БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 51 страница

ПАЛІЙ-НЕЇЛО БОРИС (1876 - 1956) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. на Полтавщині. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Московську військову школу, Миколаєвську військову академію в Петербурзі. З 1914 по 1918 - на фронтах Першої світової війни, полковник. Командував частинами російської армії, за бойові заслуги відзначений Георгієвською зброєю і Георгієвським Хрестом. У червні 1917 звернувся до українського представництва у Москві з проханням перевести на службу до української армії. В 1917 -учасник Пешого і Другого Українських Військових З'їздів. Був обраний до складу Українського Військового Генерального Комітету на посаду помічника інспектора артилерії, невдовзі призначений командантом українських військових частин на Полтавщині та начальником міського гарнізону. Навесні 1918 став організатором гарматних частин в українських корпусах. За Гетьманату - помічник командуючого військами у Києві. Восени 1918 підтримав Директорію УНР, організатор військового параду 22.1.1919 у Києві на честь Злуки ЗУНР і УНР. У 1919-20 перебував на командних посадах в Армії Української Народної Республіки. 3 липня 1920 - генерал для особливих доручень при Головному Отамані С.Петлюрі, викладач артилерії у Юнацькій школі. Після короткого перебування у таборі інтернованих частин Армії УНР Ланцугі поселився у Перемишлі, де заснував і очолив філію Українського Центрального Комітету, опікувався колишніми вояками УНР. Згодом організував художню іконописну майстерню «Відродження», у якій працювали 10 художників, колишніх українських вояків, зокрема, П. Ковжун, П. Запорізький, М.Прасіцький та ін. У післявоєнний час жив у США, де помер.

М.Литвин, К.Науменко (Львів).

ПАЛІЯ ПОВСТАННЯ 1702-04 - велике національно-визвольне повстання під керівництвом С. Палія проти польської влади у Правобережній Україні в 1702-04. У 1699 завершилась війна між Польщею та Туреччиною і на Карловицькому конгресі 1698-99 був укладений мирний договір. Оскільки потреба в козацьких військах відпала, польський сейм у червні 1699 ухвалив рішення остаточно ліквідувати правобережне козацтво. Восени 1700 польське військо, захопивши Немирів, Бар, Вінницю і Брацлав, спробувало здобути Фастів. Проте в запеклому бою під Фастовом козацькі полки розгромили 4-тисячний каральний загін регіментаря М. Пінського. Зазнавши поразки, в 1701 польське командування розпочало підготовку до нового походу на Правобережжя. Зимою 1702 на козацькій раді у Фастові було прийнято рішення підняти всенародне повстання проти польської влади у Правобережній Україні, Повстання розпочалось весною 1702 на Поділлі і Брацлавщині. В липні 1702 повстанський рух охопив Київщину. У жовтні- грудні 1702 козацькі війська здобули Немирів, Бердичів, Білу Церкву, Бар, Межибіж і на поч. 1703 контролювали значну частину Правобережної України. Розпочались селянські виступи на Волині і в Галичині. Польський уряд вислав на придушення повстання 15-тисячне військо під командуванням А. Сенявського. Коронні хоругви на поч. 1703 захопили територію Поділля, а потім і Брацлавщину. Польські загарбники жорстоко розправлялися з повстаннцями й мирним населенням, стративши в ході каральних операцій бл. 10 тис. чоловік. Проте козацькі війська під проводом С. Палія, С. Самуся, З. Іскри відбили всі спроби польської армії захопити Київщину. Королівський уряд, немаючи сил для придушення повстання, звернувся за допомогою до московського царя Петра І. У травні 1704 лівобережне козацтво на чолі з гетьманом І. Мазепою перейшло Дніпро і зайняло Правобережжя. Рішучими заходами І. Мазепа намагався приєднати Правобережну Україну до Гетьманщини і перебрати керівництво над правобережними полками, чим фактично усував від влади С.Палія. Однак, Палій продовжував діяти у Правобережжі як незалежний гетьман. Організувавши віддані йому військові частини, С. Палій розпочав переговори з Польщею та підбурював проти І. Мазепи запорожців. Не бажаючи ускладнення політичної ситуації, І. Мазепа наказав 3 1.7.1704 заарештувати С. Палія в таборі під Бердичевом. У 1705 його було відправлено до Москви, а звідти до Сибіру, в Тобольськ.

