Система природи, або про закони світу фізичного і світу духовного

Поняття буття у філософії

ПЛАТОН.

ТІМЕЙ

Тімей. Ще б, Сократ! Усе, в кому є хоч мала дещиця розсудливості, перед будь-яким неважливим або важливим почином неодмінно закликають на допомогу божество. Але ж ми приступаємо до міркувань про Всесвіт, маючи намір з'ясувати, чи виникла вона і яким саме чином; значить, нам просто необхідно, якщо тільки ми не впали в досконале затьмарення, звернутися до богів і богинь і виклопотати у них, щоб розмови паші були угодні їм, а в той же час задовольняли б нас самих.

Таким та буде наша відозва до богів! Але і до самих собі нам слід звернутися, щоб ви якнайкраще мене розуміли, а я можливо правильнішим чином розвивав свої думки про запропонований предмет. Представляється мені, що спершу повинне розмежувати ось які дві речі: що є вічне буття, що не має виникнення, і що вічне що виникає, але ніколи не суще. Те, що осягнуто за допомогою роздуму і міркування, очевидно, і вічне тотожне буття; а то, що підвладно думці і безрозсудному відчуттю, виникає і гине, але ніколи не існує насправді.

Проте усе те, що виникає повинне мати якусь причину для свого виникнення, бо виникнути без причини абсолютно неможливо. Далі, якщо деміург будь-якої речі поглядає на незмінно суще і бере його як прототип при створенні ідеї і властивостей цієї речі, усе необхідно вийде прекрасним; якщо ж він поглядає на щось виникло і користується їм як прототипом, твір його вийде поганим.

А як же усеосяжне небо? Чи назвемо ми його космосом або іншим ім'ям, яке виявиться для нього самим відповідним, ми в усякому разі зобов'язані поставити відносно нього питання, з якого повинно починати розгляд будь-якої речі,: чи було воно завжди, не маючи початку свого виникнення, або ж воно виникло, вийшовши з деякого початку?

Воно виникло, адже воно зриме, відчутне, тілесно, а усі речі такого роду відчутні і, сприймаючись в результаті відчуття думкою, виявляються такими, що виникають і породжуваними. Але ми говоримо, що усе те, що виникло має потребу для свого виникнення в деякій причині. Звичайно, творця і батька цього Всесвіту нелегко відшукати, а якщо ми його і знайдемо, про нього не можна буде усім розповідати.

Та все ж поставимо ще одне питання відносно космосу: поглядаючи на який прототип працював той, хто його улаштував, - на тотожний і незмінний або на той, що мав виникнення? Якщо космос прекрасний, а його деміург благ, ясно, що він поглядав на вічне; якщо ж справа йшла так, що і промовити заборонено, значить, він поглядав на те, що виникло.

Але для всякого очевидно, що прототип був вічним: адже космос – прекрасна з виниклих речей, а його деміург – найкраща з причин. Виникнувши таким, космос був створений за тотожним і незмінним [зразком], збагненному за допомогою розуму і розуму. Якщо це так, то вкрай необхідно, щоб цей космос був образом чогось. Але в кожному міркуванні важливо обрати згідне з природою почало. Тому відносно зображення і прототипу потрібно прийняти ось яке розрізнення: слово про кожного з них схоже на той предмет, який воно пояснює. Про непорушний, стійкий і мислимий предмет і слово має бути непорушним і стійким; у тій мірі, в якій воно може мати неспростовність і безперечність, жодна з цих властивостей не може бути відсутньою. Але про те, що лише відтворює прототип і з являє собою лише подібність справжнього образу, і говорити можна не більш як правдоподібно. Адже як буття відноситься до народження, так істина відноситься до віри А тому не дивуйся, Сократ, що ми, розглядаючи у багатьох відношеннях багато речей, таких, як боги і народження Всесвіту, не досягнемо в наших міркуваннях повної точності і несуперечності.

Навпаки, ми повинні радіти, якщо наше міркування виявиться не менш правдоподібним, чим будь-яке інше, і притому пам'ятати, що і я, що міркує, і ви, мої судді, усього лише люди, а тому нам доводиться л задовольнятися в таких питаннях правдоподібним міфом, не вимагаючи більшого.

Сократ. Відмінно, Тімей! Ми так і поступимо, як ти пропонуєш. Заспів твій ми вислухали із захватом, а тепер скоріше переходь до самої пісні.

