РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 1 страница

РІЧ — поняття, контекст значень якого вказує, що існує дещо визначене, відносно стале і незалежне. Річ мовно пов'язана із реченням (давньослов'янське — говорити, діяти, робити "діло"). Для Ари-стотеля "річ" у сенсі "практика" — це те, з чим можна або потрібно мати справу: річ підштовхує до дії, сама веде "діло-справу". У класичній метафізичній традиції категорія річ характеризувала буття в його тілесному (протяжному) вимірі, що зумовило становлення онтології тотожності річі і предмета. Операційний зміст річі як відносно незалежного і сталого носія властивостей і відношень формується в орієнтованій на науку філософії Нового часу. У науковій картині світу закріплюється розуміння, що власними характеристиками річі є її властивості — як у їхніх обопільних відношеннях, так і відношеннях з властивостями інших річей. Складається прецедент тлумачення річі лише як виявлення субстрату сущого — речовини, або ж матерії. Цьому тлумаченню протистоїть її символістське розуміння як деякого репрезентанта образу світу. У феноменології Гуссерля (своєрідній реакції на класичне Каїіо) річ постає як самоочевидність і разом із тим смислова перспектива життєвого світу. Гайдеггер намагається подолати як "символізм", так і "перспективізм" тлумачення річі: світ присутній в річі як її власна істотність. У логіці зберігається розуміння річі як цілісної і відносно сталої частини об'єктивної дійсності. В сучасній соціальній філософії термін "річ" має самостійне значення, вказуючи на процеси оречевлення, в яких відношення між людьми набувають оберненої форми відношення між речами. (Ю. Іщенко)

РІЧ В СОБІ, речі в собі — термін філософії Канта, котрий має і ширше, загальнофілософське значення. Структура його досить складна. Насамперед він позначає предмети, які не мають до нас жодного відношення, існують самі по собі. Діючи на суб'єкта, вони породжують відчуття, але останні зовсім не схожі на річ в собі. Оскільки відчуття становлять матеріал пізнання, річі в собі непізнавані, трансцендентні. Проте, за Кантом, їх можна принаймні мислити як реальні: інакше ми прийшли б до абсурдного твердження, що нібито явища (впорядковані відчуття) існують без того, що з'являється. Кант вважав річ в собі причиною явищ. Але причина, як і інші категорії, апріорна і може прикладатися лише до досвіду. Тому річ в собі наскрізь суперечлива, і Якобі зробив рішучий висновок: без річі в собі не можна увійти в систему Канта, а з нею не можна в ній залишитися. Поряд з пізнавальним, теоретичним відношенням до річі в собі Кант дослідив також ставлення до них практичного розуму. Тут виявилися головними такі річі в

собі, як Бог, свобода волі, безсмертя душі. В цій площині їх буття стверджується вірою, а виразом його є постулати практичного розуму. В матеріалістичний філософії такої прірви між річчю в собі і явищами не визнається: останні постають як прояв перших, відмінність між ними не якісна, а кількісна; об'єктивні властивості річі в собі поступово входять у пізнання, розкриваються в ньому, стають речами для нас. За такого підходу не надається належної ваги якісній відмінності двох компонентів реальності.

(М. Булатов)

РОБІНЕ Жан Батист Рене (1735, Ренн — 1820) — французький філософ. Навчався у єзуїтському колежі. Визначальною характеристикою філософських поглядів Робіне є матеріалізм органіцистського гатунку. Природу Робіне розглядав як ієрархічну драбину живих істот з людиною на найвищому щаблі. Всю матерію Робіне вважав органічною, живою. Основні її атрибути: рух, протяжність, час. За Робіне, матерія і рух — незнищенні. Робіне визнавав творіння світу Богом, протиставляючи вічність і безкінечність Бога кінечності і мінливості природи. Основна закономірність природи Робіне визначається рівністю добра і зла, життя і смерті, буття й небуття. Гармонія природи складається із контрастів, що проявляються у статиці й динаміці, єдності та багатоманітності природних явищ. Вона обумовлена трьома основними природними закономірностями: причинним зв'язком речей, єдністю природи та неперервністю зміни її станів. Теорію пізнання Робіне будує на принципах сенсуалізму. Він переконаний, що у пізнанні природи людині не поставлено меж, хоч висловлює і скептичні міркування щодо можливості осягнути сутність речей за допомогою відчуттів. Робіне належить чотири томи коментарів до словника Бейля та п'ять томів доповнень та коментарів до "Енциклопедії" Дидро.

