РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 21 страница

а) першобуття, з якого все виникло;

б) субстанція, що перебуває у всіх речах та становить їхню основу;

в) сила, якою все породжується і підтримується у своєму бутті.

Нарешті, четверте головне значення: фюсис є те неминуще буття, в яке повертаються всі речі, завершивши своє окремішне існування. Відтак фюсис перебуває вічно і породжує із себе все розмаїття речей як окремих мінливих форм. Вирізнення фюсису як достеменного буття від довколишнього розмаїття плинних речей набуло у еллінських ранньофілософських космогоніях вигляду протиставлення одного (справжнього буття) і множинного (чуттєвого світу, даного у безпосередньому досвіді людського існування). Досократики стверджують безумовну достовірність першого на противагу непевності і оманливості другого. Від софістів починається протиставлення фюсиса номосу (закону) — світу людських встановлень (тобто дійсності, похідної від людської волі). У Платона фюсис стає переважним визначенням чуттєвого світу. (С. Пролеєв)

ХАМІТОВ Назип Віленович (1963, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1985). Доктор філософських наук (1998).Від 1992 року працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1999 року — старший науковий співробітник. Президент Асоціації філософського мистецтва (від 1988 року), почесний Президент Міжнародної асоціації актуалізуючого психоаналізу (1999). Основний напрям наукової діяльності — філософська антропологія, філософія статі, філософія психоаналізу.

Основні твори: "Звільнення від буденності: Мистецтво як вирішення суперечностей життя" (1995); "Філософія самотності: Самотність жіноча і чоловіча" (1995); "Межі чоловічого і жіночого: Вступ до метаантропології" (1997); "Самотність у людському бутті: Досвід метаантропології" (2000); "Філософія і психологія статі" (2000).

ХАРИЗМА (від грецького χάρισμα — божественний дар) —

1) Термін, застосування якого пов'язане із релігійними проповідями періоду раннього християнства. У першому посланні апостола Павла до коринтян йдеться про "духовні дари", пильнування яких збагачує людину і сприяє "збудуванню Церкви"; особливо ж наголошується на дарі "говорити мовами" і пророкувати; найвища харизма, за Біблією, це любов.

2) Термін на позначення особливої, виняткової обдарованості людини, що вирізняє її з-посеред інших впливом на загал завдяки надзвичайним здібностям (геній), силі духа, дарові слова, моральним якостям, відданості ідеї чи ідеалові, що передається іншим не на підставі щонайдосконаліших, раціонально-аналітичних аргументів, а через безпосереднє (емоційне, цілісно духовне, часом пророче, магічне) проникнення до душ, сердець, умів інших людей. На соціально-філософському та соціологічному рівнях термін харизма уперше був застосований німецьким протестантським теологом і філософом Трьольчем (1865-1923) та М. Вебером. Попри певну спільність підходів до харизми обох теоретиків (на неї вказував сам Вебер, між ними існує значна відмінність, пов'язана із загальною концептуальною позицією та залученим до аналізу матеріалом. Для Трьольча харизма — важливий складник функціювання етичних вчень західного християнства. Вебер застосовує цей термін насамперед у загальносоціологічному сенсі, вирізняючи особливий харизматичний тип панування — поряд із традиційним та формально-раціональним. Як соціолог влади, що наголошував на відмежуванні соціології від цінностей, Вебер розглядав харизму безвідносно до змісту, яким наповнював її сам носій харизми. Безумовний авторитет носія харизми — харизматика — базується на силі його індивідуального дару. З огляду на це, Перикл, Солон, Цезар, Наполеон, Будда, Ісус, Магомет постають, на думку Вебера, як уособлення надзвичайної харизми, незалежно від змістового наповнення та характеру їхніх дій, вчень, думок. (Н. Поліщук)

