БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 39 страница

МОГИЛЬНИЦЬКИЙ АНТІН (3.3.1811 -13.8.1873) - український поет-романтик і громадський діяч. Н. у с. Підгірках (тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл.). В 1840 закінчив богословський ф-тет Львівського ун-ту. Був священиком в селах Хітарі, Зборі, Комарові та Бабчі на Прикарпатті. Літературну діяльність розпочав 1838. Особливо плідними для М, в літературному відношенні були роки під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії. Автор балади “Русин-воїн” (1849), поеми “Скит Манявський” (1854), вірша-послання “Ученим членам “Руської Матиці” та ін. Як послідовник “Руської Трійці” відстоював народну мову в літературі.
В 1861 обраний послом Галицького крайового сейму у Львові та депутатом Державної ради у Відні. М. спільно з С. Литвиновичем активно виступав за надання рівних прав українській мові в навчальних закладах і в державних установах.

Ф. Стеблій (Львів).

МОГИЛЬНИЦЬКИЙ ІВАН (1777 - 24.6.1831) -український вчений-філолог, культурно-освітній і церковний діяч, один із провісників національного відродження в Галичині. Закінчив багословський ф-тет Львівського ун-ту. Від 1800 був парафіальним священиком в с. Дроздовичах і нижанковицьким деканом (Самбірщина). Згодом займав різні пости в управлінні Перемишльської греко-католицької єпархії: референта з питань шкільництва (з 1815), каноніка і члена капітули (з 1816), верховного інспектора шкіл (з 1817), кустоса (хранителя, з 1818). Відаючи шкільництвом, спричинився до заснування великої кількості народних (парафіальних) шкіл, підготував і видав для них ряд підручників: “Буквар славено-руського язика” (1816, 1817, 1819, 1826, 1827), “Правила школьнії” (1817), “Повинності підданих ку їх монарсі” (1817,1827), “Наука християнська” (1817) і “Катехизис малий” (1817). Був ініціатором заснування в Перемишлі і першим ректором дяко-вчительського інституту, в якому викладав логіку, засновником і керівником першого в Галичині освітнього товариства священиків (1816). Спільно з єпископом, а згодом митрополитом М. Левицьким домагався викладання українською мовою в школах Галичини. З метою кращої аргументації уклав “Граматику язика словено-руського” (1823) - першу в Галичині граматику книжної української мови, а як передмову до неї - наукову працю “Відомість о руськім язиці” (1829, 1837, 1848), в якій спростував поширені у той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської і аргументовано визначив її як одну з реально існуючих східнослов'янських мов.

Ф. Стеблій (Львів).

МОДЗАЛЕВСЬКИЙ ВАДИМ ЛЬВОВИЧ [28.3.(9.4).1882 - 3.8.1920] - український історик. Н. у Тифлісі (тепер Грузія), В 1902 закінчив Миколаївське інженерне училище в Петербурзі. В 1902-06 служив військовим інженером у Києві, з 1907 - вихователь І-го Кадетського корпусу в Петербурзі. У 1917-18 директор музею старо-житностей в Чернігові і керуючий справами Чернігівської архівної комісії. В 1918 жив у Києві. Очолював архівно-бібліотечний відділ міністерства освіти (пізніше - головне управління мистецтва і національної культури), деякий час був начальником Архівного Управління і Всеукраїнського Головного Архіву. Працював в Українській Академії Наук. М. - автор праць: “Нариси з історії Лохвицької, Сінчанської, Чернуської, Курінської і Варвинської сотень” (1906), “Перший військовий підскарбій Роман Ракушка” (1919, 1922-23), “Гути на Чернігівщині” (1926), генео-логічного довідника українських козацько-старшинських родів - “Малоросійський родословник” (т. 1-4, 1908-14, 5-ий том залишився в рукописі), “Малоросійського Гербовника” (в співавт. з В. Лукомським і Г. Нарбутом) та ін. Опублікував багато архівних документів з історії Гетьманщини 17-18 ст. (“Актові книги Полтавського городового уряду 18 ст.”, 1911-14); “Актову книгу Стародубського городового уряду 1693 року”, 1914; “Щоденник Якова Маркевича”, 4 том за 1735-40-хрр.; 1913). Залишив щоденник, який вів протягом 1896-1917 (з перервами).