Основні твори: "Про природу" (1761-1766).

РОВЛЗ Джон (1921, Балтимор) — американський філософ, професор Гарвардського університету. Навчався у Принстоні. У центрі його досліджень — проблеми нормативної практичної філософії та філософії політики. У праці "Теорія справедливості", поєднуючи аргументацію етичного раціоналізму з теорією суспільної угоди, обґрунтовував принципи, які, на його думку, можуть стати загальноприйнятними критеріями моральної оцінки соціальних систем. Суспільство, згідно з Ровлзом, має конституювати принципи, що максимально справедливо регулюють розподіл соціальних благ і обов'язків. Перший принцип справедливості — рівної свободи —передбачає рівні права та максимум основних свобод. Другий принцип справедливості — диференціації — передбачає, що всі соціальні та економічні блага мають слугувати інтересам кожного члена суспільства, тобто бути дистрибутивно вигідними. Суттєво, що другий принцип прийнятний лише при визнанні першого, бо ніякі соціально-економічні гаразди не можуть компенсувати відсутність індивідуальних прав і свобод громадян. Ровлз також застосовує свою теорію до проблеми справедливих стосунків між поколіннями. Він засуджує егоїстичні прояви, що погіршують довкілля, природні ресурси і суспільний порядок в цілому та можуть, зрештою, зашкодити наступним поколінням. Ровлз продовжив традицію нормативної філософії і соціальної етики, прагнучи повернути філософії її суспільно-орієнтативну компетенцію.

Основні твори: "Теорія справедливості"(1971); "Політичний лібералізм" (1993).

РОГОВИН Мирослав Дмитрович (1933, село Дятковці Івано-Франківської області) — український філософ. Закінчив факультет іноземних мов ЛНУ ім. І. Франка (1962). Кандидат філософських наук (1978). Від 1967 року — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Від 1992 року — доцент Львівської академії мистецтв. Фахівець у галузі історії української філософії, історії України, компаративістики, тюркології.

Основні твори: "Філософія Відродження на Україні", у співавторстві (1990); "Спадщина Григорія Сковороди і сучасність", у співавторстві (1996); "Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму та Реформації", у співавторстві (1991), вступні статті до видання філософських творів Ціцерона (1998) і Теофана Прокоповича (1979-1981).

РОЖЕНКО Микола Маркович (1936, село Западинка Хмельницької області) — український філософ. Закінчив фізико-математичний факультет Кам'янець-Подільського педагогічного інституту (1959). Доктор філософських наук (1984), професор (1990). Лауреат премії імені В. Стуса (1990). Філософські інтереси охоплюють проблематику єдності логіко-методологічних та історико-наукових досліджень, соціальну історію науки й філософії, історію України радянської доби. Автор 100 наукових статей та розділів у колективних монографіях.

Основні твори: "Гносеологічна природа опису і пояснення у фізиці" (1970); "Квантова логіка. Нарис теорії та історії" (1993, російська мова); "Трагедія академіка Юринця" (1996).

