РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 23 страница

(М. Култаєва)

ЧЕЛПАНОВ Георгій Іванович (1862, Маріуполь — 1936) — російський філософ, психолог, логік. Протягом 15 років (1892-1906) викладав філософію, логіку та психологію в Київському університеті. Від 1907 до 1923 року — професор Московського університету. Засновник і директор (1912 — 1923) Московського психологічного інституту. Особливе місце у творчій спадщині Челпанов займає критика матеріалізму з позицій психофізичного паралелізму. Челпанов виходив із визнання принципової різниці між природою фізичних та психічних явищ, а також способів їхнього пізнання. Світ психічного пізнається за допомогою методу самоспостереження внутрішнього досвіду, світ фізичного — за допомогою методу зовнішнього спостереження (або зовнішнього досвіду). Гносеологічна концепція Челпанова підпорядкована тезі про те, що пізнання здійснюється за допомогою апріорних форм мислення, які не виводяться із чуттєвого досвіду, а є продуктами самостійної діяльності людського духу. Челпанов був переконаний, що апріоризм Канта є основою теорії пізнання. Апріорні поняття — передумова досвіду. Челпанов розрізняв психологічну і гносеологічну апріорність. Перша полягає в тому, що поняття — це функції самої свідомості, друга — що вони є логічною передумовою сприйняття, або досвіду. Апріорний характер, за Челпановим, мають також закони логіки, поза-як вони виводяться не із зовнішнього, а з внутрішнього досвіду (із спостереження за діяльністю самого духу). Водночас Челпанов наголошував на тому, що сутність пізнання неможливо з'ясувати, якщо існування об'єктивного світу ставити в цілковиту залежність від чинника свідомості. Відчуття є вказівкою на існування чогось іншого, що виступає його причиною, воно — результат взаємодії між нашим психофізичним єством і незалежною від нього реальністю.

Основні твори: "Проблема сприйняття простору у зв'язку з вченням про апріорність і природженість" (частина 1 — 2, 1896-1904); "Вступ у філософію" (1905); "Психологія" (1909); "Демократизація школи" (1918); "Психологія і марксизм" (1925).

ЧЕСТЬ — категорія етики, що разом з категорією гідності розкриває історичні форми відношення людини до себе самої і відношення до неї з боку суспільства. Однак, на відміну від категорії "гідність", яка представляє площину універсального в індивідуальній моральній свідомості, категорія "честь" висвітлює в ній площину особливого, а саме диференційовану оцінку індивіда з боку суспільства, визнання його гідності. Честь — це нагорода, що присуджується за чесноти (Аристотель). Честь як форма моральної самосвідомості санкціонує певний моральний статус людини, усталену шкалу її оцінки, враховуючи належність до тієї чи іншої конкретної групи —соціальної, національної, професійної, статево-вікової, "за уподобаннями". Етимологічно слово "честь" пов'язане з "часть", "частина", що вказує на історичні підвалини розвитку цієї форми моральної самосвідомості: наші предки уявляли себе перш за все частинкою конкретного родового колективу, а тому власне індивідуальне буття розглядали через призму надбань спільноти. Конкретний набір рис особистості, що складають основу індивідуальної честі, в кінцевому рахунку є відповіддю на потребу в очікуваному для виконання певних соціальних ролей типів особистості. Мандевіль підкреслив тісний зв'язок поняття честі з поняттям репутації, тобто загальної думки, що складається в суспільстві щодо морального обличчя певної особи або колективу. Ми називаємо людиною честі того, хто піклується як про репутацію своєї групи, так і про власну репутацію, що залежить від відповідності поведінки людини вимогам честі — умови належності до даної групи. Зародження поняття честі можна віднести до зрілого родового ладу. Серед племені виділялись особи, що мали найбільш ціновані за даного способу життя якості (мужність, сміливість, кмітливість). В умовах формування давньогрецьких держав цінність людини визначалась виключно її належністю до конкретного полісу. Поза Афінами, Спартою, Римом особистість втрачала своє значення. Поняття честі стосувалося тільки вільних громадян. У Середні віки поняття честі складалося під впливом корпоративної спаяності усередині соціальних станів і груп та ієрархічної їх підпорядкованості. В умовах гуманізації суспільної світобудови стає очевидним зв'язок честі — як форми моральної самосвідомості — з совістю: "Честь — це зовнішня совість, а совість — це внутрішня честь" (Шопенгауер). Звичайно, громадська думка поважає конкретну людину за сукупність притаманних їй здібностей, фізичних і духовних якостей, але соціальна цінність, значущість людини так чи інакше співвідносяться з домінуючими в конкретно-історичному середовищі ідеалами чи зразками поведінки. Разом з тим відношення людини до своїх вчинків з точки зору честі не є вищою формою прояву моральної самосвідомості. З розвитком моральної культури на передній план висувається поняття гідності, що орієнтує індивідуальне "Я" на загальнолюдські потенції, цінності й ідеали.