МОЗИРА (Мозиря, Мазуренко) ЛУК'ЯН (Лукіян; р. н. невід. - п. 1652) - український військовий діяч, корсунський полковник (1649-52), дипломат. Учасник Корсунської битви 1648. Брав участь у Пилявецькій битві 1648 та Зборівській битві 1649.В 1649 після загибелі С. Морозенка призначений корсунським полковником. Влітку 1651 відзначився в ході Берестецької битви 1651, зумівши майже без втрат вивести Корсунський полк з оточення. В липні 1651 Б. Хмельницький послав М. на допомогу А. Ждановичу, який вів оборону Києва від литовських військ під командуванням Я. Радзивілла. Їздив з дипломатичними дорученнями гетьмана до Варшави (червень 1648) і Москви (1651). М., будучи незгідним з умовами Білоцерківського договору 1651, взяв участь у виступі М. Гладкого. Очолив один з сформованих в р-ні Ніжина загонів.що протидіяв вступу польських військ у Лівобережну Україну. На поч.травня 1652 М. був схоплений поляками і страчений.

МОКІЄВСЬКИЙ КОНСТАНТИН (р. н. невід. -п. бл. 1709) - український військовий діяч, талановитий полководець і дипломат. Походив з шляхетського роду на Білоцерківщині. Був родичем гетьмана І. Мазепи (по матері). В 1691-1708 -київський полковник, 1708-09 - чигиринський полковник. Брав участь у війні проти Туреччини та у Північній війні 1700-21. В 1708-09 вів успішні переговори в Криму і на Запоріжжі з кошовим отаманом К. Гордієнком про приєднання запорожців до антимосковської каоліції. Деякий час перебував з дипломатичною місією у Кримському ханстві. Меценат Української Церкви.

МОКРІЄВИЧ КАРПО (р. н. невід. - п. бл, 1704) - діяч доби Руїни. На державну службу вступив за гетьмана Б. Хмельницького. В 1663-67 - канцелярист Генеральної Військової Канцелярії. В 1669-72 - генеральний писар в уряді гетьмана Д. Многогрішного. Був організатором змови частини козацької старшини проти Д. Многогрішного, який намагався протистояти політичним та адміністративним впливам московського уряду. Після приходу до влади гетьмана І. Самойловича, усунунений з державних посад. За гетьмана І. Мазепи - чернігівський полковий суддя (1688-90).

