БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 34 страница

МАЛА РАДА - орган Української Центральної Ради, створений у квітні 1917, який діяв між її пленарними засіданнями. Спочатку існувала як виконавчий комітет УЦР (офіц. назва - Комітет УЦР), У кін. квітня 1917 до складу М.Р. входили М, Грушевський (голова), С. Єфремов і В. Винниченко - заступники голови, члени - X. Барановський, В. Бойко, Запорожець, В. Коваль, Косів, В.Конор-Вілінська, Ф. Крижановський, 3. Мірна, А. Ніковський, Г. Одинець, В. Прокопович, М. Стасюк, Л. Старицька-Черняхівська, В. Садовський, Л. Чикаленко і П. Христюк. Після створення Генерального Секретаріату Комітет УЦР 6.7.1917 було перейменовано у М.Р. Мала здійснювати підготовчі та, до певної міри, законодавчі функції між сесіями УЦР. На засланнях М.Р. обгорювалися і готувалися проекти рішень всіх найважливіших поточних політичних, економічних і військових питань, які пізніше затверджувалися на сесії УЦР. Щомісяця скликала сесії Центральної Ради, в разі потреби - надзвичайні. В липні 1917 М.Р. складалася з 40 представників від політичних фракцій УЦР, Президії Центральної Ради і Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та 18 членів від національних меншин.

МАЛАЛА ІОАНН (бл. 491 - 574)- візантійський історик 6 ст. Автор “Всесвітньої хроніки” (18 книг), яка починається з легендарної історії єгиптян і доведена до 563. “Хроніка” використовувалась руськими літописцями і була перекладена на давньоруську мову. Слов'янський переклад містить вставки: апокрифічні заповіти 12 патріархів і “Слово Атанасія Александрійського до Мелхіседека”.

МАЛАШЕВИЧ ІВАН (р. н. невід. - п. 1737) -кошовий отаман у 1714-37 Олешківської Січі і Нової Січі. Виступав за повернення запорожців з території Кримського ханства на Запоріжжя. В березні 1734 запорожці повернулись під гетьманську владу і заснували Нову Січ на р. Підпільній. Під час переговорів з російським урядом про умови повернення М. рішуче відстоював військово-політичні татериторіальні права Запоріжжя. Помер під час походу запорожців на Очаків.

МАЛЕВИЧ КАЗИМИР СЕВЕРИНОВИЧ [11(23).2.1878 - 15.5.1935] - видатний український художник. Н. у Києві. До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп). Малювати вчився у М. Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895-97). В 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904-05) та в студії Ф. Рерберга (1905-10). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників “Бубновий валет” (1910) і “Ослиний хвіст” (1912) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському стилі: (“Селяни в церкві”, 1911-12; “Врожай”, 1911)та кубо- футуристському стилі (“Англієць в Москві”, 1914). Став одним із засновників абстрактого мистецтва. В 1915 започаткував новий модерністський напрям у мистецтві - супрематизм (“Чорний квадрат на білому тлі”, 1913; “Біле і чорне”), видавав ж-л “Supremus” (1916). У 1919-22 викладав художній школі в Вітебську, а в 1923-27 - директор Інституту художньої культури в Ленінграді. В 1927 переїхав до Києва, де зусиллями М. Скрипника М. було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі “Нова Генерація” (1928-29) у Харкові. В 1927-30 викладав в Київському художньому інституті, дев цей час працювали М.Бойчук, В. Пальмов, Ф. Кричевський, О. Богомазов, В. Касіян, мав намір працюватиО. Архипенко. Однак, початок репресій в Україні проти інтелігенції змусили М. знову повернутись у Ленінград. Помер в Ленінграді, похований під Москвою. Автор картин: “Квітникарка” (1913), “Купальниці” (1908), “Дачник” (1909-10), “На жнива” (1910), “Жнива” (1912), “Лісоруб” (1912), “Динамічна композиція” (1915), “Дівчата в полі” (1928-32) та ін.