 

РОЗАНОВ Василь Васильович (1856, Ветлуга Костромської губернії — 1919) — російський філософ, публіцист. Найважливішим філософським здобутком Розанова є його перша праця "Про розуміння: Досвід дослідження природи, меж і внутрішньої побудови науки як цілісного знання" (1886), що містить спробу з'ясування істинності всього, що існує, через онтологічну категорію розуміння, яка поєднує, за Розановим, розумові форми з формами самої реальності. Цілковита байдужість до книги з боку сучасників викликала у Розанова глибоку духовну кризу, обірвавши його філософську творчість. У подальші роки світогляд Розанова трансформується у релігійний; він зосереджується на проблемах культури, історії, релігії, літератури, працює в жанрі філософської публіцистики і лірико-філософської прози. Попри суперечливість і "пунктирність" розанівських ідей, у їх розмаїтті увиразнюється як стрижнева ідея обожнення статі. Стать, за Розановим, є всезагальним принципом буття, не лише ознакою тіла, а й осердям людської душі і, так само як душа, безпосередньо пов'язана з Богом. Актуалізацією статі, за Розановим, є сім'я, в якій знаходить свій найповніший вираз її містичне поєднання з Богом. Стать і сім'я складають, за Розановим, підґрунтя будь-якої релігії. Викриваючи християнську мораль, що благословляє тільки наслідок статевих взаємин — продовження роду і цькує саму стать як гріховну, Розанов розрізняє в християнстві дві релігії, що існують паралельно, — новозавітну, релігію смерті, і вітхозавітну, релігію народження і життя, що зберігає поганське обожнення статі (саме її сповідував Розанов). Наскрізь інтуїтивна, просякнута суб'єктивним духом, творчість Розанова відзначається в російській філософії "срібного віку" особливою екзистенційністю. Незважаючи на певну осібність і навіть одіозність, постать Розанова належить до найпомітніших в російському духовному ренесансі початку XX століття. Творчість Розанова суттєво вплинула на філософів-символістів (Мережковський, Білий та інші).

Основні твори: "Сутінки просвітництва" (1889); "Релігія і культура" (1899); "Люди місячного сяйва: Метафізика християнства" (1912); "Опале листя" (1913-1915).

РОЗВИТКУ СТІЙКОГО КОНЦЕПЦІЯ — система уявлень та соціально-філософських ідей про умови і спрямованість суспільного розвитку, за якого уможливлюється досягнення гармонізації й узгодженості основоположних чинників соціоприродної еволюції людини, суспільства і природи. Поняття "стійкості" тлумачиться як спроможність подолати дисбаланс соціальної динаміки, запобігти кричущим диспропорціям і дисфункціям, що за сучасних умов загрожують підвалинам існування людства. Ознаки такої стійкості — життєспроможність суспільства, здатність підтримувати розвиток, запобігаючи виснаженню і стресовій напрузі. Виникнення розвитку стійкого концепції (середина 80-х років XX століття) було спричинене усвідомленням "меж зростання", кризою самовпевненого ліберального прогресизму, який вважав зростання й ефективність самодостатніми і безсумнівними критеріями успішності політики і економіки. Системні дослідження факторів розвитку засвідчили, що оптимальні параметри глобального соціуму мають певні обмеження (зокрема, це стосується чисельності населення, невідновлюваних природних ресурсів, продуктивності економіки та інших). Відповідно, в рамках розвитку стійкого концепції обґрунтовуються ідеї приборкання панекономізму, принцип коеволюції суспільства і природи. Основоположні засади розвитку стійкого концепції — як певного ідеологічного і соціально-філософського напряму — були сформульовані в програмній доповіді Брунтланд "Наше спільне майбутнє" (1987). Критики розвитку стійкого концепції сприймають її як прояв переходу розвинених країн до "глобального консерватизму", за допомогою якого авангард постіндустріалізму (цивілізація так званого "золотого мільярда") робить спробу законсервувати своє панівне становище.(В.Заблоцький)

