Людина. Мікрокосм і макрокосм

Людина – крапка перетинання двох світів. Про це свідчить подвійність людської самосвідомості, що проходить через усю його історію. Людей усвідомлює себе приналежним до двом світам, природа його двоїться, і у свідомості його перемагає те одна природа, те інша. І людей з рівною силою обґрунтовує самі протилежні самосвідомості, однаково виправдовує їхніми фактами своєї природи. Людей усвідомлює своя велич і міць і своя незначність і слабість, свою царствену волю й свою рабську залежність, усвідомлює себе образом і подобою Божою і краплею в море природної необхідності. Майже з рівним правом можна говорити про божественне походження людини й про його походження від нижчих форм органічного життя природи. Майже з рівною силою аргументації захищають філософи первородну волю людину й доконаний детермінізм, що вводить людину у фатальний ланцюг природної необхідності. Людина – одне з явищ цього світу, одна з речей у природному круговороті речей; і людей виходить із цього миру як образ і подоба абсолютного буття й перевищує всі речі порядку природи. Дивна істота –, що двоїться й двозначні, що має вигляд царствений і вигляд рабський, істота вільна й заковане, сильне й слабке, що з'єднало в одному бутті велич із незначністю, вічне із тлінним. Усі глибокі люди це почували…

Майже незбагненно, як дробова частина природи, у всьому залежна від її невідворотного круговороту, насмілилася повстати проти природи й пред'явити свої права на інше походження й інше призначення. Вища самосвідомість людини нез'ясовно зі природного світу й залишається таємницею для цього світу. Природний мир не має сил був би перерости себе у вищій самосвідомості людини – у природних силах світу цього не закладене ніякої можливості такої самосвідомості. З нижчого вище не могло народитися. Людина пред'являє виправдувальні документи свого аристократичного походження. Людей не тільки від світу цього, але й від миру іншого, не тільки від необхідності, але й від волі, не тільки від природи, але й від Бога… Подвійність людської природи так разюча, що із силою вчать про людині натуралісти й позитивісти й з не меншою силою вчать про нього супранатуралисты й містики. Факт буття людину й факт його самосвідомості є могутнє і єдине спростування тієї гаданої істини, що природний мир – єдиний і остаточний. Людей по суті своїй є вже розрив у природному світі, він не вміщається в ньому… Вища самосвідомість людини є абсолютна межа для всякого наукового пізнання. Наука з повним правом пізнає людину лише як частина природного миру й упирається в подвійність людської самосвідомості як своя межа. Але й філософія вищої самосвідомості людину можлива лише тоді, якщо вона свідомо орієнтована на факті релігійного одкровення про людині. Це релігійне одкровення антропологічна філософія бере як свою вільну інтуїцію, а не як авторитет догмата. Антропологічна філософія має справу не з фактом людини як об'єкта наукового пізнання (біологічного, психологічного або соціологічного), а з фактом людини як суб'єкта вищої самосвідомості, з фактом внеприродным і позасвітовим. Тому філософія ця пізнає природу людини як образа й подоби абсолютного буття, як мікрокосму, як верховного центру буття й проливає світло на таємничу подвійність природи людину. Філософська антропологія ні в якому змісті й жодною мірою не залежить від антропології наукової, тому що людей для неї не природний об'єкт, а сверхприродный суб'єкт. Філософська антропологія цілком спочиває на вищ, що проривається за грані природного миру самосвідомості людину.

