БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 24 страница

ІКОНОСТАС - стіна з ікон у православному храмі, яка відокремлює вівтар від центральної частини. Має “царські” та двоє бічних “дияконських” дверей (воріт). І. стоїть на підвищенні-солеї, за “царськими воротами” має завісу. В Україні збереглося багато І., які мають велику художню цінність: у Львові в церкві св. П'ятниці (кін.16 ст.), у Рогатині (1649), в Києві в Андріївській церкві (1747-53) та ін.

ІЛАРІОН (рр.н. і см. невід.) - київський церковний діяч і письменник 11 ст., перший митрополит з руських (з 1051). Був священиком в князівському с.Берестові під Києвом. В 1051 за бажанням Ярослава Мудрого, який прагнув звільнитися від прямого втручання Візантії в київські церковні справи, собор руських єпископів висвятив І. київським митрополитом. Даних про його митрополитство після 1055 немає І. - автор видатного церковно-богословського твору “Слово про закон і благодать”, написаного між 1037 і 1050. Основним змістом “Слова” було прославлення Володимира Святославича за запровадження християнства на Русі, возвеличення рідної землі і церкви, незалежність якої від Візантії відстоював І. Був прихильником політичної і культурної самостійності Київської держави.

ІНОКЕНТІЙ IV (1195-1254) - Папа Римський (з 1243). Вів боротьбу проти німецького імператора Фрідріха II Штауфена та його наступників. В 1245 скликав Вселенський собор у Ліоні, на якому брав участь архієпископ руський Петро Акерович. На соборі вирішено організувати оборону Сх. Європи ви монголо-татарської навали. І. IV робив спроби приєднати до Риму православну церкву, вислав послів до Монголії, Суздаля і в Україну. У 1246-47 листувався з князем Данилом Романовичем Галицьким з метою створення антитатарської коаліції та відновлення церковної єдності. В 1253 передав Данилові Галицькому королівську корону, видав буллу в закликом до боротьби проти монголо-татар. Хрестовий похід, який організовував І. IV, не відбувся.

ІСКРА ЗАХАР ЮРІЙОВИЧ (р.н. невід.- п. бл. 1730) - український військовий діяч, полковник корсунський (1684-1707). В 1683 брав участь у боях польсько-українських військ під командуванням Яна ІІ Собеського проти турецької армії під Віднем. У 1686-87 у складі козацьких полків здійснив похід проти турків у Молдавію. В 90-х роках 17 ст. разом з С.Лалієм. С.Самусем, А.Абазином очолив національно-визвольну боротьбу на Правобережній Україні проти польського панування. Став одним з керівників Палія повстання 1702-04. В жовтні-листопаді 1702 Корсунський полк на чолі з І. розгромив польські війська під Немировом і Бердичевом (26.10) і примусив капітулювати шляхетську залогу у Білій Церкві. Під натиском переважаючих військових сил під командуванням польного гетьмана А.Сенявського, змушений зі своїм полком відступити на Лівобережжя. Після укладення Прутського трактату 1711 обіймав відповідальні посади в полковій адміністрації Стародубського полку.

ІСКРА ІВАН ІВАНОВИЧ (р.н. невід. п. 14(25)7.1708, за ін. даними - 15.(26)7.1708 -полтавський полковник (1696-1703). Наприкінці 17-поч. 18 ст. керував козацькими військами під час спільних українсько-московських походів на турецько-татарські фортеці Кизи-Кермен, Іслам-Кермен, Шин-Прей на півдні України та в боях проти шведської армії у Лівонії (1700). Належав до антигетьманської опозиції, яку очолював В.Кочубей і підтримував промосковську орієнтацію частини козацької старшини. Восени 1707 разом з Кочубеєм возив донос у похідну царську канцелярію на І.Мазепу, в якому повідомлялось про таємні переговори гетьмана з польським королем С.Лещинським і шведським королем Карлом XII. Московський цар Петро І не повірив повідомленню І. і Кочубея. Заарештований у Вітебську. Страчений разом з Кочубеєм за наказом царя у липні 1708 у козацькому таборі під Борщагівкою (тепер село Погребищенського р-ну Вінницької обл.).