МАЛОПОЛЬЩА - історико-географічна область у пд. і пд.-сх. частині Польщі у верхів'ях Вісли. На цій території в 9-10 ст. проживало плем'я віслян (центр - Краків), землі яких у кін. 10 ст. за Болеслава І Хороброго були приєднані до Польської держави. Назва походить від лат. “Полоніа мінор” (“мала” або “молода” Польща), що вживалась на відміну від “старої” Польщі -Великопольщі (Познанщина). Вживалась з кін. 15 ст. стосовно Краківського, Сандомірського і Люблінського воєводств. Протягом століть територія Малопольщі змінювалася, включаючи різні, переважно польські землі. Після Люблінської унії 1569 і поділу коронних земель на провінції до М. (як провінції) було приєднано українські землі - Руське, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводство. Внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) М. разом з частиною українських земель була включена до складу штучно створеної адм.-тер. одиниці Австрії - королівства Галичини і Лодомерії (Володомирії). З середніх віків М. була тереном високої політичної, економічної і культурної активності польської шляхти і міщанства. В міжвоєнний період польська адміністрація вживала штучну назву “Малопольська Всходня” (Східна Малопольща) для окреслення, окупованої під час українсько-польської війни 1918-19 території Західно-Української Народної Республіки.

Л. Зашкільняк (Львів).

МАЛОРОСІЙСТВО - комплекс провінціалізму серед частини українського громадянства України, зумовлений її довгим перебуванням у складі Російської імперії. М. знаходить свій вияв у байдужому, а то й негативному ставленні до українських національно-державницьких традицій та прагнень, а часто і активній підтримці російської культури і великодержавної політики. За визначенням М. Драгоманова носії М. - це зросіищені українці, національний характер яких сформувався під чужим тиском і впливом. Як наслідок цього - засвоєння,переважно, гірших якостей чужої національності і втрата кращих своїх. В. Липинський визначив М. як “хворобу бездержавності”. Подібний комплекс існував у ментальності деяких західноукраїнських кіл у Галичині 19 ст. у відношенні до Польщі - “генте рутенус, націоне польонус” (українці за походженням - поляки за національністю) та у Закарпатті - відносно Угорщини (див. Мадярони).

МАЛОРОСІЙСЬКА КОЛЕГІЯ - центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні у 18 ст. М. к. (т. зв. перша М.к.) створена за указом Петра І від 16(27).5.1722 у гетьманській столиці Глухові (замість існуючого до цього Малоросійського приказу в Москві) з метою контролю за діяльністю гетьмана і українського уряду та поступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. М. к. складалася з шести офіцерів російських полків, розташованих в Україні, та прокурора (всіх призначив цар) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим-Зерновим. У цивільних справах М.к. підлягала сенатові, а у військових - головнокомандуючому російських військ в Україні М. Голіцину. За царською інструкцією від 16.5.1722 на М.к. покладалися функції щодо нагляду за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встановлення і стягнення податків до царської казни, провіанту для російської армії; розквартирування російських офіцерів і солдат в Україні; контролю за діяльністю Генеральної Військової Канцелярії, роздачі земельних володінь офіцерам і старшинам. М.к. була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному Військовому Суді, полкових і ратушних судах Лівобережної України. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з М.к. В 1727 у зв'язку з загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити на свою сторону козацьку старшину, ліквідував М.к. (указ Петра ІІ від 29.9.1727) і поновив гетьманство. В 1734 після смерті Д. Апостола гетьманство було тимчасово скасоване. 10(21). 11.1764 Катерина II своїм указом остаточно ліквідувала гетьманство і незабаром відновила діяльність т.зв. другої М.к. у Глухові. М.к. складалася з чотирьох російських урядовців,чотирьох українських старшин, прокурора (російського полковника), двох секретарів (українця і росіянина) і канцелярських службовців. На чолі М.к. стояв граф П. Рум'янцев (одночасно генерал-губернатор Малоросії), перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам. В адміністративному відношенні М.к. підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). Поступово М. к. узурпувала всю повноту військової влади. Після ліквідації російським урядом сотенно-полкового устрою Лівобережної України (1781), перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні карабінерні кавалерійські частини російської армії (1783) та запровадження намісництв (1780-83), на українських землях повністю поширилась система державного управління Російської імперії. Указом від 20(31).8.1781 М.к. була скасована.