ПАЛЛАДІЙ (світське прізвище та ім'я - Вибіда-Руденко Петро; 1891 - 1971) - український православний церковний діяч, архієпископ, глава УАПЦ векзилі(1951-71). Н. у Вінниці. Закінчив парафіяльну духовну семінарію і фізико-математичний ф-тет Київського ун-ту. Брав активну участь в українському національному русі, член Товариства Українських Поступовців. У 1917-18 П. входив до складу Української Центральної Ради, займав посаду заступника міністра фінансів УНР. У 1921-34 - священник на Волині і член духовної консисторії. З 1934 жив у Варшаві, був членом консисторії та управителем Емеритської (пенсійної) каси православного духовенства у Польщі. В 1935 прийнняв чернецтво і, незабаром, був висвячений на архімандрита. З 1941 -архієпископ краківський і лемківський, згодом -львівський. В повоєнний час жив в еміграції у США. В 1951-71 П. очолював Українську Автокефальну Православну Церкву в екзилі (створена в Нью-Йорку).

ПАНЕЙКО ВАСИЛЬ (1883 - 29.5.1956) - відомий український громадсько-політичний діяч, дипломат, публіцист. Н. на Золочівщині в Галичині (тепер Львівська обл.). Закінчив Львівський ун-тет. Належав до Української Національно-Демократичної Партії. В 1905 намагався відновити видання журналу «Молода Україна». У 1907 став співробітником «Діла» і в 1908-12 брав участь у виданні «Літературно-Наукового Вісника». В 1912-18 - головний редактор «Діла» (у 1914-15-у Відні), один з редакторів «Ukrainische Korespondez». У листопаді 1918 обраний Державним Секретарем закордонних справ ЗУНР. У 1919- заступник голови української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20, з грудня 1919 - голова делегації ЗУНР на конференції. Намагався добитися підтримки Антантою боротьби Української Народної Республіки проти агресії Радянської Росії, ставив питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території ЗУНР, відстоював ідею створення схід­ноєвропейської федерації, куди мала увійти Україна. 31920 працював закордонним кореспондентом газети «Діло». В 1925 видавав «Діло» і двотижневик «Політика» (1925-26) у Львові, пізніше працював кореспондентом «Діла» у Парижі. В 1930-х рр. відйшов від політичного життя. В 1945 емігрував до США, а в 1955 переїхав у Венесуелу. Помер у Каракасі (Венесуела).

М. Литвин, І.Підкова. (Львів).