ІСКРА ІВАН ЯКОВИЧ (р.н. невід.- п. січень 1659) - козацький полковник. На поч. 1658 приєднався до Пушкаря і Барабаша заколоту 1657-58. За наказом М.Пушкаря їздив з доносами на гетьмана І.Виговського до Москви. Наприкінці 1658 взяв участь у повстанні проти гетьмана, яке за допомогою московських воєвод організував І.Безпалий. За свяченнями Г.Граб'янки І. сам намагався захопити гетьманську булаву. Загинув у бою проти гетьманських військ.

ІСЛАМ-ГІРЕЙ III (Іслам Герай III; 1604-1654) -кримський хан (1644-54), син хана Селямет-Гірея. В 1644 турецький султан призначив І.-Г. ханом замість його молодшого брата Мухаммед-Гірея. В 1648 уклав воєнний союз з гетьманом України Б.Хмельницьким, спрямований проти Польщі. Проте зацікавлений у тривалій війні і взаємному виснаженні України і Речі Посполитої, І.-Г. III віроломно порушував союз. Боячись зміцнення України, І.-Г. III в Зборівській битві 1649, Берестецькій битві 1651, Жванецькій облозі 1653 зраджував Б.Хмельницького. За І.-Г. III татарські загони часто нападали на Україну, грабували міста і села, брали ясир. За українськими народними переказами І.-Г. III отруїла невільниця-українка, яка помстилася за нищення України татарськими ордами.

“ІСТОРІЯ РУСІВ” - найвизначніший історичний твір в Україні у кін. 18-поч. 19 ст. Вперше “І.Р.” в 1846 опублікував у Москві О.Бодянський. Автор “І.Р.” - невідомий, хоча авторство приписувалося багатьом особам (Г.Кониський, Г.Полетика, кн. О.Безбородько, кн. М.Репнін та ін) Автор “І.Р.” подає картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769, приділяючи головну увагу козаччині, національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. Гетьманщині. Основна ідея твору - право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Боротьба українського народу проти іноземних поневолювачів складає основний зміст твору “І.Р.”. Її використовували при написанні своїх історико-літературних творів Т.Шевченко, Є.Гребінка, І.Срезневський, М.Гоголь, М.Костомаров.

ЙОАКИМ САВЙОЛОВ (1620-1690) московський церковний діяч. Патріарх Московський (з 1694). Був ченцем Межигірського монастиря у Києві. В 1685-86 шляхом інтриг і політичного тиску добився підпорядкування Київської митрополії Московській Патріархії. Восени 1685 висвятив у Москві Г.Четвертинського на престол київського митрополита, який склав присягу на вірність Московському Патріарху.

ЙОЗЕФІВ - місто в Пд. Чехії, де в 1921-26 знаходився табір для інтернованих бійців Української Галицької Армії (4 тис. чол.). Українськими комендантами табору були: ген. А.Вольф, пізніше - сотн. І.Козак. У таборі діяла гімназія, бібліотека, театр. Виходив двотижневик “Український скиталець”.

ЙОРДАН (Іоrdanis, Іоrdanes; рр.н. і см.-невід.) -готський історик 6 ст. За походженням гот (остгот) або алан знатного роду з Мезії. Був секретарем аланського полководця Гунтігіса Бази, який перебував на службі у Візантійській імперії. Можливо, пізніше прийняв духовний сан. Його найважливіший твір “Про походження і діяння готів”, або “Гетіка” - цінне джерело з історії готів, давніх слов'ян та всієї епохи Великого переселення народів. Написаний бл. 551 - твір є коротким викладом праці “Історія готів” Коссідора (не зберігся). В праці Й. міститься цікавий матеріал з історії стародавніх слов'ян, відзначається важлива роль слов'ян в історії Візантії.