Тімей. Розглянемо ж, з якої причини влаштував виникнення і цей Всесвіт той, хто їх влаштував. Він був благ, а той, хто благ, ніколи і ні в якому долі не випробовує заздрості. Будучи чужий заздрості, він побажав, щоб усі речі стали як можна подібніші до нього самого. Угледіти в цьому услід за розумними мужами справжній і найнайголовніший початок народження і космосу було б, мабуть, найвірніше. Отже, побажавши, щоб усе було добре і щоб ніщо по можливості не було погане, бог потурбувався про усі видимі речі, які перебували не у спокої, але в нестрункому і безладному русі; він привів їх з безладу в порядок, вважаючи, що друге, безумовно, краще за перше.

Неможливо нині і було неможливо спрадавна, щоб той, хто вищий благо, виробив щось, що не було б прекрасним; між тим роздум явив йому, що з усіх речей, за природою своїй видимих, жодне творіння, позбавлене розуму, не може бути прекрасніше за таке, яке наділене розумом, якщо порівнювати те і інше як ціле; а розум окремо від душі ні в кому мешкати не може.

Керуючи цим міркуванням, він влаштував розум в душі, а душу в тілі і таким чином побудував Всесвіт, маючи на увазі створити творіння прекрасне і за природою своїй найкраще. Отже, згідно з правдоподібним міркуванням, слід визнати, що наш космос є жива істота, наділена душею і розумом, і народився він воістину за допомогою божественного провидіння. Якщо це так, ми зараз же повинні поставити інше питання: що ж це за жива істота, за зразком якого улаштовувач влаштував космос? Ми не повинні принижувати космос, вважаючи, що справа йде про істоту деякого приватного виду, бо наслідування неповному жодним чином не може бути прекрасним.

Але припустимо, що була така [жива істота], яке охоплює усе решта живе по особинах і пологах як свої частини, і що воно було тим зразком, якому понад усе уподібнюється космос, адже як воно вміщує в собі усе умоосягаєми живі істоти, так космос дає в собі місце нам і усім іншим видимим істотам. Адже бог, побажавши можливо більш уподібнити світ прекрасному і цілком досконалому серед мислимих предметів, влаштував його як єдина видима жива істота, що містить усі споріднені йому за природою живі істоти в собі самому.

Проте чи праві ми, кажучи про одне небо, або вірніше було б говорити про багатьох, мабуть, навіть незліченно багатьох? Ні, воно одне, якщо воно створене відповідно до прототипу. Адже те, що охоплює усе умоосягаєми живі істоти, не допускає поряд з собою іншого; інакше було б потрібно ще одну істоту, яка охоплювала б ці два і частинами як б вони виявилися, і вже не їх, але його, що їх вмістило, вірніше було б вважати зразком для космосу. Отже, щоб твір був подібно до вседосконалої живої істоти в його єдиності, той, що творить не створив ні двох, ні незліченної безлічі космосів, лише одне це єдинородне небо, виникнувши, перебуває і перебуватиме.

Отже, тілесним, а тому видимим і відчутним - ось яким належало бути тому, що народжувалося. Проте видимим ніщо не може стати без участі вогню, а відчутним - без чогось твердого, твердим же ніщо не може стати без землі. З цієї причини бог, приступаючи до складання тіла Всесвітом, створив його з вогню і землі. Проте два члени самі по собі не можуть бути добре зв'язані без третього, бо необхідно, щоб між одним і іншим народилася деяка та, що об'єднує з їх зв'язок. Прекрасна ж із зв'язків така, яка найбільшою мірою єднає себе і пов’язане, і завдання цю якнайкраще виконує пропорція, бо, коли з трьох чисел – як кубічних, так і квадратних – при будь-якому середньому числі перше так відноситься до середнього, як середнє до останнього, і відповідно останнє до середнього, як середнє до першого, тоді при переміщенні середніх чисел на перше і останнє місце, а останнього і першого, навпаки, на середні місця з'ясується, що відношення потрібне залишається тим самим, а якщо це так, значить, усі ці числа утворюють між собою єдність. При цьому, якби тілу Всесвіту належало стати простою площиною без глибини, було б досить одного середнього члена для сполучення його самого з крайніми. Проте воно повинне було стати тривимірним, а тривимірні предмети ніколи не сполучаються через один середній член, але завжди через два.

 

Дайте відповіді на поставлені питання:

 

1. Які два види буття розмежовує Платон, і чи є в цьому необхідність?