ПАНСЛАВІЗМ - культурна і політична течія серед слов'янських народа, в основі якої лежать уявлення про етнічну і мовну спорідненість слов'ян, необхідність їх політичного об'єднання. Сформувалась у кін. 18 - першій пол. 19 ст. (термін «панславізм» вперше вжито в Чехії Й. Геркелем у 1826). Політичне поневолення більшості слов'янських народів, ідеї Великої Французської революції і німецького романтизму, слов'янське національне відродження - фактори, що привели до поширення серед освічених кіл західних і південних слов'ян [Й. Добровський (чех), П. Шафарик, Я. Коллар (слова­ки), Л. Гай (хорват), В. Караджич (серб) та ін.] ідеї слов'янської єдності й культурної спільності. Успіхи Російської імперії у війнах проти Туреччини і наполеонівських війнах спричинились до того, що деякі із слов'янських діячів висували думки про політичне і мовне об'єднання слов'ян під зверхністю Росії, вважаючи, що остання допоможе слов'янським народам у боротьбі проти іноземного поневолення (Й, Добровський, Й. Юнгман, Л. Гай та ін.). Дехто з них пізніше змінив свої погляди (Л. Гай, Л. Штур, К. Гавлічек-Боровський). Інші прихильники П., головним представником яких був чех Ф. Палацький виступали за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію слов'ян, австрійців та угорців. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину (1867) Палацький переглянув свою концепцію і взяв участь у організованому російськими панславістами Слов'янському з'їзді 1867 у Москві. Серед поляків, які були підсильним впливом романтичного патріотизму і мрій про відновлення великої Польщі, ідеї П. викликали дві течії: проросійську (С. Сташіц, Й, М. Гене-Вронський, А. Цешковський) та антиросійську (А. Міцкевич, А. Товянський, К. Бродзінський). Останні вважали, що головну роль в об'єднанні слов'ян повинна відігравати Польща. В самій Росії у кін. 1830-х рр. у роботах М.Погодіна були висунуті твердження про перевагу слов'ян над ін. народами, «ворожість Заходу», покликання Росії щодо гегемонії у слов'янському світі (проекти політичного об'єднання слов'ян під егідою Росіійської імперії розроблялись ще у 18-на поч. 19 ст. А. Самборським, В. Малиновським та ін.), Російські слов'янофіли у 1840-50-х рр. - К. Аксаков, 0. Хом'яков, І. Киреєвський та ін. - виступили з ідеєю протиставлення слов'янського православного світу з Росією на чолі «хворій», безвірній Європі, теологічні противники слов'янофілів - західники (П. Чаадаев, 0. Герцен) - теж не заперечували особливої ролі Росії серед слов'янських народів. Поразка в Кримській війні 1853-56, Польське визвольне повстання 1863-64, загострення східного питання - ці фактори викликали активізацію російських панславістів, що знайшло своє практичне втілення у Слов'янському з'їзді 1867 в Москві та діяльності слов'янських комітетів. Панславістичні ідеї займали вагоме місце в теоретичних шуканнях І. Аксакова, М. Данилевського, К. Леонтьєва, наукових розробках вчених-славістів В. Ламанського, О. Міллерата ін. Найбільший політичний вплив П. мав в 70-х рр., особливо в період російсько-турецької війни 1877-78, коли він підштовхував уряд до активних зовнішньополітичних дій (ряд представників вищих державних та військових кіл Росії - граф М. Ігнатьєв, князь В. Черкаський, генерали М. Черняев, М. Скобелев, Р. Фадеев - були прихильниками П.). Як громадсько-політична течія П. зустрічав і підозріле ставлення з боку уряду та його ідеологів (К. Победоносцев, М. Катков), а також був підданий критиці з боку ліберальних кіл (0. Пипін, зокрема). Внутрішня ситуація і зовнішні умови Росії зменшили популярність ідей П. у кін. 19 ст. Вони відродились напередодні Першої світової війни 1914-18 у формі неославізму (або неопанславізму). Російські неославісти (головний діяч - граф В. Бобринський) разом з діячами інших слов'янських країн (чех К.Крамарж, словенець І.Грабар та ін.) провели слов'янські конгреси у Празі (1908) та Софії (1910), прагнучи досягти міжслов'янськогозближення перед можливою німецькою загрозою.

Революційні події 1917 на деякий час поховали ідеї П. в Росії, які гостро засуджувались К. Марксом, Ф. Енгельсом та В. Леніним. З початком радянсько-німецької війни 1941 -45 була відновлена стара російська політика щодо слов'ян. У серпні 1941 у Москві створено Всеслов'янський комітет. Слов'янські комітети виникли у США, Англії, Канаді, утворені за ініціативою і участю комуністів слов'янського походження. Після першого Всеслов'янського з'їзду у Москві (1941) в 1946 відбувся Слов'янський конгрес у Белград, куди з'їхались делегати з усіх слов'янських країн. Після загострення відносин Югославії з СРСР всі слов'янські комітети припинили свою діяльність. Падіння соціалістичної системи і розвал Радянського Союзу надали панславістичного забарвлення певним колам та політичним партіям російського суспільства. В Україні ідеї П. поширились у першій чверті 19 ст. (зокрема, Товариство Об'єднаних Слов'ян), їх вплив виразно помітний у програмі Кирило-Мефодіівського Братства, серед українських наукових кіл серед. 19 ст. (М. Максимович, 0. Бодянський), а також серед ліберальної частини українського дворянства (Г. Ґалаґан, М. Рігельман та ін.), представники якого брали активну участь у діяльності слов'янських комітетів у Києві та Одесі у 1850-70-х рр. На українські землі в склад Австрії ідеї П. проникали як з Заходу, так і з Росії. За прикладом інших слов'янських народов у Львові в 1848 було створено Галицько-Руську Матицю. Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії українці Галичини почали налагоджувати контакти з слов'янськими діячами Австрійської імперії, зокрема взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі (червень 1848). Під впливом ідей з Росії частина української інтелігенції стала на шлях москвофільства, яке пітримувалось російськими панславістичними колами. Деякі з провідних українських діячів науки і культури другої пол. 19- поч. 20 ст., зокрема М, Грушевський, відкрито виступили проти П., вбачаючі в ньому загрозу для національних інтересів українського народу.

Т. Полещук (Львів).

