Чинники швидкого розвитку економіки США

· Радикальний характер Громадянської війни (1861––1865) створив умови для економічного зростання. Конгрес США проводив політику підтримки індустріального розвитку.

· Природно-географічні умови сприяли прискореному економічному розвитку. Країна мала могутню сировинну базу (вугілля, залізну руду, нафту, кольорові метали, ліс, камінь, сірку, глину), величезні площі родючих земель, цінні лісові та водні ресурси, сприятливий клімат. Протяжність морського узбережжя, що досягала 18 тис. миль, створювала переваги для розвитку мореплавства, рибальства, зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами забезпечували зв’язок між різними штатами, що сприяло формуванню одного економічного цілого.

· Активно використовували досягнення другої НТР: найновіший науково-технічний досвід європейських країн, досягнення американської інженерної науки. Лише за 1890––1900 рр. було видано 234 956 патентів. Застарілого обладнання майже не застосовували. Це сприяло зростанню продуктивності праці, що була в 4,5 раза вищою, ніж в Великій Британії. Промисловість орієнтувалася на масове виробництво та стандартизацію деталей.

· Розвиток економіки пришвидшували процеси концентрації виробництва і капіталу, акціонування та утворення корпорацій.

· Сформувався місткий внутрішній ринок за рахунок імміграції, що стимулювало розвиток виробництва.

· У США використовували робочу силу з усього світу. У 1864 р. було ухвалено закон щодо стимулювання імміграції. До кінця XIX ст. іммігрувало майже 14 млн осіб, а за перших 14 років XX ст. ― 14,6 млн. За 1860––1900 рр. населення країни збільшилося з 31,4 до 76 млн, у 1910 р. воно становило 92 млн осіб. Серед іммігрантів була велика кількість кваліфікованих робітників та інженерів з Великої Британії і Німеччини ― країн з високим рівнем технічного розвитку –– що сприяло передачі європейського науково-технічного досвіду і зменшенню витрат на підготовку кадрів. Імміграцію стимулював вищий рівень заробітної плати, ніж у європейських державах. Перед Першою світовою війною почалась нова хвиля імміграції. Це була менш кваліфікована дешева робоча сила з Італії, Австро-Угорщини, Росії та України.

· Держава проводила успішну внутрішню та зовнішньоекономічну політику. Політика протекціонізму впродовж 1861––1890 рр. забезпечила щорічне перевищення доходів над державними витратами на 100 млн дол. Вкладення іноземних інвестицій сприяло розвитку промисловості. Індустріалізація економіки створила умови для переходу до фритредерства та політики експансії, що зумовило розширення зовнішнього ринку товарів і капіталу.

Швидке створення інфраструктури забезпечило єдність внутрішнього ринку, районну та галузеву спеціалізацію. Сформувались сприятливі умови для індустріалізації Півдня і Заходу країни.

Найвідомішим представником американської неокласичної школи є Джон Бейтс Кларк (1847––1939).Свої економічні погляди Дж.Б. Кларк виклав у багатьох працях (серед них «Філософія багатства» (1886), «Розподіл багатства» (1899), «Проблеми монополії» (1901), «Сутність економічної теорії» (1907), що органічно доповнюють одна одну і розвивають ідеї науковця), в яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої конкуренції.

У працях Дж.Б. Кларка предметом дослідження було: виявити об’єктивність і універсальність економічного розвитку суспільства; зробити аналіз соціальних проблем, зумовлених суперечностями між працею і капіталом; обґрунтувати справедливість розподілу багатства у капіталістичному суспільстві.

Новизна досліджень Дж.Б. Кларка полягає в обґрунтуванні оригінальної структури курсу політичної економії; вічних універсальних (загальних) законів розвитку господарського життя, які встановлюють гармонійні відносини між класами у виробництві і споживанні;вчення про статику і динаміку господарської системи; теорії розподілу доходів.

Дж.Б. Кларк вважав, що структура курсу політичної економії має складатися із трьох розділів: універсальної економіки, соціально-економічної статики, соціально-економічної динаміки.

У розділі «Універсальна економіка» досліджуються вічні «загальні» або «природні» закони багатства. Багатство вчений розумів як кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту. Вічними, природними і універсальними законами багатства Дж.Б. Кларк вважав закон граничної корисності, закон спадної продуктивності, закон граничної продуктивності.

Сутність закону граничної корисності полягає в тому, що у загальній кількості придбаних споживачем продуктів остання одиниця цього продукту має найменшу корисність. Дж.Б. Кларк зробив висновок, що:

· принципи прояву закону однакові як на рівні окремого ізольованого суб’єкта господарювання, так і економіки країни в цілому;

· оцінку корисності благ та регулювання цін на них здійснюють не тільки окремі суб’єкти господарської діяльності, але і групи (класи) покупців;

· ціна товару відображає не єдину для всіх корисність, а «пучок елементарних корисностей», оскільки будь-який товар має багато властивостей, кожна з яких приваблює свою групу покупців.