ЙОСИФ II (13.3.1741- 20.2.1790) - імператор Священної Римської імперії (1765-90), співрегент своєї матері Марії Терезії (1765-80), володар Австрії й інших спадкових володінь династії Габсбургів (1780-90). Прихильник т.зв. освіченого абсолютизму. Проводив політику протекціонізму економіки країн і намагався створити єдиний внутрішній ринок. В 80-х роках провів ряд реформ державного управління, спрямованих на зміцнення монархії. З метою подальшої політичної централізації Й. II поділив країну на 15 округів, управління якими знаходилось в руках урядових комісарів. Й. II скасував монастирське землеволодіння, підпорядкував діяльність церкви інтересам держави, запровадив нову систему шкільної освіти, яка сприяла розвитку світової школи. В 1781 видав патент про релігійну толерантність, який запроваджував свободу віросповідання і зрівнював у правах греко-католицьке і римо-католицьке духовенство.

За Й. II у 1784-85 німецька мова стала офіційною мовою в усіх частинах держави. В 1782 уряд Й.ІІ ліквідував особисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині та зміцнив панщину і натуральні повинності грошовою рентою. Зробив спробу ввести єдиний поземельний податок, що не було втілено в життя через сильний опір дворянства. Зовнішньо-політична діяльність уряду Й.ІІ була спрямована на протидію експансіоністській політиці Російської імперії в Східній Європі та розширення володінь Австрії. Внаслідок першого поділу Польщі до Австрії були приєднані Галичина (1772) і Буковина (1774). За Й.ІІ в 1784 відновив свою діяльність Львівський ун-т, у якому з 1787 діяв окремий факультет для українських студентів, названий “Студіум Рутенум”. Й.ІІ, наштовхнувшись на значний опір австрійського, польського, угорського дворянства своїм реформаторським заходам, був змушений наприкінці життя відмінити деякі з них. Проте наслідки здійснених реформ відіграли позитивну роль у розвитку українського національно-культурного життя в Галичині і на Буковині.

КАВАЛЕРІДЗЕ ІВАН ПЕТРОВИЧ [14.(26).4.1887 - 3.12.1978] - відомий український скульптор, кінорежисер, драматург. Н. на хуторі Ладанському (тепер Сумська обл,). У 1907-09 навчався у Київському художньому училищі, в 1909-10-у Петербурзькій АН І.Гінцбурга. В 1910-11 вдосконалював художню майстерність у приватній студії Н. Аронса у Парижі. В творчому доробку К. - скульптурний портрет Ф.Шаляпіна (1909), пам'ятники - княгині Ользі у Києві (1911; зруйнований у 1934), Т. Шевченку в Ромнах (1919), Полтаві (1925), Сумах (1926), Г.Сковороді в Лохвиці (Полтавська обл., 1922), Києві (1977), проект пам'ятника Ярославу Мудрому (1944-60); композиції “А. Бучма в ролі М. Задорожного” (1954), “Прометей” (1962); “Лев Толстой” (1965) та ін. Діяльність у кіно розпочав у 1911. Працював художником, сценаристом і режисером на Одеській (з 1928) і Київській (1934-41) кіностудіях. З 1957 - режисер-постановник на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Неодноразово за свою творчість звинувачувався у націоналістичному ухилі. Як кінорежисер К. поставив фільми “Злива” (1929), “Перекоп” (1930), “Коліївщина” (1933), “Прометей” (1936), “Запорожець за Дунаєм” (1937), “Григорій Сковорода” (1958), “Повія” (1961; за твором П. Мирного). Автор п'єс “Вотанів меч” (1966), “Перша борозна” (1969).