(В. Єфименко)

ЧЖУАН ЦЗИ (Чжуан Чжоу, Янь Чжоу, Мен Чжоу) (близько 369, область Мен царства Сун — 286 до нашої ери) — давньо-китайський філософ, один із засновників даосизму. Проживав у царстві Чу. Традиційно Чжуан Цзи приписується авторство "внутрішньої" частини трактату "Чжуан Цзи" —одного з основоположних текстів даосизму. Виходячи з ідей про просякнутість світу й усіх його речей дао та про відносність розрізнення всього сущого, Чжуан Цзи розробив своє вчення про рівність усіх речей. Рівність, на його думку, зумовлює нерозмежованість реальності людського життя і смерті. Життя уподібнюється сновидінню (такому ж реальному, як саме життя), а смерть — "великому пробудженню" — возз'єднанню з дао. За свого життя людина втрачає відчуття дао, свою природність (цзи жань), що призводить до нищення нею як самої себе, так і навколишнього світу.

ЧЖУ СІ (Чжу Юаньхуей, Чжу Чжунхуей, Чжу Хуейань) (1130, Юсі, провінція Фуцзянь — 1200) — китайський філософ, літератор, текстолог і коментатор конфуціанських канонічних творів, вчений-енциклопедист. Основний представник неоконфуціанстпва, що завершив його формування та надав цьому вченню систематизованої форми, в якій воно набуло статусу ортодоксальної ідеології Китаю, а також справило вплив на філософію Японії та Кореї. Чжу Сі дав онтологічне обґрунтування етико-політичної доктрини конфуціанства, синтезував ідеї конфуціанських мислителів від Конфуція до Чжан Цзая та братів Чен. В своїй онтології Чжу Сі об'єднує також ідеї інших філософських концепцій, зокрема натурфілософів і даосів. Важливою категорією філософії Чжу Сі є "Вищий принцип" (лі) як єдина екзистенція, творець усіх предметів. "Вищий принцип" або "Велика межа", за Чжу Сі, —це тотальна єдність структур, упорядкувальних начал, закономірностей всієї "тьми речей"; вона ніде не локалізується у вигляді самостійної форми. Це —активна причина, що призводить до радикальних змін у співвідношенні між космічними силами інь та ян та п'ятьма стихіями — водою, вогнем, деревом, металом і землею. Кожний предмет є поєднанням двох начал: раціонально-морального "принципу" "лі" та вітально-чуттєвої пневми "ци". Фізично вони нероздільні, проте логічно "лі" має пріоритет над "ци". Природу людини Чжу Сі розглядав як первинно досконалу й "добру", якій притаманні вторинні якості з різною мірою "добра" і "зла".

ЧИЖЕВСЬКИЙ Дмитро Іванович (1894, Олександрія — 1977) — український вчений, історик філософії, славіст, культуролог. Освіту здобув у Петербузькому (1911-1913), Київському (1913-1919), Гейдельберзькому (1921-1922) та Фрейбурзькому (1922-1924) університетах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зєньківський (Київський університет), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький університет), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький університет). У 1935 році в Галльському університеті захистив докторську дисертацію "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному інституті М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному університеті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському університетах та інших навчальних закладах. Чижевський був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ — Наукового товариства ім. Шевченка, Німецького товариства славістичних досліджень, Російського філософського товариства в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського товариства та інших. Філософські погляди Чижевського формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Чижевський вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Чижевського в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем — від античної філософії до філософії XIX століття; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, німецької філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Чижевський приділяв німецьким містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов' ян. Вагомим є внесок Чижевського у вивчення філософської думки українського, російського, словацького, чеського народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Чижевський конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Чижевський — фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням. Методологія історико-філософських досліджень Чижевського поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи української духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Чижевський був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Чижевський вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище українського бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку української духовної історії.