Згідно з законом спадної продуктивності зростання обсягів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) призводить до зменшення приросту продукції. Інакше кажучи, продуктивність змінного фактора постійно скорочується.Дж.Б. Кларк виходив з того, що кожний новий внесок праці у виробництво при незмінному обсязі капіталу супроводжується зниженням продуктивності порівняно з попередніми внесками. У свою чергу, кожний наступний приріст капіталу при незмінній чисельності робітників викликає зменшення додаткових обсягів виробництва продукції, зниження його ефективності порівняно з його попереднім внеском. Вчений розглядає чотири фактори виробництва, два з яких –– різні види капіталу (грошовий капітал і капітальні блага): капітал у грошовій формі; капітальні блага (засоби виробництва і земля); праця робітника; діяльність підприємця. Кожний фактор виробництва характеризується певною продуктивністю і створює дохід, який розподіляється між власниками ресурсів. Причому кожний власник отримує свою частку доходів, яку створює фактор виробництва, котрий йому належить. Вчений підкреслював, що капітал приносить банкіру процент, капітальні блага створюють ренту, праця забезпечує робітникові заробітну плату, а діяльність підприємця –– підприємницький прибуток.

Суть закону граничної продуктивності полягає в тому, що збільшення обсягів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) на певному етапі викликає зменшення його продуктивності. Гранична продуктивність змінного фактора на певному етапі починає знижуватися.

Дія закону граничної продуктивності була проаналізована науковцем при тлумаченні заробітної плати, процента і ренти. Дж.Б. Кларк ґрунтувався на тому положенні, що заробітна плата визначається граничною продуктивністю праці. За незмінних інших умов, подальше збільшення кількості робітників призведе до зниження продуктивності праці кожного нового додаткового робітника.

Підприємець може збільшити чисельність працівників тільки доти, доки їхня кількість не увійде до так званої «зони байдужості» або«граничної сфери», тобто коли останній із найманих робітників не зможе забезпечити виробництво навіть такої кількості продукції, яку він цілком собі привласнює у вигляді заробітної плати. Ця гранична сфера роботи знаходиться на особливому контролі на кожному підприємстві. Продуктивність праці робітника, який перебуває у «зоні байдужості», була названа «граничної продуктивністю праці». Подальше збільшення кількості робітників на підприємстві понад «зону байдужості», і «граничну продуктивність праці» не буде приносити прибуток капіталу як фактору виробництва. Звідси Дж.Б. Кларк зробив висновок, що величина заробітної плати залежить від продуктивності праці та рівня зайнятості робітників. Чим більше зайнято робітників, тим нижчою буде продуктивність праці і тим нижчою має бути заробітна плата. Аналогічними були міркування вченого щодо утворення процента.

У розділі «Соціально-економічна статика» розглядаються економічні процеси і явища, які забезпечують перебування організованого господарства за умов статики ― у стані рівноваги і спокою, відсутності розвитку. Дж.Б. Кларк вважав, що статичному суспільству притаманні певні сили (чинники), які зберігають спосіб виробництва багатства незмінним, не дозволяють збільшувати або зменшувати його величину, задану виробництвом. До них науковець зараховував: постійну чисельність населення, робочої сили, фіксовану суму грошей; незмінний характер операцій, пов’язаних із постійним випуском одних і тих самих видів благ; здійснення виробництва за незмінних технологічних процесів, видів знарядь і матеріалів. У стані статики ціна товару визначається граничними витратами виробництва і включає заробітну плату, процент і нормальний прибуток підприємця (плату за підприємницьку діяльність).

У розділі «Соціально-економічна динаміка» досліджуються зміни в економічних процесах і явищах, які забезпечують динамічний розвиток, створюють дестабілізуючу економіку. На думку вченого, економічна рівновага в стані динаміки неможлива, вона неодмінно порушується. Дж.Б. Кларк виділяє п’ять умов, за яких економіка стає динамічною: збільшення кількості населення; зростання обсягу капіталу; удосконалення методів виробництва; зміна форм організації промислових підприємств; виживання більш продуктивних підприємств і витіснення менш продуктивних.

Теорія розподілу доходів Дж.Б. Кларка є вдосконаленим варіантом концепції розподілу доходів наоснові теорії граничної продуктивності двох основних факторів виробництва: праці та капіталу.У цій теорії велика увага приділяється сформульованому вченим природному закону розподілу багатства нації. Згідно з цим законом, кожний фактор виробництва створює і відповідно отримує ту частку національного доходу, яка ним створена. Дж.Б. Кларк засуджував розповсюджене звинувачення на адресу американського суспільства щодо експлуатації праці. Вчений стверджував, що в суспільстві немає суперечностей і що суспільний дохід розподіляється справедливо, ні один із «класів людей», зайнятих у виробництві, не повинен мати претензій один до одного.

Американський економіст-неокласик Ірвінг Фішер (1867––1947) сформулював найбільш чітку версію кількісної теорії грошей. У праці «Купівельна сила грошей» (1911) він вивів класичне «рівняння обміну»: MV = PQ, що встановлює залежність між кількістю грошей в обігу, з одного боку, та кількістю угод купівлі-продажу товарів (трансакцій) –– з іншого. Рівняння Фішера характеризує рівновагу як товарного, так і грошового ринку, описує ортодоксальний варіант кількісної теорії грошей, коли зміна товарних цін залежить виключно від кількості грошей в обігу. Вчений зробив висновок, що в довгостроковому періоді розвиток економіки визначається факторами пропозиції, а гроші впливають лише на рівень цін. Удосконалюючи методи економіко-математичного аналізу, він розробив комплексний індекс економічних показників, який отримав назву «індекс Фішера».