БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 64 страница

ПТОЛЕМЕЙ КЛАВДІЙ (2 ст.) - видатний давньогрецький вчений 2 ст. н. е. Відомостей про його життя зберіглося мало. Жив і працював, переважно, в Александрії (Єгипет), де в 127-151 проводив астрономічні дослідження. Є дані, що П. К. помер бл. 168. Автор трактату з астрономії «Велика систематична побудова астрономії в 13 книгах» (араб. назва «Альмагест»). До появи праць М. Коперніка, твір П. К. залишався неперевершеним зразком викладу всієї сукупності астрономічних знань. Подав каталог 1022 зір. Розвинув геоцентричну систему світу, згідно з якою в центрі світу ніби-то міститься нерухома Земля, а навколо неї рухаються всі небесні світила. У відомому творі «Посібник з географії» (8 книг, в 1475-1600 вийшло 42 видання цієї праці) систематизував географічні знання свого часу, навів географічні координати ряду відомих здавна пунктів і поклав їх на карту. Твір містить відомості про різні місця та племена Сарматії, є цінним джерелом з історії географії Українського Причорномор'я. В стародавні часи астрономічні дослідження датувалися роками правління царів, у зв'язку з чим П. К. склав «Хронологічний канон царів», який є важливим джерелом для хронології.

ПУД - одиниця виміру ваги (маси), що застосовувалась в Україні з часів Київської Русі. П. приблизно дорівнює давньогрецькому золотому таланту (ймовірно, від нього і походить). П. дорівнював 40 фунтам (бл. 16,380496 кг.). У зв'язку з запровадженням метричної системи мір вийшов з ужитку.

ПУЗА ЄВГЕН (2.2.1880-13.12.1922)-закарпатський український громадсько-політичний діяч, журналіст. Після закінчення військово-технічній академії в Празі працював у військовому картографічному інституті, пізніше дер­жавним службовцем у Відні. В 1919 П. виступив одним з засновників Головної Руської (Укра­їнської) Ради у Хусті, був делегатом до Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 у Станіславові від Закарпаття. В 1918-19 -майор Української Галицької Армії, референт авіації при Начальній Команді УГА. Після включення Закарпатської України до складу Чехо-Словаччини П. з грудня 1919 до квітня 1920 входив до складу автономії директорії (очолював відділ внутрішніх справ), був секретарем губернатора Підкарпатської Русі Ю. Жатковича. П. став ініціатором створення Української (Руської) Соціал-Демократичної Партії на Закарпатті. В 1920-22 редагував у співпраці з С. Клочураком партійний друкований орган -газету «Народ» (з 1922 - «Вперед», виходила в Ужгороді) та засновував філії «Просвіти» на Гуцульщині. Помер в Ужгороді.

ПУЗИЦЬКИЙ АНТІН (р. н. невід. - 1945) -український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, У роки Першої світової війни 1914-18 -командир дивізії російської армії на Південно-Західному фронті, Тіолковник. З вересня 1917 - командир українізованої 4-ї стрілецької дивізії 2-го Січового Запорізького Корпусу. В період Гетьманату - командир 43-го Гайворонського полку, 16-ї піхотної дивізії, Окремої дивізії охорони залізниць. З листопада 1918 у складі Армії УНР - командир полку Сірожупанної дивізії в боях з гетьманцями в районі Конотопу, Бахмача, Ніжина, Глухова. В його полку провадив політико-виховну роботу відомий український поет П. Тичина. В 1919 був призначений командиром групи військ Коростенського протибільшовицького фронту. Влітку 1920 командир 5-ї Херсонської дивізії, з вересня заступник командира 1-ї Кулементної дивізії. З грудня 1920 у складі інтернованих частин Армії УНР у Каліші, очолював товариство «Запорожець», ліквідоване польською владою 1933.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ПУЛАСЬКИЙ КАЗІМЄЖ (19.1.1845-1.1926)-польський історик і геральдик. Н. у Борушківцях (тепер Житомирська обл.). Автор досліджень з геральдики та політичної історії Польщі 15-18 ст. Основні праці: «Хроніка польських шляхетських родів Поділля, Волині й України», т. 1 (1911) та «Історичні нариси і розшуки» т. 1-5,1887-1909), в яких вміщено матеріали, що стосуються історії України, зокрема, історії козацтва, української шляхти, окремих місцевостей та документи до історії Барськоі конфедерації 1768. Праці П. пройняті польсько-шляхетським патріотизмом. Помер у Познані.

