БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 53 страница

М. Пасічник (Львів).

ПЕРЛИК ІВАН (р. н. невід. - п. січень 1919) -український військовий діяч, підполковник Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 -офіцер російської армії. Деякий час перебував в австрійському полоні. У лютому 1918 командував козацько-стрілецьким куренем у Володимир-Волинському. З березня 1919 П. брав участь у формуванні на Волині з полонених солдат-українців Першої стрілецько-козацької дивізії (див. Сірожупанники) та став її першим командиром. У кін. серпня 1918 усунений від служби гетьманським командуванням. У січні 1919 очолював повстанський загін, що вів боротьбу з більшовиками у Лівобережній Україні. Загинув у бою проти більшовицьких військ під Ромнами (тепер Сумська обл.).

ПЕРНАЧ - вид булави, що був головним символом полковницької влади в Україні у 17-18 ст. Мав форму палиці (срібної або позолоченої) довжиною 0.5 м, з литою позолоченою головкою і шістьма ажурними перснями (звідси ще одна назва - пернач; див. також Клейноди).

М. Ерстенюк (Львів).

ПЕРОВСЬКА СОФІЯ ЛЬВІВНА [1(13).9.1853-3(15).4.1881)] -революціонерка-народниця, один з відомих діячів «Народної Волі». Н. у Петер­бурзі. Батько П. (внук К. Розумовського), був в 1865-67 - петербурзьким губернатором. У 1869-70 П. навчаючись на Алчинських жіночих курсах у Петербурзі, познайомилась з радикально настроєною молоддю, що привело в кін. 1870 до розриву з родиною. У 1871-72 була серед організаторів гуртка «чайковців». У 1872-73 брала участь у «ходінні в народ», вела пропаганду серед робітників, утримувала конспіративні квартири. У січні 1874 була заарештована і на шість місяців ув'язнена в Петропавлівській фортеці. В 1877-78 проходила по «процесу 193-х», але була виправдана. Влітку 1878 П. знову заарештували і в адміністративному порядку вислали у Пове­нець Олонецької губ. По дорозі на заслання П. втекла і перейшла на нелегальне становище. З 1878 П. - член «Землі і Волі», а після розколу (1879) - член виконавчого комітету «Народної Волі». Брала активну участь в терористичних акціях народовольців, готувала замах на Олександра II під Москвою (листопад 1879), у Одесі (весна 1880) та в Петербурзі (1.3.1881). У 1880 разом з А. Желябовим заснувала «Робітничу газету». Після арешту А. Желябова очолила всю організаційну роботу по підготовці і здійсненню замаху 1.3.1881 на Олександра ІІ. Заарештована 10(22).3.1881. За вироком особливої наради сенату була страчена (повішена) 3.4.1881 разом з іншими організаторами вбивства царя -А. Желябовим, Т. Михайловим М.Кибальчичем М. Рисаковим.