Основні твори: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 томах (1941-1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 століття" (1961).

ЧИСЛЕННЯ— спосіб розв'язування задач у багатьох наукових теоріях, за яким кінцевий результат одержують шляхом оперування символами, прийнятими в цих теоріях для виразу їхніх об'єктів, за строго визначеними правилами. Розв'язування задач у вигляді числення проходить два етапи. Перший етап передбачає визначення необхідних символів і встановлення правил побудови з них формул і правил виводу одних формул з інших. При цьому повністю абстрагуються від конкретного змісту задачі, тому в результаті одержують певну систему символів, яку часто називають формалізмом. Другий етап — це інтерпретація одержаних формалізмів. До кожного числення висувають ряд вимог, зокрема: воно повинно бути ефективним, тобто приводити до розв'язання задачі через скінченне число дій. Характерною особливістю числення є автоматизм його виконання, що дає змогу застосовувати для розв'язування найскладніших задач обчислювальні машини. Важливу роль числення відіграють у математиці й логіці, особливо сучасній, де числення використовують не тільки для розв'язування окремих задач, а й для побудови цілих теорій (дивись Формалізація). Про окремі приклади числення дивись Числення висловлювань і Числення предикатів.

ЧИСЛЕННЯ ВИСЛОВЛЮВАНЬ — пропозиційне числення — розділ математичної логіки, який за обсягом збігається з логікою висловлювань і є її формальною побудовою. Існує багато шляхів формальної побудови логіки висловлювань, тобто можливі різні числення висловлювань. Проте при побудові кожного числення висловлювань треба насамперед визначити його мову, тобто вказати вихідні символи (знаки логічних операцій, для заперечення, кон'юнкції, диз'юнкції, імплікації; пропозиційні змінні) і правила утворення формул із символів. В численні висловлювань синтаксично визначаються правильно побудовані формули. Серед них вибираються аксіоми, що розглядаються як тавтології, тобто такі формули, які при всіх наборах значень для змінних, що їх складають, виявляються істинними. З аксіом за допомогою фіксованих правил виводу одержують теореми або доведені формули. Розрізняють класичне числення висловлювань (яке містить у собі виключеного третього закон і класичне розуміння заперечення), а також різні некласичні числення висловлювань. Термін "числення висловлювань" вживають як синонім терміна "класичне числення висловлювань". Числення висловлювань становить основу формальної побудови всіх інших логічних теорій (дивись Числення предикатів), а завжди істинні формули числення висловлювань використовуються як правила доведення наукових положень.

ЧИСЛЕННЯ КЛАСІВ — розділ сучасної логіки, що за своїм змістом збігається з логікою класів, але відрізняється від неї за формою побудови. В системі логічних теорій числення класів утворюється як формальна алгебра тотожних перетворень за аналогією з булевою алгеброю (висловлювань), але як фрагмент теорії множин. Числення класів охоплює аристотелеву силогістику, чого не можна досягти в численні висловлювань. Оскільки кожний клас можна подати через відповідний предикат, то числення класів перетворюється на фрагмент числення предикатів.

ЧИСЛЕННЯ ПРЕДИКАТІВ — розділ логіки формальної, в якому логіку предикатів подано як логічне числення. За систему аксіом у численні предикатів приймають усю систему аксіом числення висловлювань, до якої додають аксіоми, що відображають специфіку логіки предикатів. За основні правила виводу, як і в численні висловлювань, в численні предикатів беруть правило відокремлення і правило підстановки з певними уточненнями. Числення предикатів, таким чином, можна розглядати як розширене числення висловлювань. Розрізняють вузьке числення предикатів (функціональне числення першого порядку), коли кванторами пов'язуються лише предметні змінні, і розширене числення предикатів (функціональне числення вищих порядків), коли кванторами пов'язуються змінні предикатів і змінні висловлювань.