РОЗВИТОК — незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів; один із загальних видів зв'язку. В історії філософської думки вирізняють три основних тлумачення розвитку: розвиток — як збільшення і зменшення, що знайшло відображення в теоріях преформізму; розвиток — як перехід можливості в дійсність, речі в собі в річ для себе, що було характерно для Гегеля, а в більш загальному вигляді — як розуміння руху взагалі — для Аристотеля і аристотелівської традиції філософування; розвиток — як виникнення нового, втіленням чого можуть бути численні концепції прогресу в Новий час (Вольтер, Тюрго, Кондорсе та інші). Як виникнення нового, розвиток часто ототожнювали з прогресом, але розвиток буває і прогресивний і регресивний, це дві його стадії, бо все, що виникає, приречене на загибель. Поєднання прогресу і регресу уподібнюється "спіралі" розвитку. З точки зору глибини і швидкості змін розрізняють стадії еволюції і революції: для першої характерні реформи, для другої — докорінні зміни. Якщо реформи відкидаються і абсолютизується революція, то виникає руїна, що є наслідком надмірного розриву з традиціями, заперечення спадкоємності в процесі розвитку. У світогляді й науці ідея розвитку формувалася поступово. В античній думці великої ваги надавалося принципу становлення. Його найбільш виразним втіленням було гераклітівське "все тече, все змінюється" та розгляд виникнення Космосу з хаосу (що було притаманне міфології і натурфілософії). Останній вид становлення є розвиток, і його стародавній образ став архетипом, взірцем для більшості подальших космогоній. В Античності існувала ідея суспільного розвитку — у вигляді ідеї регресу соціуму від золотого до залізного віку (Гесіод). У Новий час концепції розвитку з'являються в космогонії (Кант, Лаплас), в історії (згадані концепції прогресу), в біології (Ламарк) та інше. В XIX столітті вони поглиблювались, а в XX столітті поширюються і на фізику та хімію (Вернадський та його послідовники). В еволюції ідеї розвитку простежуються дві протилежні тенденції: з одного боку, рух від найзагальніших до часткових, спеціально-наукових розробок; з другого — синтезування, об'єднання останніх в глобальне ціле. Найбільш загальною теорією розвитку в сучасному світогляді є теорія ноосфери. Сама ідея розвитку по-новому актуалізується і модифікується феноменом глобальних проблем. (В. Кизима)

РОЗСУДОК і РОЗУМ — поняття, вироблені в історії філософії для позначення якісних особливостей мислення на певних ступенях буття або логічного розвитку. В античній філософії вони розглядались як властивості, неоднаково притаманні різним істотам. Типовою є думка Піфагора: душа людини поділяється на три частини: ум (розум), розсудок і пристрасть. Розум і пристрасть є і в живих істотах, а розсудок — лише в людині. Під останнім мали на увазі мислення як здатність судження, умовиводів, розмірковування. На відміну від розсудка, розум в античній філософії має велике онтологічне навантаження. Під виглядом логоса (Геракліт), нуса (Анаксагор), мислення мислення, або форми форм (Аристотель) він постає як рушійна сила всієї дійсності. В неоплатонізмі розум займає певне місце в ієрархії, яка покладається Єдиним: єдине, розум, душа, Космос, матерія. Стоїки розрізняють два начала дійсності: активне — розум, або Бог, і пасивне — речовину. Розрізнення активного (надлюдського) і пасивного (людського) розуму дає Аристотель, і це стає однією з основних ідей арабської філософії. Загалом в античній філософії розум притаманний світу в цілому, живим істотам, людині, розсудок же — лише останній. Тому античний погляд на це питання є переважно онтологічний. В пізнанні їх розрізнення концептуального значення не має. Воно стає основним у Новий час. У вченні Канта розсудок і розум вперше чітко розрізняються як рівні мислення: на розсудкові ґрунтується наукове знання, на розумі — філософія (метафізика). Форми споглядання (простір і час) і категорії мислення є відповідно теоретичною основою математики і природознавства, а ідеї чистого, відокремленого від почуттів розуму — принципами метафізики. Згідно з Кантом, на відміну від функції розсудку, розум виконує не конститутивну (таку, що примножує знання), а регулятивну функцію — упорядкування, систематизації набутого розсудком за єдиним принципом. Розум дає не істини, а ілюзії, суперечності — антиномії. Гегель робить ще один крок і вносить розрізнення цих понять у сферу самої філософії. Як і Кант, Гегель вважає математику і природознавство переважно розсудковим знанням. Але, на його думку, таким же було і знання, представлене в традиційній метафізиці, найбільш характерною особливістю якої було розмежування, відокремлення протилежностей як основних властивостей, атрибутів дійсності. Тому метафізика набуває у нього іншого змісту, методологічного: вона протистоїть діалектиці, яка поєднує протилежності, синтезує їх, примирює, щоб досягти цілісної теорії буття. Така теорія викладена Гегелем у його логіці. Внаслідок цього розсудок і розум мають у нього переважно логічний і методологічний зміст. Набуті історико-філософським досвідом уявлення про розсудок і розум зберігають своє значення і в наш час. Найбільш загальною підставою цього є наявність двох основних стадій пізнання і в науці, і в філософії — аналітичної і синтетичної; на першій об'єкти розкладаються на складові частини, сторони, моменти для їх детального освоєння; на другій вони об'єднуються, систематизуються на основі певного принципу. Те ж саме відбувається і в пізнанні світу як цілого, як предмета філософії. (М. Булатов)