2. У чому полягає потреба виділяти першу причину усього існуючого?

3. Яка роль Деміурга по відношенню до тілесності космосу і яким чином він його влаштував?

4. Чи являється космос живою істотою, якщо так, то чому?

5. Із чого створи Бог космос?

АРІСТОТЕЛЬ. МЕТАФІЗИКА

Буття ж саме по собі приписується всьому тому, що позначається через форми категоріального висловлення, тому що скількома способами робляться ці висловлення, у стількох же змістах позначається буття. А тому що одні висловлення позначають суть речі, інші – якість, інші - кількість, інші – відношення, інші – дія або перетерпіння, інші – «де», інші – «коли», те згідне з кожним з них ті ж значення має й буття. Тому що немає ніякої різниці сказати: «людей є здоровіший» або «людина здорова», і точно так само: «людей є, що йде або ріжучий» або ж «людей іде або ріже»; і подібним чином в усі інших випадках.

Далі, «буття» і «є» означають, що щось істинно, а «небуття» – що воно не істинно, а неправильно, однаково при твердженні й запереченні; наприклад, висловлення «Сократ є утворений» істинно, або «Сократ є неблідий» теж істинно; а висловлення «діагональ не є непорівнянна» неправильно.

Крім того, буття й суще означають у зазначених випадках, що одне є в можливості, інше – у дійсності. Насправді, ми говоримо «це є, що бачить» і про, що бачить у можливості, і про, що бачить у дійсності. І точно так само ми приписуємо знання й тому, що в стані користуватися знанням, і тому, що насправді користується ім. И спочиваючим ми називаємо й те, що вже перебуває в спокої, і те, що може перебувати в спокої. Те ж можна сказати й про сутності: адже ми говоримо, що в камені є [зображення] Гермеса й що половина лінії є в лінії, і називаємо¹ хлібом хліб ще не дозрілий. А коли щось є в можливості й коли ще немає – це треба розібрати в іншому місці...

Що ж стосується сутності матеріальної, те не треба випускати з уваги, що, якщо навіть усе відбувається з того самого першооснови або з тих самих першооснов і матерія як початок усього виникаючого та сама, проте кожна річ має деяку властиву лише їй матерію, наприклад: перша матерія слизу - солодке й жирне, жовчі – гірке або ще що-небудь, хоча, може бути, вони походять із однієї й тієї ж матерії. А кілька матерій буває в того самого тоді, коли одна матерія є матерія для іншої, наприклад: слиз виникає з жирного й солодкого, якщо жирне виникає із солодкого, а з жовчі виникає слиз, оскільки жовч, розкладаючи, звертається у свою першу матерію. Тому що одне виникає з іншого подвійно – або воно є подальший розвиток іншого, або це інше звернулося у свій початок. З іншого боку, з однієї матерії можуть виникати різні речі, якщо рушійна причина різна, наприклад з дерева – і ящик і ложі. А в деяких речей, саме тому, що вони різні, матерія необхідно повинна бути різної, наприклад: пила не може вийти з дерева, і це не залежить від рушійної причини: їй не зробити пилку з вовни або дерева. Якщо тому те саме може бути зроблене з різної матерії, те ясно, що мистецтво, тобто рушійний початок, повинний бути те саме: адже якби й матерія й рушійне були різними, те різним було б і виникле.

Отож, якщо відшукують причину, те, оскільки про неї можна говорити в різних значеннях, слід указувати всі причини, які можливо. Наприклад: що становить матеріальну причину людини? Не чи місячні виділення? А що – як рушійне? Не чи насіння? Що – як форма? Суть його буття. А що – як кінцева причина? Ціль (і те й інше, мабуть, те саме). А причини слід указувати найближчі; на запитання, що за матерія, указувати не вогонь або землю, а матерію, властиву лише даної речі. Що ж стосується природних і виникаючих сутностей, те, якщо вивчити їх правильно, їх слід вивчити зазначеним вище образом,- раз ці причини є і їх стільки, і пізнавати випливає саме причини.