ЧУРИЛОВ Микола Миколайович (1947, Чернівці) — український соціолог. Закінчив Чернівецький університет (1970). Доктор соціологічних наук (1992). Після закінчення аспірантури інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ працював у відділі соціології цього інституту (1979-1988). У 1988-1991 роках — керівник Центрально-Українського відділення Всесоюзного центру вивчення громадської думки; у 1991-1994 роках — заступник директора інституту соціології НАНУ. Керував низкою досліджень на атомних електростанціях. Фахівець з теорії вибіркового методу й організації емпіричних досліджень, брав участь у низці міжнародних порівняльних досліджень, зокрема "Соціальна стратифікація" (1993-1998), "Консолідація демократії в країнах Центральної та Східної Європи (1998-2000)" та інших. Автор понад 100 наукових праць.

Основні твори: "Вплив світогляду на формування ціннісних орієнтацій молоді" (1987); "Науково-технічний прогрес і людина" (1988); "Проектування вибіркового соціологічного дослідження" (1988); "Людина в екстремальній виробничій ситуації" (1990); "Масова інформація і громадська думка молоді" (1990).

 

ШВЕЙЦЕР Альберт (1875, Кайзерсберг, Ельзас — 1965) — німецький філософ, теолог, теоретик філософії культури. Обдарований музикант (виступав з органними концертами), авторитетний знавець творчості Баха. Навчався в університеті Страсбурга. У 1905 році прийняв рішення радикально змінити спосіб життя людини, що здобулася на успішну кар'єру, і цілковито присвятити своє життя служінню знедоленим і стражденним. Наслідком цього рішення стала тяжка й самовіддана праця лікаря й місіонера у Французькій Екваторіальній Африці. Соціально-філософські погляди Швейцера характеризуються поєднанням теїстичного світогляду з натуралістичним розумінням сутності і призначення людського життя. За Швейцером, людина освоює світ не на основі його пізнання, а завдяки переживанню світу, трагічного за своєю суттю. Головна мета філософії —позбавити людину цього.

ШАД Йоган Баптист (1758, Мюрсбах — 1834) — німецький філософ. Навчався в єзуїтській колегії, прийняв чернечий постриг (бенедиктинський монастир, місто Банц). Пережив духовну кризу й полишив монастир. Доктор філософії, професор. Завідуючий кафедрою історії Ієнського університету. Співбесідник і учень Фіхте, Шеллінга, Гегеля. За рекомендацією Гете і Шелера був запрошений до Харківського університету: від 1804 року —перший професор філософії, завідуючий кафедрою умоглядної та практичної філософії цього університету. У 1817 році,за звинуваченням у політичній та релігійній неблагонадійності, висланий за межі Російської імперії. Шад —талановитий інтерпретатор і викладач видатних представників класичної німецької філософії. Діяльність Шада у Харківському університеті дає підстави для висновку про "школу Шада" в Харкові (Дубрович, Білоусов, Хлопінін та інші). В гносеології Шада акцентував увагу на відображенні суб'єкта в об'єкті (а не тільки об'єкта в суб'єкті), в логіці спростовував універсалістські претензії формальної (аристотелівсько-вольфіанської) логіки й розробляв нову, "трансцендентальну" — кантівсько-фіхтеанську. Боронив права розуму, а відтак — і людини як розумної істоти. Вирішальну умову стати (і залишатися) людиною вбачав у вільнодумстві.

Основні твори: "Дух філософії нашого часу" (1800); "Нарис наукового знання" (1800); "Новий обрис трансцендентальної логіки і метафізики за принципами наукового знання" (1801); "Логіка" (1812).