ХАСИДИЗМ — єврейська релігійно-містична течія, що виникла в Східній Європі на початку XVIII століття, охопивши значну частину Західної України та терени Білорусі і Литви. Серед суспільно-історичних та духовно-інтелектуальних причин, що спричинили появу хасидизму, традиційно визначають: розподіли Польщі (1772, 1793, 1795), кризу єврейського самоуправління та розвиток містичного вчення юдаїзму. Вважається, що засадничі принципи хасидизму були розроблені засновником цього руху рабі Ісраелем Баал Шем Товом (1700-1760). Найсуттєвіші ознаки хасидизму —послідовний релігійний пантеїзм та віра у взаємозв'язок духовності окремішної людини із транцендентними вимірами буття. Сутність віри для хасидизму — в почуттях та внутрішній свідомості; другорядними стають вивчення закону та логічне пізнання, яким відводиться інструментальна функція. Згідно з хасидизмом, емоційне ставлення до віри відкриває людині шлях до вдосконалення себе та світу, наближає її до Бога. Систему філософських поглядів хасидизму сформулював Залман. Питання про засади буття та проблема теодицеї вирішується у традиційному для юдаїзму напрямі. Насамперед головна увага у філософії хасидизму зосереджується на долі конкретної людини. Антропологічна проблематика домінує в усій системі поглядів хасидизму. Особа розглядається як джерело активності; здатність визначати для себе життєву мету та досягати її перетворює людину на дієвий чинник світу. Духовний вимір людини співвідноситься із трансцендентним. Етичне вчення хасидизму спирається на теологічні засади. Система суспільно-моральних настанов ґрунтується на сакральних текстах. Серед цих настанов особливо наголошується на значенні любові як однієї з найвищих цінностей, що є дороговказом до Бога. Упокорення є способом вдосконалення здатності любити навіть ворога. Цадик (праведник) — це людина, яка завдяки своїм високим морально-духовним якостям спроможна виконувати функції посередника між Богом та людьми. Філософія хасидизму спрямована на піднесення значущості духовних цінностей та утвердження індивідуальних чеснот людини. Серед проповідників хасидизму, що жили на землях Галичини та Західної і Східної України, найвідоміший Рабі Нахман з Брацлава (похований в Умані). (3. Швед)

ХВИЛЬОВИЙ (Фітільов) Микола Григорович (1893, село Тростянці Харківської губернії — 1933) — український поет, прозаїк, культуролог, ідеолог українського Відродження 1920-х років, організатор низки мистецьких угруповань (ВАПЛІТЕ, ПРОЛІТ, ФРОНТ, журналу "Літературний Ярмарок" та інше). Філософські погляди розвивав у художніх творах та публіцистиці під маскою державної комуністичної ідеології, за допомогою прийомів, названих ним "свідоме парикмахерство", "запах слова" та інших езопівських кодів, спираючись на близькі йому висловлювання офіційних ідеологів. Основною ідеєю публіцистики Xвильового була візія азіатського ренесансу й пов'язана з нею концепція культурної революції в Україні. Україна завдяки своїй специфіці європейської колонії євразійської імперії може і повинна стати промотором ренесансу Азії. Для цього вона мусить сама вийти зі стану провінційного "Сонгороду". Іронічно перефразуючи революційні гасла типу "Дайош Європу", Xвильовий сформулював гасла "Дайош інтелігенцію, робітничий клас, Європу", "Геть від Москви" тощо. Це означало плекання інтелігенції й притягнення її до державобудівництва, українізацію робітництва і спілку його з селянством, підйом рівня мас до рівня культурної еліти, підйом рівня самої еліти до кращих взірців європейської культури, вироблення за допомогою цієї еліти психологічного типу української "фаустівської"людини. Ця концепція протиставлялася сталінсько-зміновєхівській концепції відродження великої імперії, творення автарксичного господарства, що базується на централізованій експлуатації мас, керованих новою ведучою верствою. Відповідна концепція культурної революції була протиставлена пролеткультівській та сталінській концепціям, спрямованим на нівеляцію культури до рівня маскультури та на звуження культури до технічних навичок. В основі історіософії і культорології Xвильового лежить циклічна модель еволюції, подібна моделям "євразійців". Якщо євразійці спиралися на циклічні моделі Данилевського, Шпенглера, Леонтьєва, на солідаризм Муссоліні та соціал-дарвінізм Ніцше, то Xвильовий в основу своєї моделі поклав ідеосимвол Христа. Як і Курбас, Тичина, Xвильовий належав до того ідейного напряму, що йде від Сковороди, Юркевича, В. Соловйова, Бєлого, зближається з антропософією філософа-містика Штайнера. Символікою штайнерівської циклічної моделі еволюції людини до переображення її в духа свободи просякнута вся апокаліптика Xвильового. Але в штайнерівську візію майбутньої культури "народу Христа" (Євразію) Xвильовий вніс ідею специфічної місії українського народу в духовно-матеріальній еволюції людства. Практика й теорія вітаїзму, "акромантики" Xвильового нерозривна з історіософією. Завданням епохи "горожанських воєн" є революція для духу, гармонізація — спираючись на силу одухотворення мистецтва, живого слова, евритмію Штайнера — розуму почуття і волі в приспаній імперією людині. Підпорядковані актуальним вимогам доби, політичні погляди Xвильового видозмінювалися, але в основі своїй близькі соціалізмові Франка, Дрогоманова, боротьбістам, деяким течіям анархізму та робітничої опозиції. Переслідуваний режимом, Xвильовий покінчив із собою. (М. Плющ)