КАГАНОВИЧ ЛАЗАР МОЙСЕЙОВИЧ [10(22).11.1893 - 26.7.1991] - радянський партійний і державний діяч, Н. у с. Кабани Київської губернії. За національністю єврей. З 1907 працював шевцем на взуттєвих підприємствах у Києві. З 1911 К., ставши членом РСДРП(б),брав активну участь у більшовицькому русі, входив до складу керівних органів більшовицьких організацій у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), Мелітополі, Юзівці (тепер Донецьк). У 1917-18 очолював Поліський (Гомельський) комітет більшовицької партії. В 1918-22 К. - партійний фун­кціонер у Нижньому Новгороді та Воронежі (Ро­сія), Туркестані. В 1922-25 - завідуючий відділом ЦК РКП(б), секретар ЦК РКП(б). У 1925-28 К., будучи генеральним секретарем ЦККП(б)У, став запеклим противником українізації. Виступав проти політичної лінії українських націонал-комуністів О.Шумського і М. Хвильового, часто конфліктував з головою РНК України В.Чуба­рем. У березні 1927 звинуватив у “націоналістичному ухилі” О.Шумського і керівника Закордонного бюро допомоги КПЗУ К.Саврича (Максимовича). Політикою переслідування націонал-комунізму в Україні (резолюція Пленуму ЦК КП(б)У про “націоналістичних зрадників”, березень 1928) довів до розколу Комуністичну Партію Західної України, добився арешту, а згодом, і знищення її провідних членів - Й.Крілика (Васильківа), М.Косара (Заячківського), К.Саврича (Максимовича), Г.Іваненка (Барабу), Р.Кузьму (Турянського) та ін. У 1928 К. призначений секретарем ЦК ВКП(б), з 1933 очолював сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б), К. був одним з найближчих прибічників Й.Сталіна. Беззасте­режно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо добивався її реалізації шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського. 6.7.1932 на конференції КП(б)У К. разом з В.Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції укра­їнських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин голоду 1932-33. У 1935-45 К. керував роботою наркоматів важкої і нафтової промисловості, шляхів сполучення; з серпня 1938 - заступник голови Раднаркому СРСР. У березні 1947 К. знову був призначений першим секретарем ЦК КП(б)У. Продовжував традиційну для більшовиків політику репресій проти української інтелігенції, звинувативши її в “українському буржуазному націоналізмі”, провів обширну чистку серед українських національних кадрів. Брав активну участь у ліквідації націоналістичного підпілля та особисто керував боротьбою проти частин Украінської Повстанської Армії. У грудні 1947 був викликаний до Москви. Після смерті Й, Сталіна очолював ряд міністерств, був першим заступником голови Ради Міністрів СРСР. В 1957 разом з В. Молотовим, Г. Маленковим, Д. Шепіловим та ін. створив опозиційну тодішньому партійному курсу групу, яка зробила спробу змістити з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова. У червні 1957 на Пленумі ЦК всіх членів групи, зокрема і К., було усунено від керівних державних і партійних посад. У 1962 був виключений з КПРС, після чого реальної участі у політичному житті не брав. Помер у липні 1991 у Москві.