МАЛОРОСІЙСЬКЕ ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО -українська таємна політична організація у Наддніпрянській Україні в першій пол. 20-х рр. 19 ст. Організатором і керівником М.Т.Т. був В. Лукашевич. Організація ставила собі за мету добитися політичної незалежності України. До М.Т.Т. належали С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст, О. Величко, І. Котляревський, брати Олексієви, К. Шапалипський та ін. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові та ін. містах. М.М.Т. мало тісні зв'язки з Товариством Об'єднаних Слов'ян і польськими патріотичними організаціями, зокрема товариством “Темпляри”. В 1826 членів М.М.Т. було заарештовано. Під час слідства у Петербурзі В. Лукашевич заперечував існування організації. Учасників М.М.Т. після нетривалого ув'язнення було звільнено.

МАЛОРОСІЙСЬКИЙ ПРИКАЗ (“Приказ Ма-лыя Россия”) - державна установа Московської держави, створена 31.12.1662, що відала питаннями взаємовідносин царського уряду з Гетьманщиною. М.п. офіційно підлягав Посольському наказу, хоча фактично управління його діяльністю здійснював сам цар. В М.п. служило до 4 дяків і від 15 до 40 піддячих. М.п. очолювали, як правило, керівники Посольського наказу, зокрема О. Ордін-Нащокін, А. Матвєєв. Через діяльність приказу царський уряд, відповідно до умов українсько-московських договорів (див. Березневі статті 1654, Переяславські статті 1659, Московські статті 1665, Глухівські статті 1669, Конотопські статті 1672 та ін.), а часто й порушуючи їх, здійснював зв'язки з гетьманом та його адміністрацією, затверджував претендентів на гетьманство, призначав воєвода українські міста, проводив контроль за внутрішньою і зовнішньою політикою гетьманського уряду, стежив задіяльністю православної церкви в Україні, збирав через дяків і піддячих відомості про політичну ситуацію в Гетьманщині, відав питаннями розміщення російських військ в Україні, відбудови і спорудження нових фортець та укріплень, розглядав справи про злочини службових осіб наказу в Гетьманщині тощо. М.п. було ліквідовано у зв'язку з створенням Малоросійської колегії.

МАЛУША (за деякими дан., Мальфрід; р. н. невід. - п. 1000) - мати Великого князя Київського Володимира Святославича, сестра Добрині. Була дочкою Малка Любечанина, ключнецею княгині Ольги. На думку деяких істориків (зокрема, М. Грушевського) М. була дочкою древлянського князя Мала.

МАНАСТИРСЬКИЙ АНТІН (2.11.1878 -15.5.1969) -український живописець, народний художник УРСР (з 1957). Н. у с. Завалів (тепер Тернопільської обл.). У 1895-99 вчився у Львівській художньо - промисловій школі, у 1900-05 -Краківській академії красних мистецтв. Жив і працював у Львові. Член Товариства для розвою руської штуки. Автор пейзажів (“Зима в Карпатах”, 1904; “Міст над Прутом”, 1914; “В Карпатах”, 1951; “Гірський потік”, 1955), жанрових картин (“Ярмарок в селі Ділятині”, 1914; “Два приятелі”, 1920; “Паламар”, 1932); історичних полотен (“Козацька школа”, 1916; “На кургані”, 1916; “Прощавайте, товариші!”, 1917; “Біля водопою”, 1917; “Тяжка втрата”, 1917; “У таборі Кармалюка”, 1950); портретів (Т. Шевченка, 1912; “Запорожець”, 1932, “Паламар”, 1932; Б.Хмельницького, 1954-55), картин на теми українських народних пісень (“Пісня”, 1917; “Ой, під гаєм, гаєм”, 1917; “Ой, ходила дівчина бережком...”, 1926; “Сидів старий з молодою”, 1926) і літературних творів (“У ворожки”, 1910; “Катерина”, 1913; “Тарас Бульба”, 1952).

