БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 44 страница

Перша світова війна 1914-18 привела до розпаду Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Проголошений американським президентом В. Вільсоному “14пунктах”(1918) новий післявоєнний політичний порядок одним із основоположних принципів визнавав право нації на самовизначення. Його було частково втілено у Версальській системі, яка визнала утворення й незалежність нових національних держав -Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Югославії. Однак цей принцип був проведений вибірково. Він не стосувався тих національних рухів, які в часи війни перебували у ворожому до Антанти таборі Центральних держав (у т. ч. - до українців). Повоєнне влаштування державних кордонів було проведено так, що деякі формально національні держави (Польща, Румунія) були по суті мініімперіями, в яких національні меншості становили 20-30% населення; інші ж, утворені як добровільні об'єднання декількох націй, забезпечували домінатні позиції лише одній (чехам у Чехословаччині, сербам у Югославії). Інші народи (як українці) опинилися зразу у складі декількох держав. Окрім того, обмеження територій держав, які зазнали поразки, до їхнього етнічного ядра (Німеччина, Угорщина) породжували серед їхнього населення сильні реваншистські настрої. Суперечність між проголошеним ліберальними державами (США, Англією, Францією) правом націй на самовизначення та конкретним його втіленням у Версальській системі створювало сприятливий грунт для виникнення агресивного, шовіністичного і ксенофобного Н. Його ідеологічним обгрунтуванням стали расистські теорії А. де Гобіно (1818-1882) та ідеологія інтегрального націоналізму - націоналізму, який відкидає ліберальні цінності як застарілі ради торжества національних інтересів і проповідує рішучі і беззастережні дії, - сформульована Ш. Морра (1868-1952) та М. Барре (1862-1923). В українському національному русі утвердження інтегрального націоналізму було пов'язане з ідеологією Д. Донцова (1883-1973) та діяльністю Організації Українських Націоналістів у 1930-х рр.

Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та ін. країнах у 1930-1940 привело до посилення нового типу національних рухів - панславістського, пангерманського і паназіатського. Панславізм первісно виник серед слов'ян Австрійської імперії, що прагнули її перетворення у федерацію рівноправних народів, серед яких слов'янські народи становили б більшість. Протягом 19 ст. існувало декілька різновидів панславістської ідеології (зокрема, лідери Кирило-Мефодіївського Братства прагнули встановлення федеративної слов'янської республіки з центром у Києві). Однак після краху планів перетворення Австрійської імперії у федерацію (у зв'язку з проголошенням австро-угорського компромісу 1867) більшість лідерів й ідеологів панславістського руху приписували особливу роль Росії, яка, як справжня християнська держава, ніби-то була покликана Богом для спасіння людства, поширення ідеалів миру і справедливості у світі. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917-20 ідеологія панславізму була поєднана з комуністичними гаслами. Росіяни були проголошені справжнім соціалістичним народом, покликаним ширити ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917-20 була здобута перемога над національно-визвольними рухами неросійських народів - українцями, вірменами, грузинами та ін., що прагнули відокремитися від Російської імперії та утворити свої національні держави. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні 1939-45 Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів, об'єднавши всі слов'янські народи під російським керівництвом і поширивши впливи на Центральну і Південну Європу. Радянське керівництво завдало смертельного удару пангерманському рухові, який прагнув до об'єднання Німеччини, Австрії, Швейцарії, Данії і скандінавських країн в єдиний союз “нордичної раси”. З кінця 19 ст. пангерманська ідеологія користувалася все більшими впливами серед громадської думки і урядової політики Німеччини; найбільшого розквіту вона досягла після приходу в 1933 до влади А. Гітлера (1889-1945). У 1941 у результаті перемог німецької армії у Європі, пангерманський план був близьким до свого найповнішого завершення. Разом з пангерманським рухом поразки у Другій світовій війні зазнав і паназіатський рух, головною метою якого було утвердження влади Японії над Китаєм, Індією та іншими азіатськими територіями від східного узбережжя Африки аж до західного узбережжя Тихого океану.