Ф. Стеблій (Львів).

ПУЛЮЙ ІВАН (2.2.1845 -31.1.1918)- видатний український фізик і електротехнік, вчений-винахідник, громадський діяч. Н. у с. Гримайлові (тепер Підволочиського р-ну Тернопільської обл.). У 1864 закінчив Тернопільську гімназію. Навчався на теологічному (1864-69) і філософському (1869-72) ф-ті Віденського ун-ту. В 1873-75 П. працював викладачем кафедри фізики, математики і механіки Військово-морської академії у Фіуме (тепер Рієка, Хорватія). Деякий час вивчав електротехніку в Страсбурзькому ун-ті, де в 1877 захистив дисертацію і отримав ступінь Доктора філософії. У 1877-82 - приват-доцент Віденського ун-ту, згодом - технічний директор електротехнічного бюро у Відні. З 1884 і до виходу на пенсію (1916) займав посаду професора експерементальної фізики у Празькому політехнічному інституті, в 1889-90 - ректор ін-ту. В 1902 П. був обраний деканом першого в Європі електротехнічного факультету. П. - член-засновник електротехнічного товариства у Відні і Празі, довгий час очолював останнє. П. активно цікавився українським національно-культурним життям. Ще в студенські роки став одним з організаторів українських студенських об'єд­нань у Відні. В пізніший час виступав за створення українського ун-ту у Львові, публікував статті на захист української мови, функціонування якої в Російській імперії було заборонено Емським указом 1876. Уроки Першої світової війни 1914-18 П. виступав за відновлення української дер­жавності, очолював разом з І. Горбачевським роботу Комітету допомоги утікачам у Празі. Помер і похований в Празі. Наукові дослідження П. стосуються електричних розрядів у газах, молекулярної фізики та електротехнічних змінних струмів. Надзвичайно вагомим є внесок П. в дослідження процесів у газорозрядних труб­ках, зокрема катодних променів та променів, що пізніше дістали назву рентгенівських. За твердженням ряду дослідників, П. був першим винахідником «рентгенівської трубки» (здійснив своє відкриття в 1883, В.-К. Рентген у 1895), ставши таким чином співзасновником рентгенології. П. винахідник багатьох електро-технічних приладів, наприклад точного апарату для визначення механічного еквіваленту тепла, фосфоресційної лампи тощо. Автор понад 50 наукових та науково-популярних праць, написаних українською, німецькою та англійською мовами. П. добре знав стародавні мови. Спільно з П. Кулішем та І. Нечуй-Левицьким працював над перекладом Псалтиря і Євангелія. В 1871 П. у Відні вперше опублікував молитовник українською мовою.

ПУТНІ БОЯРИ (путники) - категорія військовослужилихюдей у Литовському Великому Князівстві (в т.ч. на українських землях) у 15 -першій пол. 16 ст., що займали проміжне становище міждержавними селянами ідрібною шляхтою. Рекрутувались з вільних слуг, які після переходу в П.б. несли воєнну службу і користувались тими ж правами, що й панцирні бояри. З часом частина П.б. дістала шляхетсво, переважна більшість втратила привілеї і була зрівняна з державними селянами. В Україні в останній чверті 16 ст. частина П.б. увійшла до складу реєстрових козаків.

М. Ерстенюк (Львів).

ПУТЯТА ВИШАТИЧ (р. н. невід.- п. не раніше 1113) - воєвода, київський тисяцький (начальник народного ополчення, міський суддя) в часи князювання Святополка Ізяславича (1093-1113), син Вишати і брата Яна Вишатича. Брав участь у Витичівському з'їзді 1100. У 1097 очолив військо Св'ятополка, вислане проти князя Давида Ігоровича. В 1106 був учасником успішного походу проти половців. Можливо, займався лихварством. Двір П. було розгромлено під час Київського повстання 1113.

