Односкладне речення в системі простого речення. Типи односкладних речень

У синтаксичній науці серед односкладних речень виокремлюються кілька типів залежно від значення і граматичної форми головного члена речення: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні й номінативні.

За способом вираження головного члена односкладні речення поділяються на дієслівні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні) та номінативні речення.

1. Означено-особові речення позначають дію, яка виконується конкретною особою - мовцем або його співбесідником. Головний член означено-особових речень виражається лише особовими формами дієслова:

а) дієсловом у 1-й або 2-й особі однини чи множини дійсного способу.

б) дієсловом у 2-й особі однини або 1-й та 2-й особах множини наказового способу.

Означено-особові речення вступають у синонімічні зв'язки з двоскладними структурами, підмети яких виражені займенниками я, ти, ми, ви, а присудки - дієсловами дійсного (крім форм минулого часу) або наказового способу. Відмінність між ними семантико-стилістична. В односкладних реченнях уся увага зосереджується на дії, на виділенні дієслова, що надає висловлюванню виразності, динамічності. Такі речення зазвичай експресивні, емоційно забарвлені. Двоскладні речення з займенниковими підметами менш експресивні

Розрізняються означено-особові та двоскладні речення між собою і сферою використання. Двоскладні речення вживаються в усіх стилях, а односкладні - переважно в поетичній та діалогічній мові, в гаслах, газетних заголовках.

2. Неозначено-особові речення позначають дію, яка здійснюється неозначеною особою. У ролі головного члена цих конструкцій виступають:

а) дієслова в 3-й особі множини теперішнього або майбутнього часу дійсного способу.

б) дієслова в формі множини минулого часу дійсного способу.

Неозначено-особові речення виступають семантико-стилістичними синонімами двоскладних. Двоскладні речення означають дію й конкретного її виконавця. У неозначено-особових реченнях головну увагу зосереджено на самій дії, а не на дійовій особі. їх використовують замість двоскладних тоді, коли дія, позначена дієсловом-присудком, стосується багатьох осіб, перелік яких зайвий або неможливий, а також тоді, коли мовцеві особа невідома. Порівняно з двоскладними неозначено-особові речення передають думку набагато динамічніше, експресивніше, тому й використовуються переважно в художній літературі, публіцистиці, мові ділових паперів, в усному мовленні.

3. Узагальнено-особові речення означають дію, яка стосується узагальненої особи, будь-кого.

Головний член узагальнено-особових речень виражається дієсловами в 2-ій особі однини рідше - множини дійсного і наказового способів.

За ступенем узагальнення дії ці речення поділяються на два типи. Речення першого типу вживаються як прислів'я і крилаті вислови повчального або викривального змісту.

Узагальнено-особові речення першого типу за характером вираження головного члена подібні до означено-особових. Проте за значенням вони чітко розмежовуються: означено-особові підкреслюють дію, що передбачає Ті конкретного виконавця, а узагальнено-особові виражають дію, яка мислиться узагальнено.

Речення другого типу передають дію або стан самого мовця. Узагальнено-особові речення другого типу зазвичай використовуються в усному мовленні та художній літературі й протиставляються подібним до них означено-особовим реченням своєрідним значенням. За допомоги таких конструкцій письменники розкривають стан, настрій мовця, узагальнюючи їх, переносячи їх на інших людей, що перебувають у подібній ситуації.У функції головного члена узагальнено-особових речень можуть виступати й інші дієслівні форми:

а) 1-ї особи множини;

б) чоловічого роду минулого часу:;

в) 3-ї особи однини і множини.

4. Безособові речення означають дію або стан, які відбуваються без активної участі особи, незалежно від носія стану. Гловний член цих речень виражається:

а) безособовими дієсловами на означення стану природи, фізичного або психічного стану людини, її настроїв, прагнень; наявності або відсутності певних змін, явищ, стану в довкіллі;

б) особовими дієсловами в безособовому значенні на означення стану природи, людини, процесів сприймання, мислення, мовлення;

в) безособовими формами на -но,-то;

г) прислівниками, присудковими словами типу можна, треба, варто, жаль, шкода, пора в сполученні з інфінітивом;

ґ) заперечними словами нема, не було, не буде.

Більшість безособових речень вступає в синонімічні зв'язки з двоскладними конструкціями. У безособових реченнях такого типу є вказівка на суб'єкт дії або стану, але суб'єкт цей пасивний, бездіяльний. У реченні він має форму не підмета, а обставини місця або додатка в давальному, орудному, родовому відмінках іменника чи займенника. Актуалізація, виділення дії-стану надає безособовим реченням особливої семантико-стилістичної виразності. Безособові речення вживаються в художній літературі, в розмовному стилі.

5. Інфінітивні речення вказують на можливу або неможливу, необхідну або неминучу дію.

Головний член в інфінітивних реченнях виражається незалежним інфінітивом без частки би (б) або з нею.

Частка би (б) в інфінітивних реченнях вносить відтінок доцільності певної дії, побажання, поради, ввічливого прохання й пом'якшує наказ. Семантика інфінітивних речень широка: вона включає і значення спонукання до дії, і значення необхідності, обов'язковості виконання її.

Загалом односкладні інфінітивні речення можуть виступати синонімами як з односкладними (означено-особовими і узагальнено-особовими), так і двоскладними.

Однак синоніміка мовцями використовується рідко: так звані інфінітивні речення здебільшого функціонують з афористичним змістом, набирають значення закличності, спонукальності й цим поповнюють арсенал фразеологізмів як образних і експресивних засобів стилістичного синтаксису.

6. Номінативні (називні) речення стверджують наявність існування явищ, подій або предметів.

Головний член таких речень виражається іменником, займенником, кількісно-іменним словосполученням, субстантивованими словами.

Залежно від значення розрізняють такі номінативні речення: а) буттєві (власне номінативні), в яких стверджується існування предмета чи явища в об'єктивній дійсності; б) вказівні, в яких значення буття доповнюється вказівкою на предмети і явища, що передається частками ось, от, он; в) оцінні, в яких ствердження наявності предметів або явищ поєднується з їх емоційною оцінкою.

Номінативні речення близькі за значенням до деяких двоскладних конструкцій. Відмінність між ними - в семантиці та сфері використання. Двоскладні речення передають предикативні відношення, називаючи предмет і дію, яка йому властива. Односкладні речення за допомоги лише одного члена фіксують і предмет думки, і його наявність. Номінативні речення використовуються найчастіше в художніх описах. Широке їх використання пояснюється, з одного боку, лаконізмом, глибиною закладеної в них інформації, а з другого -образністю та експресивністю.

Номінативні речення широко використовуються для змалювання пейзажів, певної обстановки, для відтворення вражень від якихось картин.