — комп­лекс амбівалентних почуттів, які відчуває дитина до об'єкта ідентифікації. Супер­его, в свою чергу, складається з двох структур — совісті та Его-ідеалу.

Совість набувається в результаті батьківських покарань. Вона включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон та виникнен­ня почуття провини у дитини, коли вона не зробила того, що повинна.

Его-ідеал — це заохочувальний аспект Суперего. Він формується з того, що батьки схвалюють або високо цінують; він веде індивіда до встановлення для себе високих стандартів. Якщо мета досягнута, це викликає почуття самоповаги і гордості. В той час як сфера Ід повністю неусвідомлювана, Его и Супер-его діють на всіх трьох рівнях свідомості.

Ід, Его, Суперего — це структурні елементи особистості, але вони і динамічні також.

Розвиток особистості, за 3.Фрейдом, проходить ряд психосексуальних стадій: оральна (сосання, кусання, жування; від 0 до 18 місяців), анальна (утримання чи виштовхування фекалій; від півтора до 3 років), фалічна (мастурбація, від 3 до 6 років), латентна (6-12 років) та генітальна (здатність до гетеросексу- альних відносин; після пубертату — полового дозрівання). Можливе виникнення фіксації — затримки або зупинки розвитку на певній психосексуальній стадії, або регресії — повернення на більш ранню стадію розвитку. З кожною із стадій розвитку пов'язані різні типи характеру.

Тривога є функцією Его і її призначення полягає в тому, щоб попереджувати людину про загрозу, яка наближається, яку потрібно зустріти або уникну­ти. Тривога дає можливість особистості реагувати в загрозливих ситуаціях адаптивним чином. Є три основні різновиди тривоги: реалістична (напруження між Его і зовнішнім світом, емоційна відповідь на небезпеки оточуючого світу), нев­ротична (напруга між Тд та Его, тривога, яка виникає через те, що Его боїться усвідомити те, що знаходиться в Ід; це може призвести до неврозу) і моральна (напруга між Его та Суперего, коли принцип реальності не узгоджується з мо­ральним стереотипом; Его відчуває загрозу покарання з боку Суперего).

Захисні механізми особистості оберігають людину від тривоги, що її охоплює. Захисні механізми Его — це свідома стратегія, яку використовує індивід для захисту від відкритого вираження імпульсів Ід та зустрічного тиску з боку Супер­его. Захисні механізми мають дві основні характеристики: 1) діють на несвідомому рівні і є засобами самообману; 2) викривлюють, заперечують або фальсифікують сприйняття реальності, щоб зробити тривогу менш загрозливою для людини.

Існують такі механізми захисту (виділені З.Фрейдом та його послідовниками):

Витіснення — «мотивоване забування», вигнання із свідомості травмуючих моментів.

Раціоналізація — псевдопояснення, брехлива аргументація, завдяки якій ірраціональна поведінка виглядає розумною.

Заперечення — механізм, коли людина не помічає неприємних для неї фактів та явищ.

Регресія — наближення до дитячих форм поведінки.

Проекція — механізм, завдяки якому неприйнятні дії та прагення індивіда приписуються іншим.

Інтроекція — механізм, за яким людина привласнює цінності та норми іншої людини, приймаючи їх як свої власні.

Ідентифікація — захист Его від фрустрації шляхом ототожнення з деякою могутнішою інстанцією, ніж Его. Людина стає рабом інтроектованих норм і тому невільною.

Інтелектуалізація — відмежування свого Его від безпосереднього емоційного контакту з Его іншого і трактування цього іншого як об'єкт, тобто за допомогою концептуальних моделей, поняттєво та термінологічно орієнтованих схем.

Утворення реакції — здійснення зумисних вчинків, зміст яких захищає Его від усвідомлення справжніх власних переживань; неприйнятний імпульс подавлюється і потім на рівні свідомості проявляється зовсім протилежний.

Заміщення — зігнання накопиченої енергії на доступний або безпечний об'єкт, коли на справжньому об'єкті розрядити її неможливо.

Сублімація — трансформація ІіЬісІо чи тогїісіо на творчу, соціально прийнятну діяльність. Це єдина конструктивна стратегія оволодіння небажаними імпульсами.