ПЕРОВСЬКІ - дворянський рід, що походив від гетьмана К. Розумовського та його сина Олексія Розумовського. Володіли одним з вищих дворянських титулів - графів, Василь Олексійович П. [9(20.2.1795 - 8(20).12.1857] - російський військовий діяч, генерал-ад'ютант (1833), генерал від інфантерії (1843), граф (з 1855). Нешлюбний син 0. Розумовського. Закінчив Московський ун-тет. У 1818-22 - ад'ютант великого князя Миколи Павловича (згодом Микола І). Протягом 1832-42 і 1851-57 П. - орен­бурзький генерал-губернатор і командир Окремого Оренбурзького корпусу. В 1839-40 командував невдалим походом російських військ проти Хіви. В 1853-57 заснував ряд укріплень на Сир-Дар 'ї та організував Аральську воєнну флотилію. Недоброзичливо ставився до засланого Т.Шевченка, якого поет охарактеризував у «Щоденнику», як «бездушного сатрапа і наперсника царя». Лев Олексійович П. [9(20).9,1792-9(21).11.1856] - російський державний діяч, генерал від інфантерії. В 1811 закінчив Московський ун-тет. Учасник Вітчизняної війни 1812 і закордонних походів російської армії 1813-14. Був членом ранніх організацій декабристів, але згодом від руху відійшов. У 1823-26 служив в Колегії іноземних справ, у 1926-40 в департаменті та Міністерстві уділів (з 1840 - товариш міністра). В 1841-52 - міністр внутрішніх справ, очолював міністерство уділів. Керував роботою Комісії для дослідження старожитностей. Брав участь у розкопках у Криму і Новгороді. Зібрав велику нумізматичну колекцію (зберігається в Ермітажі (Петербург, Росія); Олексій Олексійович П. [1787 - 9.(21)7.1836] - російський письменник (псевд. Антон Погорєльський). У 1807 закінчив Московський ун-тет. Автор повісті «Лефортівська маківниця» (1825), збірки повістей і оповідань «Двійник, або мої вечори в Малоросії» (1828), повісті-казки «Чорна курка, або підземні жителі» (1829), роману «Монастирка» (1830-33). До цього роду належала Софія П. (1853-1881)-революціонерка-народниця (див. С. Перовська). Нащадком П. (по жіночій лінії) був Лев Михайлович Жемчужников [2(14)9.1828-24.7.(6.8.)1912]- український і російський художник. Н. у с. Павловці Єлецького повіту на Орловщині. В 1849-52 навчався в Петербурзькій AM у К. Брюлова та О Єгорова. В 1852 жив в Україні, збирав український фольклор. Тоді ж вперше познайомився з творчістю Т. Шевченка. Допомагав матеріально поету на засланні та особисто зустрічався з ним в 1860. Продовжуючи традиції Шевченкової «Живописної України» (1844) в 1861-62 виконав серію офортів під такою ж назвою та видав їх альбомом як додаток до ж-лу «Основа». Найвідоміші твори Ж. присвячені Україні - картини «Кобзар» (1854), «Лірник у хаті» (1857), «Козак їде на Січ» (1857), графіка «Жниця» (1851), «Козак у степу» (1853), «Покинута» (1860), «Українка», «Хлопчик-жебрак», «За штатом» та ін. твори.

ПЕРУН - головний бог у східних слов'ян у дохристиянський період, бог грому і блискавки (аналогічний грецькому Зевсу і давньоримському Юпітеру). П. поклонялись і як покровителю природи і землеробства. В 8-10 ст. П. зберігав найвище становище у пантеоні Київської Русі, вважаючись ще й покровителем князя і військової дружини. Князь Олег і Святослав присягали «по руському закону», укладаючи договори з візантійцями. Володимир Святославич здійснив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів, де П. займав головне місце. У Києві існували зображення П., переважно деревяні ідоли у вигляді немолодого мужа, іноді з палецею, луком і стрілами. В 980 у Києві дерев'яна статуя бога з срібною головою і золотими вусами стояла на одному з пагорбів. У липні (за деякими дан., 20.7.) відбувались торжества на честь П. з жертвоприношеннями, у т. ч. людськими (хлопчик і дівчинка вибирались жеребом). Із запровадженням християнства місце П. у релігійних віруваннях зайняла постать св. Іллі.

М. Ерстенюк (Львів).

ПЕРФЕЦЬКИЙ РОМАН (1880 - 1944) - український громадянсько-політичний діяч у Галичині. Займався адвокатською практикою в Бібрці (тепер Львівська обл.). У 1913 П. був обраний депутатом галицького сейму від Української Національно- Демократичної Партії. В роки Першої світової війни 1914-18 співпрацював з Союзом Визволення України, проводив широку національно-просвітницьку та культурну роботу серед українських полонених у таборі Венцляр (Німеччина). В 1918-19 - член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, заступник державного секретаря внутрішніх справ ЗУНР. У 1921-22 член еміграційного (екзильного) уряду ЗУНР, уповноважений з питань внутрішніх справ, судівництва, пошти, телеграфу, шляхів; з 1922 -уповноважений з питань преси і пропаганди. В 1921 очолив засноване у Відні Західно-Українське Товариство Ліги Націй (існувало до березня 1923), що ставило перед собою мету дипломатичними засобами, перш за все, беручи участь в роботі сесій Міжнародної Унії товариств Ліги Націй, добиватись відновлення незалежності ЗУНР. У 1920-30-х рр. належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання, в 1935-38 був членом польського сейму. У роки Другої світової війни 1939-45 жив на Холмщині, працював нотаріусом, займався громадською діяльністю.