ПАНТІКАПЕЙ (сучасн. Керч) - мілетська колонія на Боспорі Кіммерійському, заснована в 7 ст. до н. е., пізніше - столиця Боспорської держави. Місто розташоване на схилах г. Мітрідат. Потреби політичного та економічного розвитку, а особливо тиск скіфських племен примусили грецькі міста Криму та Східного Причорномор'я (П., Феодосію, Німфей, Фанагорію, Ґермонасу та інші) об'єднатися в союзну державу. На чолі держави стало місто П. - центр рибальства, торгівлі, великий експортер пшениці. Держава отримала назву Боспор або Боспорське царство. Вищі магістрати П. - архонти стали архонтами Боспорського царства. Вони керували зовнішньою торгівлею, збройними силами здійснювали політичний контроль за грецькими містами і територіями сусідніх племен. У 480 до н. е. влада перейшладо роду Археанактідів, які передавали її по спадковій лінії. У 438 до н. е. був здійснений переворот і до влади прийшли Спартокіди. Ця династія правила в П. до кін. 2 ст. до н. е. Головними торгівельними партнерами П. були Гераклея та Сінопа. Особливий розквіт міста припав на 4 стдо н. е., коли цар Евмей (309-304) навіть планував об'єднати під владою Боспора все Причорномор'я. У 3 ст. до н. е. Боспор допомагав Херсонесу відбити напад скіфів. У 107 до н. е., коли в ході повстання Савмака скіфська загроза знову повстала для П., його правителі звернулися за допомогою до Мітріда-та VI. З 106 до н. е. Боспор став сатрапією Понтійського царства. Після поразки Понту від римлян П. потрапив спочатку в залежність від Риму, За правління імператора Клавдія (41-51 н. е.) разом з Ольвією та Херсонесом, Боспор було включено в склад Римської імперії. У П. римська влада була формальною. В 50-70-х рр. З ст. місто було зруйновано внаслідок навали готів, а у 70-х рр. 4 ст. його зруйнували гунни. На відміну від інших грецьких колоній місто було частково відбудовано та існувало в середньовіччі.

О. Бандровський (Львів).

ПАНЦИРНІ БОЯРИ (панцирні слуги) - категорія залежного селянства у Великому князівстві Литовському, у т.ч. на українських землях в 15 -першій пол. 16 ст. П.б. були зобов'язані нести службу на коні й тяжкому («панцирному») озброєнні по охороні державних кордонів, коронних маетностей і замків, брати участь у воєнних діях Литви проти інших держав. Здебільшого П.б. походили із зубожілих бояр або селян. Господарства П.б. звільнялись від податків та феодальних повинностей. У 1528 стан П. б. було ліквідовано. Частина П.б. дістала шляхетство, але більшість була перетворена у державних селян. На українських землях певна група П.б. стала близькою за своїм станом до реєстрових козаків.

ПАНЧЕНКО МИХАЙЛО (бл. 1885-1930-х рр.)-український політичний і державний діяч, кіносценарист та драматург. Н. у Полтаві. Належавдо провідних діячів Украінської Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1917-18 - член Української Центральної Ради від Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, входив до складу її Президії. У березні 1919 разом з М. Полозом, Г. Михайличенком, П. Любченком, Л. Ковалівим та ін. став засновником Української Партії Соціалістів-Революціонерів (комуністів-, з серпня 1919 - Українська Комуністична Партія (боротьбистів). У 1919 - нарком освіти УСРР. П. був противником об'єднання партії з КП(б)У і не вступив до рядів останньої. В 1920-х рр. працював літературним редактором. Автор кіносценарію фільму «Тарас Шевченко» (1925) і «Малий Тарас» (1926), п'єси «Коліївщина» (1927). У 1930-х рр. репресований НКВС СРСР.