РОЗУМІННЯ —

1) У широкому світоглядному плані — результат духовно-практичного засвоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти, використовуючись у практиці, залучаються до смислів людської діяльності, виступають її предметним змістом. Інформаційна реконструкція цього змісту і характеризує розуміння. 2) З гносеологічного боку, розуміння — це соціокультурний процес, що передбачає наявність за межами індивідуальної впевненості (в тих чи тих загальнозначущих підставах суспільного спілкування) свого роду базису безперечності. Це насамперед — категоріальні структури, аксіоматичні твердження та парадигми науки, незаперечні емпіричні дані тощо. Усвідомлення зв'язку певних уявлень із таким, історично зумовленим базисом безперечності чи зведення їх до цього базису через модельні образи становить механізм розуміння.

3) У більш спеціальному плані розуміння виявляється у психологічному аспекті (коли воно, зокрема, описується через емпатію — мислиме входження в ту чи іншу ситуацію) та у мовно-комунікаційному ракурсі.

В останньому випадку розуміння виступає у вигляді діалогу як відображення тексту на тексті та його переоцінка в новому контексті і визначається через процес переведення лінійної послідовності символів в уявлення його смислу (його розпізнання та реконструкцію). Аналіз розуміння був історично започаткований у герменевтиці, яка розкрила можливості зведення об'єктів до мовних структур їх розуміння, проаналізувала специфіку гуманітарного пізнання та комутативний аспект пізнавальних процесів. Подальші дослідження розуміння орієнтуються на його розгляд як загальної для всіх дисциплін форми прийняття результатів освоєння світу, в процесі якого явища природи трансформуються у факти культури. (С. Кримський)

РОЗУМНОГО ЕГОЇЗМУ ТЕОРІЯ — етична концепція, згідно з якою людина за своєю природою істота не лише себелюбна, що керується у поведінці розрахунками вигоди й користі та з огляду на це прагне отримати від життя якомога більше задоволень, але й розумна, здатна обмежувати свої егоїстичні інтереси та безпосередні індивідуалістичні устремління. Розумного егоїзму теорія була розроблена французькими просвітителями XVIII століття, переконаними у всемогутності людського розуму, спроможного спрямувати зусилля усього загалу на створення "розумного суспільства", в якому інтереси кожної людини будуть узгоджені з інтересами інших. З найбільшою повнотою ідеї розумного егоїзму теорії були сформулювані у працях Гельвеція, Фоєрбаха, хоч і з різних концептуальних позицій. Якщо у Гельвеція і Гольбаха увага була зосереджена на ідеї підпорядкування почуттів розуму, то у Фоєрбаха акцент був зроблений на досягненні досконалості окремим людським індивідом через засвоєння ним "Релігії Людяності".

