БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 29 страница

ЛИПСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІПОЛІТОВИЧ [27.2.(11.3).1863 - 24,2.1937] - визначний український ботанік, дійсний член УАН (з 1919), академік АН УСРР в 1921-22 - віце-президент, а в 1922-28 - президент АН УСРР, член-кор. АН СРСР (з 1928). Н. у с. Самостріли на Волині (тепер Корецького р-ну Рівненської обл.). Навчався в Колегії П.Галана у Києві. В 1886 закінчив фізико-математичний ф-тет Київського унту св. Володимира. З 1887 працював на кафедрі ботаніки та в Ботанічному саду ун-ту. У 1894-1917 - співробітник ботанічного саду в Петербурзі (Петрограді). Після повернення в Україну жив у Києві й Одесі (з 1928 - директор Одеського Ботанічного саду). Здійснив численні експедиції до Середньої Азії, на Кавказ, в Молдавію, де зібрав унікальні гербарії. Описав 4 нові роди і бл. 220 нових видів рослин. Наслідки досліджень опублікував у працях “Флора Кавказу” (1899-1902), “Флора Середньої Азії” (1902-05) та ін. В 1927 вивчав радіоактивні мінеральні джерела Житомирщини, а в 1930-31 досліджував водорості Чорного моря (зібрані дані сприяли організації першого в Україні заводу по виробництву йоду). Л. належить цілий ряд праць з історії вітчизняної ботаніки, гербарної справи, про роботу Ботанічного саду УАН тощо.

ЛИСЕНКИ - український старшинський рід у Лівобережній Україні в 17-18 ст. З цього роду походили: Іван Якович Л. (р. н. невід. - п. 1699) - чернігівський полковник (1669-71), В травні 1672 після скинення з гетьманства Д. Многогрішного їздив до Москви з проектом умов, на яких козацька старшина хотіла обрати нового гетьмана. В 1672-76 - генеральний осавул. Брав участь у війнах проти Туреччини 1677-78, у 1690-92 - полковник переяславський, Федір Іванович Л. (р. н. невід. - п. 1751) - генеральний осавул (1728-41). Разом з генеральним суддею М. Забілою і генеральним підскарбієм А. Мариновичем входив до складу Правління Гетьманського Уряду. Нащадком Федора Л. був видатний український композитор Микола Віталійович Л, (див. М. Лисенко)

ЛИСЕНКО МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ [10(22).3.1842 - 24.10 (6.11).1912]- видатний український композитор, етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч. Н. у с. Гриньках на Полтавщині. Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Навчався у Харківському та Київському ун-тах, мав звання кандидата природничих наук. Становлення Л. -як громадського діяча пройшло у Київській Громаді. У 1867-69 завершив музичне навчання у Ляйпцігу, а в 1S74-75 вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. З 1869 жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а у 1904 відкрив власну музично-драматичну школу. Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва - виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у “Філармонічному товаристві любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики” Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше - в підготовці “Словника української мови”, в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицен був організатором музичного товариства “Боян” (1905). У 1908-12 - голова ради правління “Українського Клубу”. У хорах Л. здобули початки мистецької освіти К. Стеценко, П. Демуцький, Л. Ревуцький, О. Лисенко та ін. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183-х студентів Київського ун-ту, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901. Переслідувався царським урядом, в 1907 Л. був на деякий час заарештований. Етнографічна спадщина Л. - запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки “Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем” (1874), “Про торбан і музику пісень Відорта” (1892), “Народні музичні інструменти на Вкраїні” (1894). Створив класичні обробки народних пісень, написав понад 80 вокальних та фортепіанних творів. У композиторській спадщині Л. особливо важливе місце займають твори на тексти Т. Шевченка “Музика к “Кобзарю”, “Радуйся, ниво неполитая”, “Б'ють пороги”, “Тацдамаки”, “Іван Гус” та ін.). Л.- автор опер “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Ене'ща”, дитячих опер “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”, оперети “Чорноморці”, які стали основою українського національного оперного мистецтва. Помер і похований у Києві.

О. Рибак (Львів).