Захисні механізми, природа тривоги, психосексуальний розвиток, рівні свідомості, інстинкти — це основні категорії, якими збагатив З.Фрейд психологічну науку. Його теорія особистості цілісна, завершена, хоча й не позбавлена деякого детермінізму. Послідовники Фрейда надавали більшого значення здат­ності особистості до саморозвитку і саморуху.

Альфред Адлер (1870 — 1937) — засновник індивідуальної психології. На противагу припущенню 3. Фрейда про те, що поведінка людини керується вродженими інстинктами, А. Адлер припустив, що людська мотивація в основному представлена соціальними мотивами. Люди — це соціальні істоти. Вони співвідносять себе з іншими людьми, беруть участь в спільній соціальній діяльності, ставлять загальне благо вище, ніж егоїстичні інтереси, і стиль їх життя переважно соціальний за своєю орієнтацією. Крім того, А.Адлер вводить принцип унікальності, з якого витікають його основні теоретичні положення: "Якщо необхідність цілісного розуміння людини і осягнення й (неділимої) особистості (точка зору, яка диктується як природою розуму, так і індивідуально-психологічним розумінням прагнення особистості до інтеграції) не викликає сумнівів, то порівняльний метод, який є основним інструментом в нашій ро­боті, дає нам можливість сформулювати поняття силових ліній, слідуючи яким лю­дина досягає зверхності". С.Мадді, проводячи порівняльний аналіз теорій особис­тості, відносить позицію А.Адлера до моделі самореалізації (вдосконалення). Таким чином, особистість, в парадигмі А.Адлера, цілісна і здатна до саморуху.

Основна тенденція особистості, за Адлером, — це прагнення до зверхності або досконалості (в ранніх роботах він виділяв як основне прагнення до влади). Це єдиний фундаментальний мотив, який є вродженим, але повинен виховуватися і розвиватися, оскільки від народження це лише тенденція, теоретична можливість, а не реальна даність. Це прагнення є універсальним і присутнім як в нормі, так і в патології. Зверхність як мета може набувати як негативний (деструктивний), так і позитивний (конструктивний) характер.

Прагнення до зверхності проявляється як на рівні індивіда, так і на рівні суспільства. Всі люди прагнуть до підвищення, а не до зниження напруги (до гетеростазу на перевагу гомеостазу). Отже, прагнення до зверхності — це прагнення до подолання власних недоліків та більш повного розкриття свого потенціалу. А.Адлер розглядав його як могутню рушійну силу, що лежить в основі поведінки людини.

Адлер розробляв ідею про те, що люди намагаються скомпенсувати неповноцінність органів і що ці спроби компенсації здійснюють важливий вплив на їх життєдіяльність. Почуття неповноцінності — це відчуття власної нездатності, безсилля, яке виникає в дитинстві і в подальшому слугує основою для боротьби за зверхність. Почуття неповноцінності бере свій початок в дитинстві через те, що дитина переживає тривалий період залежності, будучи безпомічною і вимагаючою турботи батьків. Однак відчуття неповноцінності у деяких людей може стати надмірним. Внаслідок цього з'являється комплекс неповноцінності — перебільшене почуття власної слабкості.

В цілому три фактори сприяють розвитку комплекса неповноцінності: неповноцінність органів, надмірна опіка і відторгнення з боку батьків. З іншого боку, у відповідь на почуття неповноцінності у людини може розвинутися гіперкомпенсація і комплекс зверхності. Цей комплекс виражається в тенденції перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні або соціальні здібності, перебільшувати власну значимість, щоб долати постійне відчуття неповноцінності.

Згідно з Адлером, люди намагаються компенсувати почуття власної неповноцінності, вибудовуючи свій унікальний стиль життя, в рамках якого вони прагнуть до досягнення фіктивних цілей, орієнтованих на зверхність чи досконалість. Стиль життя особистості складається у дитини в перші чотири-п'ять років життя й найбільш чітко проявляється в її установках і поведінці, спрямованій на вирішення трьох основних життєвих задач: професійної, співробітництва й любові.

Стиль життя включає в себе унікальне поєднання рис, способів поведінки і звичок, які в сукупності визначають неповторну картину існування індивіда. Існують чотири установки, які відповідають стилям життя: керуючий тип (самовпевнені люди з незначним соціальним інтересом, активні, з установкою зверхності над зовнішнім світом), отримуючий тип (без соціального інтересу, малоактивні, задовольняють свої потреби за рахунок інших), уникаючий тип (неактивні, без достатнього соціального інтересу, їх метою є уникання всіх проблем в житті), соціально-корисний тип (високий ступінь соціального інтересу і високий рівень активності, проявляє істинну турботу про інших і зацікавлений в спілкуванні з ними). Отже, стиль життя — це унікальна конфігурація особистіших рис, мотивів, когнітивних стилів і способів взаємодії з реальністю, характерна для поведінки людини і яка забезпечує постійність її поведінки.