ХИБА НАТУРАЛІСТИЧНА — поняття, започатковане Муром для спростування натуралізму в етиці, заперечення визначення морального емпіричними або метафізичними поняттями (коли благо саме по собі визначається тим, що сприяє життю). Поняття хиба натуралістична є семантичною конкретизацією логічного основоположення Г'юма (а також Канта) про хибність виведення належності, в тому числі моральної, з буття або неприпустимість переходу від дескриптивних положень існування до нормативних положень належності (неправомірно з положення "хиба є корисним" виводити "ти повинен зробити хибу"), що набуло подальшого розвитку в деонтичній логіці Маллі, Менгера і було узагальнене як "дилема Йоргенсона". Відповідно, такою ж хибою буде зводити об'єктивну значущість етичних норм до предметів і фактів соціальних та герменевтичних наук, які в змозі тільки описати моральні системи, норми та цінності окремих суспільств, а не обґрунтувати їх раціонально. Враховуючи хибу натуралістичну, представники комунікативної теорії (Апель, Габермас) звертаються до онтології інтерсуб'єктивності (дискурсу) як метаінстанції обґрунтування моральних належностей. З огляду на екологічну кризу поширюється тенденція метакритичної критики хиби натуралістичної, зокрема Йонасом, який заперечує ціннісно нейтральний статус природи, онтології фактичності загалом. Підсумовуючи ці дискусії, Гесле зазначає, що відмінність положень існування й належнісних аж ніяк не означає, що усе те, що є, доконечно суперечить тому, що повинно бути, а тільки свідчить, що те, що повинно бути, аж ніяк не випливає з того, що є. Гесле прагне поєднати суще й належне на засадах осучасненого теорією інтерсуб'єктивності об'єктивного ідеалізму. (А.Єрмоленко)

ХІЛІАЗМ мілленаризм (від латинського χῑλιάς — тисяча) — тисячолітнє Царство Боже на Землі та вчення про нього. Ідея хіліазму базується на провіщеній біблейськими пророками ідеї земного царювання Месії. У християнстві хіліазм — тисячолітнє царювання Ісуса Христа, яке встановиться з його другим пришестям, обітниця про що міститься у текстах Нового Завіту. На Заході більше поширене поняття "мілленаризм". Існують два погляди на друге пришестя Христа на Землю: або перед його тисячолітнім царюванням (премілленаризм), або після (постмілленаризм). Xіліазм, або мілленаризм, є органічною складовою християнської есхатології. Хіліастичні мотиви вплинули на формування есхатологічного типу історичної свідомості, в тому числі в його поза або квазірелігійних формах. Різноманітні суспільно-утопічні побудови, навіть апелюючи до секуляризаційної соціально-політичної практики, історично виявлялися перетвореними формами хіліазму. (С. Головащенко)