О. Рибак (Львів).

МАНУІЛЬСЬКИЙ ДМИТРО ЗАХАРОВИЧ [парт. псевд. - “Мефодій”, “Фома”, “Іван Безграмотний”; 21.9(3.10) 1883 - 22.2.1959] - радянський державний та партійний діяч, академік АН УРСР (з 1945). Н. ус. Святець Кременецького повіту Волинської губернії (тепер Мануїльське Теофіпольського р-ну Хмельницької обл.). 31903 навчався в Петербузькому ун-ті. В цьому ж році став членом РСДРП. У 1905-06 займався агітаційно-пропагандистською діяльністю в Петербурзі. В 1906 за участь у Кронштадтському повстанні матросів заарештований і засуджений до 5-річного заслання в Якутію. Втік з Вологодської тюрми до Києва. З 1907 - член Київського комітету РСДРП. Восени 1907 емігрував у Париж. У 1911 закінчив юридичний ф-тет Сорбонського ун-ту. В 1912-13 нелегально перебував у Петербурзі і Москві, згодом знову емігрував закордон. У травні 1917 повернувся у Росію. Після жовтневого більшовицького перевороту 1917 М. - член колегії Наркомату продовольства РСФРР. З травня 1918 - заступник голови більшовицької делегації на мирних переговорах з Україною. 12.6.1918 М. разом з X. Раковським підписав умови прелімінарного миру з Українською Державою. В 1918 висланий ЦК РКП(б) для організації більшовицького руху в Україні. Деякий час був близький до фракції т. зв. федералістів КП(б)У (очолював Ю. Лапчинський, виступали за утворення рівноправного федеративного союзу між УСРР і РСФРР). У 1919-20 - член Всеукраїнського ревкому, в 1920-22 -народний комісар землеробства УСРР. У 1920-21 М. - учасник польсько-радянських мирних переговорів у Ризі (див. Ризький мирний договір 1921). З грудня 1921 протягом незначного часу - перший секретар ЦК КП(б)У, редактор газети “Комуніст”. У 1920-23 і 1949-52 - член політбюро ЦК КП(б)У, з 1924 - член президії. В 1928-43 - секретар виконкому Комінтерну, голова делегації ВКП(б)У в Комінтерні, один з провідників сталінської політики терору в апараті Комінтерну та закордонних компартіях. У липні 1944 призначений заступником голови Раднаркому УРСР і народним комісаром закордонних справ УРСР. У квітні 1945 очолював українську делегацію на міжнародну конференцію у Сан-Франціско (оформила створення ООН) та на Паризькій мирній конференції 1946. Брав участь у роботі перших сесій Генеральної Асамблеї ООН, на яких виступав з промовами, спрямованими проти діяльності української еміграції. В 1945-46 М., виступивши, ініціатором, ідеологом і керівником нової кампанії боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, розгорнув широкомасштабну акціію по переслідуванню й цькуванню української інтелігенції, зокрема, найвідоміших тогочасних істориків М. Петровського та І. Крип'якевича, письменників О. Довженка, В. Сосюру, Ю.Яновського, М. Рильського та ін. У 1946-53 М. - заступник голови Ради Народних Міністрів УРСР. Помер і похований у Києві.