Рушійною силою розвитку особистості є соціальний інтерес, який визначається Адлером як прагнення до співробітництва з іншими людьми для досягнення спільних цілей. Соціальний інтерес має вроджені задатки, але остаточно формується протягом виховання. З точки зору Адлера, міра вираженості соціального інтересу є показником психічного здоров'я. Нормальні, здорові люди по-справжньому турбуються про інших; їх прагнення до зверхності соціально позитивне і включає в себе благополуччя всіх людей. Навпаки, у погано пристосованих людей соціальний інтерес виражений недостатньо. Вони егоцентричні, занурені у власні інтереси та прагнуть домінувати над іншими.

Соціальний інтерес виникає у стосунках дитини з матір'ю. Тому мати повинна заохотити формування зрілого соціального інтересу та допомогти в спрямуванні його за межі сфери материнського впливу. Батько дитини повинен уникати двох помилок: емоційної відмеженості та батьківського авторитаризму. Великий вплив на формування соціального інтересу здійснюють також відносини між батьком та матір'ю.

Порядок народження дітей в сім'ї— основна детермінанта установок, які визначають стиль життя.

Первісток (старша дитина) отримує безмежну любов і турботу батьків. Але тільки до тих пір, поки не з'являється друга дитина. Тоді стан дитини нагадує "монарха, позбавленого трону". Боротьба за повернення попередньої цент­ральної позиції в сім'ї приречена на невдачу, адже минулого не повернути. Старша дитина найчастіше консервативна, прагне до влади і схильна до лідерства.

Єдина дитина не має братів чи сестер, з якими може конкурувати. Будучи дуже чутливою до материнської турботи, може суперничати з батьком. Головна особливість цього стилю життя — залежність і егоцентризм. Дитина надто довго знаходилася під контролем матері і очікує такої ж турботи та захисту від інших.

Друга (середня) дитина прагне перевершити свого старшого брата чи сестру. Завдяки цьому темп її розвитку буває вищим. Дитина виростає честолюбивою, з схильністю до суперництва. Характерною для неї є орієнтація на досягнення.

Остання дитина (наймолодша) оточена турботою і увагою не тільки батьків, але й братів та сестер. У старших дітей більше нривілегій, і тому найменша дитина відчуває сильне почуття неповноцінності. У такої дитини сильна мотивація перевершити старших сіблінгів.

Порядок народження передбачає припущення щодо наявності певних проблем, але не обов'язково у кожної дитини є описані характеристики, це скоріше тенденції, які витікають з позиції в сім'ї.

Концепція фікційного фіналізму Адлера стверджує, що в мотивації більшу роль відіграють очікування, а не минулі переживання. Ця фінальна мета може бути фікцією, тобто недосяжним ідеалом, але тим не менш вона є реальним стимулом і дає остаточне пояснення поведінки. При цьому здорова особистість може звільнитися від цих фікцій і відкрито зустріти реальність, а невротик на це не здатний.

Поняття креативного (творчого) Я є найбільшим досягненням Адлера як персонолога, головним конструктом його теорії. В ньому втілився активний принцип людського життя, те, що надає йому значимості. Кожна людина має можливість вільно створювати свій власний стиль життя. Креативне Я надає життю сенс: воно створює мету і засоби її досягнення. Креативне Я — це вільна воля самої людини, яка ставить за мету творення себе, своїх відносин зі світом та певних матеріальних і духовних цінностей. Креативне Я надає кожній людині унікальності та цілісності.

Таким чином, теорія особистості Альфреда Адлера описує людину як цілісність, якій притаманні творчість та соціальна належність, а людське життя тлумачиться як активне прагнення до досконалості.