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОРПУС - одна з перших українських військових частин, створених на Східному фронті у 1917. Сформований ген. П. Скоропадським на базі 34 корпусу російської армії відповідно до наказу Л. Корнілова від 18.7.(31.7.) про українізацію частини. Після виведення з особового складу частини неукраїнців, корпус було переведено до Мефкибожа для доукомплектації. Реорганізація корпусу завершилась 1.10.1917, Корпус складався з двох дивізій, які очолювали ген. Я. Гандзюк (нач. штабу - полк. М. Капуспнський) та ген. Клименко (нач. штабу - ген. Крамаренко). Начальником штабу корпусу було призначено ген. Сафонова. Старшини корпусу мали окремі відзнаки - паго­ни з жовтими смугами по блакитному полю. Полки корпусу дістали назви - Перший Київський полк ім. гетьмана Б. Хмельницького, Другий Стародубський полк ім. гетьмана І. Скоропадського, Третій Полтавський полк ім. гетьмана П. Сагайдачного та ін. Командування корпусу підтримувало тісні контакти з Генаральним Секретаріатом Військових Справ. Наприкінці 1917 корпус, загальна чисельність якого нараховувала бл. 60 тис. бійців, став однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин військ УНР. У листопаді 1917 корпус під командуванням П. Скоропадського в р-ні Вінниці розброїв 2 гвардійський корпус, який намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав їх у Росію. У взаємодії з іншими військовими підрозділами, що підпорядковувалися Українській Центральній Рад, він продовжував розброєння збільшовизованих частин у прифронтовій смузі. На поч. січня 1918 П. Скоропадський подав у відставку, а командування корпусом здійснював Я. Гандзюк. Протягом січня 1918 внаслідок недалекоглядної політики УЦР у військових питаннях, корпус як і багато інших підрозділів військ УНР напередодні найважливіших боїв з російськими більшовицькими військами, фактично самодемобілізувався.

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАЧИЙ ПОЛК ІМ. ГЕТЬМАНА Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО - перша українська військова частина, створена в Києві у травні 1917 на поч. українських національно-визвольних змагань 1917-21. Рішення про організацію першого полку.майбутньої національної армії було прийнято 16(29).3.1917 на параді військових Київського гарнізону. 1.5.1917 солдати, що перебували на збірнім пунктах у Києві, висунули вимогу сформувати з них Перший український козачий полк ім. Б.Хмельницького. Київська Рада робітничих і солдатських депутатів, об'єднання громадських організацій та Рада Військових Депутатів Київського Військового округу засудила цю вимогу і виявила готовність збройним шляхом не допустити формування українських військових частин. Тоді солдати при підтримці Української Центральної Ради самочинно сформували Перший український козачий полк. 4.51917 командуючий Південно-Західним фронтом ген. О. Брусілов дав згоду на укомплектування полку при умові, що особовий склад частини формуватиметься тільки з добровольців. Полк складався з 16 сотень. Чисельний склад становив 3574 чол. Командиром полку було обрано штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка, старшинами С. Ярошенка, В. Дмитренка, І. Лук'яненка, С. Ізбицького, Г. Мичка. В 1918-19 полк у складі Запорізького Корпусу брав участь у багатьох воєнних операціях Армії УНР. У пізніший період командирами полку були підполк. Ю. Капкан, підполк. Ю. Ластовченко, полк. 0. Шаповал, підполк. М. Луб'яницький, полк. С. Лазуренко і полк. І. Кириченко.

