Промислового виробництва та зайнятості, 1913 р

За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна посіла перше місце в Російській імперії. Індустріальний розвиток характеризувався будівництвом великих підприємств і розширенням діючих виробничих потужностей. У 1912–1913 рр. 78 % від загальної вартості промислової продукції припадало на великі підприємства, 22 % ― на дрібні. На підприємствах з кількістю більш ніж 500 робітників працювало понад 44% від усіх робітників (у Росії ― 54 %, США ― 33 %). На 42 підприємствах кількість робітників перевищувала 1000 (в 1901 р. таких підприємств було 17). В 1913 р. п’ять металургійних заводів виплавили 55% чавуну в Україні та 37 % від виробництва в державі. Приблизно на 50 заводах (Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського і Бобринського) із 210 діючих виробляли 60 % цукру в імперії.

Розвивалися такі галузі, як кам’яновугільна, залізорудна, металургійна, машинобудування та металообробка, харчова, винокурна, спиртова, броварна, медоварна, борошномельна, З’явилися лісопильні, швейні, коноплепрядильні, канатні фабрики.

Важливою складовою індустріалізації був розвиток залізничного транспорту. На початку 1890-х рр. в Україні діяло 9 залізничних (державних і приватних) магістралей. Загальна протяжність їх становила 8,1 тис. км, або 1/5 від усієї залізничної мережі Російської імперії. У першому десятиріччі XX ст. темпи будівництва залізниць зменшились майже вдвічі і підвищилися лише напередодні Першої світової війни у зв’язку з промисловим піднесенням. У 1913 р. протяжність залізниць становила 10,9 тис. км (у Росії ― 70, 2 тис. км), було перевезено 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів. Половина вантажообороту припадала на зерно і вугілля, що відображало характер розвитку економіки України.

Визначилися основні промислові райони: Донецько-Придніпровський (вугільно-металургійний), Криворізький (залізорудний), Нікопольський (марганцевий), Південно-Західний (цукровиробничий), два райони машинобудування — Херсонсько-Катеринославський і Києво-Харківський, виробництво яких становило відповідно 8,5% і 6,5% від загальноросійського. Частку окремих виробництв промисловості України у структурі загальноімперської промисловості характеризують дані табл. 10.3.

Таблиця 10.3. Частка окремих промислових виробництв України у структурі загальноімперської промисловості

У Західній Україні промисловість мала кустарно-ремісничий характер. Становлення фабрично-заводської промисловості не завершилось. Згідно з переписом 1902 р., у Галичині 47,5 % підприємств були ремісничими закладами з одним працівником. Усіма видами промислової діяльності займалося близько 300 тис. осіб, з них фабричні робітники становили 62—63 тис. У 1912 р. фабрично-заводських підприємств було 800: у Галичині ― 600 із 40,3 тис. робітників, Буковині ― 80, у Закарпатті ― 120. У Галичині лише на 169 підприємствах працювало понад 100 робітників. У Закарпатті на 65 підприємствах працювало понад 20 робітників, на 17 з них ― понад 100 робітників. У Буковині таке співвідношення становило 66 і 16. У першому десятиріччі XX ст. пришвидшився процес концентрації виробництва. Так, у нафтовій промисловості кількість підприємств зменшилася впродовж 1907—1910 рр. з 344 до 254. Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, що видобували в Галичині.

Технічний рівень промисловості залишався низьким. У 1913 р. у Галичині лише 4,9 % підприємств застосовували 5,5 % парових двигунів Австро-Угорщини, в обробній промисловості ― менш ніж 3 %. Їх потужність становила понад 6 тис. к. с. (одна кінська сила дорівнювала праці 21 робітника). У Буковині в 1913 р. парові двигуни мали 600 підприємств. На підприємствах Закарпаття в 1905–1909 рр. налічувалось усього 128 парових машин проти 119 наприкінці XIX ст.