ШАЯН Володимир (1908, Львів — 1974) — український релігійний філософ, санскритолог, поет, публіцист. Закінчив гімнізію у Львові (1927), Львівський університет, де вивчав філософію, санскрит, європейські мови та літератури. Захоплювався Гегелем і Гуссерлем, ідеями шанувальника екзотеричних традицій професора Стасюка. Заснував релігійний Орден лицарів Бога-Сонця (1943). Від 1944 року — емігрант. Один із засновників Української Вільної академії наук (Авсбург, 1946-1947). Працював у Лондоні. У дусі ідей Шопенгауера Шаян вважав, що подолання страждань забезпечується вільним і усвідомленим волевиявленням особистості. Благоговіння перед життям — визначальний принцип філософії життя Шаяна. Таке ставлення людини не є суб'єктивістським проявом, воно природно притаманне мисленню і відповідно постулює безмежну відповідальність за все живе на Землі. Шаян наголошував на неподільному зв'язку розвитку духовного світу особистості і еволюції культури. Культура, за Шаяном, — втілення гуманістичної сутності людини. Критерієм розвитку культури є етика, якій Шаян надає універсального, космічного характеру. Носієм етичних цінностей вважав індивіда, а не суспільство, тому заперечував соціальну етику, мораль, а виправдовував пріоритет суспільства над окремим індивідом. Криза культури зумовлюється поглибленням невідповідності соціальної та індивідуальної етики. Констатуючи "духовний занепад людства", Шаян вважав його причиною відірваність культури від її природних джерел, підпорядкування технічним чинникам, владу соціальних інститутів, домінування інтересу "загального" над особистісним началом. Якщо суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деградація культури. Подолання духовної кризи, культурне відродження залежать від творчої активності особистості, яка здатна усвідомити універсальний космічний характер морального панування живого і водночас вбачає сенс свого існування у безперервному самовдосконаленні у відповідності з цим розумінням. Ісуса Христа вважав історичною постаттю; природу Бога також осмислював в етико-моральних термінах.

Основні твори: "Філософія культури". У 2 томах (1923); "Християнство і світові релігії" (1923); "Цивілізація й етика" (1923); "Шукання історичного Ісуса" (1926); "Індійська філософія" (1936).

ШЕВЕЛЬОВ Юрій Володимирович (псевдонім і криптонім — Григорій Шевчук, Юрій Шерех) (1908, Ломжа, Польща) — український мовознавець, літературознавець, славіст. Закінчив Педагогічний інститут професійної освіти у Харкові (1931). Захистив кандидатську дисертацію (1939). У 1946-1949 роках — доцент Українського Вільного університету в Мюнхені, у 1950-1952 роках — лектор української і російської мови у Лундському (Швеція), у 1952-1954 роках — у Гарвардському (США) університетах, у 1954-1958 роках — доцент, у 1958-1977 роках — професор кафедри слов'янської філології Колумбійського університету (Нью-Йорк). Співзасновник і заступник голови "Мистецького українського руху" (1945-1949 роках, Мюнхен). У 1959-1961 роках, 1981-1986 роках — президент Української Вільної академії наук (УВАН), від 1989 року — почесний президент цієї установи. Засновник об'єднання українських письменників на еміграції "Слово". Мовознавчі дослідження Шевельова "Передісторія слов'янської мови. Історична фонологія загальнослов'янської мови" (1964) та "Історична фонологія загальнослов'янської мови" (1979, обидві англійською мовою) протистояли ідеологічній залежності радянського мовознавства. Шевельов обґрунтував виникнення української мови близько VII століття і завершення її формування приблизно в XVI столітті, заперечивши концепції слов'янської прамови та виникнення з неї трьох східнослов'янських мов. Інші праці — з проблем української літературної мови, діалектології, соціолінгвістики, історичної морфології, лексикології, лінгвостилістики, антропонімії, історіографії українського мовознавства (наукової спадщини Павловського, Потебні, Ганцова, Курило, Михальчука). Шевельов — автор збірок статей на літературні теми "Не для дітей" (1964), "Друга черга" (1978), "Третя сторожа" (1991), а також великої кількості рецензій, оглядів та полемічних виступів, розпорошених по різних виданнях. Сумарно вони охоплюють всю українську літературу від давніх часів до сучасності, від Барановича і Шевченка до Хвильового і Стуса; в колі його зацікавлень також театр, малярство, архітектура.

Основні твори: "Пороги і Запоріжжя". У 3 томах (1998).

ШЕВЧЕНКО Володимир Ісакович (1940, Макарів) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1969). У 1993 році захистив докторську дисертацію. Працює завідуючим кафедрою філософії Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Шевченка. Сфера наукових інтересів — історія української філософії та розробка проблем методології історичного пізнання.