ПУШКАР МАРТИН [Пушкаренко; р. н. невід. - п. 1(11).6.1658] - полтавський полковник (1648-58). До 1648 П. перебував на Запоріжжі. На поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 приєднався до української армії, брав участь у ряді битв, У березні 1651 П. на чолі козацьких полків прийшов на допомогу І. Богуну, який обороняв Вінницю. Учасник Охматівської битви 1655. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виходячи з вузькоособистих інтересів виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою. Після смерті Б. Хмельницького вороже поставився до державницької політики гетьмана І. Виговського. П., діючи в тісному зв'язку з московським урядом, який шляхом поглиблення суперечностей в українському суспільстві намагався поширити свій вплив на Гетьманщині, в кін. 1657 спільно з кошовим Я. Барабашем очолив збройний виступ проти гетьманської влади (див. Пушкаря і Барабаша заколот 1657-58). У червні 1658 заколотники були розгромлені урядовими військами в бою під Полтавою, в якому загинув і сам П.

ПУШКАРЯ І БАРАБАША ЗАКОЛОТ 1657-58 -збройний виступ проти влади гетьмана І. Виговського, очолений полтавським полковником М. Пушкарем і запорізьким кошовим Я. Барабашем у Лівобережній Україні в 1757-58. Після смерті Б. Хмельницького в жовтні 1657 гетьманом України став І. Виговський. Новообраний гетьман, продовжуючи політику свого попередника, спрямовану на досягнення повної державної нежалежності України, зосередився на пошуках противаги всезростаючим впливам Москви у Гетьманщині та досягнені рівноправних відносин з Річчю Посполитою. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Виговський орієнтувався у своїй внутрішній політиці на козацьку старшину, українську шляхту та духовенство, чим викликав невдоволення серед рядових козаків та селянства. В той же час, у середовищі козацької старшини, знаходились окремі представники, які для реалізації своїх особистих амбіційних планів намагались створити протигетьманську опозицію, спираючись при цьому на політичні сили за межами України. Діяльність І. Виговського, спрямована на посилення ролі козацької старшини, постійне підбурювання селян і козаків агентами московського уряду, який намагався ще більше поглибити суперечності в українському суспільствіта антидержавні дії групи козацької старшини, спричинили заворушення серед частини козаківта селянства на Полтавщині. Наприкінці 1657 М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку і підняв протигетьманський заколот. До М. Пушкаря приєдалися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, що були не.задоволені усуненням їх від участі у виборах гетьмана. Скориставшись демагогічними лозунгами, Пушкар зумів залучити на свою сторону більше 20 тисяч учасників селянського повстання (див. Дейнеків повстання 1657-58), що значно посилило загони заколотників. 26.1.(6.2.) загони Пушкаря і Барабаша, які нараховували бл. 40 тис. чол., розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина. Спроба гетьмана порозумітися з керівниками опозиції завершилися невдачею. В травні 1658 регулярні частини при підтримці загону кримських татар після боїв під Красним Лугом (поблизу Говтви) і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 1(11).6.1658 загони заколотників у бою під Полтавою були розбиті. М. Пушкар загинув у цьому бою, а Я. Барабаш незабаром був захоплений козаками у полон і страчений.

П'ЯСТИ - польська князівська (кін. 9 ст. -1025) і королівська династія (1025-7911295-1370). Легендарним засновником династії був селянин-колісник П'яст (за ін. версією - легендарний вождь польських полян П'яст). За першого історично достовірного князя з династії П. Мешка І почала формуватися Польська держава. Його син Болеслав І Хоробрий прийняв у 1025 королівський титул. Останнім польським королем з династії П. був Казимир III Великий (п. 1370). В удільних князівствах П. правили - в Мазовії до 1526 і в Сілезії до 1625.

М. Ерстенюк (Львів).