Утворення агресивних, шовіністичних і тоталітарних тенденцій у багатьох національних рухах наприкінці 19-у першій пол. 20 ст. було пов'язано з поширенням хвилі антисемітизму (справа Дрейфуса у Франції (1894), творчість німецького історика Г. фон Трейчке (1834-1896), філософа Є. Дюрінга (1833-1921), композитора Р. Вагнера (1813-1883), масове винищення євреїв у гітлерівській Німеччині та окупованій нею території, хвиля антиєврейських погромів у Російсь-кій імперії (1881,1905-1907,1917-1920)та антисемітська пропаганда в останні роки правління Й. Сталіна, антиєврейська спрямованість національної політики міжвоєнної Польщі, Румунії і т. п. Реакцією на поширення антисемітизму стало викристалізування ідеології та практики модерного єврейського Н. - сіонізму. Австрійський журналіст єврейського походження Т. Герцль (1860-1904) у брошурі “Єврейська держава” (1896) сформулював як кінцеву мету сіонізму еміграцію євреїв у Палестину й утворення там єврейської національної держави. Єврейська еміграція у Палестину після Першої світової війни особливо посилилася після приходу до влади А. Гітлера у Німеччині. Сіоністський рух зустрів опір арабського населення Палестини; перемога єврейських поселенців над арабами привеладо проголошення у 1948 держави Ізраїль.

Після Другої світової війни 1939-45 основний принцип, який вимагає визнання за націями право на власну державу, став універсальним і загальноприйнятим. Це відобразилося, зокрема, у розпаді останніх імперій. Розпад англійської імперії розпочався ще у міжвоєнну добу, коли Англія визнала незалежність Іраку (1932) та Єгипту (1936). Серед національних рухів в англійських колоніях найсильніше виявився індійський, особливо, коли його очолив Мохандас Карамчанд Ганді (1869-1948). У 1947 Англія визнала незалежність Індії. Індійські мусульмани не приєдналися до індійського нац.руху й добилися утворення окремої національної держави -Пакистану (1947). У 1948 проголошена незалежність інших англійських колоній - Цейлону (з 1971 - ШріЛанка) і Бірми. Навідміну відрозпаду англійської імперії, який відбувався порівняно мирно, здобуття незалежності французькими колоніями у Північній Африці й Індо-Китаї супроводжувалося війнами і масовими насильствами в Алжірі (1954-1962), В'єтнамі, Лаосі, Кампучії (1945-1954). З 1960-х рр. процес деколонізації охопив Африку. Як і в Азії, приклад дала Англія, проголосивши у 1957 незалежність Гани. Протягом декількох років незалежність здобули більш ніж 20 африканських колоній. Останніми відмовилися від своїх колоній у Африці Португалія (1974), Родезія (1980), Південна Африка (1990).

Проголошення незалежності у країнах Азії й Африки у багатьох випадках відкрило шлях до нових воєн, у яких націоналістичні лозунги тісно перепліталися з соціалістичними і комуністичними. З другого боку, комуністичні режими самі активно експлуатували національну ідеологію і провадили шовіністичну політику стосовно окремих народів. У Радянському Союзі домінуючі позиції займала російська нація. Це викликало опір серед неросійських народів, який набирав нових форм - від збройної боротьби у Західній Україні, балтійських країнах у перші післявоєнні роки до дисидентських рухів з чітким національним забарвленням у 1960-80-х рр. серед українців, литовців, латвійців, естонців, грузинів, вірмен та ін. Хоча радянська влада проводила репресії проти неросійських народів, разом з тим вона, зміцнюючи свої власні позиції, об'єднала розрізнені національні території у складі єдиних республік (наприклад, приєднання Західної України до Української РСР), сприяла формуванню національних партійно-державних еліт - тобто об'єктивно вела до зміцнення неросійських народів. Тому з падінням радянського режиму у 1991 розпад СРСР- останньої імперії -був неминучим.

У сучасному світі Н. залишається універсильним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але країни з достатньо високим рівнем господарського і культурного розвитку (наприклад, рух французькомовного населення Квебеку в Канаді, конфлікти між фламандським і французькомовним населенням у Бельгії та ін.). Все це спростовує передбачення марксистських і ліберальних теоретиків, що Н. є явищем минулого і що у міру модернізації суспільного життя він відімре. Правдоподібно, Н. залишиться поширеним явищем у світовому історичному розвитку протягом принаймні ще декількох десятиліть.

Я. Грицак (Львів).

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІД ПРОВОДОМ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО 1648-57 - див. Хмельниччина.