ЛИСИЦЯ ІВАН (рр. н. і см. невід) - український державний діяч кін. 17 ст., дипломат. Був брацлавським полковником, згодом перейшов на службу на Лівобережжя. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. В листопад 1685 Л. разом з московським послом М. Алексеєвим їздив до Константинопольського Патріарха Яковау справі перепідпорядкування Київської православної митрополії юрисдикції Московської Патріархії.

ЛИСОВЕЦЬ ДЕМ'ЯН (р. н. невід, - п. листопад 1654) - український військовий діяч періоду Хмельниччини, дипломат. В 1649-54 - генеральний осавул, один з сподвижників Б. Хмельницького. Кілька разів призначався наказним гетьманом. Зокрема, під час походу на Дон (1650) та у Молдавію (1653), очолював козацькі полки в боях з польськими військами на Поділлі (весна 1653) і в р-ні Білої Церкви (літо і осінь 1653). Був одним з головних дорадників Б. Хмельницького. В кін, літа 1654 - посол гетьманського уряду в Молдавії.

ЛИСТВИНСЬКА БИТВА 1024 - битва між військами Ярослава Мудрого і військами його брата Мстислава Володимировича біля с. Листвина недалеко Чернігова. Закінчилася перемогою Мстислава. Після перемоги Мстислав Володимирович у 1026 сам запропонував укласти мирну угоду, за умовами якої став князем Чернігівської землі. Тільки в 1036 після смерті Мстислава ці землі перейшли під владу Ярослава Мудрого.

ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1918 (Листопадовий Чин, Листопадовий Зрив) - українське національно-визвольне повстання, що відбулося в ніч з 31.10 на 1.11.1918 у Львові, внаслідок якого було утворено Західно-Українську Народну Республіку. В жовтні 1918, передбачаючи близький розпад ослабленої війною і національно-визвольними рухами Австро-Угорської імперії та перебуваючи під впливом факту існування Української Держави у Наддніпрянській Україні, західні українці почали готуватися до створення власної незалежної держави. Ще в вересні 1918 у Львові було створено Військовий Комітет, який розпочав підготовку до збройного повстання у Галичині. 18-19.10.1918 у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту і українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко-католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду (УНРаду; див. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19), яка стала представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині. 19.10.1918 УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншості вислати своїх представників до УНРади. Президентом УНРади було обрано Є. Петрушевича. В свою чергу польські політичні діячі 28.10.1918 створили у Кракові т. зв. Польську Ліквідаційну Комісію, яка мала 1.11 прибути до Львова і за допомогою військових частин захопити владу в краї. 30.10.1918 УНРада, враховуючи ці обставини, поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак намісник Галичини ген. К. Гуйн відповів на цю пропозицію відмовою. 31.10.1918 на спільному засіданні членів УНРади і Військового Комітету було вирішено взяти владу в місті збройним шляхом. Військовий Комітет було перейменовано в Українську Генеральну Команду (див. Український Генеральний Військовий Комісаріат), яка мала здійснювати безпосереднє керівництво повстанням. Штабом повстання став Народний Дім у Львові. Повстання розпочалось о 4 год. ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1500 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк. Над ратушею і намісництвом було піднято синьо-жовтий прапор, австрійського намісника Галичини ген. К. Гуйна і коменданта Львівського військового гарнізону ген. Порсфера було заарештовано. 1.11.1918 о 7 год. ранку сотник Д. Вітовський склав рапорт К. Левицькому про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади. Розпочався період становлення української державності у західно-українських землях (див. ЗахІдно-Українська Народна Республіка).

ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ІВАН (27.10.1919 -25.4.1984) - український історик і педагог. Н. у Відні. Син М.Рудницької та відомого українського громадсько-політичного діяча П.Лисяка. В 1937 закінчив Академічну гімназію у Львові. Навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту (1933-39), та ф-ті зовнішніх відносин Берлінського ун-ту (1940-43) та в 1945 захистив докторську дисертацію в Кардовому ун-ті у Празі. В 1940-х рр. був членом українського студентського товариства “Мазепинець”, Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О.Пріцаком - членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Л,- Р. довгий час був прихильником гетьманського руху, однак наприкінці 1940-х рр. відійшов від гетьманського табору. Його ліберально-консервативний сві-тогляд сформувався під впливом політичної дум-ки М. Драгоманова та В. Липинського. Після війни переїхав до Австрії, а в 1947 до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухавлекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. У червні 1951 переїхав у США. В 1951-52 стажувався в Колумбійському ун-ті і незабаром отримав вчений ступінь доктора філософії. В 1956-67 Л.-Р. викладав історію у Ля Саль Коледж (Філадельфія), а в 1967-71 - в Американському ун-ті у Вашінгтоні. З 1971 і до самої смерті прожив у Канаді, з 1971- професор Альбертського ун-ту. В 1950-60-их роках періодично співпрацював з Українською Вільної Академією Наук і Мистецтв у США, був дійсним членом НТШтаУВАН, одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському ун-ті. Протягом всього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема газети “Українські Вісті” і журналу “Зустрічі”, був співробітником “Сучасності” (1961-67). В 1967 Л.-Р. став одним з авторів тексту “Заяви”, надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статусу державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦта ін. Помер в Едмонтоні (Канада). Л.-Р. -автор бл. 200 робіт з новітньої історії України, формування української модерної нації та української політичної думки 19-20 ст., серед яких “Інтелектуальні початки нової України” (1958), Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники (1968, 1977), “Зауваги до проблеми “історичних” і “неісторичних” націй” (1981), “Політична думка українських підрадянських дисидентів”(1981)таін. В 1995 в Україні опубліковані “Історичні ессе” Л.-Р.

Д.Кушплір (Львів)

ЛИСЯНСЬКИЙ ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ [2.(13).8.1773 - 22.2.(6.3).18371- відомий український мореплавець. Н, у м.Ніжині (тепер Чернігівська обл.). В 1786 закінчив Морський кадетський корпус у Кронштадті. З 1790 плавав на кораблях російського військового флоту. Брав участь у російсько-шведських морських битвах. З 1793 до 1797 служив на англійському флоті.

Здійснив успішні плавання в Північну Америку, Вест-Індію, Південну Америку. В 1803-06 Л. та І.Крузенштерн здійснили навколосвітню подорож на кораблях “Надія” і “Нева”. (Кронштадт -мис Горн-Гавайські о-ви - Аляска - Ганджоу (Кантон) - мис Доброї Надії - Портсмут - Кронштадт). Під час подорожі Л. вперше в історії мореплавства здійснив морський перехід з Кантону (Китай) до Портсмуту (Великобританія) без входження в порт. Експедиція Л. провела важливі географічні спостереження, зібрала цінні етнографічні матеріали про природу Океанії та Півн, Америки, склала навігаційні карти. В 1807-08 Л. плавав на кораблі Балтійського флоту. В 1809 вийшов у відставку. Помер у Петербурзі. Автор твору “Подорож навколо світу в 1803-06 на кораблі “Нева”, (1812, 1947), який містить відомості про англо-французьку війну за колонії у Пн. Америці, колоніальні війни в Індії в кін. 18 ст., спостереження природи Пн. Америки, Індії, Цейлону. Ім'ям Л. названо один з Гавайських о-вів, півострів на березі Охотського моря.

ЛИТВИН ЮРІЙ ТИМОНОВИЧ (26.11.1934 -5,9.1984) - відомий український поет, журналіст і правозахисник. Н. у с. Ксаверівці під Києвом. Навчався у гірничо-промисловій школі у м. Шахти, згодом працював у Донбасі. З юнацьких літ цікавився українською літературою і національною культурою. В 1953-55 відбував перше ув'язнення на будівництві Куйбишівської гідроелектростанції. Невдовзі після звільнення 14.4.1956 Л. був заарештований вдруге, звинувачений у створенні в ув'язненні підпільної націоналістичної організації “Група Визволення України” і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка (“Озерлаг”, Іркутська обл.) і мордовських таборах для політв'язнів. В ув'язненні писав вірші українською і російською мовами та закінчив в 1965 збірку “Трагическая галерея” (розповідь про злочини тоталітарної системи проти українського народу). Незабаром всі поезії були вилучені підчас обшуку. Після звільнення в червні 1965 був змушений через переслідування переїхати у Красноярськ. 14.11.1974 Л. знову заарештували і засудили за ст. 187-1 (“Наклепницькі вигадки, що ганьблять радянську державу і суспільний лад”). В листопаді 1977 Л., тільки звільнившись з ув'язнення, став членом Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод і продовжив боротьбу проти тоталітарного режиму в Україні. У квітні 1979 завершив статтю “Правозахисний рух в Україні. Його засади і перспективи”, в якій виробив політичну програму українського правозахисного руху. 5.7.1979 важко хворого Л. заарештовують знову, звинувачують у веденні “антирадянської агітації і пропаганди” та засуджують до 10-річного ув'язнення і 5 років заслання. З травня 1982 відбував покарання у таборах суворого режиму (селах Кучино, Половинка, Всесв'ятське Пермської обл.), де перебувала більшість учасників українського правозахисного руху. 24.8,1984 Л. знайшли в камері із розрізаним животом. 5.9,1984 він помер., У листопаді 1989 прах Л., В. Стуса і О. Тихого був перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі. Автор книг “Рабочее дело”, “Безумец”, “Поема о подснежниках”.