Карл Густав Юнг (1875— 1961) — автор аналітичної теорії особистості. Якщо 3. Фрейд говорив про вирішальний вплив на особистість інфантильних переживань, то Юнг звернувся до дитинства людського роду. На основі аналізу об- ширного матеріалу клінічних та експериментальних досліджень, давніх міфів, казок, звичаїв, ритуалів примітивних народів, релігійних вчень, давніх наук, та­ких, як алхімія, астрологія, Юнг довів існування колективного безсвідомого, яке виникло в результаті еволюції людського роду і являє собою накопичуваний досвід людства в формі архетипів. Архетипи є формами сприйняття та осмислення дійсності. Вони повторюють схожий досвід переживань в різних поколіннях. Лю­дина, яка не реалізує архетипи, не дає їм виходу через свідомість, створює нап­ругу, яка може зруйнувати Его.

За Юнгом, душа складається з трьох структур: Его, особистісного безсвідомого та колективного безсвідомого. Его є центром сфери свідомості. Воно інтегрує почуття, спогади і відчуття, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність та постійність. Особистісне безсвідоме вміщує в себе конфлікти і спо­гади, які колись усвідомлювалися, але тепер подавлені або забуті. Особистісне безсвідоме містить комплекси — скупчення емоційно заряджених думок, по­чуттів і спогадів, винесених індивідом з особистого досвіду чи з родового, спад­кового досвіду.

Колективне безсвідоме — це вмістилище латентних слідів пам'яті людства і навіть наших людиноподібних пращурів. В ньому відображені думки і почуття, загальні для всіх людських істот, які є результатом нашого спільного емоційно­го минулого. Колективне безсвідоме складається з первинних психічних образів — архетипів. Основними архетипами є персона, аніма, анімус, тінь та самість.

Персона — це наша соціальна маска, те, як ми проявляємо себе у відносинах з іншими людьми. Персона позначає велику кількість ролей, які ми вико­нуємо відповідно до соціальних вимог та очікувань.

Тінь — це темна, тваринна сторона особистості. Вона містить соціально неприйнятні сексуальні та агресивні імпульси, аморальні думки та пристрасті. Але в той же час це джерело життєвої сили, спонтанності та творчості.

В архетипах аніми та анімусу виражається природжена андрогінна природа людини. Аніма являє собою внутрішній образ жінки в чоловікові (фемінінний ар- хетип у чоловіка). Анімус - це внутрішній образ чоловіка в жінці (маскулінний архетип в жінці). Аніма і анімус повинні бути виражені гармонійно,не порушую­чи загального балансу, щоб не гальмувався розвиток особистості.

Самість — найбільш важливий архетип. Самість являє собою серцевину особистості, навколо якої організовані всі інші елементи. Цей архетип виражається в різних символах, головний з яких - мандала або магічне коло. Самість забезпечує єдність, рівновагу, стабільність та цілісність особистості. Процес, в ході якого самість стає центром особистості, називається індивідуацією. Саме так здійснюється особистісний розвиток.

Розвиток особистості, який проявляється у зближенні свідомості та безсвідомого, Юнг назвав індивідуаніею. Індивідуація є процесом розвитку людини, цілісної особистості, рухом до свободи, який включає розвиток та інтеграцію всіх структурних компонентів особистості. По мірі індивідуації всі архетипи починають проявлятися більш складно. Пласти особистого підсвідомого, які накладаються на колективне несвідоме, зменшуються.

Індивідуація протікає як усвідомлення раніше неусвідомлюваних потреб, прагнень, почуттів, подальший їх поділ на свідомі й безсвідомі частини. Така диференціація частин психіки дозволяє людині більш тонко сприймати світ і виражати себе. Індивідуація грунтується на асиміляції індивідуального і колективного досвіду, в результаті якого формуються баланс і цілісність особистості. У кінцевому рахунку людина повинна стати сама собою, знайти власну індивідуальність, той центр особистості, який однаково віддалений від свідомого й несвідомого; ми повинні прагнути до цього ідеального центру, до якого природа, здається, спрямовує нас.

Серед інших понять, запропонованих К.-Г. Юнгом, найбільшого поширення мають інтроверсія та екстраверсія. Кожен індивід може бути охарактеризований як орієнтований первинно на внутрішнє чи на зовнішнє. Енергія інтровертів більш природньо спрямовується до їх внутрішнього світу, енергія екстравертів — до зовнішнього. Інтроверти цікавляться, передусім, власними почуттями і думками, своїм внутрішнім досвідом. Вони прагнуть до глибокої інтроспекції, стримані, шукають усамітнення. Екстраверти зайняті зовнішнім світом людей та речей. Вони прагнуть бути більш соціальними і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Говіркі, рухливі, легко встановлюють контакти та прихильності. Інтроверсія та екстраверсія зазвичай присутні обидві водночас у одного індивіда, але вони є протилежними. Одна з них проявляється як провідна, інша — як допоміжна. В ідеалі слід бути пластичними, вміти приймати будь-яку з двох орієнтацій там, де вона є більш доцільною, і діяти з точки зору їх рвіноваги, не створюючи фіксованого реагування.