НАЧАЛЬНА КОМАНДА УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ - вищий орган управління Української Галицької Армії. Створену в листопаді 1918 Н. К. УГА очолював командант, з червня 1919 - начальний вождь. Н. К. складалася з двох відділів - оперативного, який керував воєнними діями та організаційно-матеріального, що займався матеріальним забезпеченням і обслугою діючих частин. Начальними командантами УГА були: з 29.10.1918 - полк. Д. Вітовський, з 5.11.1918 - полк. Г. Коссак, з 9.11.1918- полк. Г. Стефанів, з 10.12.1918- ген. М. Омельянович-Павленко. з 9.6.1919 - ген. О. Греков, з 5.7.1919-ген. М. Тарнавський, з 7.11.1919 -ген. О. Микитка. Під час з'єднання з Червоною Армією (див. Червона Українська Галицька Армія) обов'яжи начального вождя виконував полк. А. Шаманек, на поч. березня 1920 - полк. Вітошинський. Начальниками штабу Н.К. УГА були: з 2.11.1918 - полк. М. Маринович, з 5.11.1918 -отаман С. Горук, з 10.12.1918 - полк. В. Мешковський, з 13.2.1919 - полк. В. Курманович, з 8.6.1919- полк. К. Штіпшіц-Тернова, з 5.7.1919-полк. А. Шаманек, з 7.11,1919 - ген. Г. Ціріц, з 10.2.1920 - полк. А. Шаманек.

НЕБАБА МАРТИН (кін. 16 ст. - п. 6.7.1651)-видатний український полководець періоду національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, полковник чернігівський (1649-51). Походив з м. Коростишева (тепер Житомирська обл.). З молодих літ перебував на Запоріжжі, деякий час був отаманом. У травні 1648 очолив народне повстання проти польської шляхти на Чернігово-Сіверщині. Став організатором і першим полковником Борзненського полку, а з поч. 1649-полковник чернігівський. Влітку 1649 за дорученням Б. Хмельницького командував українськими військами у Білорусі. Учасник Пилявецької битви 1648 та походу козацьких військ у Галичину. В жовтні 1648 Н. очолював авангард української армії під час походу на Замостя. На поч. 1649 - наказний гетьман лівобережних полків. На чолі свого полку брав участь у Зборівській облозі 1649 та Зборівській битві 1649. Виступав проти укладення Зборівського мирного договору 1649. Влітку 1651 полк під командуванням Н. взяв в облогу Гомель, але внаслідок наступу значних польсько-литовських сил був змушений відступити. Керував обороною Чернігово-Сіверщини від нападу військ князя Я. Радзивілла. Загинув у бою з переважаючими силами ворога під Ріпками поблизу Лоєва (тепер Білорусь). За переказами, Я. Радзивілл, вражений мужністю Н., наказав над місцем його захоронения насипати високу могилу.

НЕГАЙНИЙ СУД (Наглий суд) - цивільні суди, які мали риси військових трибуналів, в 1931-34 у Польщі. Створені за розпорядженням Ради. Міністрів Польщі від 4.11.1931 для боротьби з українським національно-визвольним рухом, в основному для розправ над членами Організації Українських Націоналістів і Української Військової Організації на території Польщі, у т. ч. на окупованих землях Західної України. Судочинство здійснювалось без попереднього процесу дізнання. Слідство, яке вів сам прокурор або представник поліції, повинно було завершитись в обмежений термін-21 день з часу затримання підозрюваних. Визнаних винними у скоєнні злочину Н.с. засуджував до смертної кари або до 10-15-річного ув'язнення. В 1931-34 за вироками Н.с. до смертної кари було засуджено В. Дуника, М. Маленького, П. Мадею, Д. Данилишина, В. Біласа, М. Лемика, С. Корпана, О. Литвина, Т. Здриля, І. Шевчука та ін. Фактично, сама причетність до націоналістичної організації каралась Н.с. довготривалими термінами ув'язнення. Н.с. ліквідовані під тиском міжнародної громадської думки та у зв'язку з посиленням революційної боротьби ОУН 28.10.1934.

НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ -безплатні загальноосвітні або професійно-технічні школи в Україні у першій пол. 19 ст. - на поч. 20 ст. для дітей та дорослих, які з різних причин (брак коштів, праця протягом тижня) не могли відвідувати загальні школи.- Н.ш. працювали у недільні та святкові дні. Першу Н.ш. у Києві відкрито 11.10.1859, а всього у місті їх було 5. Існували Н.ш. у Полтаві, Одесі, Харкові, Чернігові, Ніжині та ін. містах. Всього в Україні у 1859-60 діяло 68 Н.ш. У Н.ш. викладала українська інтелігенція, студенти, вчителі, гімназисти. Навчання велося українською мовою. Розвитку системи Н.ш. багато сприяли X. Алчевська, В. Антонович, М. Драгоманов, О. Кониський, П. Чубинський та ін. У Н.ш. навчання тривало 1-3 години у двох групах - для неписьменних, і тих, хто вже знав грамоту. Учні вивчали Закон Божий, граматику, арифметику, малювання, знайомилися з історією та культурою України. У 1862 російський уряд закрив Н.ш., а деякі організатори Н.ш. зазнали переслідувань. Свою діяльність Н.ш. почали відновлювати в 70-х рр. 19 ст.

НЕЖИВИЙ СЕМЕН (1744 - р. см. невід.) -один з керівників національно-визвольного повстання проти польського панування у Правобережній Україні в 1768 (див. Коліївщина). За походження селянин із с. Мельників (тепер Чигиринського р-ну Черкаської обл.). Навесні 1763 Н. очолив гайдамацький загін, що діяв в районі Чигирина, Канева, Черкас, Сміли. Н. називав себе запорізьким отаманом Уманського куреня. Під час переговорів з командуванням російської прикордонної частини гусарський полковник Чорба підступно схопив і заарештував Н. Загін Н., незважаючи на запеклий опір російським військам, був розбитий. За вироком Київської губернської канцелярії Н. було покарано батогами і заслано у Нерчинськ на каторжні роботи. Дальших відомостей про його долю немає.

“НЕЗАЛЕЖНИКИ” - ліва фракція Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, яка сформувалась під час роботи VI з'їзду УСДРП 10-12.1.1919. Виступала за встановлення радянської влади в Україні у формі “робітничо-селянських рад”, проголошення України незалежною соціалістичною республікою, укладення негайного миру з більшовиками і продовження бойових дій проти військ Антанти. До “Н.” належали А. Пісецький (А. Річицький), М. Авдієнко, А. Драгомирецький, М. Ткаченко, Ю, Мазуренко, 3. Висоцький та ін. Офіційний орган фракції -“Червоний Прапор”. З самого початку більшовицької окупації України залишались легальною опозиційною партією. Однак незабаром, політика більшовицького уряду в Україні штовхнула “Н.” на відкрите повстання проти нього. Для керівництва повстання було створено Всеукраїнський Революційний Комітет на чолі з А. Драгомирецьким, а повстанські загони очолював Ю. Мазуренко. Ліва течія УСДРП (незалежних) не підтримала виступу і залишилась в легальній опозиції до уряду, створила УСДРП (незалежних лівих). Керівниками цієї групи були Гукович, Дігтяр, Паньків та ін. У серпні 1919 “Н.” ліві об'єдналися з боротьбистами, утворивши Українську Комуністичну Партію (боротьбистів). Більша частина Н. на установчому з'їзді в Києві у січні 1920 проголосила себе самостійною політичною партією - Українською Комуністичною Партією (УКП).

НЕМИРИЧ ЮРІЙ - (н., можливо, 1612 - п. серпень 1659) - визначний український державний і політичний діяч 50-х років 17 ст., дипломат. Н., за деякими дан., у с. Черняхові на Київщині. Походив з українського шляхетського роду Немиричів. Навчався в аріанській академії в Ракові. Здобув вищу освіту в ун-тах Лейдена і Базеля (1630-34), Оксфорда, Кембріджа, а згодом -Парижа. Там написав кілька праць з філософії й богослів'я, зокрема “Discursus de bello Moscovi-tico Anno 1632” (1632) та ін. Лідер українських протестантів-социніан, один з засновників аріанської академії у Киселині на Волині. Власник великих маєтків у Правобережній і Лівобережній Україні. Утримував надвірні війська, на чолі яких брав участь у польсько-московській війні 1632-34 та війні зі Швецією. Був підкоморієм київським. Ставши визнаним лідером українських социніан, Н. відстоював їхні права на Люблінському трибуналі 1636 і на сеймах 1637-39. У 1646 як прихильник аріанства зазнав переслідувань з боку польського уряду, був позбавлений значної частини маєтків та засуджений до вигнання з Речі Посполитої. Під час Хмельниччини воював на боці польських військ, генерал-полковник. З 1655 приєднався до шведського короля Карпа Х Густава. Був призначений генералом кавалерії, взяв участь у воєнних діях у Трансільванії і Польщі. На поч. 1657 Н. перейшов на українську службу і став щирим прихильником політичних планів Б. Хмельницького. Вів тривалі переговори з шведським урядом, які завершилися підписанням Корсунської угоди 1657, за якою Швеція визнавала Україну незалежною державою. Влітку 1657 Н. прийняв православ'я і отримав звання полковника. Після смерті Б. Хмельницького підтримував гетьмана І. Виговського. Автор проекту Гадяцького договору 1658 і маніфесту українського уряду до європейських держав. Очолював українську делегацію на польському сеймі в 1659 для ратифікації договору. В 1658-59 - канцлер Великого Князівства Руського. Брав участь у Конотопській битві 1659. У серпні 1659 очолював гетьманські війська на Чернігівщині. Загинув в бою з військами московського воєводи В. Шереметьева поблизу Ніжина.