ХІНТІККА Яаакко (1929, Вантамаа, Фінляндія) — фінський логік і філософ. Філософську освіту отримав у Гельсінському університеті. В 1953 році захистив докторську дисертаці. В 1954-1964 роках працював у Гарвардському та Гельсінському університетах, від 1964 року — у Стенфордському університеті та Академії наук Фінляндії. Від 1968 року —професор університету Флориди у місті Таллахассі. Наукова діяльність Xінтікка розпочалася з розробки концепції модельних множин, яка виявилася дуже ефективною для побудови доведень повноти логічних систем. У наш час модельні множини Xінтікка застосовуються з цією метою не тільки в царині класичної, а й некласичної логік. На базі цього поняття Xінтікка побудував спочатку семантику для логіки висловлювань і логіки предикатів, а потім семантику для модальної логіки. Окрім цього, вчений запропонував цікаве застосування модельних множин для дослідження вітгенштайнівської "образної теорії мови" і кантівської філософії. Другою значною роботою Xінтікка стала його теорія дистрибутивних нормальних форм, які він розглядав як узагальнення поняття довершеної нормальної форми. Ця теорія отримала важливе логічне та філософське застосування. На її основі Xінтікка розробив концепцію глибинної та поверхневої інформації, на базі якої запропонував оригінальне вирішення проблеми співвідношення аналітичного та синтетичного у людському пізнанні. Результати своїх досліджень з цієї проблематики Xінтікка застосував як для аргументованої критики логічного позитивізму, так і для аналізу філософських поглядів багатьох мислителів минулого. Важливим внеском Xінтікки у розвиток сучасної логіки стала побудована ним теоретико-ігрова семантика, в основу якої покладена ідея активного характеру людського пізнання. За Xінтіккою, процес пізнання ґрунтується на взаємодії суб'єкта і реальності і являє собою своєрідну гру суб'єкта з природою; на базі теоретико-ігрової семантики було запропоноване нове трактування логічних кванторів. Xінтікка, поряд з Кангером і Крипке, був одним із перших, хто заклав основи семантики можливих світів. Втім, концепція можливих світів Xінтікки в ряді пунктів відрізняється від стандартної, запропонованої Крипке. Якщо останній виходить з ляйбніцівського трактування співвідношення можливого і реального, то Xінтікка бере за основу точку зору Канта. На його думку, поняття реального є більш фундаментальним, ніж поняття можливого, що являє собою лише перекомбінацію існуючого у мисленні. В роботах Xінтикки можливі світи незрідка розглядаються як "можливі напрями розвитку подій". Це насамперед пов'язано з його інтересом до епістемічної інтерпретації модальностей, з особливим трактуванням кванторів в модальних та інтенсіональних контекстах, з подоланням труднощів, пов'язаних з побудовою алетичної логіки. Xінтікка був одним із перших, хто систематично почав розробляти епістемічну логіку. Класичним доробком у цій галузі є його праця "Знання і віра".

Основні твори: "Дистрибутивні нормальні форми у численні предикатів" (1953); "Дві статті із символічної логіки" (1955); "Знання і віра" (1962); "Моделі для модальностей" (1969); "Логіка, мовні ігри та інформація" (1973); "Час і необхідність" (1973); "Метод аналізу" (1974).

ХОЛІЗМ (голізм) (від грецького holos — цілий, увесь) — методологічний принцип та світоглядна концепція, що стверджують цілісність і неподільність матеріального і духовного світу. Термін "холізм" вперше запроваджений південноафриканським філософом Сметсом у 1926 році, який висунув формулу холізму: "Ціле більше за суму його частин". Сметс вважає цілісність найвищою філософською категорією, яка синтезує суб'єктивне і об'єктивне та є останньою реальністю буття. Виразом холізму є процес еволюцій, що породжує нові об'єкти як цілісності; вищою формою цілісності є людська особистість. Попри певну суб'єктивність та містичність тлумачення Сметсом і його послідовниками змісту холізму, останній, як реакція на механістичну і антропоморфічну інтерпретацію природи, набув вагомого значення в сучасній філософській думці. Витоки холізму сягають давньогрецької філософії, зокрема апорій Зенона відносно перервності —неперервності просторового і часового континууму, вчення Парменіда про єдність і нерухомість буття, ідеї Платона про цілісність як немножинність. Елементи холізму пронизують вчення Ляйбніца про монади як прості і незнищенні цілісності, що не мають частин. У XX столітті ідеї холізму отримали розвиток в концепціях "творчої еволюції" Бергсона, "процесуального холізму" Вайтгеда, віталізму, гештальтпсихології, працях Лемана, Мейер-Абіха, Холдейнатощо. Принципи холізму використовуються у тезах Дюгема-Куайна та Куна-Феєрабенда про системний характер фізичних теорій. Фундаментального обґрунтування надала холістичним ідеям квантова механіка, яка довела нерозкладність фізичних станів на елементи і множини, узаконила статус ймовірностей в описі фізичного світу і поглянула на Всесвіт, включаючи і дослідника-спостерігача, як на неподільну, цілісну монаду (ідеї Бора, Бома, Белла, Фока та інших).