А що стосується сутностей природних, але вічних, то справа тут інакша. Адже деякі з них, мабуть, не мають матерії, або [ у всякому разі] не таку, а, що лише допускає просторовий рух. І також немає матерії в того, що хоча й існує від природи, але не є сутність, а сутність — його субстрат. Наприклад: яка причина місячного затьмарення, що є його матерія? Її ні, а Місяць є те, що перетерплює затьмарення. А яка рушійна причина, що заслоняє світло? Земля. І мети тут, мабуть, немає. А причина як форма – це визначення; але воно залишається неясним, якщо не містить причини. Наприклад: що таке затьмарення? Позбавлення світла. Якщо ж додати «через те, що Земля виявилася між [Місяцем і Сонцем]», то визначення буде містити причину. Щодо сну неясно, що тут є перше, що перетерплює. чи Сказати, що жива істота? Так, але в якому це відношенні і яка його частина насамперед? чи Буде це серце або щось інше? Далі: тому сон? Далі: яке стан, випробовуваний цієї частиною, а не всім тілом? чи Сказати, що це така-те нерухомість? Так, звичайно, але чим вона викликається в першому, що перетерплює?..

Тому що деякі речі починають і перестають існувати (esti kai oyk estin), не виникаючи й не знищуючись,) наприклад крапки, якщо тільки вони існують, і взагалі – форми, або образи (адже не білизна виникає, а дерево стає білим, раз усе, що виникає, виникає із чогось і стає чимсь), те не всі протилежності можуть виникнути одна з інший, але в одному змісті смаглява людина стає блідим людиною, а в іншому смаглявість – блідістю, і матерія є не у всього, а в тих речей, які виникають друг із друга й переходять друг у друга; а то, що починає й перестає існувати, не переходячи одне в інше, матерії не має.

Тут є утруднення: як ставиться матерія кожної речі до протилежностей. Наприклад, якщо тіло в можливості здорово, а здоров'ю протилежна хвороба, тобто чи тіло в можливості й те й інше? І вода – чи є вона вино й оцет у можливості? Або ж для однієї речі матерія є матерія стосовно володіння й формі, а для іншої – стосовно втраченності й преходінню всупереч своїй природі? Утруднення викликає й питання, чому вино не є матерія оцту й не є оцет у можливості (хоча оцет і утворюється з нього) і чому живий не є мертвий у можливості. Або ж інша справа не так, а руйнування – це щось привхідне, і саме сама матерія живого є, оскільки вона руйнується, можливість і матерія мертвого, як і вода – матерія оцту: адже мертвий виникає з живого й оцет виникає з вина так само, як із дня ніч. І стало бути, якщо одне в такий саме спосіб звертається в інше, то воно повинне вертатися до своєї матерії; наприклад, якщо з мертвого повинне виникнути жива істота, то він повинен спочатку звернутися у свою матерію, а потім з неї виникає жива істота; і оцет повинен звернутися у воду, а потім з неї виникає вино.

 

1. Що означає поняття «буття», на відміну від поняття «небуття»?

2. Як розрізнити буття і суще?

3. Вкажіть на відмінності матеріального буття, і що таке перша матерія?

4. Які існують причини, тобто першооснови буття?

5. У чому полягають складнощі при визначенні матерії?

 

Аристотель. Метафізика // Твори.

В 4 т. М., 1975. Т. 1. С. 71-75, 155-

157, 229-231

 

МАРТІН ГАЙДЕГГЕР.

БУТТЯ І ЧАС

 

 

Вступ

 

Необхідність, структура і пріоритет питання про буття

 

§ 1. Необхідність виразного відновлення питання про буття

 

Назване питання прийшло сьогодні в забуття, хоча наш час рахує за собою як прогрес, що воно знову позитивно відноситься до "метафізики"… (.). При цьому порушене питання все-таки не перший попалося. Він не давав передиху дослідженню Платона і Арістотеля, щоб правда відтоді і затихнути – як тематичне питання дійсного розшуку. Те, чого досягли ці двоє, протрималося серед різноманітних підтасовувань і «підмальовувань» аж до «Логіки» Гегеля. І що колись було вирване у феноменів вищою напругою думки, нехай фрагментарно і в перших наближеннях, давно тривіалізироване.

 

2. Формальна структура питання про буття

 

Питання про сенс буття має бути поставлене. Якщо він фундаментальне питання, тим більше головне, то потребує адекватної прозорості. Тому потрібно коротко розібрати, що взагалі належить до будь-якого питання, щоб звідси зуміти побачити буттєве питання як винятковий.