МОЛДАВСЬКІ ПОХОДИ 1650, 1652 і 1653 -походи української армії на чолі з Б. Хмельницьким і Т. Хмельницьким проти союзника Польщі -Молдавського князівства. На поч. 1650-х рр. Б. Хмельницький з метою забезпечення найкращих зовнішньополітичних умов для боротьби з Польщею, продовжуючи політику досягнення найширшої воєнно-політичної ізоляції Речі Посполитої, намагався зав'язати стосунки з приду-найськими країнами - Валахією, Трансільванією (Семиграддям) і особливо з Молдавією. Ще влітку 1648 гетьман, робив спроби через посередництво турецького султана Магомета IV схилити васала Османської імперії молдавського господаря В. Лупула до встановлення добросусідських відносин з Гетьманщиною. Однак Лупул, намагаючись лавірувати між Туреччиною і Річчю Посполитою, продовжував підтримувати тісні відносини з польським урядом. У цих умовах влітку 1650 Б. Хмельницький, щоб перешкодити стратегічним планам польського командування використати Молдавію як плацдарм для наступу на Україну та примусити В. Лупула розірвати зв'язки з Польщею, почав готувати воєнний похід проти молдавського господаря. До цього походу гетьману вдалося залучити кримського хана Іслам Гірея III, який за умовою нового українсько-татарського союзу поставив питання про воєнну акцію проти Московського царства. В другій половині серпня 1650 українська армія під проводом Б. Хмельницького (60 тис. чол.) і загони кримських татар (бл. 30 тис. чол.) перейшли р. Дністер і вступили на територію Модавського книязівства. На поч. вересня 1650 козацькі полки на чолі з Д. Нечаем і Ф. Джалаліем оволоділи столицею князівства м. Ясси. В. Лупул був змушений укласти угоду, за умовами якої мав відмовитися від союзу з Польщею і вступити в союзницькі відносини з Україною, сплатити переможцям контрибуцію (600 тис. талерів), та щоб зміцнити політичні зв'язки з Гетьманщиною, зобов'язався видати свою дочку Розанду (див. Р. Лупул-Хмельницька) за сина гетьмана Т. Хмельницького. Після невдачі української армії у Берестейській битві 1651 В. Лупул відмовився виконувати свої попередні зобов'язання. В цій ситуації Б. Хмельницький підготував новий похід проти Молдавії. Намагаючись перешкодити гетьману, польське командування вислало на Поділля 60-тисячну армію під командуванням коронного гетьмана М. Калиновського. Після розгрому в травні-червні 1652 у Батозькій битві 1652 польського війська, українська армія, вступивши у Молдавію, змусила В. Лупула прийняти умови Б. Хмельницького. Активна зовнішня політика українського гетьмана в Молдавії стурбувала її сусідів і привела до формування сильної антиукраїнської коаліції в складі Речі Посполитої, Валахії і Трансільванії. У квітні 1653 валаський господар М. Басараб і семиградський князь Юрій II Ракоці при підтримці польського уряду захопили Ясси іпосадили на престол С. Георгіцу. В. Лупул звернувся за допомогою до Б. Хмельницького. 21-22.4.(1-2.5.). 1653 українські війська під проводом Т. Хмельницького розгромили загони Георгіцу і повернули владу В. Лупулові. Намагаючись розвинути успіх, Т. Хмельницький, розпочав наступ на Волощину, що було, як показали наступні події, стратегічною помилкою гетьманича. Влітку 1653 об'єднані валасько-польські сили примусили українсько-молдавські війська відступити. У Сучавській фортеці (тепер Румунія) ворог оточив 2-тисячний загін В. Лупула. На допомогу молдавському господарю поспішив Т. Хмельницький на чолі з 12-тисячним козацким військом і 10(20).8.1653 прорвався до Сучави. Під час героїчної оборони міста Т. Хмельницький 2(12).9.1653 був смертельно поранений і через кілька днів помер. 9(19).9.1653 сучавський гарнізон припинив опір, уклавши почесні умови здачі (козакам дозволялось вийти з Сучави і вивезти з собою тіло Т. Хмельницького), залишив місто.

І.П., Я.Федорук (Львів).

МОЛДОВА (Молдавія; офіц. назва - Республіка Молдова) - держава в південній частині Європи, в басейні Дністра й Прута. На північному сході та півдні межує з Україною, на заході - з Румунією, територія 33,7 тис. км². Населення 4394 тис. (1992). Столиця - Кишинів. Проголошена незалежною державою 27.8.1991 (до серпня 1991 - Молдавська РСР у складі СРСР). Поділяється на 40 районів, налічує 21 місто. Глава держави - президент. Законодавча влада належить однопалатному парламенту. Вищим виконавчим та розпорядчим органом є уряд -Рада Міністрів. Давніша історія М. викладена в ст. Румунія і Бессарабія.