Основні твори: "Концепція пізнання в українській філософії" (1993); "Філософія: Історія і сучасність" (1996); "Нарис філософської думки Чернігово-Сіверщини (XI - початок XVIII століття)" (1999).

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович (1814, село Моринці, Черкащина — 1861) — український поет, художник та мислитель. Академік Петербурзької Академії мистецтв (з 1860 року), один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, політичну програму якого (міжнародна слов'янська федерація республікансько-демократичного типу) поділяв і в пізній період творчості. На формування філософського світогляду Шевченка визначальний вплив мали християнська провіденціалістська сотеріологія, а також історіософія українського ("Історія Русів") та польського (Міцкевич) романтизму з притаманною цій останній концепцією духовного месіанства поневоленого народу, що своєю історичною покутою покликаний вивести людство в есхатологічний план буття. В українській інтелектуальній історії переломове значення мала вперше сформульована Шевченком ідея нації як духовного континууму "мертвих, і живих, і ненарожденних" ("Посланіє"). Порівняно з виробленою німецьким класичним ідеалізмом, вона відзначається, по-перше, цілковитим ігноруванням державного і недержавного ("історичного" й "неісторичного") способів існування нації (що було особливо актуальним для пробудження української національної свідомості), а по-друге, нелінійним (циклічним) розумінням національної духовної тяглості як такої, в якій не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки — за долю предків (посмертну). Загалом же ставлення Шевченка до німецького ідеалізму (як і до всяких чистих форм раціонального пізнання) було незмінно критичним: у центрі його світогляду стоїть моральне переживання конкретної людини, тож єдино адекватним способом пізнання для Шевченка виступає не теоретична філософія, а міф. Протоекзистенціалістські ідеї Шевченка, споріднені з етичним ученням його сучасника К'єркегора, становлять найоригінальнішу частину його філософського спадку. Відповідно і в своїй філософії історії Шевченко переносить наголос із головної для кирило-мефодіївців проблеми — покути — на проблему вини, причому зарівно ката, що зазіхає на цілість чужого існування, як і жертви, що, втрачаючи волю до життя, впадає в "нежитіє" — "сон", рівний відмові від себе (співвідношення між цими двома моделюється Шевченком у "Кобзарі" через взаємини "неситої" Російської імперії та колонізованої нею України зі "сплячою" волею). Відтак поневолювачі ("царі" зі своїми функціонерами) й поневолені ("раби") різняться між собою як вільні й мимовільні злочинці-боговідступники, а земна історія людства постає звихненням первісного божого задуму, до якого має повернутися через очищення Словом (Сином). Саме Син і Мати є для Шевченка центральними постатями майбутнього "оновленого" християнства, звільненого від синодально-православного "ідолопоклонства". Чижевський вважав христоцентризм Шевченка прямим вислідом його антропоцентризму, проте пізніші дослідження (Грабовича, Плюща) показали, що такий христоцентризм слід пов'язувати насамперед із дисидентською як щодо візантійського цезарепапізму, так і щодо католицького папоцезаризму, близькою до реформаційно-протестантської (за Грабовичем, міленарною) екуменічно-християнською позицією Шевченка. В цілому ж проблема релігійного світогляду Шевченка, його джерел, характеру та еволюції залишається в філософському шевченкознавстві найменш дослідженою.

Основні твори: "Повне зібрання творів". У 6 томах (1963-1964).

ШЕВЧУК Валерій Олександрович (1939, Житомир) — український філософ, історик, письменник. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Від 1967 року — член Спілки письменників. Філософські зацікавлення охоплюють дослідження творчості Сковороди, а також переклад його творів на сучасну мову; дослідження і переклад пам'яток суспільно-політичної думки в XVI-XVIII столітті (монографія "Суспільно-політична думка в Україні в XVI-XVIII столітті"). Виступає як дослідник утопічних суспільних систем, творених в Україні; ідей універсалізму як художнього методу в давній літературі і в творчості Шевченка. В прозі та драматичних творах стоїть на позиції екзистенціалізму в його українському варіанті. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, недержавної премії "Визнання", премії фонду Антоновичів (США), літературних премій ім. Є. Маланюка, І. Огієнка, О. Пчілки, О. Копиленка. Кавалер ордена "Ярослава Мудрого".