МАНУЙЛОВИЧ ІВАН (р. н. невід. - п. 1740) -український державний діяч першої пол. 18 ст. У період правління гетьмана І. Самойловича був знатним військовим товаришем (1711), у 1713-14 - осавул Генеральної Артилерії, в 1714-28 -глухівський сотник. Після арешту гетьмана П. Полуботка М, разом з І. Левенцем і Ф.Гречаним очолював у 1724-27 Генеральну Військову Канцелярію. В 1728-38 - генеральний осавул в уряді гетьмана Д. Апостола (другий генеральний осавул - Ф. Лисенко).

МАНЯВСЬКИЙ СКИТ - монастир у Маняві. Заснований в 1611 біля с. Маняви (тепер Івано-Франківська обл.) І. Княгиницьким. У 1621 М.С. був обнесений кам'яним муром з трьома оборонними вежами, за якими ховались жителі навколишніх сіл під час нападів турків і кримських татар М.С. був одним з осередків культурного життя в Галичині. Мав велику бібліотеку, славився головним іконостасом, виконаним українським живописцем Ю. Кондзелевським. Пізніше іконостас знаходився в церкві с. Богородчани. З 1923 т. зв. Богородчанський іконостас зберігається в Українському Національному музеї у Львові. У 1785 М.С. був закритий австрійським урядом. З споруд М.С. збереглися фортечні мури та руїни монастиря. В 1980 у М.С. відкрито історико-архітектурний музей.

МАРГОЛІН АРНОЛЬД ДАВИДОВИЧ (17.11.1877 - 29.10.1956) - відомий діяч української єврейської громади. Н. у Києві. В 1900 закінчив юридичний ф-.тет Київського ун-ту св. Володимира. З 1905 до 1917 М. був генеральним секретарем Південно-російського відділу Союзу боротьби задосягнення рівних прав євреїв, а в 1906-13 - засновником і президентом Єврейської територіальної організації. М., будучи членом Російської колегії адвокатів, відстоював інтереси єврейської меншини на багатьох провокаційних “погромних” процесах. У 1911-13 М. брав участь у слідстві та судовому процесі єврея М. Бейліса. 31918 належав до Української Партії Соціалістів-федералістів. З березня 1918 - член Генерального Суду. В період Директорії УНР - товариш міністра закордонних справ в урядах В. Чехівського та С. Остапенка. М. підтримував національну політику Директорії УНР, у т.ч. її активну боротьбу з єврейськими погромами, і сам неодноразово виступав в зарубіжній пресі з заявами про непричетність українського народу до антиєврейських насильств в Україні в 1919 та підкреслював жорстоку боротьбу Директорії з організаторами погромів. У 1919 М. входив до складу української місії під час переговорів з представниками Антанти в Одесі та дипломатичної місії УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20. Згодом - посол Української Народної Республіки у Великій Британії. З 1922 жив у США. Займався науковою і громадською діяльністю, був член-кор. УВАН у США, професором Українського Технічного Інституту у Нью-Йорку. Помер 29.10.1956 у Нью-Йорку. В своїх численних публіцистичних працях, серед яких - “Украйна и политика Антанты”; “Записки еврея и гражданина” (рос. мовою, 1922), “Thojewsof Eastern Europe” (1926), “From Political Diary, Russia, the Ukraine, America 1905-1945” (1946), “Ukraine and Policy of the Entente” (1977) послідовно відстоював право українського народу на створення української самостійної держави. М., знаючи справжнє ставлення С. Петлюри до українського єврейства та заходи Головного Отамана в 1919-20, спрямовані на припинення єврейських погромів в Україні, називав звинувачення голови Директорії в антисемітизмі “повним абсурдом”.

МАРИНОВИЧ МИКОЛА (1861 - 1944) - український військовий діяч. У роки Першої світової війни 1914-18 - полковник австрійської армії, з 1918 - Української Галицької Армії. М. керував бойовими операціями українських частин під час Листопадового повстання 1918 у Львові. Закатований більшовицькими партизанами в 1944 у Галичині.