Згідно з К.Г. Юнгом, існує чотири фундаментальні психологічні функції: мислення, почуття, відчуття та інтуїція. Кожна функція може здійснюватися екстравертованим чи інтровертованим чином.

Мислення зайняте істинністю, його судження грунтуються на позаособистісних, логічних та об'єктивних критеріях. За допомогою мислення люди намагаються зрозуміти сутність світу і свою власну. Мислення та почуття — це раціональні функції. Почуття інформує нас про реальність на мові позитивних чи негативних емоцій. Почуття як функція дає людям суб'єктивні переживання задоволення, відчаю, страху, захопленості, радості, горя, кохання тощо. Відчут­тя та інтуїція — це ірраціональні функції; це способи отримання інформації, на противагу способам прийняття рішень. Відчуття дає конкретні факти чи репре­зентації світу. Відчуття — це безпосереднє безоціночне реалістичне сприйняття зовнішнього світу. Інтуїція — це спосіб обробки інформації з точки зору мину­лого досвіду, майбутніх цілей та безсвідомих процесів. Інтуїція базується на пе­редчуттях та здогадках, схоплюючи суть життєвих подій. Кожна людина має всі чотири психологічні функції, але тільки одна з них є провідною, інші занурені в безсвідоме і відіграють допоміжну роль в регуляції поведінки людини. Розвине­на особистість, яка пройшла великий шлях індивідуації, використовує всі свої психологічні функції, що забезпечує цілісний та врівноважений підхід до життя.

Таким чином, теорія К.Г. Юнга розглядає особистість як таку, що прагне до цілісності і здатну до саморуху, реалізуючи свої архетипи та наближаючись до самості. Ця теорія є досить екзотичною й акцентує увагу на тому, що людська особистість є унікальною єдністю, що сягає корінням в глибини еволюції, а вер­шинами піднімається до піків самореалізації.

Еріх Фромм (1900 — 1980) максимально акцентував увагу на соціальних де­термінантах особистості. На його думку, поведінка людини може бути зрозуміла лише в світлі впливів культури, які існують в даний момент історії.

Фромм розрізняє тваринну природу і людську природу. Тваринна приро­да — це біохімічні та фізіологічні механізми, які слугують цілям фізичного виживання. Основна тенденція особистості — реалізувати свою людську природу. Людська природа здатна пізнавати саму себе та інші об'єкти. Коли організм має таке знання, то він відділяється від природи та інших організмів. Позитивною стороною такого відділення є свобода, негативною — відчуження. Дія у відповідності з людською природою веде до продуктивності. Як людська істота, індивід має самосвідомість, розум, уяву. Виключно людськими переживаннями є почуття ніжності, любові, співпереживання, інтересу, відповідальності, іден­тичності, чесності, трансценденції та свободи.

Свобода супроводжується почуттям самотності, власної незначимості та відчуженості. Тому люди прагнуть здійснити "втечу від свободи". Для цього є кілька шляхів. Авторитаризм — тенденція з'єднатися з кимось чи чимось зовнішнім, щоб повернути силу, втрачену індивідуальним Я. Авторитаризм може проявлятися в мазохістських та садистських тенденціях. Деструктивність (другий шлях) відмінна тим, що її метою є не активний чи пасивний симбіоз, а знищення, усунення об'єкта. Зруйнувати світ — це остання, відчайдушна спроба не дати цьому світу зруйнувати мене.

Автоматизований конформізм — це абсолютне підкорення соціальним нормам, які регулюють поведінку. Індивід припиняє бути собою, він повністю засвоює тип особистості, запропонований йому загальновизнаним шаблоном, і стає таким, як і всі інші, таким, яким вони хочуть його бачити. На противагу цим трьом негативним механізмам існує також досвід позитивної свободи, завдяки якому можна позбавитися самотності та відчуження. При позитивній свободі людина відчуває себе частиною світу і водночас не залежить від нього. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті. Завдяки любові та праці розвивається позитивна свобода, люди об'єднуються з іншими, не втрачаючи при цьому відчуття індивідуальності та цілісності.