П'ЯТАКОВ ГЕОРГІЙ (Юрій) ЛЕОНІДОВИЧ (6.8.1890-30.1.1937) - російський більшовицький діяч в Україні. Н. у Городищі Черкаського повіту Київської губернії. Навчався в Петербурзькому ун-ті. З 1910 - член РСДРП(б). Довгий час жив за кордном. У 1917 - голова Київського комітету РСДРП(б), член виконкому Київської ради робітничих депутатів. У національному питанні стояв на позиціях російського великодержавного шовінізму. До поч. 1918 П. входив від більшовиків до складу Української Центральної Ради, в серпні-листопаді 1917 - Малої Ради, Крайового комітету охорони революції на Україні. Виступав із засудженням політики УЦР практично у всіх сферах суспільного життя, звинувачував УЦР в «українському шовінізмі» й заявляв «...підтримувати українців нам не доводиться, бо для пролетаріату цей рух не корисний». З 9.11.1917 П. був членом Революційного комітету (входили П., І. Крайзберг, Я. Гамарник, І. Пуке, І. Куликта ін.), який ставив собі за мету захоплення більшовицької влади в Києві. В липні 1918 на з'їзді Комуністичної Партії (більшовиків) України обраний секретарем ЦККП(б)У. Влистопаді 1918 П. увійшовдо складу Української Революційної Військової Ради (Й. Сталін, В. Затонський і В. Антонов-Овсіенко), яка розробила план і провела підготовку до вторгнення російських більшовицьких військ в Україну. З листопада 1918 до січня 1919 - голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Перебуваючи на цьому посту, П. реалізуючи більшовицький лозунг про утвердження на селі «великого соціалістичного виробництва», різко посилив примусову колективізацію селянських господарств, пришвидшив створення радгоспів і комун. Виступав проти досягнення будь-яких компромісів з лівими українськими соціалістичними партіями, зокрема боротьбистами. Після усунення з посади голови уряду очолював Надзвичайний військовий революційний трибунал (з червня 1919), член реввійськради тринадцятої армії РСЧА. В 1920-23 керівник Центрального управління вугільної промисловості Донбасу. В 1923-27 - заступник голови ВРНГ СРСР, пізніше -Держбанку СРСР. Був одим з авторів проекту першого п'ятирічного плану, виступав за проведення швидкими темпами індустріалізації України. В 1923-27 і 1930-37 - член ЦКВКП(б). Прихильник політичної лінії Л. Троцького. В 1936 П. був виключений з ВКП(б), заарештований і звинувачений у створенні «на Україні та Закавказзі, у Москві, Новосибірську та інших містах терористичних груп, які займались підготовкою терактів проти керівників партії і Радянського уряду». 30.1.1937 засуджений Військовою колегією Верховного Суду СРСР до страти і розстріляний

РАВИЧ ІВАН (1677 -1762) - визначний український майстер-золотар. Жив і працював у Києві на Подолі. Був лавником і райцею (радником) Київського магістрату. У 1742 побував у Німеччині, де ознайомився із золотарською справою. Виконував різноманітні замовлення на вироби (здебільшого із срібла) для монастирів, гетьманів /. Мазепи та К. Розумовського, приватних осіб. У музеях України (Національний музей історії України, Національний художній музей, Києво-Печерський державний історико-архітектурний заповідник, Полтавський художній музей, Харківський державний історичний музей, Чернігівський державний історичний музей) та Росії зберігається понад 50 робіт Р. з іменним клеймом у вигляді латинських літер “JR” (на ранніх виробах) та “IR” (пізній період). Датовані вироби збереглися, починаючи від 1717. Ранній період діяльності Р. репрезентують оправа Євангелія Видубицького монастиря (1717), водосвятна чаша (1720), оправа Євангелія Лубенського Мгарського монастиря (1721), свічники з великої Успенської церкви Києво-Печерської лаври (1721), чаша з церкви Різдва Богородиці в селі Остапівка (1722). До пізнього періоду творчості Р. належать чаша фундації глухівського ігумена Никифора Грибовського (1738), гробниця фундації ігумені Єлени Дезкантен (1743); свічник з академічної церкви у Києві (1747), чаша з Предтеченської церкви в селі Милютинці (1749).

В. Александрович (Львів).