 

РОЗУМ ПРАКТИЧНИЙ — на відміну від підпорядкованих зовнішній доцільності теоретичного та технічного розуму, покладає мету в самому собі і традиційно пов'язується в моральній філософії зі свободним самовизначенням людини. В практичній філософії Канта корелюється з автономією суб'єкта, що протиставляється гетерономії (емпіричним схильностям) і сваволі, мотивованій індивідуальним егоїстичним інтересом. На відміну від егоїстичного інструментально-стратегічного розуму, який на основі "правил розсуду" та "гіпотетичних імперативів" спрямований на маніпуляцію речами та людьми, розум практичний є самовизначенням доброї волі і, спираючись на апріорну передумову принципу універсалізації справедливості, надає сам собі значущий для усіх закон моральності, трансцендуючи, отже, за межі емпіричного егоїстичного інтересу індивіда. В сучасній філософії відповідно до герменевтично-лінгвістично-прагматичного повороту розум практичний тематизується за допомогою таких понять, як комунікація, дискурс, аргументація, консенсус тощо. (А. Єрмоленко)

РОМЕНЕЦЬ Володимир Андрійович (1926, Київ — 1998) — український філософ, психолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1954), аспірантуру інституту психології (1954). Доктор філософських наук (1990), професор (1991). У 1958-1967 роках — науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1991-1996 роках очолював відділ теорії та історії психології в інституті психології АПН України. Коло наукових інтересів — психологія творчості, історія психології, загальна психологія.

Основні твори: "Психологія творчості" (1971); "Історія психології епохи Відродження (1988); "Історія психології XIX — початку XX століття" (1995); "Історія психології XX століття" (1998).

РОРТІ Річард (1931) — американскьий філософ. Запропонував оригінальний проект негайдеггерівської деструкції західноєвропейської філософії, яка, згідно з Рорті, стала втіленням картезіанського репрезентативізму, трансценденталізму, фундаменталізму. Розробив варіант прагматистської герменевтики. Як і Фуко, Деррида, Ліотар, Рорті уникає створення всеосяжної світоглядної системи. Разом з представниками аналітичної філософії він пояснює виникнення дуалістичних картин світу як процес, обумовлений специфікою словників, мов, конкретно-історичних звичаїв слововикористання. Філософію прагматизму Рорті протиставляє всій сучасній філософії як незавершене, але найбільш реалістичне і творче світорозуміння, а всю історію філософії інтерпретує як багатовікову суперечку прагматизму з репрезентативізмом, або епістемологією, яку він кваліфікує як квінтесенцію дуалістичного мислення.

Основні твори: "Філософія і дзеркало природи" (1979), "Наслідки прагматизму"(1982) та "Випадковість, іронія і солідарність" (1989).

РОТХАКЕР Еріх (1888-1965) — представник німецької філософської антропології (дивись Антропологія філософська). З 1929 року — професор Боннського університету. Займав осібну позицію щодо загалу послідовників Шелера. Феноменологічному відгалуженню німецької антропологічної думки він протиставив дослідження людини на тлі історизму "наук про дух" Шелера. Вивищений духовний вимір особистісного буття вирізняє його від інструменталістського зведення Геленом персонального до біологічного. З урахуванням досвіду філософії XX століття Ротхакер продовжує традиції культурної антропології Гумбольдта та Гердера. Спроби Ротхакера поновити традиції німецької культур-антропології були підхоплені у другій половині XX століття напрямом філософської антропології, що виходив із засад герменевтики Гадамера.