ХОЛТОН (Голтон) Джон (1922, Берлін) — американський фізик, історик науки; засновник концепції тематичного аналізу, представник історичної школи постпозитивізму. Навчався в Оксфорді, закінчив Гарвардський університет, де в 1948 році отримав ступінь доктора. Професор фізики й історії науки Гарвардського університету. Утверджуючи тісний зв'язок науки, філософії та соціології науки, який дозволяє виявити та пояснити джерела наукової раціональності, еволюцію та динаміку концептуальних зрушень, Xолтон вводить в методологію науки поняття "тема", під яким розуміє такі глибинні детермінанти мислення і відносно усталені структури, що відтворюються за будь-яких революційних змін у науці, дозволяють об'єднати зовнішньо несумірні та суперечливі теорії, забезпечують спадкоємність знання та визначають конкретний спосіб наукової діяльності. На думку Xолтона, введення "тем" дозволяє описати процес виникнення нового знання як подію, зумовлену перетином трьох траєкторій: індивідуальності вченого, стану науки та особливостей соціокультурного контексту епохи.

Основні твори: "Тематична уява в науці" (1967); "Тематичні витоки наукової думки: Від Кеплера до Ейнштейна" (1973); "Наукова уява. Курс лекцій" (1978).

ХОМЕНКО Ірина Вікторівна (1961, Небіт-Даг) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім Т. Шевченка (1982). Доктор філософських наук (1996), професор (1997). Від 1982 року працює в КНУ ім. Т. Шевченка, від 1987 року — на кафедрі логіки філософського факультету. Сфера наукових інтересів — логічний аналіз дискурсу, логічний аналіз дії, теорія аргументації.

Основні твори: "Логіка — юристам" (1998); "Логіка в задачах" (1998); "Логіка" (2000); "Еристика" (2000); "Основи логіки", у співавторстві (1996); "Дискурс еристичної комунікації"// "Філософська думка". — 2000. — № 2; "Логіка/Практикум" (2002).

ХОРНІ (Горні) Карен (1885, Гамбург — 1952) — німецько-американський психолог, одна із засновників неофройдизму та феміністичної критики теорії Фройда. Становлення теоретичних поглядів Xорні охоплює кілька етапів. Перший (ранній) етап пов'язаний з науковими дослідженнями Xорні в руслі класичного психоаналізу та розробкою основ жіночої психології. Сюди відноситься її наукова діяльність в Берлінському психоаналітичному об'єднанні та Берлінському психоаналітичному інституті (від 1920 року). Еміграція до США в 1932 році на посаду другого директора Чиказького психоаналітичного інституту визначає поворотний пункт її життя і започатковує другий етап. Сприйнявши антропологічну концепцію культурного детермінізму, Xорні розробляє власну теорію і стає провідною представницею соціально-культурного напряму в психоаналізі. Їй належить одна з найґрунтовніших концепцій невротичного конфлікту та психологічних захистів. Відхід Xорні від ортодоксального психоаналізу був причиною її виключення в 1941 році з Американської психоаналітичної асоціації (у тому ж році вона створює і очолює альтернативну Асоціацію розвитку психоаналізу). Основні положення Фройда, піддані критиці Xорні: біологічний детермінізм; принциповий песимізм; терапевтичний скептицизм та маскулінний характер психоаналізу. Власну теорію розробляє у напрямах: обґрунтування визначальної ролі соціокультурних факторів у розвитку психічного; виявлення потенціалу розвитку особистості у сфері самореалізації, де, за Xорні, можливі два сценарії — нормальний (коли реалізація задатків людини не вступає в конфлікт з соціальним оточенням) та невротичний (коли накопичення патологічних змін в характері індивіда призводить до самовідчуження та деперсоналізації); виявлення особливої ролі виховання у розвитку індивідуальної психіки; дослідження структури неврозів (формулювання нею онтологічної позиції "тут і тепер", котра означає, що в основі психологічної ситуації індивіда лежать не вроджені біологічні причини, а інтерперсональні події); розробки концепції ідеалізованого "Я" (визначення феномена власного образу як соціального конструкта, що суперечить самореалізації людини); обґрунтування провідної ролі концепту тривоги (дитяче почуття ізольованості та безпорадності у потенційно ворожому світі) у процесі формування захисних стратегій (три різних рухи — до, від та проти інших людей — спрямовані на подолання цієї тривоги), розкриття соціально-культурної обумовленості маскулінних психоаналітичних упереджень щодо жіночої психології. Xорні вважає, що принижене положення жінок випливає не із психологічного конфлікту, а з боротьби за владу між статями.