ПЕСТЕЛЬ ПАВЛО ІВАНОВИЧ [24.6.(5.7.)1793-13(25).7.1826] - дворянський революціонер, ідеолог декабристського руху, полковник. Н. у Москві. В 1811 закінчив Пажеський корпус. Брав участь у Вітчизняній війні 1812, закордонних походах російської армії 1813-14.31813- ад'ютант ген. П. Вітгенштейна. З 1818 служив при штабі 2-ї армії в Тульчині, в 1821 призначений командиром В'ятського полку в с. Линці Тульчинського повіту. В 1816 вступив у «Союз Порятунку», був автором його статуту. В 1818 створив Тульчинську (Південну) управу «Союзу Благоденства», добився прийняття членами організації республіканської програми. У березні 1921 створив і очолив Південне Товариство Декабристів. З 1821 розробляв проект соціально-економічних та політичних перетворень у Російській імперії (у 1821 - названий ним «Руською Правдою»), який став політичною програмою Південного Товариства. П. виступав за проведення військового перевороту без участі широких верств народу. Висловлювався за знищення всієї імператорської сім'ї. Програма П. містила вимоги негайного повалення самодержавства та встановлення республіканського правління (причому після перевороту необхідно було встановити революційну диктатуру для здіснення перетворень у країні); знищення кріпосного права та наділення селян землею; ліквідація станових привілеїв та надання політичних прав всім чоловікам віком від 20 років; обмежити поміщицьке землеволодіння; створення двох земельних фондів - державного і приватного (з частини поміщицьких і державних земель мав бути створений волосний фонд, з якого кожен громадянин міг отримати наділ). Згідно з запискою П. «Конституція. Державний заповіт» вищим законодавчим органом держави ставав однопалатний парламент -«Народне віче», виконавча влада мала належати Державній Думі. У вирішенні національного питання П. заперечував право неросійських народа Російської імперії на самовизначення (крім поляків) та був противником перебудови Росііі на федеративних засадах. Негативно ставився до діяльності Малоросійського Таємного Товариства та засуджував пропаговану ним ідею політичної незалежності України. Заарештова­ний 13(25). 12.1825 у Тульчині напередодні повстання декабристів. Страчений (повішений) разом з ін. керівниками декабристів у Петропавловській фортеці 13(25).7.1826.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ [10(23).5.1879 - 25.5.19261 - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Н. у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси П. у 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 - член Революційної Української Партії (1905 реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч. 1906 редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З липня 1906 - секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 - співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово». З 1912 - редактор російськомовного журналу про Україну «Украинская Жизнь» у Москві, в якому публікувались М. Грушевський, Ц. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Горький. У роки Першої світової війни 1914-18 - працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє відношення до війни П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і вис­ловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться. П. був одним з провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 - член Української Центральної Ради, з травня - голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня - генеральний секретар військових справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією голови уряду В.Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Канові. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 - Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою директорії УНР. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920. З листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарні, Черстохова, Варшава). 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом -Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 поселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С. -Ш.Шварцбартом 25.5.1926 (див. Шварцбар та процес 1927). Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

М. Литвин (Львів).

ПЕТРАНОВСЬКИЙ ЯРЕМА (рр. н. і см. не­від.) - український військовий і державний діяч в період Гетьманщини, дипломат. Н. у родовому маєтку Петранах на Поділлі. До 1648 перебував на службі в польському війську як «заслужений жовнір коронний». У роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 - спочатку уманський суддя, пізніше-полковник лисянський, полковник Чигиринського полку. За правління 1. Виговського їздив з дипломатичною місією до Туреччини. Прихильник політики гетьмана П. Дорошенка, один з його найближчих військових радників. За правління П. Дорошенка був одним з генеральних суддів, виконував дипломатичні доручення гетьмана у Речі Посполитій.

М. Ерстенюк (Львів).