 

РАВІТА-ГАВРОНСЬКИЙ ФРАНЦІШЕК (справжн. прізв. - Гавронський; 4.11.1845 -16.4.1930) - польський історик і літератор. Н. у с. Степашках (тепер Гайсинського р-ну Вінницької обл.). Освіту здобув у Відні. Автор історичних праць “Історія гайдамацьких рухів” (1899-1901,1913), “Богдан Хмельницький” (1908-09), “Козацька Україна у Речі Посполитій” (1923), “Євреї в історії і народній літературі на Русі” та ряду повістей, у т.ч. “Пан гетьман Мазепа” (1888). У своїх творах намагався виправдати експансію польської шляхти в Україну та очорнити національно-визвольну боротьбу українського народу, зображуючи її як розгул дикої сваволі, суцільний розбій і грабіж. Наукову вартість мають опубліковані Р. джерела з історії національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57, зокрема, хроніка Ганновера, листи Б.Хмельницького, А.Кисіля, а також документи про українську політику польської аристократичної еміграції на чолі з князем А. Чарторийським у серед. 19 ст.

Ф. Стеблій (Львів).

 

РАГОЗА МИХАЙЛО (Рогоза; н. бп. 1540 -п. 1599) - православний митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (з 1589), а з 1596 -митрополит уніатської (греко-католицької) церкви. Н. на Волині, за деякими дан. - у Білорусі. Навчався у Віденській єзуїтській колегії. У 1576 був писарем у віленського воєводи князя Богуша Корецького. Згодом прийняв чернечий постриг у Вознесенському монастирі василіан у Мінську, а в 1579 став його архімандритом. Підтримував дружні стосунки з князем К.Острозьким. У 1588 призначений Київським митрополитом і висвячений Константинопольським Патріархом Єремією II. Р. відновив соборні традиції Церкви, скликавши синод у Бересті в червні 1590. На Соборі було вирішено регулярно проводити собори з участю єпископів, архімандритів та представників нижчого духовенства з метою пошуку шляхів подолання кризи у православній церкві. З 1594 Р. проводив наради єпископів щодо укладення унії з Римським престолом. У 1595 Р. разом з іншими єпископами прийняв рішення про укладення унії між католицькою і православною церквами, яка була урочисто проголошена на церковному соборі у Бересті (див. Берестейський собор 1596).

Р. Шуст (Львів).

 

РАГОЗА ОЛЕКСАНДР ФРАНЦОВИЧ -(8.6.1858-квітень 1919)-український військовий діяч, генерал-лейтенант (з 1908), генерал-бунчужний (з 1918). Військову освіту здобув у Полоцькому кадетському корпусі та Михайлівському артилерійському училищі. Учасник російсько-турецької війни 1877-78. Брав участь у боях на Шипці 1878. У 1883 закінчив з відзнакою Миколаївську академію Генерального штабу. Обіймав посади старшого ад'ютанта штабу 5-ї піхотної дивізії Харківського військового округу, помічника старшого ад'ютанта штабу Приамурського військового округу, начальника відділення штабів Керченського краю, 32-ї та 5-ї піхотних дивізій, командира 18-го Вологодського полку. З 1904 -генерал-майор. Згодом - командир 1-ї бригади 27-піхотної дивізії, начальник штабу 3-го армійського корпусу, командир Усть-Двінської фортеці, 19-ї піхотної дивізії. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир 23-го армійського корпусу, командувач 14-ї армії Західного фронту, 4-ї армії Румунського фронту. У травні 1918 запрошений гетьманом П.Скоропадським на посаду військового міністра. Під керівництвом Р. розгорнуто діяльність по створенню Збройних Сил Української Держави. До цієї роботи залучив ряд генералів - чудових фахівців, палких прихильників української державності: О.Галкіна, С.Дельвіга, М.Юнакова, З.Натіїва, М.Омеляновича-Павленка та ін. Реорганізував Генеральний штаб, який одразу ж приступив до реалізації нової програми військового будівництва - формування восьми стрілецьких корпусів, створення Академії Генштабу. У військах впроваджувалась українська мова, реформувались Запорозький корпус Армії УНР, Сердюцька, Сіра і Синя дивізії, відновлювалось українське козацтво. У листопаді 1918 Р. усунуто з посади військового міністра. Виїхав до Одеси. У квітні 1919 за відмову перейти на службу до Червоної Армії був розстріляний.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