КАДЕТИ (Конституційно-Демократична Партія, з квітня 1906 - Партія Народної Свободи) -російська ліберальна партія. Установчий з'їзд партії відбувся в жовтні 1905 у Москві, Ядро партії складали члени “Союзу Визволення” та “Союзу Земців-Конституціоналістів”, нелегальних ліберальних організацій, що існували протягом 1903-1905. Остаточно партія конституювалася на другому з'їзді у січні 1906, що проходив у Петербурзі. Були внесені поправки до програми партії та обраний її Центральний Комітет. Друковані органи партії - газета “Речь” (1906-18) і журнал “Вестник Партии Народной Свободи” (1906-08; 1917). Головну роль у керівництві партії відігравали П.Мілюков, В.Маклаков, А.Шингарєв, П.Струве, Й.Гессен, В.Набоков, кн. Д.Шаховской, кн. Павло і Петро Долгорукови, І.Петрункевич та ін. У політичній частині програма К. виступала за перетворення Росії в конституційну і парламентарну монархію з кабінетом міністрів, відповідальним перед двопалатним парламентом, що вибирався на основі всезагального виборчого права. Програма партії включала вимоги свободи слова, совісті, зібрань, недоторканості особи та життя і т.п. У національному питанні К. визнавали право на розвиток національної культури неросійських народів, але були проти перебудови Росії на засадах автономії чи федерації (автономні права в межах імперії визнавалися лише за Польщею і Фінляндією). На поч, 1914 лідер К.П.Мілюков виступив на засіданнях Думи проти заборони святкування 100-річчя з дня народження Т.Шевченка. Третина програми партії (19 параграфів із 57) була присвячена соціальній політиці. Її аграрна частина передбачала наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок державних, удільних, кабінетських та монастирських земель, а також часткового відчуження приватновласницьких угідь за умови компенсації їх власникам державою за справедливою, а не ринковою вартістю. У робітничому питанні програма вимагала поширення законодавства на всі види найманої праці, поступового введення 8-годинного робочого дня, права робітників на страйки і утворення організацій, обов'язкового державного страхування тощо. К. виступали прихильниками мирного, конституційного розвитку Росії, відмовляючись від радикальних методів боротьби з урядом. У 1906 партія налічувала 70-100тис. членів. У І Державній Думі К. здобули 179 із 478 депутатських місць і стали керівним центром Думи. Її головою було обрано кадета С.Муромцева, У II Державній Думі партія К. одержала 98 із 518 місць, зберігаючи роль “центру”. Головою Думи став Ф.Головін. Маючи 54 депутатські мандати у III Державній Думі, К. перебували в опозиції до уряду. В IV Державній Думі партія була представлена 58 депутатами (всього обрано 438), але значно активізувала свою парламентську діяльність і винесла на розгляд Думи ряд важливих законопроектів - про свободу совісті й преси, недоторканість особи, загальне виборче право та ін. З початком Першої світової війни 1914-18 К., які раніше, виступали проти можливої участі Росії у війні, заявили про своє об'єднання з урядом і про необхідність відкласти політич­ну боротьбу до переможного завершення війни. Лютнева революція 1917 змінила становище партії К., яка відіграла помітну роль у діяльності Тимчасового Уряду, сформованого 2(15).3.1917. До його першого складу від К. увійшли П.Мілюков, А.Шингарєв, М.Некрасов, О.Мануйлов. До нового уряду, сформованого 5(18).5.1917, входили члени партії А.Шингарєв, М.Некрасов, О.Мануйлов, Д.Шаховський. Представники К. (Ф.Кокошкін, С.Ольденбург, П.Юреньов, А.Карташов) були у складі нового каоліційного уряду, утвореного 24.7(6.8).1917. В 1917 в партії налі­чувалось бл. 50 тис. членів.

В Україні ідеї К. поширювалися, в основному, в середовищі наукової інтелігенції. До партії належав ряд відомих українських діячів, серед яких І.Лучицький, Ю.Соколовський, Л. Яснопольський, В.Науменко, Б.Бутенко, Ф.Штейнгель, І.Шраг, Д.Григорович-Барський, П.Смирнов, М.Василенко та ін. У Києві К. видавали газету “Свобода і Право”. Намагаючись перебудувати Росію у демократичну республіку, більшість К. водночас виступали проти національно-політичних вимог Української Центральної Ради. У 1918 К.М.Василенко, А.Ржепецький, С.Гутник, Б.Бутенко, Ю.Соколовський, І.Кістяківський входили до складу Ради Міністрів Української Держави.

Після захоплення влади більшовиками 28.11(11.12).1917 радянський уряд видав декрет, що проголошував К. “партією ворогів народу”. Керівники партії підлягали арешту і суду революційного трибуналу. К. пішли у підпілля, брали активну участь у “білому” русі. Частина членів партії емігрували за кордон. У травні 1921 в Парижі відбувся з'їзд членів ЦК партії, який закінчився розколом. На чолі “демократичної групи”, яка в 1924 оформилася в “республікансько-демократичне об'єднання”, став П.Мі-люков. Друга частина членів партії на чолі з Й.Гессеном і А.Камінкою групувалася навколо газети “Руль”. На поч. 1990-х рр. діяльність партії в Росії була відновлена. Лідером партії є М.Астаф'єв.

Т.Полещук (Львів).

 

КАДЛУБЕК (Kadlubek) ВІНЦЕНТІЙ (бл. 1150 -1223) - польский хроніст. У 1208-18 - краківсь­кий єпископ. Написав “Хроніку поляків”, у якій виклав історію Польщі до 1202. В хроніці звеличував роль католицької церкви, Виступав проти феодальної роздробленості, доводив необхідність єдності польського народу. Характеризуючи взаємини Польщі з Київською Руссю та Галицько-Волинським князівством, вдавався до домислів і перекручення фактів, щоб “історично обгрунтувати” східну політику польских феодалів.