ПЕТРИК ІВАНЕНКО (Петро Іванович Іваненко, Петро Петричевський; рр. н. і см. невід.) -український політичний діяч кін. 17 - поч. 18 ст., претендент на гетьманство. Н. у Нових Санжарах на Полтавщині. Походив з старшинського роду Полтавського полку. Служив старшим писарем у Генеральній Військовій Канцелярії. У січні 1691 раптово виїхав на Запоріжжя. На Січі був обраний кошовим писарем. Виступав проти союзу України як з Московською державою, так і з Польщею. Засуджував тогочасну політику гетьмана І. Мазепи. Прихильник союзу з Кримським ханством. 28.5.1692 уклав від імені «Удільського Князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорожського Городового й народу малоросійського» у Бахчисараї договір з кримським ханом Селім-Гіреєм І про захист спільних інтересів і взаємну оборону від посягань Московської держави та Речі Посполитої. У договорі стверджувалось, що до складу князівства мала увійти Гетьманщина, Правобережна Україна і частина Слобідської України, обумовлювалося право вільної торгівлі для обох сторін без сплачування мита. Після укладення договору хан визнав П. гетьманом і послав йому на допомогу кількатисячну орду. В липні 1692 П. повернувся на Запоріжжя. Звідти він почав розсилати універсали, закликаючи народ до повстання проти московської влади і власної старшини. Обраний кошовим П. розпочав активну боротьбу проти Москви та гетьмана І. Мазепи. В 1692-94 П. при підтримці кримсько-татарських військ здійснив кілька походів на Гетьманщину, проте реальних успіхів не досяг. Зазнавши невдачі після 1696 П. зійшов з політичної арени. Востаннє П. згадується в документах в 1708. За припущенням деяких українських дослідників (Ф. Уманець, О. Оглоблин) П. підтримувала частина козацької старшини, а можливо і сам І.Мазепа, маючи на меті звільнитись з допомогою Кримського ханства з-під московської влади.

ПЕТРІВ ВСЕВОЛОД (2.1.1883 - 10.7.1948) -український військовий і громадсько-політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, військовий історик, дійсний член НТШ (з 1948). Н. у Києві. В роки Першої світової війни - полковник Генштабуросійської армії. У 1917- начальникштабу Туркестанської дивізії Північно-Західного фронту. В кін. 1917 П. сформував з солдат-українців дивізії Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка, що згодом став першою регулярною кінною частиною Армії УНР. У січні 1918 полк на чолі з П. пробився через Білорусь у Київ. Взяв участь в придушенні, спровокованому більшовиками антидержавному заколоті в січні-лютому 1918 та у вуличних боях проти червоногвардійських загонів М. Муравйова у Києві. В лютому-березні 1918 командував 3 куренем Окремого Запорозького загону (командир К. Прісовський), а згодом - Першим запорізьким ім. К. Гордієнка полком кінних гайдамаків у складі Запорізького Корпусу. В квітні 1918 за дорученням військового командування П. брав участь в операції по звільненню частини Лівобережної України та Криму від більшовицьких військ. У період Гетьманату П. ніс службу в другому відділі (генерал-квартирмайстерстві) Генерального штабу Збройних Сил Української Держави. В січні 1919 П. став одним з організаторів Спільних військових шкіл у Житомирі, що готували кадрових старшин для української армії. В серпні-листопаді 1919 -військовий міністр УНР в уряді Іс. Мазепи. У 1919-20 П. займав командні пости в Армії Української Народної Республіки, начальник Генштабу. В еміграції жив у Польщі, з 1923 - у Празі, З 1929 належав до провідних членів Народної Української Ради. Викладав в Українському Ви­сокому Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова (існував до 1933). Був членом Українського Історично-філологічного Товариства (1923-45). З 1945 перебував у Німеччині, помер в Авгсбурзі. Автор багатьох праць з української воєнної історії, серед них «Схема розводки» (1911), «Нарід та військо» (1926), числених статей з історії формування Армії УНР, виступив співредактором «Української Загальної Енциклопедії» (1930-35). Залишив мемуари «Спомини з часів української революції 1917-21» (4 частини, 1927-29).