У січні 1918 Бессарабію зайняли румунські війська. В умовах румунської окупації бессарабський парламент Сфатул Церій (Рада Країни) проголосив 25.11.1918 про входження Б. до Румунії. Радянський Союз не визнав цього факту. Прагнучи приєднати бессарабські землі до СРСР, радянське керівництво підтримувало прокомуністичні антирумунські елементи в самій Бессарабії, а також намагався “розв'язати” бессарабське питання дипломатичним шляхом.
Незабаром після розгрому румунськими властями Татарбунарського повстання 1924 серед керівних кіл СРСР виникла ідея створення на території Української СРР Молдавської автономії, яка мала б служити бессарабським молдаванам взірцем “розв'язання національного питання” і водночас - осередком майбутнього об'єднання молдавського народу в складі СРСР. Одним з головних ініціаторів створення Молдавської радянської автономії був Г. Котовський. Керівники Української СРР, зокрема М. Скрипник, виступили проти такого плану, але під тиском московського центру змушені були погодитись на його реалізацію. 12.10.1924 постановою сесії ВУЦВК було утворено Молдавську АСРР(МАСРР, після 1936 - МАРСР). До її складу ввійшли частини Балтської, Тульчинської й Одеської округ загальною площею 8,3 тис. км². Населення МАСРР налічувало 572 тис.чол. (1926), причому молдавани становили лише 30,1%, українці -48,5%, проживали також росіяни, євреї та ін. Столицею автономії стала Балта, а з 1929 -Тирасполь. У квітні 1925 прийнято конституцію МАСРР, затверджену ЇХ Всеукраїнським з'їздом Рад. У ці ж роки вперше запроваджено навчання молдавською мовою у школах. Насильницька колективізація, “розкуркулювання” й голод 1932-33 заторкнули й МАСРР.

Долю Бессарабії ще непередодні Другої світової війни наперед вирішив Пакт Молотова -Ріббентропа 1939. У таємному додатковому протоколі до цього договору Німеччина визнавала за Радянським Союзом свободу дій щодо Бессарабії. 26.6.1940 уряд СРСР в ультимативній формі зажадав від румунського уряду негайного передання Радянському Союзові Бессарабії разом з Північною Буковиною. Не одержавши підтримки з боку “дружньої” Німеччини, Румунія змушена була поступитися. 28.6.1940 радянські війська зайняли Бессарабію. Її населенню навіть формально не дали змоги для волевиявлення про свою подальшу долю. На території Бессарабії були розпущені всі політичні партії та громадські організації. 2.8.1940 сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон про утворення союзної Молдавської РСР (МОРСР). До її складу ввійшли 6 районів МАРСР і 6 повітів Бессарабії (центральні повіти). Натомість 8 районів МАРСР, а також Аккерманський і більша частина Ізмаїльського та Хотинського повітів Бессарабії, де переважало українське населення, увійшли до складу Української РСР. У новій союзній республіці створено радянські органи влади та партійні структури. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 15.8.1940 на території Бессарабії було запроваджено радянське законодавство про націоналізацію землі, банків, залізниць, водного транспорту, промислових і торговельних підприємств, засобів зв'язку.