Основні твори: "Невротична особистість нашого часу" (1937); "Нові шляхи в психоаналізі" (1939); "Самоаналіз" (1942); "Наші внутрішні конфлікти" (1945); "Невроз та розвиток особистості" (1950); "Психологія жінки" (1967).

ХРАМОВА Вікторія Львівна (1933, село Перещепино Полтавської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1955). Доктор філософських наук (1989). У 1958-1967 роках працювала в Головній редакції УРЕ. У 1967-1996 році — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основні зацікавлення пролягають у галузі філософських проблем природознавства та філософії культури. Автор статей, розділів у колективних монографіях, а також індивідуальних монографій.

Основні твори: "Філософський аналіз проблеми співвідношення теорії і експерименту в релятивістській фізиці" (1974); "Категоріальний синтез теоретичного знання" (1984); "Цілісність духовної культури" (1995).

ХРИСИПП (280, Кілікія — 206 до нашої ери) — давньогрецький філософ, третій (після Зенона та Клеанфа) архонт школи стоїків (232-208). Зробив помітний внесок у логіку стоїцизму, відомий, головно, як систематизатор стоїцизму, передусім — системи Зенона. За словами Діогена Лаертського, без Xрисиппа не було б Стої. Значна частина праць Xрисиппа (за свідченнями античних авторів, їх він написав понад 705) містить роздуми з питань логіки. Збереглися фрагменти його твору "Логічні дослідження". Розробляв логіку висловлювань, здійснював спроби синтезу ідей Геракліта й Аристотеля, розробив значну частину термінології стоїків. Xрисипп першим чітко встановив тезу двозначності, що лягла пізніше в основу класичної логіки й математики, де йдеться лише про два значення істинності висловлювань —"істинне" й "хибне". Йому також належать перші кроки в царині аксіоматизації логіки; володів технікою визначення одних логічних констант через інші.

ХРОНОТОП (від грецького χρόνος — час; τόπος — місце) — універсальне поняття, яке означає нерозривний взаємозв'язок просторових та часових відношень. В науці хронотоп характеризує властиву події (однорідній низці подій або стану суб'єкта) просторово-часову визначеність, оформленість, завершеність. В літературі хронотоп — це словесне зображення не тільки місця, на фоні якого розгортається етичний сюжет або лірична ситуація, а й самого духу цього місця, притаманної йому особливої атмосфери. (В. Лук'янець)