Н. Теплоухова (Київ)

ЛИТВИНОВИЧ СПИРИДОН (6.12.1810 -4.6.1869) - український греко-католицький церковний діяч, Галицький митрополит УГКЦ (1863-69). Н. у с. Дрицьків Бережанського повіту на Тернопільщині у родині священика. Навчався на богословських ф-тах Львівського і Віденського ун-тів і в 1835 був висвячений у сан священика. Згодом здобув науковий ступінь доктора богослов'я. Був кафедральним проповідником Собору св. Юра у Львові, катехитом гімназії у Чернівцях, а з грудня 1848 - парохом церкви св. Варвари у Відні. В 1852 Л. призначено почесним крилошанином та першим ректором новозаснованої духовної семінарії у Відні. У 1857 висвячений на єпископа-помічника Галицького митрополита. Після смерті митрополита М. Левицького у 1858-60 був тимчасовим адміністратором Галицької митрополії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті Галичини, був віце- маршалком Галицького сойму, членом Державної Ради Австрійської імперії. У 1861 - співголова Палати Послів австрійського парламенту, У 1863 іменований Галицьким митрополитом. Відстоював політичні права українського населення в Галичині, підтримував проект поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці - західну (польську) і східну (українську). Л. рішуче виступав проти спроб польського вищого духовенства підпорядкувати греко-католицького митрополита польському архнєпископові. Заслугою Л. було прийняття в 1863 “Конкордії” (з лат. -згода) з римо-католицькою церквою. Ця угода стала суттєвою перешкодою у полонізації Галичини. Помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі. Був автором патріотичних поезій, зокрема, слів до однієї з найпопулярніших старогалицьких пісень “Руський молодець” (“Я щасний руську матір маю”).

Ф.Стеблій, Р.Шуст (Львів).

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ - кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в 16 - першій пол. 19 ст. Протягом 16 ст. було видано три Литовські статути: 1529 (“Старий”), 1566 (“Волинський”) і 1588 (“Новий”). Л. с. використали поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське та звичаєве право Литви, Польщі, України тощо. Норми Л.с. спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Так, за Л. с. 1529 мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за “мужика тяглого”. Найрозробленішим був Л. с. 1588, в якому значною мірою зберігались основні засади давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Бращіавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню. Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Л. с. були використані при складанні “Прав, за якими судиться малоросійський народ”.

В. Кульчицький (Львів)

ЛІБЕРЕЦЬ (нім. Reichenbach) - місто на півночі Чехо-Словаччини. З серпня 1920 у Л. знаходився табір для інтернованих бійців Української Галицької Армії. У Л. було переведено з таборів Німецьке Яблінне групу генерала А. Кравса, а також інтернованих бійців з табору в Липнику. У вересні 1920 у табір прибув ешелон з військовополоненими галичанами з Італії. У таборі перебувалиукраїнські старшини А. Шльоснер, А.Вольф, Г. Коссак, Г. Стефанів та ін. На 31.12.1920 у таборі перебувало 450 старшин, 563 стрільці, 66 жінок і 25 дітей. На поч. 1921 у таборі було створено першу націоналістичну організацію за межами України - Групу Української Національної Молоді. В квітні 1921 всіх інтернованих бійців було переведено до табору Йозе-фів (Чехо-Словаччина).