У промисловості переважав іноземний капітал. У 1912 р. усі капітали у промисловості Західної України оцінено в 837,9 млн кор., австро-угорський та іноземний становили 73 %. Він контролював менш ризикові галузі із забезпеченими прибутками, не охоплював нове будівництво та галузі, конкурентні для Західної Європи.

У структурі промисловості на початку XX ст. переважали галузі групи «Б». У загальному обсязі промислової продукції приблизно 62 % виробляла харчова галузь. Її вартість у 1912 р. досягла 45 % від усього сукупного продукту Західної України. Металообробка та машинобудування за кількістю зайнятих перебували на 7-му і 10-му місці серед галузей обробної промисловості.

Почала змінюватися промислова географія Західної України. У Дрогобицько-Бориславському басейні добували нафту, в районі Калуша і Стебника ― калійну сіль, на Стрийщині, Самбірщині, Станіславщині, Сколівщині розвивалася лісопильна промисловість.

Розвивалися харчова, нафтодобувна та озокеритнодобувна галузі, гірничо-хімічна, гірничодобувна промисловість нерудних матеріалів, нафтопереробна, скляна, керамічна та будівельна, будівельних матеріалів, хімічна, лісопильна, деревообробна та, легка.

Заводське машинобудування та металообробка були практично не розвинені. Працювало 17 заводів як філіали великих фірм Австрії, Німеччини, Великої Британії. Підприємства ремонтували залізничні та трамвайні вагони, парокотельне і насосне устаткування, оснащення для харчової, лісопильної та нафтової промисловості, сільськогосподарський інвентар. Основні позиції в цій галузі мав австро-німецький акціонерний капітал.

Розвивалася електроенергетична та електротехнічна промисловість. Напередодні Першої світової війни у Західній Україні працювало 28 електростанцій потужністю 36 млн кВт, або 2,2 % від виробленої електроенергії в Австро-Угорщині. Найбільшими електростанціями були Львівська, Чернівецька і Бориславська. Перша трамвайна лінія довжиною 5 км була прокладена у Львові в 1894 р. Працювало 14 підприємств з виробництва електроустаткування. В 1913 р. активи цієї галузі становили 8 млн кор., з них 3/4 контролювали німецькі концерни.

У харчовій промисловості з а вартістю продукції перше місце посіла борошномельна галузь. Цукрова галузь практично не розвивалася. На початку XX ст. у Галичині не залишилося жодної цукроварні. В 1913 р. почав працювати цукровий завод у галицькому місті Ходорові, заснований місцевим капіталом. На ньому працювало 1200 робітників. У Буковині було два цукрових заводи, на яких працювало до 1400 робітників. У пивоварному та спиртово-горілчаному виробництві в 1902 р. працювало 77 пивоварних заводів, значна частина яких належала акціонерним товариствам з контрольним пакетом австрійських і львівських банків. В 1906 р. виникло перше монопольне об’єднання ― Союз сільськогосподарських спирто-горілчаних підприємств, який об’єднав 675 заводів, що виробляли 78% від усієї продукції в Галичині. Тютюнові підприємства належали державі. Їх налічувалося 5 (чотири в Східній Галичині, одне в Закарпатті). Щорічно держава отримувала 20 млн кор. чистого доходу. Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах і переважна частина їх завозилася з центральних районів монархії Габсбургів.

Будівництво залізниць, як і в попередні десятиріччя, вели переважно з стратегічних міркувань. Упродовж 1870–1910 рр. залізнична мережа в Галичині збільшилася на 1430 км і становила 4120 км. Західноукраїнські землі були гірше забезпечені залізницями, ніж розвинені країни Європи, а також західні провінції Австро-Угорщини. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 % від усіх залізничних ліній Угорщини). Гальмувала розвиток залізничного транспорту залізнично-тарифна політика, що поставила західноукраїнські підприємства в нерівне становище порівняно із австро-угорськими конкурентами.