Всяке запитування є шукання. Всяке шукання має заздалегідь свою спрямованість від шуканого. Випитування є шукання, що пізнає, сущого у факті і такості його буття. Шукання, що пізнає, може стати «розшуком» як визначенням, що виявляє, того, про що стоїть питання. Випитування як випитування про.. має своє запитане. Всяке випитування про… є тим або іншим чином допит у.. До випитування належить окрім запитаного опитуване. У тому, що досліджує, тобто специфічно теоретичному питанні те, що запитує має бути визначене і доведене

до поняття. У тому, що запитує лежить тоді як власне вивідуване випитування, то, на чому випитування приходить до мети. Випитування само як поведінка сущого, запитуючого, має свій особливий характер буття. Випитування може вестися як "просто-отак-випитування" або як експліцитна постановка питання. Особливість останньою лежить в тому, що випитування раніше само собі стає прозоро по усіх названих конститутивних рисах питання.

Про сенс буття питання має бути поставлене. Тим самим ми стоїмо перед необхідністю розібрати буттєве питання в аспекті приведених структурних моментів.

 

Запитане підмета розробці питання є буття, те, що визначає суще як суще, то, з причини чого суще, як би воно не урозумілось, завжди вже зрозуміло. Буття сущого само не суще. Перший філософський крок в розумінні проблеми буття полягає в тому, щоб (…), "не розповідати історії", тобто визначати суще як суще не через зведення до іншого сущого в його витоках, начебто буття мало характер можливого сущого. Буття як запитане вимагає звідси свого способу виявлення, який в принципі відрізняється від розкриття сущого. Відповідно і випитуване, сенс буття, зажадає своєї концептуальності, знову ж таки в принципі відмінною від концепцій, в яких досягає своєї смислової визначеності суще.

Оскільки запитане складає буття, а буття означає буття сущого, опитуваним буттєвого питання виявляється само суще. Воно як би розпитується на тему його буття. Щоб воно проте могло неспотворений видавати риси свого буття, воно зі свого боку повинне раніше стати доступно так, як воно само по собі є. Буттєве питання в плані що його запитує вимагає досягнення і випереджаючого забезпечення правильної манери підходу до сущого. Проте "сущим" іменуємо ми багато що і в різному сенсі. Суще є усе про що ми говоримо, що маємо на увазі, до чого маємо таке-то і таке-то відношення, суще і те, що і як ми самі суть. Буття лежить в тому, що воно є і є так, в реальності, наявності, стані, значенні, присутності", в "є". З якого сущого потрібно прочитувати сенс буття", від якого сущого повинно брати свій початок розмикання буття? Почало довільно або в розробці буттєвого питання певне суще має перевагу?

Яке це зразкове ‘"суще і в якому сенсі воно має перевагу?

 

§ З. Онтологічне переваги питання про буття

 

Характеристика буттєвого питання по дороговказній нитці формальної структури питання як такого показала це питання як своєрідний, а саме тим, що його розробка і особливо рішення вимагає ряду фундаментальних розглядів. Відмітність буттєвого питання цілком вийде на світло проте тільки тоді, коли він буде задовільно обкреслений в плані його функції, його мети і його мотивів.

Поки необхідність відновлення питання була мотивована по-перше з високоповажності його витоку, але передусім

з відсутністю певної відповіді, навіть відсутність задовільної постановки питання взагалі. Можуть проте зажадати дізнатися, чому покликане служити це питання. Він залишається лише, або взагалі виявляється, тільки заняттям вільнолітаючих спекуляції про узагальнені загальності - або: це принципиальнейше і конкретне питання разом?

Буття є всякий раз буття сущого. Всесвіт сущого може по своїх різних сферах стати полем висвічення і окреслювання певних предметних областей, Останні, напр. історія, природа, простір, життя, присутність, мова і тому подібне зі свого боку дозволяють у відповідних наукових розшуках тематизувати себе в предмети. Наукове дослідження проводить виділення і першу фіксацію предметних областей наївно і начорно. Розробка області в її осново структурах відомим чином вже досягнута донауковим досвідом і тлумаченням круга буття, в якому обкреслена сама предметна область. Що виникли так "основопоняття" виявляються найближчим чином дороговказними нитками для першого конкретного розмикання області. Лежить або немає ваговитість дослідження завжди саме в цій позитивності, його власний прогрес полягає не стільки в накопиченні результатів і збереженні таких в "підручниках", скільки в випитуванні про основобудові тієї або іншої області, що переважно вимушено реагує на таке наростаюче пізнання предметів.

 

1. Які моменти виникають при постановці питання про буття?

2. Як розуміти висловлювання, що "буття є всякий раз буття сущого"?