Основні твори: "Логіка і систематика наук про дух" (1926); "Філософія історії" (1934); "Проблеми культурної антропології" (1948); "Людина і історія" (1950); "До генеалогії людської свідомості" (1966); "Філософська антропологія" (1966).

РУБАН Яків Андрійович (близько 1760-1806) — український історик, математик, перекладач; започаткував переклад Канта на російську мову, видрукуваний в Україні. Навчався в КМА. Як один із найбільш здібних, був відряджений у Московський університет (1782); брав участь в організованих Новіковим просвітницьки - зорієнтованих перекладах праць іноземних авторів. По закінченні навчання — "магістр філософії та вільних наук", професор Чорноморського штурманського училища у місті Миколаєві. Автор праці з історії (1798) та підручника з "математичної географії" (1802). 1803 року видав "Кантово основание для метафизики нравов". У присвяті атестував працю Канта, як важливу й цінну тим, що в ній "глибокодумний Кант пропонує засади моралі розумного існування загалом, які досі ховалися в пітьмі незнання".

РУСИН Павло (Павло Русин із Кросна) (близько 1470, Кросно — 1517) —українсько-польський гуманіст, поет. Вчився у Краківському (від 1491 року, Польща) та Грейфсвальдському (Німеччина) університетах, де одержав (1499) ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 року викладав у Краківському, а згодом — Віденському університетах античну літературу. Деякий час займався педагогічною діяльністю в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, збірку яких видав 1509 року у Відні. Його вихованцями були відомі поети свого часу Ян Вислоцький, Ян Дантишек, Ян Паноній. Русин — один із зачинателів гуманістичної культури в Україні. У його творах проводиться ренесансно-гуманістична в своїй основі думка про спроможність людини власними силами за допомогою доброчесності, або доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного безсмертя. Русин стояв на позиціях природного права, захищав вроджені для кожного індивіда особисті свободи. Розвивав у своїй поетичній творчості неоплатонівську ідею спорідненості поета й пророка. В царині державотворення ідеальною формою правління вважав обмежену законом освічену монархію.

Основні твори: "Українська поезія XVI століття" (1967).

РУССО Жан-Жак (1712, Женева — 1778) — французький філософ, представник Просвітництва, письменник. Руссо піддавав гострій критиці тогочасну цивілізацію, що тримається на нерівності і жорстокій експлуатації народу і протиставляв їй "природний стан", за якого люди були "рівними і вільними" і не зазнавали тиску влади та "примусових законів". Руссо також наголошував на згубній дії наук і мистецтва, які "глушать " природний голос свободи і стають причиною падіння моралі. Руссо вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, головною причиною її виникнення є приватна власність. Майнова нерівність була закріплена утворенням держави. Розвиток цивілізації, за Руссо, поглиблює нерівність, найвищим ступенем якої є деспотизм. Філософ обґрунтував право народу на повстання: державу, яка тримається силою, можна зруйнувати лише силою. В трактаті "Про суспільний договір" описана ідеальна держава, що утворилася на засадах добровільної згоди й договору, в якій люди користуються свободою як її повноправні члени. Умовою свободи є рівність, як політична, так і майнова. Дрібну власність, створену своєю працею, філософ вважає непохитною основою суспільства і такою ж священною, як і свобода. Руссо критикував систему англійського парламентаризму, відстоював ідею народного суверенітету, народовладдя та прямої демократії, за якої закони приймаються зборами всіх громадян (як в античному полісі чи у швейцарських кантонах). Основні тези договірної теорії Руссо знайшли подальший розвиток у багатьох соціологічних і політичних теоріях. Книга Руссо "Еміль, або Про виховання" займає проміжну ланку між педагогічним трактатом і художнім твором. Руссо стверджував, що для розвитку природних задатків та індивідуальних нахилів дитини важлива не стільки освіта, скільки моральне виховання. Заперечуючи культові форми, церковність і релігійну догматику, спирався на позиції деїзму. Особливого значення надавав трудовому вихованню. Педагогічні погляди Руссо, засновані на гуманізмі і демократизмі, відіграли важливу роль у розвитку поглядів на завдання і методи виховання в кінці XVIII — на початку XIX століття.