Незабаром після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР територія М. була окупована німецькими та румунськими військами. Гітлерівське керівництво повернуло Румунії Бессарабію, Північну Буковину, передавши також землі між Дністром і Південним Бугом. Ця територія отримала назву Трансністрія. До складу останньої ввійшли й лівобережні райони Молдови. Протягом березня-серпня 1944 радянські війська витіснили противника з М. На території МРСР було відновлено радянський режим. У 1946-47 М. у результаті посух і неврожаїв, а також воєнних руйнувань зазнала масового голоду. До 1950 насильницькими методами проведено колективізацію сільського господарства та “розкуркулення” заможнішого селянства у правобережних районах М. Одночасно проводилася політика русифікації краю. Зазнавали переслідування всякі спроби захисту національної культури та історичних традицій молдавського народу. Майже ніяких можливостей суспільно-культурного розвитку не мали й ін. національності, що проживали в М. - українці, євреї, гагаузи, болгари. Після приходу до влади в СРСР нового партійно-державного керівництва на чолі з М. Горбачовим (1985) та проголошення ним політики “перебудови” і “гласності”, в М., як і в інших регіонах Союзу, активізувався національний рух. Його очолила масова громадсько-політична організація. Народний Фронт Молдови (НФМ), що виник у 1989. Ініціаторами створення НФМ стали представники творчої інтелігенції. Невдовзі організація здобула масову підтримку серед широких верств населення. В перший час молдавський національний рух виступав проти русифікації краю, монополії комуністичної ідеології, цензури, переслідування інакодумців, за демократизацію громадсько-політичного життя, надання ширших можливостей для розвитку молдавської культури. Значну підтримку здобув рух за зближення з Румунією, насамперед у сфері культури. Висувалася вимога замінити в молдавській мові кириличний алфавіт латинським - на зразок румунської мови, що було здійснено в 1989. Велися гострі дебати навколо питання про національну ідентичність молдаван: частина громадськості розглядала молдавський народ як окрему націю (в межах МРСР) із своєю самостійною мовою, тоді як найбільш радикально настроєні елементи вважали молдаван невідільною частиною румунського народу, а їхню мову - румунською. По мірі поглиблення демократичних процесів у СРСР, ліквідації радянського панування в країнах Центральної та Південно-Східної Європи, дедалі ширшої популярності набирало гасло незалежності М. і виходу її зі складу СРСР. У червні 1990 Верховна Рада республіки проголосила державний суверенітет МРСР, що стало важливим етапом боротьби молдавського народу за національне визволення. Радикальне крило молдавського національного руху поєднувало завдання боротьби за незалежність з наступним приєднанням М. до Румунії. Кишинів та інші міста правобережної М. стали місцями масових мітингів, що їх проводити НФМ та нові організації національно-демократичного організації, кількість яких неухильно зростала.

Національні меншості М. поставилися до прорумунських тенденцій у молдавському національному русі негативно. Особливо виразно це проявилось у лівобережних районах, населених переважно росіянами і українцями, а також на півдні республіки, де проживають гагаузи. Москва, діяючи за принципом “поділяй і владарюй”, підтримувала придністровців і гагузів, використовуючи їх як противагу молдавському національному рухові. Після провалу антидержавного путчу в СРСР у серпні 1991 Верховна Рада МРСР проголосила державну незалежність Республіки М. Лівобережні сепаратисти з числа промосковської компартійної номенклатури відповіли на це проголошенням “незалежної” Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) з центром у Тирасполі. Республіка М., подібно до інших нових незалежних держав, одержала міжнародне визнання, була прийнята до ООН та ін. міждержавних організацій. Близькі відносини встановилися з Румунією. В 1992 було налагоджено дипломатичні стосунки з Україною. Щодо ПМР, то її не визнала жодна держава. Кишинівська влада, застосувавши силу, зробила спробу ліквідувати цей сепаратистський осередок, утвердити суверенітет Республіки Молдови в Лівобережжі. Однак, силове вирішення проблеми наштовхнулася на збройний опір з боку придністровців. Збройний конфлікт між Придністров'ям і центральною владою продовжувався протягом всього 1992. За міжнародним посередництвом військові дії вдалося припинити, однак сепаратистський режим прорадянського типу на Лівобережжі продовжує існувати й понині. Його опорою служить дислокована в Придністров'ї 14-а російська (кол. радянська) армія. Іншим вогнищем напруження продовжували бути райони компактного проживання гагаузів, які вимагали для себе автономії й навіть незалежності. У 1994 було досягнуто угоди про надання гагаузам автономії,

Українське населення в М. становить 600 тис. -13,8% всіх жителів республіки (1989). В умовах радянського режиму в М. не існувало ні шкільництва (останню українську школу в МРСР закрито на поч. 1960-х рр.), ні друкованих органів чи теле-радіопередач українською мовою. Сьогодні робляться лише перші кроки в напрямі національного відродження українців у М.

Г. Кипаренко (Львів).