НЕМИРИЧІ - український шляхетський рід на Київщині. Відомий з 1528. У кін. 16 ст. поділився на дві лінії - Черняхівську і Олевську. Найвідоміші представники роду: Иосиф Н. (рр. н. і см. невід.) - київський земський судця (1580-90); Андрій Н, (рр. н. і см. невід.) - київський земський суддя, родоначальник Черняхівської лінії роду, представники якої були прихильниками протестантської течії- социніан. Степан Н. (р. н. невід. - п. 1630) - підкоморій київський, батько Ю. Немирича. Навчався в Альтдорфському і Базельському ун-тах. Брав участь в укладенні Куруківського договору 1625. Юрій Н. (бл. 1612 -1659) - визначний український державний і політичний діяч кін. 50-х рр. 17 ст., дипломат (див. Ю. Немирич). Степан Н. (1626-30 - 22.2.1684) -український військ діяч, брат Юрія Н. Видатний артилерист свого часу. Під час національно-визвольної війни українського народу 1648-57 воював на боці Польщі. Під впливом свого брата Юрія Н. перейшов на службу до українського війська. В 1658-59 - генерал артилерії Великого Князівства Руського, пізніше каштелян і воєвода київський. Матвій Н. (рр. н. і см. невід.) - син Иосифа Н., фундатор Люблінського братства, родоначальник Олевської лінії роду Н. Представники цієї лінії роду підтримували православ'я, але в другий пол. 17 ст. сполонізувалися і прийняли католицтво.

НЕМІТЦ ОЛЕКСАНДР (26.7.1879-1.10.1967)-український військовий діяч, контрадмірал, командуючий Чорноморським Флотом. Н. у с. Котюжани у Молдові. Закінчив Морський корпус (1900), старшинські гарматні класи (1903), Воєнно-Морську академію (1912). З 1903 проходив службу на Чорноморському Флоті. З боку командування флотом піддавався покаранню восени 1905 за відмову розстрілювати екіпаж повсталого військового судна “Прут”, 1906 виступав у якості захисника повсталих матросів Севастополя на судовому процесі. В роки Першої світової війни 1914-18 був відряджений до Ставки верховного головнокомандування російської армії, з 1915 командував канонеркою “Донець”, дивізіоном есмінців, мінною дивізією. У квітні 1917 Н. був обраний головою Союзу офіцерів-республіканців Чорноморського Флоту. В серпні 1917 призначений Українською Центральною Радою командуючим Чорноморським Військовим Флотом з підвищенням у ранзі до контрадмірала. У 1918 перейшов на бік радянської влади, був прийнятий у Червону Армію. Влітку і восени 1919 був начальником штабу Південної групи Дванадцятої армії, яка під проводом Й. Якіра пробилась із Одеси до Житомира. У лютому 1920 призначений командуючим Чорноморським Флотом. З 1924 виконував особливі доручення голови РВСР Л. Троцького, професор кафедри стратегії й тактики Військово-морської та Військово-повітряної академії радянських збройних сил. З 1947 у відставці, віце-адмірал. Помер у Ялті, похований у Москві.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

НЕРОНОВИЧ ЄВГЕН (1888 - квітень 1918) -український політичний діяч. Н. біля м. Пирятин (тепер Полтавська обл.). Вчився у Петербурзі, де брав участь в українському студентському русі. У 1907 Н. став одним із засновників першого гімназійного друкованого органу “Відродження”. В 1913 очолював редакцію газети “Український Студент”. Діяч Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В 1917-18 Н. входив до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. Очолював ліву фракцію УСДРП, яка виступала за створення незалежної української радянської держави. Перейшов до більшовиків. З березня 1918 Н. - народний секретар військових справ більшовицького уряду в Україні (див. Народний Секретаріат). У кін. березня 1918 вийшов зі складу Народного Секретаріату. В квітні 1918 Н. розстріляний українськими військами у м. Великі Сорочинці. В 1925 Великі Сорочинці на честь Н. було перейменовано на Нероновичі. В 1931 повернено стару назву.