Я.Ісаєвич (Львів).

 

КАЗИМИР І ВІДНОВИТЕЛЬ (Kazimierz I Odnowiciel; 25.7.1016 - 28.11.1058) - польський князь з 1034 (за ін.дан., 1038 або 1039) з династії П'ястів. Вступив на престол під час занепаду центральної влади і фактичного розпаду Польщі на ряд незалежних князівств. Бл. 1034 був вигнаний з країни великими феодалами. В кін. 1038 - на поч. 1039 за підтримкою німецького імператора Генріха III повернувся на престол. Прово­див політику об'єднання польських земель. У 1039 уклав воєнно-політичний союз з Київською державою, У 1047 за допомогою Ярослава Мудрого (К. І В, одружився 1038 з його сестрою Марією-Добронігою (п. 1087), а син князя Ізяслав з сестрою К. І В,Гертрудою) приєднав до Польщі Мазовію. У 1054 зайняв Сілезію, якою з 1038 володіла Чехія. За правління К. І В. у Польщі було відновлено християнство, за що він і дістав прізвище “Відновитель”.

М. Ерстенюк (Львів).

 

КАЗИМИР II СПРАВЕДЛИЙ (Kazimierz II Sprawiedliwy; 1138 - 5.5.1194) - польський князь (1177-94). Син Болеслава III Кривоустого. В 1177.внаслідок боротьби з Мешко III Старим зайняв краківський престол. У 1180 на Ленчицькому з'їзді надав ряд привілеїв феодальній знаті. Будучи васалом німецького імператора Фрідріха І Барбароси, за його наказом у 1189 допомагав галицькому князю Володимиру Ярославичу і повсталим галичанам звільнити Галич від угорських військ короля Бели III (див. Галицьке повсатання 1189). Дочка К. II С. була одружена з Великим князем Київським Всеволодом Святославичем Черемним.

М. Естенюк (Львів).

 

КАЗИМИР III ВЕЛИКИЙ [Kazimierz III Wielki; 30.4 (за ін.дан.,30.6.) 1310-5.11.1370]-король Польщі (1333-70; коронувався 25.4.1333). Син Владислава І Локетка, останній представник дин. П'ястів. Був одружений з дочкою Великого князя Литовського Гедиміна Анною (Альдоною). Проводив політику зміцнення королівської влади і централізації країни. В 1337-46 провів гро­шову реформу. У 1346-47 видав Вісліцько-Пйонтркувські статути (Статути К. Ill В.), що стали першими повними записами польського звичаєвого права, і в яких законодавчо закріплювалось існування станової монархії у Польщі. Протягом 40-х рр. 14 ст. К. Ill В. за підтримкою Польщі і Чехії вів загарбницьку політику проти Гапицько-Волинської держави. У 1340 К. Ill В., попередньо уклавши військовий союз (1339) з угорським королем Людовіком І Великим, розпочав агресію проти Галицько-Волинського князівства, але зазнав поразки. Після смерті у 1349 глави боярського уряду Д.Дедька захопив Галичину, а трохи раніше - Сяноцьку землю. В 1350 К. Ill В. уклав угоду зі своїм небіжем Людовіком І Великим про перехід після його смерті польських земель, Галичини, Холмської і Белзької земель під владу Угорщини. За К. Ill В. у 1351-52 тривала війна між Польщею і Литвою за Галицько-Волинську землю, а в 1352-66 Польська держава воювала проти волинського князя Любарта. У 1366 підписав договір з Великим князівством Литовським, за умовами якого до Польщі відійшла Західна Волинь з Холмом і Белзом. Розпочав процес польської і німецької колонізації українських земель. У 1370 за підтримкою К. Ill В. було відновлено православну Галицьку митрополію і висвячено на митрополита єпископа Антонія (1370-91 або 1392). Вів невдалу війну проти Тевтонського ордену, яка завершилась укладенням Калішського трактату 1343, за умовами якого Польща втрачала Східне Помор'я. В 1343 приєднав до Польщі Куявію. Заснував Краківський ун-т (1364). Після смерті К. ІІІ В. владу у його володіннях успадкував Людовік Угорський (див. Людовік І Великий).