ПАНЬКІВСЬКИЙ КОСТЬ (15.4.1855 -16.11.1915)- відомий український громадський діяч, журналіст і видавець, член-засновник наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Н. у с. Рушкова Воля Ярославського повіту (тепер Польща). Вчився в ун-тах Львова і Відня. Брав активну участь в українському студентському русі. Був адміністратором і редактором відділу новин газети «Діло». В 1888-1906 - управитель інституту св. Миколая для учнів. Член управи товариств «Просвіта", «Руська Бесіда», «Руського Товариства Педагогічного». Редагував журнали «Письмо з Просвіти», «Читальня», «Зоря»,«3еркало»(1891-93), «Батьківщина» (1897), «Дзвінок» (1899-1900). Видавав книжкову серію «Дрібна бібліотека». П. був одним із зачинателів кооперативного руху в Галичині, 3 1898 - директор «Крайового Союзу Кредитового» (Центробанку), з 1904 - директор музею «Просвіти». Підтримував тісні зв'язки з Б.Грінченком, П. Грабовським, М. Драгомановим, С. Єфремовим, М. Коцюбинським, А. Кримським. Після заснування «Просвіти» у Києві (1906) передав для її бібліотеки бл. 1500 томів різноманітної літератури. Підчас російської окупації Галичини в 1914-15 П. перебував у Львові. В червні 1915 П. за наказом російського генерал-губернатора Г. Бобринського разом з іншими відомими представниками української інтелігенції і греко-католицького духівництва був депортований. Помер 16.11.1915 у Києві.

ПАНЬКІВСЬКИЙ КОСТЬ (6.12.1897 -20.1.1973) - український громадський і політичний діяч. Син К. Паньківського. Н. у Львові. Навчався у Празі, де очолював українську студентську організацію - Групу Української Поступової Молоді. В 1924-39 займався адвокатською практикою у Львові. У 1920-30-х рр. виступав оборонцем під час політичних процесів, які влаштовував польський окупаційний режим над членами Української Військової Організації і Орга нізації Українських Націоналістів у Західній Ук­раїні. У грудні 1932 П. разом з В. Старосольським був адвокатом Д. Цанилишина, захищав Я. Макарушку та О. Пашкевича в ході Львівсько го процесу 1936. Брав активну участь у роботі доброчинних організацій - Товариства охорони дітей і опіки над молоддю, Товариства допомоги інвалідам та ін. З липня 1941 очолював Генеральний Секретаріат Української Національної Ради у Львові, яка відстоювала інтереси українського населення західних областей України перед німецькою окупаційною владою (заборонена наказом Г. Гімлера в березні 1942). З вересня 1941 - голова Українського Крайового Комітету (УКК). Після об'єднання в березні 1942 УКК з Українським Центральним Комітетом (УЦК) у Кракові П. був обраний заступником голови УЦК В. Кубійовича. В 1945-49 перебував у Ні­меччині. Належав до однієї з українських полі­тичних партій, що діяли в еміграції - Українського Національно-Державного Союзу (заснований у травні 1946 у Новому Ульмі, Німеччина). 31949 жив у США. В 1950 П. разом з М. Ветухівим і М.Шлимкевичем створив Союз Українських На ­ціональних Демократів (СУНД), у 1950-66 - його голова, згодом очолював представництва вико навчого органу УН Ради у США і американський відділ Ліги Поневолених Росією Народів. Помер у Лівінгстоні (Нью-Джерсі, США). Автор спогадів «Від держави до комітету» (1957), «Роки німецької окупації» (1965), «Від комітету до Державного Центру» (1968).

ПАРАДЖАНОВ СЕРГІЙ ЙОСИПОВИЧ (9.1.1924-21,7.1990)- визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно). Н. у Тбілісі (Грузія). В 1951 закінчив Всесоюзний державний ін-тут кінематографії у класі І. Савченка. З Україною пов'язана значна частина творчої біографії П. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі - 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А.Слісаренком). Міжнародне визнання прийшло до П. після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Цей фільм П. був удостоєний 16 призів на багатьох міжнародних кінофестивалях, зокрема, премія міжнародного кінофестивалю у Мардель-Платі (Аргентина, 1965); Кубок фестивалю фестивалів (Рим, 1965); Золота премія у Солоніках (Греція, 1966); премія Британської кіноакадемії (1966) та ін. У 1965-68 П. разом з ін. відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українськох інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію. В 1971 повернувся у Київ. 17.3.1973 був заарештований, і за сфабрикованими звинуваченнями засуджений до тривалого ув'язнення. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Ф. Трюффо, Ж.-Л. Годар, Ф.Фел-ліні, Л. Вісконті, Р. Росселіні, М. Антоніоні) звільнений 30. 12.1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М.Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь». Серед фільмів П.: «Цвіт граната» (1969), «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), «Ашик-Керіб» (1988). Написав сценарій до фільмів «Етюди про Врубеля», «Лебедине озеро. Зона» (разом з Ю.ільєнком; обидва -1989).