НЕСТЕРЕНКО ДМИТРО (р. н. невід. - листопад 1708) - сотник батуринський (1691-1708) Ніжинського полку, один з найближчих співробітників гетьмана І. Мазепи. Виконував важливі дипломатичні доручення, в 1699 брав участь у мирних переговорах з Туреччиною. В листопаді 1708 Н. був одним з керівників оборони Батурина від московських військ. Захоплений у полон і страчений у Глухові.

НЕСТЕРЕНКО МАКСИМ (рр. н. і см. невід.) -видатний військовий і дипломатичний діяч 30-50-хрр. 17 ст., корсунський полковник. У 30-50-хрр. 17 ст. брав участь у козацькому повстанні під проводом П. Павлюка і К. Скидана. З 1638 К. став корсунським сотником. В 1646 разом з Б. Хмельницьким та

ін. козацькими старшинами вів переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про умови участі козаків у поході проти Туреччини. З літа 1648 Н. - полковник корсунський, один з найближчих сподвижників Б. Хмельницького. В грудні 1649 - березні 1650 разом з С. Косовим очолював українське посольство до Варшави, яке взяло участь у роботі польського сейму по затвердженню умов Зборівського мирного договору 1649. У 1655 разом з полковником І. Богуном обороняв Немирів і Брацлав від татар. Дальша його доля невідома.

НЕСТОР (бл. 1055 - бл. 1113) - видатний український письменник і літописець. У 1074-78 -ченець, ієродиякон Києво-Печерського монастиря. В “Читанні про життя і згублення... Бориса і Гліба” Н. закликав князів боротись за єдність українських земель. Н. - автор твору “Житіє Феодосія, ігумена Печорського” (бл.1091). На думку М. Грушевського, І. Крип'якевича, Д. Дорошенка Н. був автором і упорядником “Повісті минулих літ” (бл. 1113-14). Помер і похований в Києво-Печерському монастирі.

НЕЧАЙ ДАНИЛО [р. н. невід, -п. 10(20).2.1651] -визначний український військовий діяч періоду Хмельниччини, полковник брацлавський (1649-51), один з найближчих сподвижників Б. Хмельницького. Брат І. Нечая. Походив з українського шляхетського роду на Київщині; за ін.дан., на Поділлі. Козакував з 40-х рр. 17 ст. На поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 став козацьким полковником. Напередодні Пилявецької битви 1648 очолював гарнізон м. Староконстянтинова. Під час походу української армії у Галичину за дорученням Б. Хмельницького здобув замок у Бродах, брав участь в облозі Замостя. За деяк. дан., у грудні 1648 був призначений київським полковником. На поч. 1649 обраний полковником Брацлавського полку. В травні 1649 полк Н. утримував Меджибіж до підходу головних козацьких сил під командуванням М. Кричевського. Відзначився під час Збаразької облоги 1649 та Зборівської битви 1649. Виступив проти укладення Зборівського мирного договору 1649. Вимагав продовження боротьби з польськими загарбниками, відмовлявся впустити шляхту до маєтків і контролював територію по лінії Сатанів-Бар-Студениця (на Дністрі). У вересні 1650 Н. очолював козацькі полки, які розбили військо В. Лупула і здобули столицю Молдавії Ясси, примусивши молдавського господаря укласти союзний договір з Гетьманщиною. Виконуючи умови Зборівського мирного договору 1649, охороняв півд.-західну частину визволених українських земель по лінії Красне-Мурафа-Шаргород-Чернівці. Загинув 10(20).2.1651 у бою проти польських військ під командуванням М. Калиновського і С. Лянцкоронського, обороняючи Красне на Поділлі. За деяк. дан., похований біля Черемошного (тепер Погребищенський р-н Вінницької обл.).