“МОЛОДА МУЗА” - літературне угрупування західноукраїнських письменників і митців. Засноване у 1906. Об'єднання існувало навколо видавництва “Молода муза” (1906-09) і журналу “Світ”, Це не була формально-статутна організація, а об'єднання однодумців, ідейним гаслом яких було “мистецтво для мистецтва”, орієнтація на західноєвропейську літературу. Риси творчості - культура чистого мистецтва, крайній індивідуалізм, песимізм, містика, увага до формально-зовнішніх пошуків. Найвідоміші молодо-музівці В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, С. Чарнецький, О. Луцький, ф. Коковський, С. Твердохліб, прозаїки В. Бірчак, М. Яцків, О. Турянський, композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук. На близьких позиціях були В. Щурат, літературні критики М. Євшан та М. Рудницький. Діяльність “М.м.” була однією з перших спроб модернізації української літератури, викликала у свій час гостру дискусію, а з часом різке несприйняття офіційної радянської критики.

О. Рибак (Львів).

“МОЛОДА УКРАЇНА” - об'єднання студентських груп у Галичині та Буковині 1899-1903. До об'єднання входили студенти університету та учні старших класів середніх шкіл, зустрічалися для обміну ідеями, проблемами тогочасного суспільно-політичного життя краю. Провідними членами організації були Л. Цегельський, В. Старосольський, А. Крушельницький, С. Горук, С. Баран, М. Галущинський, Є. Косевич, Т. Мелень та ін. Відстоювали ідею національної незалежності України. Видавала журнал “Молода Україна”. Встановило тісні зв'язки з студентами Харкова, Києва і Полтави. Згодом більшість членів “М.У” стали провідними членами політичних партій у Галичині і на Буковині.

“МОЛОДА УКРАЇНА” - назва українських журналів і часописів. 1) Перший український щотижневий студентський журнал, який виходив в січні 1900 до березня 1903 (з перервами) у Львові. У виданні і редагуванні журналу брали участь О. Грабський, М. Залітач, В. Старосольський, Є. Косевич, А. Крушельницький, С. Баран, Т.Мелень, С. Горук, М. Галушикський, М. Залітач та ін. Вийшло 33 номери. Неофіційний орган “Академічної Громади”. Журнал відстоював ідею незалежності України, виступав проти полонізації, вів боротьбу за створення українських вищих шкіл. З виданням співпрацювали І. Мартович, С. Чарнецький, В. Щурат, М. Яцьків і Леся Українка. Припинив існування через фінансові труднощі. 2) Щомісячний журнал української молоді, що виходив у Львові в 1905 за ред. В. Панейка. Вийшло 4 номери. 3) Перший і єдиний український дитячий журнал на українських землях у складі Російської імперії, щомісячний додаток до часопису “Рідний край”. Видавався у Києві в 1906 і 1908-12, в 1912 у Гадячі на Полтавщині. Видавець і редактор Олена Пчілка. Всього вийшло 64 номери. В часописі друкувалися твори X. Алчевської, Лесі Українки, М. Рильського, С. Васильченка.Т. Шевченка, С. Руданськогота ін., багато перекладів з іноземної літератури для дітей (М. Лермонтова, М. Гоголя, Л.Толстого, Д. Свіфта,Ч. Дікенса, О. Вайлда та ін.). 4) Щомісячний студентський журнал, орган Українського Студентського Союзу. Виходив в 1910 у Львові за ред. М. Вітошинського і В. Лотоцького. Вийшло 7 номерів. 5) Ілюстрований журнал для молоді. В 1923-26 виходив у Львові, спочатку як двотижневик, в 1926 - щомісячник. Видавцем і ред. журналу був М. Таранько. Всього вийшло 66 номерів.