ПАРАЩУК МИХАЙЛО (16.11.1878 -24.12.1963) - визначний український скульптор і громадський діяч. Н. ус. Варваринцях на Тернопільщині. Навчався у Краківській школі красних мистецтв, 1907-09 - в академії Жульєна у Парижі, деякий час вдосконалював свою майстерність в О. Родена. Працював у Львові, Варшаві (1902-05), Мюнхені (1908-11), Києві (1911-13). У 1913 П. при переїзді австро-російського кордону був затриманий австрійськими властями, звинувачений у шпіонажі й ув'язнений в концтаборі Талергоф (Штірія). В 1914 вдалося вибратися з табору. Під час Першої світової війни 1914-18 був активним членом Союзу Визволення України. В 1915-18 вів курси скульптури, гончарства і різьби по дереву для полонених солдат-українців російської армії в таборах Раштаті і Венцлярі. В 1918 повернувся в Україну. З 1920 - секретар, а згодом голова дипломатичної місії УНР у Талліні, радник представництва УНР у Литві. З 1921 (за ін. дан., 1923) П. оселився в Софії (Болгарія), де відкрив свою мистецьку школу. П. брав активну участь у громадському житті української еміграції. В 1920-30-х рр. П. був активним діячем болгарсько-українського Товариства (голова проф. 1. Шішманов), організував з'їзд української еміграції. Помер і похований у Софії. Протягом своєї творчості виконав бл. 30 скульптурних портретів видатних діячів української культури: В. Стефаника, С. Людкевича (обидва -1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка (1913), М.Лисенка (1913), М. Грушевського, С. Петлюри (1936), митрополита А. Шептицького, 0. Олеся, Б. Лепкого, Є. Петрушевича та ін.; болгарських громадсько-політичних діячів; X. Ботева (1922), Г. Димитрова (1927) та ін.; жанрових композицій - «Танок» та «Скрипачка» з циклу «Поневолені» (обидві - 1905-07). П. - автор (разом з А. Попелем) пам'ятників А. Міцкевичуу Львові (1905-06), загиблим воїнам у таборах полонених у Венцлярі та Раштаті, пам'ятникана могилі М.Драгоманова у Софії (1932). П. створив ряд монументально-декоративних скульптур для будівель болгарської столиці, якими прикрашено Військову академію, Народну бібліотеку, Софійський ун-тет, Музичний театр. У ранніх творах П. переважає нахил до роденівського імпресіонізму і психологізму, в болгарський період творчості домінує академічний стиль.

К. Кондратюк (Львів).

ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1919-20- міжнародна конференція, скликана державами переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914-18. П.м.к. проходила з перервами від 18.1.1919 по 21.1.1920. На конференцію було запрошено делегації з 27 країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни (фактично допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави. Найчисельнішою була американська делегація, число співробітників якої досягло 1300 чоловік. Вперше у історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах. На П.м.к. Німеччина і її колишні союзники були допущені лише тоді, коли були вироблені проекти мирних договорів з ними. Учасники конференції офіційно названі «Союзні та здружені держави» з самого початку роботи були поділені на чотири нерівноправні категорії: 1) Воюючі країни, що мають інтереси загального характеру і беруть участь у всіх засіданнях та в роботі всіх комісій (Англія, Франція, Італія, США, Японія). 2) Воюючі країни, що мають інтереси часткового характеру (Бельгія, Бразилія, Британські домініони, Румунія, Сербо-Хорвато-Словенська держава). 3) Держави, які знаходяться в стані розриву дипломатичних відносин з Німеччиною і її союзниками (в основному латиноамериканські країни). 4) Держави, що знаходяться в процесі утворення (Польща, Чехо-Словаччина та ін. запрошувались однією з п'яти великих держав на засідання, що їх стосуються). Радянську Росію до участі в роботі конференції не було запрошено.