3. У чому призначення випитування при з'ясуванні питання про буття?

4. Чому питання про буття є звернення до сущого?

5. У чому своєрідність наукового "висвічення" буття сущого?

 

 

 

3. Матеріальне буття

 

АРИСТОТЕЛЬ. МЕТАФІЗИКА

...Більшість перших філософів уважала початком усього одні лише матеріальні початки, а саме те, із чого полягають усі речі, із чого як першого вони виникають і в що як в останнє вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоча й залишається, але змінюється у своїх проявах, – це вони вважають елементом і початком речей. І тому вони вважаються, що ніщо не виникає й не зникає, тому що таке єство (physis) завжди зберігається; подібно тому як і про Сократа ми не говоримо, що він взагалі стає, коли стає прекрасним або утвореним, або що він гине, коли втрачає ці властивості, тому що залишається субстрат – сам Сократ, точно так само, говорять вони, не виникає й не зникає все інше, тому що повинне бути деяке єство – або одне, або більше одного, звідки виникає все інше, у той час як саме це єство зберігається.

(Щодо кількості й виду такого початку не все вчили однаково. Фалес – засновник такого роду філософії – стверджував, що початок – вода (тому він і заявляв, що земля перебуває на воді); до цього припущення він, можливо, прийшов, бачачи, що їжа всіх істот волога й що саме тепло виникає з вологи й нею живе (а то, із чого все виникає, – це і є початок усього). Таким чином, він саме тому прийшов до свого припущення, так само як тому, що насіння всього по природі вологі, а початок природи вологого – вода.

Деякі ж уважаються, що й найдавніш, що жили задовго до нинішнього покоління й перші, що писали про богів, трималися саме таких поглядів на природу: Океан і Тефію вони вважали творцями виникнення, а боги, на їхню думку, клялися водою, названої самими поетами Стиксом, тому що найбільш шановане – найдавніше, а то, чим клянуться, – найбільш шановане. Але чи дійсно ця думка про природу споконвічне й прадавнє, це, може бути, і недостовірно, у всякому разі про Фалесе говорять, що він саме так висловився про першу причину (що стосується Гіппона, те його, мабуть, не всякий погодиться поставити поруч із цими філософами через убогість його думок).

Анаксимен же й Діоген уважають, що повітря первинне (proteron) води, і із простих тіл переважно його ухвалюють за початок; а Гіппас із Метапонта й Геракліт з Ефеса – вогонь, Емпедокл же – чотири елементи, додаючи до названих землю як четверте. Ці елементи, на його думку, завжди зберігаються й не виникають, а у великому або малій кількості з'єднуються в одне або роз'єднуються з одного.

А Анаксагор із Клазомен, будучи старше Емпедокла, але, що написав свої твори пізніше його, затверджує, що почав нескінченно багато: за його словами, майже всі гомеомерії, так само як вода або вогонь, виникають і знищуються саме таким шляхом – тільки через з'єднання й роз'єднання, а інакше не виникають і не знищуються, а перебувають вічно.

Виходячи з цього за єдину причину можна було б визнати так звану матеріальну причину. Але в міру просування їх у цьому напрямку сама суть справи вказала їм шлях і змусила їх шукати далі. Дійсно, нехай усяке виникнення й знищення неодмінне виходить із чогось одного або з великого числа почав, але чому це відбувається й що причина цього? Адже як б то ні було, не сам же субстрат викликає власну зміну; я розумію, що, наприклад, не дерево й не мідь – причина зміни самих себе, і не дерево робить ложі, і не мідь – статуя, а щось інше є причина зміни. Ашукати цю причину – значить шукати якийсь інший початок, [ а саме], як ми б сказали, то, звідки початок руху. Отож, ті, хто з самого початку узявся за подібне дослідження й заявив, що субстрат один, не випробовували ніякого невдоволення собою, але у всякому разі деякі з тих, хто визнавав один субстрат, як би під тиском цього дослідження повідомляли єдине нерухливим, як і всю природу, не тільки відносно виникнення й знищення (це прадавнє навчання, і все з ним погоджувалися), але й у відношенні всякого іншого роду зміни; і цим їх думка відрізняється від інших. Таким чином, з тих, хто проголошував світове ціле єдиним, нікому не вдалося доглянути зазначену причину*, хіба що Парменіду, та і йому остільки, оскільки він уважається не тільки одну, але в деякому змісті дві причини.Ті ж, хто визнає безліч причин, скоріше можуть про це говорити, наприклад ті, хто визнає початками тепле й холодне або вогонь і землю: вони розглядають вогонь, що як володіє руховою природою, а воду, землю й таке інше - як протилежне йому.