ПЕТРО ПЕТРОВИЧ (Петро син Петра «Петуні»; Petheune, Peteuncx, Petina) - закарпатський феодал, наджупан Земплинського і Ужанського комітетів, 1315-22 один з керівників повстання проти угорського короля Карла Роберта Анжуйського. Ел. 1315 їздив до Галицько-Волинського князівства, щоб запросити на угорський престол одного з галицьких князів - Лева Юрійовича, або його брата Андрія. Повстання охопило зчачну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підготовки, зазнало невдачі. У 1317 Карл Роберт наказав конфіскувати маєтки П.П. У 1320 на заклик П.П. повстання розгорілося знову, однак близько 1322 повстанці вдруге потерпіли поразку. Ймовірно, в цей час Галицько-Волинське князівство втратило Мукачево і його околиці, возз'єднані з Галичиною за правління Лееа Даниловича. Деякі українські історики висловлювали думку, що в повстанні 1316-22, крім місцевих феодалів, брали участь широкі кола селян Закарпаття. Наявні джерела не дають змоги остаточно вирішити питання про характер повстання і ступінь участі в ньому народних м ас.

Я. Ісаєвич (Львів).

ПЕТРО РАТНЕНСЬКИЙ (Ратенський; р. н. невід.-п. 20.121326)- православний церковний діяч, митрополит Галицький (з 1306), Київський та всієї Русі (з 1306; sa ін. дан., з 1308). Родом з Волині або Галичини. Був ігуменом Ратненського монастиря. В 1305 поставлений номінатом на митрополію Галицьку, в 1306 при підтримці галицько-волинського князя ЮріяЛьвовича став митрополитом Київським і всієї Руси. Переселився спочатку до Володимира на Клязьмі, а в 1326 остаточно переніс митрополію до Москви. Сприяв князю Івану І Даниловичу Калиті у посиленні могутності Московського князівства. Помер і похований у Москві. Канонізований православною церквою в 1340.

М. Ерстенюк (Львів).