МАРІТЧАК ОЛЕКСАНДР (8.9.1887 - 1.10. 1981) - український політичний і державний діяч, вчений-правознавець, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1918). Н. у Стрию тепер Львівська обл.). Закінчив Львівський ун-тет. До Першої світової війни 1914-18 займався адвокатською практикою в Рудках поблизу Львова. В 1918-19- член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР. У 1921-23 М. керівник канцелярії закордонного уряду Є. Петрушевича у Відні та секретар Західно-Українського Товариства Ліги Націй. В 1923 повернувся до Львова, викладав право у Львівському (таємному) Українському Університеті, в 1939-41 - професор, завідуючий кафедрою міжнародного права Львівського ун-ту. В 1920-30-х рр. брав активну участь у політичному житті Галичини. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання, член Центрального Комітету цієї організації. Був членом партійної фракції, що згуртувалася навколо тижневика “Рада”. В 1930-х рр. М. виступав оборонцем під час політичних процесів, які влаштовувала польська окупаційна влада над членами Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів (суд над Д. Данилишиним, В. Біласом, М. Жураківським і 3. Коссаком, грудень 1932; суд над М. Лемиком, листопад 1933). У післявоєнний час жив у Мюнхені, де в 1946-49 викладав правознавство в Українській Вищій Економічній Школі. В 1949 переїхав у США, брав участь у діяльності українських громадсько-політичних організацій в Америці. Помер у Мічігані.

МАРІЯ-ТЕРЕЗІЯ (13.5.1717 - 29.11.1780) -ерцгерцогиня австрійська (1740-80), королева Чехії і Угорщини, імператриця (1765-80) “Священної Римської імперії” з династії Габсбургів. Дочка цісаря Карла IV. Поклала початок реформам у дусі політики освіченого абсолютизму, які передбачали посилення державної централізації (запровадження загальної військової повинності, прибуткового податку, скасування внутрішніх митних кордонів і зборів, створення бюрократичного апарату, упорядкування системи обліку і контролю, проведення першого перепису населення і земельних угідь), осучаснення аграрних відносин (скорочення панщини з 5-6 до З днів на тиждень - закони 1771 і 1775, звуження юрисдикції поміщиків над селянами, викуп селянами права на спадкове володіння земельними наділами), обмеження міського самоуправління і цехових привілеїв, удосконалення системи освіти (відкриття широкої сітки світських шкіл на державний кошт), запровадження єдиного Кримінального кодексу, звуження впливу церкви. Проводила політику протекціонізму. За її правління до складу Австрійської імперії були включені Галичина (внаслідок І поділу Речі Посполитої 1772) і Буковина (за умовами Константинопольської австро-турецької конвенції 1775) та Баварія (1779), на які поширено дію вище згаданих реформ. Реформаторська політика М.-Т. дещо обмежила всевладдя поміщиків у західноукраїнських землях, забезпечила умови для підвищення матеріального і освітнього рівня місцевого греко-католицького й православного духовенства та селянства. У містах, містечках і селах було створено сітку шкіл (однокласні - “парафіяльні” з навчанням рідною мовою, трикласні -“тривіальні”, чотирикласні - “нормальні” з навчанням німецькою мовою), засновано для греко-католиків духовну семінарію у Відні при церкві св. Варвари ” т. зв. Барбареум (1774), заборонено поміщикам вимагати від священиків і дяків виконання панщини. Згодом реформи М.-Т. продовжив її син Иосиф II.

Ф. Стеблій (Львів).