В природі людини закладені унікальні екзистенційні потреби. Потреба у встановленні зв'язків реалізується в тому, що люди турбуються про когось, несуть за когось відповідальність. Ідеальний шлях зв'язку зі світом полягає в "продуктивній любові", яка допомагає людям трудитися разом і відночас зберігати свою індивідуальність. Потреба в подоланні виявляється в тому, що всі люди повинні долати свою пасивну тваринну природу, щоб стати активними творцями свого життя. Творення ідей, мистецтва, матеріальних цінностей чи виховання дітей дозволяє людям піднятися над випадковістю і пасивністю їх існування і досягти почуття свободи та власної значимості.

Потреба в укоріненості полягає в необхідності для людей відчувати себе невід'ємною частиною світу. Люди потребують стабільності, безпеки, схожих на те, що в дитинстві давав зв'язок з матір'ю. Потреба в ідентичності — це потреба тотожності з самим собою. Індивіди з чітким усвідомленням своєї ідентичності відчувають себе господарями свого життя.

Потреба в системі поглядів та відданості виражає той факт, що людям не­обхідна стабільна і постійна опора для пояснення складності світу. Ця система орієнтації являє собою сукупність раціональних переконань, які дозволяють людям сприймати та інтерпретувати реальність. Також люди потребують мати об'єкт відда­ності, присвятити себе чомусь, в чому полягав би сенс їх життя. Це долає ізольо­ваність існування і відкриває шлях до продуктивного життя. Вираження і задоволен­ня всіх перерахованих потреб залежить від соціальних умов, в яких живе людина.

Особистість для Е. Фромма — це цілісність вроджених і набутих психічних якостей, які характеризують індивіда і роблять його унікальним. Протягом життя людина вступає у відносини зі світом: 1) шляхом оволодіння речами та їх асиміляцією; 2) шляхом відносин з людьми та з самим собою (соціалізація). Орієнтації, шляхом яких індивід вступає у відносини зі світом, визначають сутність його характеру; характер можна визначити як відносно перманентну форму, яка слугує провідником людської енергії в процесі асиміляції та соціалізації. Існує п'ять основних типів характеру.

Рецептивна орієнтація характеризується тим, що людина вважає, що джерело всього хорошого в житті знаходиться зовні, і єдиний спосіб отримати бажане — це отримати його із зовнішнього джерела. Така людина пасивна, довірлива та сентиментальна.

Експлуататорський тип не сподівається отримати щось від інших в дарунок, а віднімає у них бажане силою чи хитрістю. Такі люди схильні не створювати ідеї, а красти їх, хоча вони досить здібні, щоб створити щось самим. Вони відчувають потяг лише до тих людей, яких вони можуть відібрати у когось іншо­го. Вони використовують все і всіх, з кого можуть щось взяти.

Накопичуючий характер виражається в тенденції володіти якомога більшою кількістю матеріальних цінностей, влади та любові. Такі люди схильні вважати, що володіють лише обмеженою кількістю сил, енергії та ментальних здібностей, і цей запас вичерпується і ніколи не поповниться. Вони віддані ми­нулому, їх лякає все нове.

Ринкова орієнтація будується на переконанні, що особистість оцінюється як товар, який можна продати чи вигідно обміняти. Девіз таких людей — "Я такий, яким ви хочете мене бачити". Передумовою ринкової орієнтації є пусто­та, відсутність будь-якої специфічної якості, яка не може бути об'єктом обміну, оскільки кожна характерна риса може встати в протиріччя з вимогами ринку. Ринкова особистість повинна бути вільна, вільна від всякої індивідуальності.

Продуктивний характер — це кінцева мета в розвитку індивіда. Продуктивність — це реалізація людиною притаманних їй можливостей, використання своїх сил. Цей тип характеру — незалежний, чесний, спокійний, люблячий, творчий, здатний на соціально-корисні вчинки. Продуктивна орієнтація вияв­ляється в продуктивному мисленні, любові та праці.

Таким чином, теорія Еріха Фромма дозволяє подивитися на обрії людського існування, яких можна досягнути шляхом реалізації екзистенційних пот­реб, продуктивного мислення, праці та любові. Він визначає особистість як цілісність, відкидає ідею жорсткої детермінованості, визнає здатність до саморуху. Теорія Е. Фромма — це гуманістична модель особистості в соціумі.