*

Отже, згадані філософи, як ми затверджуємо, дотепер явно стосувалися двох причин з тих, що ми розрізнили у творі про природу, – матерію й те, звідки рух, до того ж нечітко й без якої-небудь упевненості, так, як надходять у бої ненавчені: адже й вони, повертаючись в усі сторони, наносять іноді гарні удари, але не зі знанням справи; і точно так само здається, що й ці філософи не знають, що вони говорять, тому що зовсім очевидно, що вони майже зовсім не прибігають до своїх початків, хіба що в малому ступені.

*

Емпедокл, таким чином, на відміну від своїх попередників перший розділив цю [рушійну] причину, визнав не один початок руху, а два різні, і притім протилежних. Крім того, він перший назвав чотири матеріальні елементи, однак він тлумачить їх не як чотири, а немов їх тільки два: з одного боку, окремо вогонь, а з іншого – протилежні йому земля, повітря й вода як єство одного роду. Такий висновок можна зробити, вивчаючи його вірші.

*

Тут є утруднення: як ставиться матерія кожної речі до протилежностей. Наприклад, якщо тіло в можливості здорово, а здоров'ю протилежна хвороба, тобто чи тіло в можливості й те й інше? І вода – чи є вона вино й оцет у можливості? Або ж для однієї речі матерія є матерія стосовно володіння й формі, а для іншої – стосовно втраченності й преходінню всупереч своїй природі? Утруднення викликає й питання, чому вино не є матерія оцту й не є оцет у можливості (хоча оцет і утворюється з нього) і чому живий не є мертвий у можливості. Або ж інша справа не так, а руйнування — це щось привхідне, і саме сама матерія живого є, оскільки вона руйнується, можливість і матерія мертвого, як і вода – матерія оцту: адже мертвий виникає з живого й оцет виникає з вина так само, як із дня ніч. І стало бути, якщо одне в такий саме спосіб звертається в інше, то воно повинне вертатися до своєї матерії; наприклад, якщо з мертвого повинне виникнути жива істота, то він повинен спочатку звернутися у свою матерію, а потім з неї виникає жива істота; і оцет повинен звернутися у воду, а потім з неї виникає вино.

 

1. Що є матеріальні начала, і в чому їх призначення?

2. Які представлення існували про перші причини?

3. Опишіть властивості матеріальних начал і їх своєрідність.

4. Чому необхідно шукати одну першу причину по Арістотелю?

5. У чому полягають складнощі при виявленні першооснов?

 

Аристотель. Метафізика // Твори.

В 4 т. М., 1975. Т. 1. С. 71-75, 155-

157, 229-231

 

Д. БРУНО. ДІАЛОГИ

Теофіл. Отже, Демокрит і епікурейці, які все нетілесне ухвалюють за ніщо, уважають відповідно до цього, що одна тільки матерія є субстанцією речей, а також божественною природою, як говорить якийсь араб, по прозванню Авіацена, що він показує в книзі за назвою Джерело життя. Ці ж самі, разом з кіренаїками, кініками й стоїками, уважають, що форми є не чому іншим, як відомими випадковими розташуваннями матерії. І я довгий час примикав до цієї думки єдино тому, що вони мають підстави, більш відповідні до природи, що доводив Аристотель. Але, помізкувавши більш зрілим образом, розглянувши більше речей, ми знаходимо., що необхідно визнати в природі два роди субстанцій: один – форма й інший матерія; тому що необхідно повинна бути субстанціальнійша дійсність, у якій полягає активна потенція всього, а також найвища потенція й субстрат, у якій утримується пасивна потенція всього: у першій є можливість робити, у другий – можливість бути зробленим...

Ніхто не може перешкодити вам користуватися назвою матерії по вашому способу, як, так само, у багатьох шкіл¹ вона мала різноманітні значення...

Отже, подібно тому як у мистецтві, при нескінченній зміні (якби це було можливе) форм, під ними завжди зберігається та сама матерія, – як, наприклад, форма дерева – це форма стовбура, потім – колоди, потім – дошки, потім – сидіння, потім – лавочки, потім – рамки, потім – гребінки і т.д., але дерево завжди залишається тим же самим, – так само й у природі, при нескінченній зміні й проходженні один за одним різних форм, завжди є та сама матерія.