 

МАРКА ПОЛЬСЬКА - грошова одиниця, що знаходилася в обігу у Західній Україні під час польської окупації 1919-24. Запроваджена на території Галичини замість австро-угорської корони в 1920. М.П. була перехідною валютою і, не маючи ніякого забезпечення, постійно знецінювалася. В обігу знаходились знаки номінальною вартістю 10000000,5000000,1000000, 5000000, 250000, 10000, 50000, 10000, 5000, 1000, 500, 100, 50, 20, 10, 5, 1 1/2 М.П. В ході грошової реформи 1924 М.П. було вилучено з обігу і обміняно на нову грошову одиницю -злотий, у співвідношенні 1:1800000.

Р. Шуст (Львів).

МАРКЕВИЧ АНДРІЙ (21.11.1830-24.3.1907)- український громадський діяч і етнограф. Н. на Полтавщині. Працював юристом у Петербурзі, сенатор. Був помічником президента Імператорського Філантропічного Товариства і віце-президентом Російського Музичного Товариства. В 1858 познайомився з Т. Шевченком у Москві, згодом листувався з поетом. З 1898 очолював Товариство ім. Т. Шевченка у Петербурзі, добився дозволу на перше повне видання творів поета (“Кобзар”, вид. В. Доманицький, 1907) у Російській імперії. Помер у Петербурзі. Видав збірку “Народные украинские напевы, положенные на фортепиано” (1860).

МАРКЕВИЧ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ [Мар-кович; 2'6.1.(7.2.) 1804-9(21).6,1860]-український історик, поет і етнограф. Н. у с. Дунайці (тепер Глухівського р-ну Сумської обл.). Навчався в пансіоні Головного педінституту у Петербурзі. Був знайомий з Т. Шевченком, О Пушкіним, К. Рилєєвим. У 1831 видаву Москві поетичну збірку “Українські мелодії”, в якій оспівано героїчне минуле українського народу. В 1847 поклав на музику вірш Т. Шевченка “Нащо мені чорні брови”. Т. Шевченко присвятив М, вірш “Н.Маркевичу” (“Бандуристе, друже сизий”). М.-автор “Історії Малоросії” (тт. 1-5, 1842-43), в якій викладається історія України з найдавніших часів до кін. 18 ст. Головним джерелом для написання твору стала “Історія Русів” та праці М. і Д. Бантиш-Каменських. Перші два томи не мають наукової цінності, 3-5 томи, які містять документальні додатки, примітки, опис джерел, списки генеральної старшини та вищого духовенства, хронологічні таблиці, зберігають певне довідкове значення. З інших історичних розвідок найвідоміші - “Мазепа” (1841), “Гетьманство Барабаша” (1841), “Про перших гетьманів Малоросійських” (1848), “Про козаків” (1858). З етнографічних праць найважливіші “Збірник малоросійських пісень” (1840), “Південноруські пісні” (1857), “Звичаї, повір'я, кухня та напої сучасних малоросіян” (1860). Науковий інтерес становить зібрана М. колекція документів з історії України 17-18 ст. (зберігається в Москві).

МАРКОВИМ АНДРІЙ (бл. 1674 - 23.1.1747) -український державний діяч першої пол. 18 ст. Н. у Прилуках (тепер Чернігівська обл.). Син М. Маркевича. £ 1708 М. був значковим військовим товаришем. У 1708 підтримав промосковську позицію частини козацької старшини. В листопаді 1708 перейшов на сторону московських військ і разом з О. Меньшиковим брав участь у штурмі тазруйнуванні Батурина. В 1709 М. їздив за дорученням І. Скоропадського з посольством до Стамбула. В 1709-14 - глухівський сотник, в 1714-27 - лубенський полковник. У 1722 М. на чолі 10-тис. козацького загону брав участь у російсько-іранській війні. Своє становище використовував для особистого збагачення, нещадно експлуатуючи місцеве населення, що привело до народних заворушень. Усунений від влади гетьманом Д. Апостолом і відданий під слідство. Проте, маючи підтримку певних російських урядових кіл, був виправданий і, незважаючи на протест Д. Апостола, призначений генеральним підскарбієм (1729-40). У 1734 М. разом з М. Забілою і Ф. Лисенком увійшов від української сторони до складу Правління Гетьманського Уряду.