Офіційна раціональна філософія, філософія, визнана загальнообов'язкової, ніколи не розкривала справжньої антропології – вчення про людині як мікрокосмі. Ця філософія була в більшій або меншому ступені подавлена залежним положенням людини в природному світі…

У той час як в офіційній філософії з Декарта тріумфувало механічне розуміння природи й не змогли філософи, за рідкісними винятками, перемогти примару мертвого механізму природи, для містичної філософії природа завжди залишалася живий, живим організмом… Наука слухняно пристосовується до механізму природи, але філософія повинна прозріти за ним організм. Саме омертвіння, що давить, природи, заперечувати яке немає можливості, повинне бути зрозуміле з неправильно спрямованої волі живого. Мертвущий механізм необхідності почався від грішної, занепалої волі живих істот. Природа – органічна ієрархія живих істот. Сама матеріальність природи є лише втілення, об'єктивація живих істот, парфумів різних ієрархічних щаблів. Але та матеріальність, яку відмінно досліджує наука, є не тільки втілення живого духу, вона є також отяження, сковування й поневолення духу, на ній лежить фатальна печатка падіння, занурення в нижчі сфери. Людина – мікрокосм, вищий, царствений щабель ієрархії природи як живого організму. Людина-мікрокосм відповідає за весь лад природи, і те, що в ньому відбувається, відпечатується на всій природі. Людей живить, духотворит природу своєю творчою волею й мертвіє, сковує її своїм рабством і падінням у матеріальну необхідність. Падіння вищого ієрархічного центру природи спричиняє падіння всієї природи, усіх нижчих її щаблів. Уся тварина стенає й плаче й чекає свого звільнення. Омертвіння природи й та дурна її матеріалізація, у силу якої всі суті миру потрапили у владу необхідності й не знаходять виходу зі стану обмеженості, усі пішло від падіння людини, від дурного переміщення ієрархічного центру природи. Ступінь відповідальності за те стан, у якому перебуває омертвіла природа, залежить від ступеня волі й ієрархічного місця в космосі. Усього більш відпідален до людей, і всього менш відповідальні камені. Цар відповідальніше, чим останній з нього підданих. Падіння людини втрата, що й пішла за ним, царственої волі й занурення в нижчі сфери необхідності позбавили людину його місця в природі й поставили його в рабську залежність від нижчих сфер природної ієрархії… Людей повинен звільнитися від нижчих щаблів природної ієрархії, повинен соромитися своєї рабської залежності від того, що нижче його й що повинне від нього залежати. Природа повинна бути олюднена, звільнена, оживлена й одухотворена людиною. Тільки людей може розворожити і пожвавити природу, тому що він скував і омертвив її. Доля людини залежить від долі природи, долі космосу, і він не може себе відокремити від нього. Людей повинен повернути каменю його душу, розкрити жива істота каменю, щоб звільнитися від його кам'ян влади, що давить. Омертвілий камінь важким шаром лежить у людині, і немає іншого шляху рятування від нього, крім звільнення каменю. Усім матеріальним своїм складом людей прикутий до матеріальності природи й розділяє долю її. І занепала людина залишається мікрокосмом і містить у собі всі щаблі й усі сили миру. Упала не окрема людина, а вселюдей, … і піднятися може не окрема людина, а вселюдей. Понадлюдина невіддільна від космосу і його долі. Звільнення й творчий підйом понадлюдину є звільнення й творчий підйом космосу. Доля мікрокосму й макрокосму нероздільні, разом вони падають і піднімаються. Стан одного віддруковується на іншому, взаємно вони проникають друг у друга. Людей не може просто піти від космосу, він може лише змінити й перетворити його. Космос розділяє долю людини, і тому людина розділяє долю космосу. І тільки людина, що зайняла місце в космосі, приготовлене йому Творцем, у силах перетворити космос у нове небо й нову землю…

1. До яких світів належить людина, і що про це свідчить, яким чином неї поєднується вічне з тленним?

2. З чим має справа антропологія, біологічним, психологічним ібо соціологічним?

3. Можно ль використовувати механічне розуміння природи при дослідженні людині?

4. Позначте призначення волі людині до природи та її місце.

5. Яке місце займає людина у Космосі відповідно волі Творця?

Бердяєв Н. А. Зміст творчості. Досвід виправдання людини // Бердяєв Н. А. Філософія творчості, культури й мистецтва. В 2 т. Т.1. - М. 1994. - С. 77-108.

ЖАН –ПОЛЬ САРТР.