Ерік Еріксон (1902 — 1994) вводить в психологію епігенетичний принцип та розглядає вісім основних стадій психосоціального розвитку індивіда. Епігенетич­ний принцип витікає з розуміння розвитку організму в утробі матері: Цей прин­цип полягає в наступному: все, що розвивається, має вихідний план розвитку, у відповідності з яким з'являються окремі частини — кожна має свій час доміну­вання, — поки ці частини не складуть здатного до функціонування цілого. Осо­бистість розвивається у відповідності з етапами, предетермінованими в готов- I ності людського організму стимулюватися колом значимих індивідів та соціаль­них інститутів, усвідомлювати їх та взаємодіяти з ними.

Зрілість особистості Еріксон розуміє як "ідентичність" або психосоціальну тотожність особистості. Ідентичність — найважливіша характеристика цілісності особистості на вищих щаблях розвитку, інтегративна якість її організації, в центрі якої знаходиться переживання індивідом свого нерозривного зв'язку з певними соціальними групами — суспільством, нацією, професійною групою тощо.

Розвиток особистості являє собою процес розгортання тих задатків, які були дані людині від народження. Організм, що розвивається, стикається з соціаль­ним оточенням і це зіткнення породжує основні етапи розвитку особистості. Кож­на психосоціальна стадія супроводжується кризою — поворотним моментом в житті особистості, який виникає як наслідок досягнення певного рівня психо­логічної зрілості і соціальних вимог, що висуваються до людини на цій стадії.

Перша стадія — орально-сенсорна, або інкорпоративна — охоплює перший рік життя. Людина повинна вибрати між полюсами довіри-недовіри на ко­ристь довірливого ставлення до світу, що є основою життєздатності особистості. Міра розвитку у дитини почуття довіри до інших людей та світу залежить від якості отримуваної ним від матері турботи. Позитивна психосоціальна якість, яка набувається в результаті успішного вирішення конфлікту "довіра - не­довіра", - це надія. Надія підтримує впевненість людини в значимості та надійності загального культурного простору.

Друга стадія (1-3 роки) - м'язево-оральна - змушує вирішувати другу життєву задачу — набуття самостійності, автономії або сорому та сумніву. Задовільне вирішення психосоціальної кризи на цій стадії залежить, передусім, від готовності батьків поступово надавати дітям свободу самим здійснювати контроль над своїми діями. Дитина вчиться ходити, повзати, штовхати і тягнути, відпускати і кидати. Діти насолоджуються своїми новими можливостями і прагнуть все робити самі. Якщо батьки дозволяють дитині робити те, на що вона здатна, у неї з'являється відчуття то­го, що вона володіє своїми м'язами, своїми намірами, самою собою, тобто з'являєть­ся самостійність. Набуття дитиною автономії підсилює почуття довіри.

Третя стадія (3 — 6 років) — локомоторно-генітальна, або едіпова — знаме­нує вибір між ініціативою та почуттям провини. Дошкільний вік Еріксон нази­вав ще "віком гри". В цей час соціальний світ дитини вимагає від неї активності, вирішення нових задач і набуття нових навичок. Ускладнюється структура діяльності та поведінки — здійснюється планування, що ставить віддалені цілі, дії спрямовуються до досягнення можливого. Формуються моральні почуття. Дитина починає чути внутрішній голос совісті і стає здатною до самоспостере­ження, самокерування, самопокарання, до переживання почуття провини, рев­нощів та суперництва. Позитивно вирішують психосоціальний конфлікт на цій стадії діти, чиї батьки заохочують їх самостійні дії.

Четверта стадія (6 — 12 років) - латентна — характеризується вступом дитини у якісно нові соціальні зв'язки — в шкільне життя. Дитина здійснює вибір між працелюбністю та неповноцінністю. Дитина активно оволодіває символа­ми культури. Оволодіваючи основами знань, діти починають ідентифікувати се­бе з представниками окремих професій, для них важливим стає соціальне схва­лення їх діяльності. Почуття компетентності — результат успішно розв'язаного психосоціального конфлікту на цій стадії.