М. Ерстенюк (Львів)

КАЗИМИР IV ЯГЕЛЛОНЧИК (Kazimierz IV Jagielloczyk; 30.11.1427 - 7.6.1492) - Великий князь Литовський (з 1440) і король Польщі (з 1447). Н. у м. Кракові. Син Ягайла і української княжни Марії Гольшанської. В 1447 К. IV Я., намагаючись зміцнити королівську владу шляхом послаблення політичної ролі магнатів, видав загальноземський привілей, який значно розширював права шляхти, у т.ч. української (Нешавські статути 1454). Проводив політику остаточної ліквідації залишків автономії укра­їнських земель. У 1452 скасував Волинське, а в 1470 (фактично - 1471) - Київське князівство і перетворив їх на литовські провінції. За правління К. IV Я. зусиллями київського князя Семена Олельковича (див. Олельковичі) та митрополита Григорія II Болгариновича був здійснений остаточний поділ Київської митрополії (з осідком у Москві) на Київську (з осідком у Києві; охоплю­вала 10 українсько-білоруських єпархій та існувала до 1686) та Московську (з 1589 - патріархія). За К. IV Я. було укладено в 1468 збірник тогочасних законів - Судебник великого князя Казимира. В 1454-66 відвоював у Тевтонського ордену Східне Помор'я з Гданськом та поставив у васальну залежність Східну Прусію з її столицею Кенігсбергом (тепер Калінінград, Росія). К. IV Я,, проводячи активну зовнішню політику, домігся утвердження свого сина Владислава на чеському (1471) та угорському (1490) престолах. У 1481 К. IV Я. викрив спробу підготовки повстання проти його влади з боку українських князів М. Олельковича, І.Гольшанського та Ф.Більського. Війська К. IV Я. жорстоко придушили Мухи повстання 1490-92.

М.Ерстенюк (Львів).

 

КАКУРІН МИКОЛА ЄВГЕНОВИЧ [3(16).9.1883 - 27.7.1936] - російський і український військовий діяч, полковник Армії УНР і УГА. Н. у м. Орлі (Росія). У 1904 закінчив Михайлівське артилерійське училище, а в 1910 - Академію Генштабу. У роки Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. Добровільно перейшов на службу в Армію Української Народної Республіки. З березня 1918 К., очолюючи друге квартирмейстерство Українського Генерального Військового Штабу, займався організацією армії. У червні 1918 призначений помічником начальника Генерального Штабу Збройних Сил Української Держави. Служив в Українській Галицькій Армії, а з березня 1920 -Червоній Українській Галицькій Армії. З жовтня 1921 викладав у Воєнній академії ім. М.Фрунзе. Заарештований органами НКВС, помер у тюрмі. Автор ряду праць з воєнної історії - “Російсько-польська війна 1918-20” (1922), “Київська операція поляків 1920” (1928), “Громадянська війна на Україні” (1931) та ін.