МАРКОВИЧ ДМИТРО (18.11.1848- грудень 1920) - український громадський і державний діяч, юрист, письменник. Н. у Полтаві. Працював суддею в Україні, Бесарабії і у Варшаві. З поч. 1900-х рр. жив на Волині і Поділлі. Був членом Товариства Українських Поступовців, з 1917 редагував у Винниці тижневик “Подільська Воля”. В період Української Центральної Ради - генеральний прокурор, за Гетьманату - член сенату. В лютому - квітні 1919 М. був міністром юстиції УНР в уряді С. Остапенка. Помер у Вінниці. М. -автор зб. оповідань “По степах і хуторах” (1898, 1908), а в 1918-19 побачили світ “Твори” (т. 1-2, 1918-19).

МАРКОВИЧ ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ (31.7.1790 - 27.12.1865) - український історик і громадський діяч. Н. у Сварковому (тепер Глу-хівського р-ну Сумської обл.). Навчався в Харківському ун-ті. Служив у державних установах Чернігівської губернії губернським регістратором (1807-12), повітовим суддею в Глухові (1820-21) і предводителем дворянства (1826-27, 1832-38). У 1852 звернувся до уряду з проектом, в якому йшлося про звільнення селян з правом викупу землі. Проект було відхилено. Сприяв втіленню реформи 1861 у Чернігівській губернії, побудував народну школу в рідному селі й виступив ініціатором створення госпіталю. Автор ряду праць - “Опис Малоросії” (незакінчена і неопублікована), “Історична і статистична записка про дворянський стан і дворянські маєтності” (1840, 1894), “Історичні нариси міста Глухова” (тт. 1-2, 1893), “Малоросійське весілля” (1897) та ін. М. опублікував частину документів з родинного архіву, в т.ч. частину щоденника свого діда - “Щоденні записки генерального підскарбія Я. Маркевича” (тт. 1-2, 1859).

МАРКОВИЧ ОПАНАС [27.1.(8.2.) 1822 -20.8.(1.9.) 1867] - український громадський діяч, фольклорист і етнограф. Н. у с. Кулажинцях (тепер Гребінківського р-ну Полтавської обл.). У 1846 закінчив навчання у Київському ун-ті. За участь у діяльності Кирило-Мефодієвського Братства в 1847 був засланий до Орла. В 1851 М. разом з дружиною, українською письменницею Марко Вовчок повернувся в Україну. В 1860-61 перебував у Петербурзі, брав участь у виданні ж-лу “Основа”. Помер у Чернігові. Багато зібраних М. фольклорних і етнографічних матеріалів опубліковано А. Метлинським, В. Антоновичем і М. Драгомановим.

МАРКОВИЧ ЯКІВ АНДРІЙОВИЧ [7(17). 10.1696-9(20).9.1770]-український державний діяч, мемуарист. Н. у м. Прилуках (тепер Чернігівська обл.). У 1713 закінчив Київську академію. Учень Ф. Прокоповича. Обіймав посаду бунчужного товариша (1721), наказного лубенського полковника (1721, 1723-25), був членом генеральної лічильної комісії (1736-39) та генеральним підскарбієм (1740-62). Протягом 1717-67 М. вів щоденник, записи якого складають 10 томів. Вперше частину мемуарів видав О. Маркович під назвою “Щоденні записи генерального підскарбія Якова Андрійовича Маркевича” (тт. 1-2, 1859). Більш повне видання щоденника здійснив О. Лазаревський під назвою “Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича” (тт. 1-3; 1893-97). Четвертий том “Щоденника”, що охоплює 1735-40, був опублікований за редакцією В. Модзалевського у 22 томі “Жерел до історії України-Руси” (1913). “Щоденник” М. є одним з цінних джерел для вивчення політичної, соціально-економічної та культурно-побутової історії України 18 ст.