“РАДА” - єдина щоденна громадсько-політична газета українською мовою у Підросійській Україні. Виходила з 15(28).9.1906 до 20.7(2.8.) 1914 у Києві замість закритої російським урядом газети “Громадський голос”. Видавалась на кошти Є.Чикаленка з деякою матеріальною допомогою В.Симиренка і Л.Жебуньова. “Р.”, не будучи ніколи офіційним партійним органом, відстоювала на своїх сторінках політичну лінію Товариства українських поступовців. Головними редакторами “Р” були Ф.Матушевський, М.Павловський (1907-13), А.Ніковський (1913-14), секретарями редакції - С.Петлюра, В.Королів, П.Сабалдир. До складу редакції газети входили М.Вороний, М.Гехтер, П.Гай, Д.Дорошенко, С.Єфремов, О.Кузьминський, М.Лозинський, О.Олесь, О.Панасекко, Л.Пахаревський, Л.Старицька-Черняхівська та ін. Співробітниками “Р” були М.Грушевський, І.Франко, В.Винниченко, В.Дурдуківський та ін. Газета, висвітлюючи громадсько-політичне і культурне життя на українських землях, відіграла значну роль у формуванні національної свідомості в Наддніпрянській Україні. На поч. Першої світової війни 1914-18 російський уряд заборонив видання газети. З березня 1917 замість “Р”. видавалась газета “Нова Рада” (виходила до січня 1919; ред. А.Ніковський і С.Єфремов).

РАДА ГЕНЕРАЛЬНОЇ СТАРШИНИ - дорадчий орган при гетьманові, що виконував важливі функції управління державним життям Гетьманщини. Існував у 1648-1764. Р.г.с. фактично становила вищу палату старшинської ради - колегію генеральної старшини. До її складу входила генеральна старшина. Кожен із членів колегії керував окремою ділянкою роботи. Значення Р.г.с. підвищувалось у період відсутності гетьмана. Тоді керівну роль відігравав генеральний обозний або писар, а рішення оформлялися від імені Генеральної військової канцелярії. Р.г.с., в основному, здійснювала управління поточними справами життя держави. За необхідності для участі у Р.г.с запрошувалися полковники і полкова старшина, сотники і навіть міські урядники.

/. Швидько (Дніпропетровськ).

 

РАДА МІНІСТРІВ УКРАЇНИ - найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади України, уряд держави. Вперше створений в Українській Народній Республіці 28.6.1917 на підставі І Універсалу УЦР і називався Генеральним Секретаріатом (див. Генеральний Секретаріат УЦР-УНР). 22.1.1918 IV Універсалом УЦР перейменований у Раду Народних Міністрів. Одночасно в Харкові рішенням 1-го Всеукраїнського з'їзду рад (24-25.12.1917) було утворено перший радянсько-більшовицький уряд України - Народний Секретаріат. З прийняттям Конституції УСРР у березні 1919 уряд дістав назву Рада Народних Комісарів УСРР. 25.3.1946 Верховна Рада Союзу РСР прийняла закон “Про перетворення Ради Народних Комісарів СРСР у Раду Міністрів СРСР і Рад Народних Комісарів союзних і автономних республік у Ради Міністрів союзних і автономних республік”. Організація, структура, компетенція і порядок діяльності Ради Міністрів УРСР визначалися Конституціями СРСР та Української РСР, зокрема, 1978. Рада Міністрів утворювалася на першій сесії Верховної Ради УРСР кожного скликання. До її складу входили Голова, перші заступники і заступники Голови, міністри і голови державних комітетів. У період між сесіями Верховної Ради звільнення з посад і призначення нових міністрів відбувалося за поданням Голови Ради Міністрів Президією Верховної Ради УРСР з наступним винесенням на затвердження Верховної Ради. Згідно з Конституцією Рада Міністрів була підзвітною перед Верховною Радою, а в період між сесіями Верховної Ради - перед Президією Верховної Ради. Рада Міністрів формально була уповноважена вирішувати всі питання державного управління, віднесені до відання УРСР, оскільки вони не входили до компетенції Верховної Ради і Президії Верховної Ради УРСР. Насправді ж більш-менш усі важливі питання державного життя України вирішувались у Москві.