Основні твори: "Про вплив науки на звичаї" (1750); "Міркування про походження та причини нерівності між людьми" (1750); "Про суспільний договір" (1762); "Нова Елоїза" (1761); "Еміль, або Про виховання" (1762); "Сповідь" (1766-1769).

РУХ — спосіб реалізації суперечності буття, форма його існування. Будь-яке явище одночасно виступає як "щось", тобто є визначеним (конечним, абсолютним, одиничним і так далі), і як "інше", невизначене (як прояв безконечного, відносного, загального і так далі). Існуюче таким чином протиріччя у поєднанні "щось" та "іншого" виступає як рух. Складність теоретичного проникнення в сутність руху обумовлюється неочевидністю його зв'язку з протиріччям. Тому історичне пізнання руху здійснювалося поступово й опосередковано: через з'ясування всезагального його характеру, співвідношення з речами, спокоєм тощо. Всезагальність руху — одна з вихідних і провідних ідей, яка висловлювалася стародавніми філософами Китаю, Індії, Греції. Сутність цієї ідеї яскраво виразив Геракліт у відомому "все тече". Він же висловив здогад про зв'язок руху з боротьбою протилежностей. Думка про всезагальність руху обстоювалася пізніше Толандом, Гольбахом, Діїдро, Ламетрі та іншими, які тяжіли до механістичного розуміння руху. Гегель вважав, що "протиріччя рухає світом", отже, безпосередньо пов'язав рух із суперечністю буття. У марксизмі рух розглядався як атрибут, форма і спосіб буття матерії, як породження "єдності і боротьби протилежностей" і визначався як "зміна взагалі". Відрив руху від його суперечливої сутності призводив до того, що цю сутність шукали поза його межами (форму у Аристотеля і Томи Аквінського, "божественний першопоштовх" у Ньютона та інших), або тлумачили його як самодостатню сутність безвідносно до носіїв суперечностей ("енергетизм" Оствальда). Абстрагування руху від його носіїв породжує ще один наслідок — релятивізм, тобто ігнорування моменту спокою, який завжди присутній у русі. Ігнорування моменту спокою приводило в історії філософії до уявлення про буття як про певну ілюзію (релятивізм Кратила, актуалізм Джентиле та інше), а відкидання моменту змінюваності викликає картину буття як єдиного і нерухомого (Парменід та інші елеати). В сучасній філософії суперечливий характер руху розкривається за допомогою понять "межа", "поверхня". Так, Дельоз, спираючись на філософію стоїків і феноменологію Гуссерля, розглядає рух у формі "подій", які є відношеннями тіл у світі, але самі не є тілами. За Дельозом, треба шукати головний сенс, те "нейтральне", у якому немає різниці між специфічним і загальним, одиничним і універсальним, особовим і безособовим, тобто те, у якому знімаються і відроджуються протиріччя. У відповідності до конкретних ситуацій рух існує в нескінченній кількості проявів, форм. Типами руху є становлення і деградація, розвиток (прогрес і регрес), оновлення. Важливе значення проблема руху і суперечностей завжди мала в суспільній теорії і практиці. Найпослідовніше вона виявилася в марксизмі, який розглядав класову боротьбу як рушійну силу історії. Через суперечливі відносини суб'єктів і об'єктів, людини і суспільства розглядають суспільні процеси Адорно і Габермас, Маркузе та інші. Суперечливий характер руху пізнання досліджується в позитивізмі (Кун, Тулмік, Феєрабенд та інші), критичному раціоналізмі Поппера, "новому раціоналізмі" Башляра, генетичній епістемології Піаже та інше. (В. Кизима)