НЕЧАЙ ІВАН (р. н. невід. - п. після 1669) -український військовий діяч 50-х рр. 17 ст., полковник білоруський, гомельський, могилівський (з 1656). Брат Д. Нечая, зять Б. Хмельницького. З 1649 брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 у складі Брацлавського полку. В 1650-53 - український посол у Кримському ханстві. В серпні 1654 після заключения Переяславського договору 1654 повернувся в Україну. Після смерті І. Золотаренка посланий Б. Хмельницьким обороняти північні кордони України і 29.1.1656 призначений білоруським полковником. Був наказним гетьманом Білорусі. Активно протидіяв політиці Московщини у Білорусі, дипломатичними заходами домігся утримання частини білоруських земель під протекторатом України. Запроваджував на білоруських землях козацький устрій. Підтримував політику гетьмана І. Виговського. 4.12.1659 під час облоги Бихова від московських військ потрапив у полон і був засланий до Тобольська. Бл. 1663 повернувся в Україну. В 1669 Н., будучи полковником козацького полку, їздив до П. Дорошенка з пропозицією про введення на польський престол московського царя. Історичних даних про дальшу його долю немає.

НИЖАНКІВСЬКИЙ ОСТАП (24.1.1862 -22.5.1919) - відомий український композитор, диригент і громадсько-політичний діяч. Н. у с. Малі Дідушичі (за ін.дан., у Стрию) на Львівщині. Батько С. Нижанківського. Навчався у Дрогобицькій гімназії та Львівській духовній семінарії, а в 1897 склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия. В 1885 заснував музичне видавництво “Музикальна Бібліотека” (1885-87), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, А. Вахнянина, М. Лисенка, П. Ніщинського, М. Вербицького, С. Воробкевича та ін. Н. був активним пропагандистом українського хорового мистецтва, засновником і диригентом товариства “Боян” у Бережанах (1892), диригентом “Бояна” у Львові (1895-96) та Стрию (1900-14). Брав активну участь в організації та проведенні Шевченківських концертів у Львові, Тернополі, Дрогобичі, Стрию. Н. був одним з організаторів української молочної кооперації в Галичині, ініціатором створення Крайового Господарсько-Молочного Союзу (Маслосоюз; засн. в 1907) у Стрию. В 1918-19 входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19, очолював повітовий комісаріат на Стрийщині. В травні 1919 Н. був заарештований польською окупаційною владою і розстріляний без суду у Стрию. Автор багатьох хорових творів (“Гуляли”, “З окрушків” на сл. Ю. Федьковича, “В'язанка слов'янських гімнів”, “Наша дума, наша пісня” на сл. Т. Шевченка), численних солоспівів (“Пісня вечірня”, “О не забудь”, “В гаю зеленім”, на вірші Т. Шевченка - “Вітер в гаю нагинає”, “Минули літа молодії”), обробок народних пісень (зб. “Українсько-русинські народні пісні”, 1907).

НИЖАНКІВСЬКИЙ СТЕПАН (бл. 1897 -9.6.1931) - український військовий і політичний діяч, старшина Української Галицької Армії, член УВО і ОУН (з 1929). Син О. Нижанківського. Учасник українсько-польської війни 1918-19. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 змушений емігрувати до Чехо-Словаччини. В 1920-х рр. активно займався створенням українських молодіжних політичних організацій. Став одним з провідних членів Групи Української Національної Молоді, ініціатором створення і головою Центрального Союзу Українського Студентства. З поч. 1927 за дорученням ГУНМ вів переговори з керівництвом Легії Украінських Націоналістів про об'єднання цих двох організацій, що привело до створення координаційного центру їх діяльності - Союзу Організацій Українських Націоналістів (з липня 1927 - секретар СОУН), а в січні 1928 - до повного організаційного об'єднання у Союзі Українських Націоналістів. У 1927-28 Н. брав участь у Конференціях українських націоналістів у Берліні та Празі. В лютому 1929 під час роботи Першого Конгресу Українських Націоналістів у Відні виступав з доповідями “Проблема майбутнього устрою України” і “Фашистська Італія”. Після створення Організації Українських Націоналістів став її членом, виконував обов'язки члена Головного Суду ОУН та відповідального редактора органу ПУН “Розбудова Нації”. В 1930 Голова Проводу Є. Коновалець підтримав кандидатуру Н. на посаду Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ та одночасно Крайового Команданта УВО. Проте тяжка хвороба перешкодила Н. очолити націоналістичний рух на західноукраїнських землях. Помер у Стрию.