“МОЛОДНЯК” - літературна організація комсомольських письмеників, створена П. Усенком у листопаді 1926 у Харкові. До “М” увійшла частина молодих письменників, що належала до “Плугу” і “Гарту”. Учасники організації об'єднувались навколо однойменного журналу “М” (виходив у 1927-34 у Харкові; 1935-37 - у Києві; з 1937 під назвою “Молодий більшовик”). Очолював “М.” та в 1927-31 був редактором його видання П. Усенко. До харківської групи “М” належали В. Кузьмич, Д. Гордієнко, І. Момот, П. Голота, О. Кундзич, Я. Гримайло та ін. Учасниками “М” в Києві були Б. Коваленко, М. Шеремет, О. Корнійчук, П. Колесник, А. Шиян та ін. Філії “М” утворились в Донецьку, Миколаєві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Кременчуці та ін. містах України. “М” спільно з ВУСППом активно долучилася до кампанії пошуків ітераторів-націоналістів та сприяла процесу ліквідації існуючих незалежних літературних об'єднань, створення єдиного централізованої письменницької організації, що б повністю контролювалась більшовицькою партією. “М” був ліквідований у квітні 1932 у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) “Про побудову літературно-художніх організацій”.

МОЛОТОВ В'ЯЧЕСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ -[псевд., справжн. прізв. - Скрябін; 25.2.(9.3).1890 -8.11.1986]- радянський партійний та державний діяч. Н. у слободі Кукарка Вятської губ.(Росія). З 1902 навчався в Казанському реальному училищі. З 1906 - член РСДРП(б). У квітні 1909 заарештований і засланий у Вологодську губ. Повернувшись із заслання в 1911 вступив на економічне відділення Петербурзького політехнічного ін-ту. В 1912 проводив пропагандиську роботу серед робітників Петрограду і Москви, співпрацював у більшовицьких газетах “Зоря” і “Правда”. З 1916 став членом Російського бюро ЦК РСДРП(б). Після лютого 1917 року - член Виконкому Петроградської Ради і Петроградського військово-революційного комітету. В 1918 М. - голова Ради Народного Господарства Північного р-ну, з кін. 1919 - голова Нижньогородського губвиконкому. У вересні 1920 рішенням партійного керівництва був направлений у Донбас, у жовтні 1920 М. був обраний секретарем Донецького губкому більшовицької партії, з листопада 1920 - перший секретар ЦК КП(б)У. В період з листопада 1920 по березень 1921 обіймав пост першого секретаря ЦК КП(б) України. Перебуваючи на цьому посту проводив жорстку централістську політику, боровся з українським повстанським рухом, втілював програму продрозкладки і виступав проти заміни її продподатком, що призвело до голоду 1921-22 в Україні. У березні 1921 -30 - секретар ЦКВКП(б), з 1926 - член Політбюро партії, в грудні 1930 призначений головою РНК СРСР. Найближчий співробітник Й. Сталіна, вважався його “правою рукою”. М. став разом з Й. Сталіним організатором геноциду проти українського народу - голоду 1932-33. Власне, М. визначив значно завищений план хлібозаготівель для України в розмірі 356 млн.пудів і спільно з Л. Кагановичем добився його прийняття в липні 1932 на III Всеукраїнській конференції КП(б)У. В жовтні - листопаді 1932 М. за дорученням Сталіна, очолював надзвичайну комісію в Україні, яка керувала насильною колективізацією селянських господарств та тотальною реквізицією зерна в селян-одноосібників. Очолювана М. комісія розробила надзвичайні заходи для збільшення хлібозаготівель шляхом розгортання адміністративного тиску і проведення масових репресивних заходів щодо селянства. З метою активізації планів прискорення виконання планів хлібопоставок М. видав розпорядження про створення спеціальних репресивних комісій: вилучення хліба, призначеного для потреб громадського харчування; повну економічну блокаду сіл (заборона торгівлі, припинення постачання сіл тощо). На поч. 1933 М. наказав вивезти всі колгоспні фонди, включаючи і насіневий, у рахунок заборгованості по планах хлібозаготівель, що перетворило штучно створену продовольчу кризу в Україні на широкомаштабний голодомор. У 1937 М. відіграв головну роль в проведенні партійної чистки ЦККП(б)У. З травня 1939 як міністр закордонних справ СРСР, М. разом з гітлерівською владною верхівкою взяв участь у підготовці планів розподілу Центрально-Східної Європи (див. Пакт Молотова-Ріббентропа 1939). В 1939-49 та 1953-57 - народний комісар, з 1946 - міністр закордонних справ СРСР, в 1941-57- перший заступник Голови Ради Народних Комісарів, з 1946 -Ради Міністрів СРСР. Після смерті Й. Сталіна М. став одним з керівників опозиції щодо нового курсу М. Хрущова. У червні 1957 разом з Л. Кагановичем, Г. Маленковим та Д. Шепіловим виведений із складу ЦК КПРС. В 1957-62 перебував на дипломатичній роботі у Монголії та Австрії. У 1961 виключений з партії. Останні роки життя провів у Москві.