Головну рольна конференції відігравала «Рада чотирьох», до якої належали глави урядів -президент США В. Вільсон, прем'єр-міністри Франції Ж. Клеменсо, Великої Британії - Ллойд Джордж, Італії - В. Е. Орландо. Крім «Ради чотирьох» найважливіші рішення приймались також «Радою десяти», яка складалась з глав урядів і міністрів закордонних справ США, Англії, Франції, Італії та Японії. З самого початку роботи конференції проявились суперечності між найбільшими країнами з усіх питань, які розглядались. Засідання проходили у гострих дискусіях, які інколи загрожували зривом роботи конференції. Найгостріші суперечності проявились між Францією, США та Англією при опрацюванні статей Версальського договору, статуту Ліги Націй. Президент США В. Вільсон наполягав на розгляді в першу чергу питання про створення Ліги Націй та її Статуту, в той час як Ж. Клемансо на передній план висував укладення договору з Німеччиною. 28.4.1919 після тривалих дискусій був прийнятий спільний американо-англійський проект статуту, який не врахував пропозиції Франції про створення штабу і збройних сил Ліги Націй. Статут Ліги Націй за пропозицією В. Вільсона включався як невід'ємна частина у всі мирні договори.

Внаслідок роботи конференції були підготовано: Версальський мирний договір 19193 Німеччиною (підписаний 28.6), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.9), Нейїський мирний договір 1919 з Болгарією (27.11), Севрський мирний договір 1920 з Туреччиною (10.8), Тріанонський мирний договір 1920 з Угорщиною (4.6). Підготовані П.м.к. договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921-22, складали основу версальсько-вашінгтонської системи.

Важливе місце в роботі П.м.к. займали питання визнання держав, які перебували в процесі утворення. Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання на конференцію держав-переможниць, у Париж приїхали делегації з Прибалтики, Закавказзя і України. Українська делегація на конференції була спільною від Української Народної Республіки і Західної Області УНР, яку очолював Г. Сидоренко (з 22.8.1919 - граф М. Тишкевич). Заступником голови призначено В. Панейка -державного секретаря закордонних справ ЗО УНР. До складу делегації входили Д. Ісаєвич, О.Шульгин, А. Марголін, С. Шелухин, Б. Матюшенко, А. Галіп, М. Кушнір, С. Томашевський, А.Петрушевич, 0. Кульчицький, П. Дідушок, С.Тимошенко, В. Колосовський, М. Левитський, О.Севрюк, Ф. Савченко. В Парижі підтримку українській делегації надавали представники українців США та Канади - сенатор Д. Гаміл, І.Петрушевич, І.Кушнір, К. Білик, 0. Мегас. Українська делегація отримала інструкції домагатися: визнання незалежності УНР, виводу з української території іноземних військ (польських, румунських та військ Антанти), надання допомоги Антантою в боротьбі проти більшовицької Росії та Добровольчої Армії ген. А. Денікіна. Весною 1919 в Париж прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським та М. Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР мала домагатись припинення агресії Польської держави проти Західно-Української Народної Республіки.

З самого початку роботи конференції впливові російські кола в особі окремих міністрів колишнього Тимчасового Уряду, польська делегація провели антиукраїнську компанію, зображуючи представників України як колишніх австрійських союзників або пробільшовицьки настроєних політиків. Після виступу керівника польської делегації, який вимагав відновити кордони Польщі в межах 1772, і протестів української делегації було вислано до Варшави і Львова спеціальні місії для вивчення питання і припинення українсько-польської війни 1918-19. У Парижі одночасно було створено міжнародну комісію на чолі з генералом Л. Богоюдля опрацювання умов перемир'я. Уряд ЗО УНР прийняв запропоновані умови перемир'я (13.5.1919), які, однак, були відкинуті польською стороною. Найбільш непримиренну позицію щодо визначення української державності займала французька делегація на чолі з Ж. Клемансо. Його плани про створення в післявоєнній Європі держав, які б були складовою частиною «санітарного кордону" проти більшовизму і одночасно під егідою Франції стали майбутніми союзниками проти Німеччини, збігалися з намаганнями польської, чехо-словацької і румунської делегацій включити якнайбільше територій у склад своїх країн. Більш виважений підхід до вирішення українського питання, займала англійська делегація очолювана Ллойд Джорджем, який різко виступав проти анексії українських земель Польщею. В дискусії з Клемансо про визначення кордонів Польщі він висунув принцип: «не віддавати Польщі непольські території". Щодо намагання включити Галичину в склад Польської держави Ллойд Джордж заявив: «Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським». За ініціативою британської делегації 8.12.1919 було прийнято «Декларацію Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового кордону Польщі", яка залишала Польській державі, землі населені переважно поляками (за винятком частини українських етнічних терито­рій - Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини; див. «Керзона лінія»). Американська делегація формально виступала за надання автономії українському народові в складі новоутворених держав.