П'ята стадія (12 — 19 років) — юність — дуже важливий період в схемі життєвого циклу. Підліток коливається між позитивним полюсом его-ідентичності та негативним полюсом плутанини ролей. Задача полягає в тому, щоб поєднати всі наявні до цього часу знання про самих себе та інтегрувати ці чи­сельні образи себе в особистісну ідентичність, яка грунтується на минулому та проектує майбутнє. Є наступні рівні набуття ідентичності: 1) дифузна ідентичність (рольове змішування); 2) стан передвирішеності; 3) психологічний мо­раторій; 4) отримання ідентичності. Людина повинна пройти всі чотири стадії, інакше виникає хибна ідентичність. Складові ідентичності, за Еріксоном, нас­тупні: наявність самосвідомості, відчуття психологічного часу, оптимальне поєднання інтеграції та диференціації Я, відкритість до змін. Ідентичність втілюється у вірність, тобто здатність бути вірним своїм прихильностям та обіцянкам, не дивлячись на протиріччя в системі цінностей.

Шоста стадія (20 — 25 років) — рання зрілість - це вирішення дорослих задач на базі сформованої психосоціальної ідентичності. Це період залицянь, шлю­бу та початку сімейного життя. Робиться вибір між інтимністю та ізоляцією. Інтимність — це здатність злити воєдино вашу ідентичність з ідентичністю іншої людини без страху, що ви втрачаєте щось в собі. Надмірна зануреність в себе чи уникання міжособистісних відносин призводить до самотності та ізоляції. Пози­тивна якість, пов'язана з нормальним виходом з цієї кризи, — це любов.

Сьома стадія (26 — 64 роки) — середня зрілість — вирішує ділему продуктивності чи інертності. Виникає протиріччя між здатністю людини до розвитку та особистісним застоєм, повільним регресом особистості в процесі повсякденного життя. Винагородою за оволодіння здатністю до саморозвитку є формування людської індивідуальності, неповторності. Піднімаючись над рівнем ідентичності, людина набуває рідкісну здібність бути самою собою.

Восьма стадія (після 65 років) завершує життєвий шлях. Людина або набуває его-інтеграції, або впадає у відчай. Людина озирається на пройдений шлях, і якщо вона задоволена, то отримує спокій і врівноваженість як наслідок цілісності своєї особистості, якщо ні — приречена на відчай як результат плутаного життя.

Таким чином, теорія Еріка Еріксона детально розглядає, як реалізується здатність особистості до саморуху, причому метою розвитку є набуття цілісності.

Гордон Олпорт (1987 — 1967) - видатний персонолог, який поєднував гуманістичний та індивідуальний підходи в своїй теорії особистості. Він був одним із творців диспозиційного напряму в психології особистості, в основі якого ле- І жать дві ідеї: 1) кожна людина володіє унікальним набором рис, який багато в і чому визначає її поведінку в різних ситуаціях; людина демонструє постійність в своїх діях, думках, почуттях; 2) кожна людина унікальна; неможливо знайти І людей, абсолютно ідентичних один одному.

Г.Олпорт зазначав, що «видатною властивістю людини с її індивідуальність. Кожна людина — унікальне творіння сил природи. Точно такої ж, як вона. ніколи не було і не буде». Його визначення особистості є відображенням того, що для автора явище унікальності є центральним. «Особистість, — пише Олпорт, — це динамічна організація всередині індивіда тих психофізичних систем, які детермінують характерну для нього поведінку і мислення». Риса особистості — це схильність поводитися схожим чином в широкому діапазоні ситуацій. Індивідуальні риси називаються індивідуальними диспозиціями. Існує три типи диспозицій: кардинальні (у людей, які живуть однією глобальною ідеєю, яка виз­начає всі їх думки і дії); центральні (яскраві характеристики людини, будівні бло­ки індивідуальності, їх легко виявити, кількість — від 5 до 10); вторинні (менш помітні, менш узагальнені, менш стійкі, менш придатні для характеристики особистості— звички, особливості в одязі, побуті тощо).

Олпорт належить до тих небагатьох иерсонологів, які розуміли дійсно ключове значення проблеми методу у теоретизуванні з приводу природи особистості і віддавали собі звіт про існуючу вражаючу суперечливість між теоретичними уявленнями і способом зібрання емпіричних фактів, а отже, — і їхньої реальної цінності. Він найбільш чітко і яскраво визначає істотними ознаками особистості цілісність і унікальність, і робить такий необхідний крок у бік роз­робки адекватних цим атрибутивним ознакам методів.

У Г.Олпорта ми зустрічаємо розподіл вс