Згідно з Конституцією УРСР Рада Міністрів “на основі і у виконання діючих законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Міністрів Союзу РСР” видавала постанови і розпорядження, які були “обов'язковими до виконання на всій території УРСР” (ст. 120).

Вони могли бути скасовані лише Президіями Верховної Ради СРСР чи УРСР або припинені Радою Міністрів СРСР. Рада Міністрів УРСР мала право скасувати рішення і розпорядження виконавчих комітетів обласних, міських Рад народних депутатів, акти міністерств, державних комітетів УРСР, інших підвідомчих їй органів.

У межах своїх повноважень Рада Міністрів УРСР (ст. 118 Конституції 1978) забезпечувала керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом; розробляла і здійснювала заходи щодо розвитку науки і техніки; раціонального використання й охорони природних ресурсів; сприяла здійсненню заходів “щодо зміцнення грошової і кредитної системи”, організації державного страхування у проведенні єдиної політики цін, оплати праці, соціального забезпечення тощо. Рада Міністрів через погодження з центральними органами виконавчої влади розробляла і вносила у Верховну Раду УРСР “поточні і перспективні плани, державні плани економічного і соціального розвитку УРСР, державний бюджет” та ін.; координувала і контролювала діяльність підприємств, установ і організацій; вживала “заходів щодо забезпечення інтересів держави, охорони соціалістичної власності і громадського порядку, щодо забезпечення та захисту прав і свобод громадян,... державної безпеки і обороноздатності країни” та ін.; мала право упорядковувати діяльність і структуру різноманітних комітетів, головних управлінь та ін. відомств. У 1963 у складі Ради Міністрів УРСР нараховувалось понад 17 основних міністерств та 8 державних комітетів (число комітетів постійно змінювалося). Головами Ради Міністрів УРСР були О.Ватченко, В.Щербицький, В.Масол та ін.

У 1991 Верховна Рада України прийняла закон про перейменування Ради Міністрів УРСР у Кабінет Міністрів. З прийняттям 28.6.1996 Верховною Радою Конституції незалежної України найвищим органом у системі органів виконавчої влади став Кабінет Міністрів України. Його правове положення врегульовано у VI розділі Конституції. До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та міністри. Прем'єр-міністр призначається Президентом України за згодою більш ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра України. Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраним Президентом. Прем'єр-міністр, ін. члени кабінету мають право заявити Президентові про свою відставку. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів має наслідком його відставку. У межах своєї компетенції, яка визначена ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Б. Тищик (Львів).