КАЛЕДІН ОЛЕКСІЙ МАКСИМОВИЧ [12(24).10.1861 - 29.1(11.2). 1918] - російський військовий і державний діяч, генерал від кава­ерії, один з керівників білого руху в Росії у 1917-18. Н. у станиці Усть-Хоперській (тепер Волгоградської обл.). Походив з дворянського роду. В 1882 закінчив Михайлівське артилерійське училище, а в 1889 - Академію Генштабу. Під час Першої світової війни 1914-18 командував корпусом, з травня 1916 до травня 1917-восьмою дивізією Південно-Західного фронту. 17(30).6.1917 обраний отаманом Війська Донського та очолив донський військовий уряд, У 1917 К. після жовтневого перевороту в Петрограді проголосив незалежність Області Війська Донського, утворив союз козаків Дону, Кубані та Тереку і почав збирати військові сили для придушення більшовицького заколоту в столиці. Встановив зв'язки з Українською Центральною Радою. В листопаді-грудні 1917 вів переговори з генеральним секретарем військових справ С. Петлюрою про умови переходу через територію України загонів донських козаків, що поверталися з фронту на Дон. Після проголошення РНК Росії ультиматуму УЦР і з початком укра­їнськобільшовицької війни 1917-21, уряд К. наказав всім донським військовим підрозділам надавати “найрішучішу допомогу українському народу, його представникам в боротьбі з більшовизмом”. У грудні 1917 разом з ген. Л.Корніловим і М.Алексєєвим увійшов до складу “тріумвірату” - верховного органу сил на Півдні Росії, сформував Добровольчу Армію. У січні-лютому 1918 війська К., зазнавши ряд поразок від більшовицьких частин у р-ні Ростова і Новочеркаська, відступили в Сальські степи і на Кубань. 29.1(11.2).1918 К. склав свої повноваження і покінчив життя самогубством (застрелився).

КАЛИНОВСЬКИЙ МАРТИН (Каліновський Марцін; р. н. невід. - п. 2.6.1652) - польський державний діяч, полководець. У 1635-45 -чернігівський воєвода, з 1646 - польний гетьман, а з 1651 - великий коронний гетьман. Володів великими земельними маєтностями в Україні. Разом з М.Потоцьким очолював польські війська в Корсунській битві 1648, яка завершилася повною перемогою української армії під проводом гетьмана Б. Хмельницького. Обидва польські полководці потрапили у полон до кримських татар. У кін. 1650 К. був викуплений з полону і повернувся до Польщі. На поч. лютого 1651 польські коругви під командуванням К., порушивши Зборівський мирний договір 1649, напали на м. Красне (тепер с. Красне Вінницької обл.), де були розташовані козацькі загони, очолювані брацлавським полковником Д.Нечаєм. У нерівному бою козаки зазнали поразки, а Д.Нечай загинув. К. зробив спробу захопити Вінницю. Проте українські війська під проводом І.Богуна відбили всі атаки ворога і, завдавши раптових контрударів, примусили загони К. відступити. У Берестейській битві 1651 К. командував лівим крилом польської армії. У травні 1652 20-тисячна польська армія, очолювана К., була вщент розбита українськими військами у Батозькій битві 1652. У цій битві загинув і К. М.

Ерстенюк (Львів).

 

КАЛКА (тепер Кальчик) - притока р. Кальміуса на тер. Донецької обл. У 1223 на К. відбулася перша битва руських і половецьких військ з монголо-татарськими ордами Чінгіс-хана, очолюваними Джабе і Субедеєм. У 1222 монголо-татари через Пн.Кавказ вдерлися в Пн. Причорномор'я і завдали поразки половцям і аланам у битві на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра і звернувся по допомогу до галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного. На нараді князів у Києві було вирішено виступити спільно з половцями проти монголо-татар. У квітні 1223 у похід проти ординців вирушили дружини галицького, київського, волинського, чернігівського, путивльського, смоленського князів та війська половецького хана. Переправившись через Дніпро біля порогів, об'єднані сили київських князів розбили монголо-татарський авангард. Підчас вироблення єдиного плану подальших дій серед князів виникли суперечності. Галицький князь Мстислав Удатний, волинський Данило Романович Галицький і половці переправилися через К., а ін. князі залишилися на західному березі ріки. 31.5.1223 (за ін.дан., 16.6.) на К. відбулася вирішальна битва. Монголо-татари атакували спочатку половців, а потім князівські дружини і розбили їх. Після цього монголо-татари оточили табір Великого князя Київського Мстислава Романовича і три дні штурмували його. Не змігши прорвати добре організовану оборону, татари запропонували укласти мир. Коли ж умови миру були прийняті, і князівські дружини залишили табір, ординці напали на них і всіх знищили. Проте зазнавши великих втрат, монголо-татарські війська не наважилися продовжити похід вглиб Київської держави і повернулися до Монголії.