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ — синтезуюча форма художньої свідомості та творчості в цілому, яка втілює, творить та об'єднує зміст твору; характеризується повнотою і цілісністю. В залежності від масштабу охоплення матеріалу художній образ виступає як окрема складова твору або як його подоба в цілому. Наявність художнього образу є визначальною ознакою, атрибутом мистецтва, що перетворює чуттєвий аспект естетичних явищ у феномен художньої культури, надає мистецтву рис однієї з вищих форм духовного освоєння буття. За словами Леонардо да Вінчі, "де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва". Поняття художнього образу введено в естетику Гегелем, хоч осмислення образів-ейдосів було притаманне ще античній філософії (Платон) і потому розроблялося у напрямі їх тлумачення як ідеальних утворень (субстанційного буття сутності, інобуття абсолютної ідеї в індивідуальній свідомості, зокрема, як "мислення в образах" тощо). У XX столітті трактування категорії художнього образу опинилося на перетині гостро контраверсійних гносеологічних, естетичних концепцій та художніх рухів. Увиразнюється естетико-філософський підхід, що долає межі "реалістичного" віддзеркалення, прямого дублювання онтологічних значень. Духовне освоєння дійсності перестає орієнтуватися лише на її відображення і дедалі більше зосереджується на оцінках, думках та почуттях митця. Домінантною стає ситуація, коли художній образ розглядаються як такі, що не копіюють, а творчо моделюють буття. Утверджується переконання, що переосмислення образів є евристичнішим, ніж констатація їхньої тотожності реальності. В результаті оцінка художнього образу за критеріями верифікації, адекватності відображення дійсності засвідчує свою малопродуктивність. Цінність художнього образу (реалістичних, романтичних, символічних, імпресійних або експресійних) залежить від їхнього внеску до скарбниці естетико-художньої культури, міри сприяння її вдосконаленню. Розуміння художнього образу як змісту, що існує у знакових системах різних видів мистецтв, дозволяє долати труднощі, що їх створювало звужене трактування художнього образу як форми міметичного відображення (останнє, зокрема, призводило до імперативних вимог предметності в образотворчості, сюжетності у хореографії, програмності у музиці). На противагу такому підходу, була висунута пропозиція розмежування мистецтв на "образні" та "безобразні". У сучасній естетиці таке розмежування спричинилося до обґрунтування суцільної "безобразності" художньої культури. Теорія постмодерну пояснює беззмістовність творів відсутністю в них референтів, тяжінням сучасної культури до "деконструкції". Експлікація поняття художнього образу дозволяє уточнити критерії оцінок сучасного мистецтва. Адже доступність для сприйняття і розуміння, "прозорість" художніх творів спрямовані, зрештою, на потвердження художнього образу як ідеального утворення, способу бачення і розуміння світу митцем. Отже, змістовність або беззмістовність художнього образу зумовлюється не формою подолання "об'єктивних" прообразів, а їх трактуванням, отже, ступенем духовної, естетичної спроможності автора. Xудожній образ є універсальною категорією художньої діяльності та художньої культури, мультимоделлю, котра у специфічних формах мистецтва забезпечує творче освоєння та духовне осмислення розмаїтої палітри світу. (Т. Орлова)

ХУДОЖНІ МОВИ — системи мистецьких засобів, за допомогою яких художник осмислює, переживає і зображує дійсність у творах мистецтва. Xудожні мови є природними мовами, що склалися, як і словесні, впродовж тисячоліть історії культури. Як знакові системи художні мови відповідають функціональним вимогам, що висуваються до лінгвістичних систем. Вони формують передумови художнього сприйняття світу, є носіями різноманітних проявів творчої активності в духовній сфері (художнього мислення, образного синтезу, інтуїції, пам'яті, сублімації емоцій тощо), забезпечують художнє втілення і комунікацію. При цьому художні мови становлять окремий клас мов, що значно відрізняються від вербальних. Здебільшого знаки художніх мов не є умовними, вони тяжіють до реальних прообразів і зумовлені властивостями перцептивної сфери застосування. Кожному виду мистецтва притаманна своя система художніх засобів, що мають різну чуттєву основу, від якої залежать сенсоутворюючі складові художні мови (колір, простір, перспектива, світлотінь, гармонія, ритміка, контраст, темборація, тональність, лад тощо). Для більшості художніх мов не властива лексика з фіксованими змістами. Складові художніх мов, як-то колір, окремий звук чи рух, не мають чітко окреслених значень. Художнього змісту вони набувають в умовах користування і смислового навантаження, у зв'язках, у висловах, у композиції твору. Це відкриває для художніх мов додаткові можливості одночасно охоплювати різні семантики. Для художніх мов властивим є однозначний зв'язок художніх сенсів зі способом вислову. Це ускладнює їх переклад, співвіднесення з іншими лінгвістичними системами. Завдяки перцептивності та онтологічній зумовленості художні мови набувають якості неконвенційності, загальнозрозумілості. Чуттєва достовірність знакових систем мистецтва, психологічна виправданість їх семантики надають висловам художніх мов, творам мистецтва переконливості й впливовості. Вони впливають на почуття, оцінки, думки та дії людей. (Т. Орлова)