РАДА НАРОДНИХ КОМІСАРІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР (РНК УСРР, з 1937 - РНК УРСР), Раднарком УРСР - найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР (до 1937-УСРР) у період 1919-46, радянський уряд в Україні. Створена за зразком першого радянського уряду в Росії шляхом реорганізації Тимчасового робітничо-селянського уряду України 29.1.1919. Попередниками РНК УРСР були Народний секретаріат, а згодом - Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Народний секретаріат - перший радянський уряд в Україні був створений 17(30).12.1917. Складався з 12 народних секретарів (з березня 1918 очолював М.Скрипник). Діяв до 18.4.1918, коли його було реорганізовано у Всеукраїнське повстанське бюро. 28.11.1918 за постановою ЦК КП(б)У в Курську було створено новий радянський уряд для України -Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, до складу якого входили переважно росіяни та євреї: В.Аверін, К.Ворошилов, Е.Квірінг, Артем (Ф.Сергеев), М.Подвойський, О.Шліхтер, О.Хмельницький та ін. Поділявся на відділи, які 29.1.1919 було перейменовано в народні комісаріати (наркомати) на чолі з народними комісарами (наркомами), а уряд -у Раду Народних Комісарів. На поч. 1919 РНК складалася з 13 наркоматів, Ради Народного Господарства та Верховної соціалістичної інспекції. Членами РНК УСРР були: В.Антонов-Овсієнко, А.Бубнов, К.Ворошилов, О.Жарко, В.Затонський, Ю.Коцюбинський, Е.Квірінг, В.Магідов, В.Межлаук, М.Подвойський, М.Рухимович, Ф.Сергеев, О.Шліхтер та ін. За конституцією, що була прийнята Третім Всеукраїнським з'їздом Рад 10.3.1919, РНК УСРР обиралася Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом (ВУЦВК) і була відповідальна перед ним та Всеукраїнським з'їздом Рад. Кількість комісаріатів конституція не встановлювала. Згідно з постановою ВУЦВК від 14.3.1919 РНК мала право видавати законодавчі акти під контролем ВУЦВК. Кількість і назви наркоматів за рішеннями ВУЦВК постійно змінювалися. При РНК УСРР періодично виникали різноманітні допоміжні органи - Малий Раднарком (16.5.1919), комісії, відділи тощо. Головами РНК УСРР у різний час були Х.Раковський (1919-23), В.Чубар (1923-34), П.Любченко (1934-37), М.Бондаренко (1937), Д.Коротченко (1938-39), Л.Корнієць (1939-44), М.Хрущов (1944-46).

РНК діяла під прямим і постійним контролем ЦК КП(б)У, а фактично - під керівництвом РНК РРФСР і ЦК РКП(б). РНК і всі ін. вищі державні органи УСРР, вся Компартія України були лише маріонетками у руках РКП(б) на чолі з В.Леніним. Зрештою, маріонетковою квазідержавою, з чисто декларативними атрибутами державності була й сама Українська Соціалістична Радянська Республіка (з 1937 - УРСР). Згідно із союзним договором між УСРР і РСФРР (грудень 1920) створено кілька об'єднаних наркоматів (військових і морських справ, зовнішньої торгівлі та фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу, Вища Рада народного господарства), чим ще більше підпорядковано економіку і державні структури УСРР московському центру. З утворенням Союзу РСР відповідно до “Загального положення про народні комісаріати УСРР” (жовтень 1924) і Конституції СРСР 1924 наркомати було поділено на загальносоюзні, союзно-республіканські та республіканські. Загальносоюзні (військових і морських справ, шляхів сполучення, зв'язку, зовнішньої торгівлі, закордонних справ) мали при РНК УСРР уповноважених; союзно-республіканські (внутрішньої торгівлі, праці, фінансів, робітничо-селянська інспекція, ВРНГ) одночасно були республіканськими органами УСРР та органами однойменних наркоматів СРСР. Республіканські наркомати (охорони здоров'я, земельних справ, внутрішніх справ, освіти, соцзабезпечення, юстиції) були формально республіканськими органами, здійснюючи керівництво відповідними галузями державного управління УСРР. Постійне реформування органів державного управління часто призводило до структурних змін у складі РНК УСРР. У 1932 замість ВРНГ було створено союзні наркомати важкої та лісової промисловості, союзно-республіканський наркомат легкої промисловості. Утворено нові наркомати - постачання (1930), комунального господарства (1931), галузеві комітети у складі РНК - Комітети державної безпеки, у справах мистецтв, у справах фізкультури і спорту тощо. За Конституцією УРСР 1937 РНК формувалася Верховною Радою УРСР і була підзвітна їй та Президії Верховної Ради УРСР До складу РНК входили: голова РНК, його заступники, голова Держплану, наркоми республіки, уповноважений комітету заготівель СРСР, уповноважені загальносоюзних наркоматів, начальники управлінь, комітетів УРСР. Склад РНК УРСР, її апарат все більше зростали, розширювались, обюрократизовува-лись. Кандидатури на всі посади в РНК рекомендував ЦК КПУ, погоджувались у ЦК ВКП(б) (згодом - КПРС). Раднарком УРСР проіснував до 25.3.1946, коли його перейменували у Раду Міністрів УРСР.