ПЕТРО І ОЛЕКСІЙОВИЧ [30.5,(9.6) 1672 -28.1.(8.2)1725] - московський цер [з 27.4.(7.5). 1662], імператор [з 22.10(2.11). 1721]. Молодший син царя Олексія Михайловича. Після смерті свого старшого брата Федора Олексійовича(1682)П. І і його брат Іван Олексійович були проголошені царями, а їхню сестру Софію Олексіївну призначено регентшею. В серпні 1689 після спроби вчинити державний переворот її було позбавлено влади й заслано в монастир. З цього часу П. І і став фактично, а після смерті Івана V (1696) і юридичне єдинодержавним правителем. П. І проводив широкомасштабну ек­спансіоністську зовнішню політику. Московська держава за активною участю українського війська, продовжувала, як учасник антитурецької Священної ліги (Австрія, Польща, Венеція, Ватикан), розпочату ще за правління Софії війну з Кримським ханством і Туреччиною (Кримські походи 1687 і 1689, Азовські походи 1695-96), що завершилися захопленням північного узбережжя Азовського моря й ліквідацією турецько-татарських фортець у нижній течії Дніпра (див. Карловицький конгрес 1696-99 і Константинопольський мир 1700). Заключивши союз з Данією та польським королем Августом Фридериком, П. І розпочав Північну війну 1700-21 проти Швеції, в якій змушена була взяти участь і Україна. Війна, що тривала з перемінним успіхом, закінчилась Ніштадтським миром 1721, який закріпив за Росією колишні шведські володіння в східній Балтиці - Інгерманляндію (з новою столицею царства - Санкт-Петербургом), Естляндію, Ліфляндію, частину Фінляндії і забезпечив Московії вигідне стратегічне становище в Курляндії. Не вдала війна з Туреччиною 1710-11, що закінчилась Прутським мирним договором 1711, позбавила Росію її завоювань на Азовському морі. Зате успішна війна з Іраном 1722-1723 зміцнила російські позиції на Закавказзі (було приєднано каспійське узбережжя з містами Дербентом і Баку). В області внутрішньої політики П. І здійснив ряд важливих реформ, що мали на меті шляхом технічної та культурної європеїзації перетворити Московську державу в могутню імперію. У 1697-98 П. І побував за кордоном (у Німеччині, Голландії, Англії), де знайомився з різними сторонами європейського життя, техніки й культури. В ході Північної війни була створена (на основі рекрутської повинності) велика регулярна армія влади і управління: утворено новий вищий орган виконавчої і судової влади Сенат (1711); замість старої приказної системи було створено колегії (1718-22), кожна з яких відала певною галуззю чи сферою управління і підпорядковувалась Сенату; запроваджено поділ на губернії (1708); реорганізовано вище церковне управління (ліквідація патріархату й утворення Синоду у 1721). П. І створив єдину систему поміщицького замлеволодіння з обов'яковою службою дворянства, запровадив нову систему податків, зокрема т. зв. подушне, видав указ про посесійних селян, за яким власникам заводів дозволялось купувати кріпаків. Практикував масове приписування селян до казенних і приватних мануфактур, мобілізацію селян і міщан в армію на будівництво мостів, фортець, каналів. П. І вживав енергійних заходів для розвитку промисловості (металургійної, судно­будівної, текстильної тощо) та торгівлі при участі і контролі держави (система торговельно-промислових монополій, зокрема). Дбав про поширення освіти, головним чином технічної, книгодрукування (з 1710 - т, зв. гражданським шрифтом), запровадив юліанський календар (1700). За П. І почала виходити перша газета «Ведомости» (1702) і силами європейських вчених у Петербурзі була заснована Академія наук (1724). Будь-які прояви політичної опозиції (стрілецький бунт у Москві 1698, т. зв. змова царевича Олексія 1718), соціального і національно-визвольного рухів в різних частинах держави (Астраханське повстання 1705-06, Булавінське повстання 1707-08 на Дону, Башкирське повстання 1717-18) жорстоко придушувались. П. І проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України. Після заключения гетьманом І. Мазепою угоди зі Швецією (17С6) та шведсько-української поразки у Полтавскій битві 1709 за наказом П. І була зруйнована гетьманська столиця Батурин, а його жителі винищені. Влада гетьмана була обмежена, а після смерті І. Скоропадського (1722) П. І не дозволив обрати його наступника. Контроль над державними справами України перейшов у руки Малоросійської колегії (1722). Спроба наказного гетьмана П. Полуботка відстояти українську автономію привела до нових репресій: гетьман і зища старшина були кинуті до Петропавловської фортеці, де П. Полуботок помер (1724). За П. І десятки тисяч українських козаків і селян, посланих на будівництво фортець, каналів і т. п., загинули від непосильної праці, хвороб і голоду.

Т. Полещук (Львів).

ПЕТРО II [12(23).10.1715 - 18(29).1.1730] -російський імператор (1727-30). Син царевича Олексія Петровича і принцеси Софії Шарлоти Бланкенбурзької-Вольфенбюттельської, внук Петра І. У перші місяці правління П. II влада фактично знаходилась в руках князя 0. Меншикова та Верховної Таємної Ради. Ускладнення зовнішньополітичного становила Російської імперії за П. II (загострення відносин з Туреччиною), намагання у з'язку з цим царського уряду залучити на свою сторону козацьку старшину, а також особисті екномічні інтереси О. Меншикова (володів величезними маєтками у Стародубському і Ніженському полки та провадив широкі торгово-промислові операції), спонукали Таємну Верховну Раду скасувати всі податки у Гетьманщині (крім передбачених Березневими статтями 1654), ліквідувати Малоросійську колегію та дозволити обрати нового гетьмана -Д. Апостола, передати ведення справ Гетьманщини з Сенату д о Колегії закордонних справ, заборонити росіянам купувати землі в Україні тощо. В 1728 уряд П. ІІ створив у Глухові кодифікаційну комісію для складання кодексу діючих в Україні законів (дім. «Права, за якими судяться малоросійський народ). Після усунення від влади О. Меншикова, П. II оголосив себе противником реформ Петра І, переніс царський двір у Москву. Під час підготовки до коронації помер від віспи. З його смертю по чоловічій лінії закінчився рід Романових.