К. Бондаренко, І. П. (Львів).

МОНОМАХОВИЧІ - відгалуження династії Рюриковичів, а точніше її вітки - Всеволодовичів, яка іде від сина Ярослава Мудрого Всеволода Ярославовича і дочки або племінниці візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха Марії. Відгалуженням династичної лінії М. були Мстиславичі, волинські Ізяславичі, смоленські Ростиславичі, суздальські Юр'євичі, а також вітки ярославських, ростовських, московських і тверських князів.

О. Щодра (Львів).

МОРАЧЕВСЬКИЙ ПИЛИП СЕМЕНОВИЧ [14(26). 12.1806-26.9.1879]-український педагог і перекладач, Н. у с. Шестовиці на Чернігівщині. В 1823 закінчив історико-філологічний ф-тет Харківському ун-ту. В 1832-49 викладав математику і російську словесність у навчальних закладах Сум, Луцька, Кам'янця-Подільського. У 1849-59 - інспектор Безбородьківського ліцею (див. Ніжинський ліцей) та гімназії у Ніжині. М. перекладав Євангеліє на українську мову (завершено переклад у листопаді 1861), пізніше - “Діяння Апостолів”, “Апокаліпсис”, “Псалтир”. Однак ні один з цих перекладів М. не був виданий при житті автора. Лише в лютому 1905 російська влада дала дозвіл на публікацію українського перекладу Св'ятого Письма. Вперше надрукований навесні 1906 (пізніше 1914, 1917), але дозволений для використання у церковних відправах лише в період Української Центральної Ради за розпорядженням Всеукраїнської Православної Церковної Ради. Переклади Євангелія М. були перевидані у Канаді (1948) і США (1966) і досі використовуються під час богослужінь.

МОРДОВЕЦЬ (Мордовцев) ДАНИЛО [7(19).12.1830 - 10(23).6.1905] - український і російський письменник, історик. Н. у слобод Данилівці-на-Дону (тепер Волгоградської обл., Росія). Походив зі старовинного козацького роду. В 1854 закінчив історико-філологічний ф-тет Петербурзького ун-ту. Працював у Саратові та Петербурзі редактором газети, цензором. Згодом служив на відповідальних постах у міністерствах внутрішніх справ і шляхів сполучення. У 1886 вийшов у відставку. Літературну діяльність розпочав ще у студентські роки, переклавши у віршах українською мовою “Краледворський рукопис”. Темі історичного минулого України присвячена поема “Козаки і море” (1859), історичні праці “Самозванці і низова вольниця” (1867), “Гайдамаччина” (1870), історичні романи “Дві долі”, “Палій” (1902, обидва укр. мовою), “Цар і гетьман” (1880), “Великий розкол” (1881), “Сагайдачний” (1882, всі - рос. мовою) та ін. У 1883 і 1886 М. побував в Україні (Київ, Харків). Свої враження від цих подорожей відтворив у нарисах “Під небом України”, “За що ж?”. Великий вплив натворчість М. мали зустрічі у Петербурзі з Т. Шевченком (1859), М. Драгомановим і К. Костомаровим. Про зустріч з Т. Шевченком М. писав у спогадах “З минулого і пережитого” (1902). М. сприяв виданню творів українських письменників у Петербурзі, виступав на захист українського театру від нападок російської шовіністичної преси. Помер у Кисловодську, похований у Ростові-на-Дону.