ЛІВИЦЬКИЙ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (9.4.1879 - 17.1.1954) - визначний український громадсько-політичний діяч, президент УНР в екзилі (1926-54). Н. у с. Липляві Золотоніського повіту Полтавської губ. Закінчив Колегію Павла Галагана, згодом - юридичний ф-тет Київського ун-ту. Працював адвокатом і мировим суддею в Лубнах, Канові, Золотоноші.. З студентських років брав участь в українському національному русі, очолював студентську громаду в Києві. З 1901 - член Революційної Української Партії, керівник відділу партії в Лубнах. У 1905 Л. був заарештований і засуджений у справі т. зв. Лубенської республіки. В 1905-20 Л.- один з провідних членів Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. З березня 1917 - член Української Центральної Paди та Селянської Спілки. Влітку 1917 призначений губернським комісаром Полтавщини. В період Гетьманату з серпня 1918 входив до складу опозиційного влад П. Скоропадського вкраїнського Національного Союзу. Після встановлення влади Директорії УНР був одним з організаторів та керівників Трудового Конгресу України. З квітня 1919 - міністр юстиції та заступник голови Ради Народних Міністрів УНР Б. Мартоса, з серпня 1919 -керівник міністерства закордонних справ в уряді Іс. Мазепи. З жовтня 1919 у складі української дипломатичної делегації перебував у Варшаві, де виробляв умови українсько-польського договору (попередньо підписаний 2.12.1919). 22.4.1920 підписав Варшавський договір 1920. Після завершення українських національно-визвольних змагань змушений перебувати в еміграції. В 1920-21 і 1922-26 очолював Уряд УНР в екзилі 1920-48. Після трагічної загибелі в травні 1926 С. Петлюри Л. став його наступником (згідно з Законом про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12.11.1920) і очолив Директорію УНР (фактично Президент УНР в екзилі) та Головним Отаманом військ УНР. З того часу і до своєї смерті Л. очолював Державний Центр УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції. Став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. В роки Другої світової війни перебував під гітлерівською окупацією. В післявоєнний час жив у Німеччині. З травня 1945 значно активізував роботу уряду. З метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Цетру УНР в екзилі за ініціативою Л. та у співпраці з Іс. Мазепою було створено в 1948 Українську Національну Раду в екзилі. Помер в Карлсруе. Був похований на цвинтарі Вальдфрідтоф у Мюнхені (Німеччина), згодом перепохований у С. Баувнд Бруку (Нью-Джерсі, США).

ЛІВИЦЬКИЙ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ (9.1.1907-8.12.1989) - український громадсько-політичний діяч, Президент УНР в екзилі (1967-89). Н. у Жмеренці (тепер Вінницька обл.). Син А. Лівицького. В листопаді 1921 Л. разом з батьками змушений залишити Україну. Навчався в ун-тах Варшави і Женеви. Здобув економічну і журналістську освіту. З поч. 1930-Х рр. став активним учасником національно-політичного життя української еміграції. Був секретарем делегації уряду УНР при Лізі Націй у Женеві, керував філією Українського Пресового Бюро, публікував свої статті в журналі “Тризуб” та львівській газеті “Діло”. В 1938-39 за дорученням уряду УНР перебував у Карпатській Україні, де займався питанням формування збройних сил новоствореноі Української держави на Закарпатті. Під час окупації України гітлерівцями П. в 1942 переїхав до Києва, однак незабаром був заарештований і на деякий час ув'язнений. В післявоєнний час Л. активно займався політичною діяльністю. В 1946 став одним з ініціаторів заснування Українського Національне Державного Союзу, з 1950 - його голова. Входив до складу Української Національної Ради в екзилі, з 1949 - член Уряду УНР (керував ресортом преси та інформації), редагував часопис “Мета” (виходив з 1952 у Мюнхені). З 1957 Л. став прем'єром Виконавчого Органу УНРади та керівником міністерства (ресорту) закордонних справ. В 1967 на шостій сесії УНРади Л. було обрано Президентом УНР в екзилі. На цьому посту Л. докладав багато зусиль для підтримання міжнародного авторитету УНР. Автор багатьох статей на суспільно-політичну тематику, що публікувалися у зб. “Захід-Схід і проблематика поневолених Москвою націй” (1975) та “ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками” (1984).

ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА (Лівобережжя) -історико-географічна назва частини українських земель, що обіймають територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, східної частини районів Київської (з м. Києвом) і Черкаської областей. У російських офіційних документах другої пол. 17 поч. - 20 ст. Л.У. називали Малоросією; напівофіційна назва Гетьманщини. З 1654 Л.У. перебувала в залежності від Московської держави, що у наступному підтверджували умови Андрусівського перемир'я 1667, Бахчисарайського миру 1681 і “Вічного миру” 1686, укладених без участі представників Гетьманщини між Московським царством, Річчю Посполитою, Османською імперією та її васалом Кримським ханством. На півночі і сході Л.У. межувала з російськими повітами і Слобідською Україною, на півдні - з Диким полем і Запорізькою Січчю, на заході її кордон проходив в основному по Дніпру, включаючи м. Київ та його околиці, розташовані у Правобережній Україні. Козацький військово-адміністративний устрій (полково-сотенний), запроваджений на Л.У. під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 трансформувався у державний територіально-адміністративний. У другій пол. 17 - 18 ст. Л.У. ділилася на Гадяцький, Київський, Кропивенський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський полки, які в свою чергу поділяляся на сотні (по 10-20 у кожному).

У складі Московської держави (з 1721 - Російської імперії) Л.У. зберігала певну політичну автономію, яка зазнавала постійних обмежень з боку царського уряду. У Лівобережжі проводились козацькі ради, на яких обирали гетьмана, кандидатуру якого затверджував цар. Свої дії гетьман був вимушений погоджувати з Малоросійським приказом і першою Малоросійською колегією (1722-27). На Л.У. існували магістратні й ратушні міста. До магістратних належали міста Київ, Ніжин, Переяслав, Стародуб, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава та ін., що зберегли Магдебурзьке право. Ратушні міста підлягали старшинській адміністрації. В 1785 із запровадженням міських дум міський устрій було приведено у відповідність з загальноросійським. Протягом 1734 - 50 управління Л.У. здійснювало Правління Гетьманського Уряду. Після ліквідації інституту гетьманства (1764) у Л.У. знову відновила діяльність друга Малоросійська колегія (1764-86) на чолі з президентом П. Рум'янцевим. У 1781 на Л.У. створено Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва, межі яких встановлено без урахування попереднього територіально-адміністративного поділу. За царським указом від 1796 “Про новий поділ держави на губернії і намісництва” останні були об'єднані в Малоросійську губернію, яка у 1802 реорганізована у Чернігівську і Полтавську. Указом Катерини//від 3.05.1783 на Л.У. було запроваджено кріпосне право, а у 1785 козацька старшина отримала права російського дворянства. Економіка Л.У. розвивалася в умовах всеросійського ринку. Ліквідація у 1754 внутрішньої митної системи привела до переорієнтації промисловості і торгівлі на російський ринок. З'являються перші мануфактури, але занепадають ряд традиційних промислів. На посилення російським урядом національного і соціального гніту українське населення Лівобережжя відповіло рядом виступів, серед яких Переяславське повстання 1666, Кліщинське повстання 1767-70, Турбаїське повстання 1789-93, гайдамацький рух 60-80-х рр. 18 ст. під проводом С. Гаркуші. Після другого поділу Речі Посполитої (1793) і приєднання Правобережної України до Російської імперії назва Л.У. стала вживатися як географічне поняття.

О. Мазур (Львів).

ЛІГА НАЦІЙ - перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами на Паризькій мирній конференції в 1919-20. Ініціатором її створення виступив президент США В. Вільсон. Згідно статуту Л. Н. її засновниками вважались держави-переможці у Першій світовій війні 1914-18, а також новостворені країни Польща, Чехо-Словаччина і Хіджас. Спочатку членами цієї організації стали 44 країни, пізніше кількість їх збільшилась до 52. Статут Л. Н. включався як складова частина всіх післявоєнних мирних договорів. Основними органами Л.Н. були: асамблея (збори) представників всіх членів організації, Рада Ліги, а також постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Місце перебування основних органів Л.Н. - Женева.