Гервазій. Як можна підкріпити це уподібнення?

Теофіл. Хіба ви не бачите, що те, що було насінням, стає стеблом, з того, що було стеблом, виникає колосся, з того, що було колоссям, виникає хліб, із хліба – шлунковий сік, з нього кров, з неї – насіння, з нього – зародок, з нього – людей, з нього – труп, з нього – земля, з неї – камінь або інша річ, і так можна прийти до всіх природних форм...

Ноланець затверджує наступне: є інтелект, що дає буття всякої речі, названий піфагорійцями й Тімеєм подавцем форм; душу – формальний початок, що створює в собі й формуюча всяку річ, названа ними ж джерелом форм; матерія, з якої робиться й формується всяка річ, названа всіма приймачем форм.

Діксон....Форми не мають буття без матерії, у якій вони породжуються й руйнуються, з лона якої вони виходять і в яке вертаються. Тому матерія, яка завжди залишається тієї ж самої й плодоносної, повинна мати головна перевага бути пізнаваної як субстанціальний початок, у якості того, що їсти й вічно перебуває. Все-таки форми в сукупності слід розглядати лише як різні розташування матерії, які йдуть і приходять... Матерія... на їхню думку, є початок, необхідне, вічне й божественне, як уважається мавр Авіцеброн, що називає її богом, що перебувають у всіх речах...

Теофіл....У самому тілі природи слід відрізняти матерію від душі, і в останній відрізняти цей розум від його видів. Тому ми називаємо в цім тілі три речі: по-перше, загальний інтелект, виражений у речах; по-друге, животворящу душу всього; по-третє, предмет. Але на цій підставі ми не будемо заперечувати, що філософом є той, хто у своїй філософії приймає це оформлене тіло, або, як я віддав перевагу б сказати, ця розумна тварина, і починає з того, що бере за перші початки деяким чином члени цього тіла, які повітря, земля, вогонь; далі – ефірна область і зірки; далі дух і тіло; або ж — порожнє й повне...

Діксон. Отже... Ви затверджуєте, що, не роблячи помилки й не приходячи до протиріччя, можна дати різні визначення матерії.

Теофіл. Вірно, як про один і той самий предмет можуть судити різні почуття й та сама річ може розглядатися різним образом. Крім того, як уже було відзначено, міркування про річ може проводитися різними головами. Багато гарного висловили епікурейці, хоча вони й не піднялися вище матеріальної якості. Багато чудового дав для пізнання Геракліт, хоча він і не вийшов за межі душі. Анаксагор зробив успіхи в пізнанні природи, тому що він не тільки усередині її, але, можливо, і поза й над нею прагнув пізнати той самий розум, який Сократом, Платоном, Трісмсгістом і нашими богословами названий богом.

...Є перший початок всесвіту, який так само повинне бути зрозуміло як таке, у якому вже не різняться більше матеріальне й формальне й про який з уподібнення раніше сказаному можна укласти, що воно є абсолютна можливість і дійсність. Звідси не важко й не важко дійти того висновку, що всі, згідне субстанції, єдине, як це, можливо, розумів Парменід, невартим образом розглянутий Аристотелем.

Діксон. Отже, ви затверджуєте, що, хоча й спускаючись по цих сходах природи, ми виявляємо подвійну субстанцію одну духовну, іншу тілесну, але в остаточному підсумку й та й інша зводяться до одному буттю й одному кореню.

 

1. Чому потрібно визнавати два роди субстанції, а саме форму і матерію?

2. Що є незмінним при руйнуванні речей?

3. Чи має душа відношення до форми, і яким чином?

4. Чому матерія мають бути визнаватися першим початком?

5. Чи можуть духовна і тілесні субстанції бути єдиними?

 

Бруно Д. М.. 1949. С. 226 —

227, 229-230, 235-240, 247

 

ПОЛЬ АНРІ ГОЛЬБАХ

СИСТЕМА ПРИРОДИ, АБО ПРО ЗАКОНИ СВІТУ ФІЗИЧНОГО І СВІТУ ДУХОВНОГО

Глава 2. ПРО РУХ І ЙОГО ПОХОДЖЕННЯ.

 

 

Отже, якщо нас запитають, звідки з'явилася матерія, ми дамо відповідь, що вона існувала завжди. Якщо запитають, звідки у матерії з'явився рух, ми дамо відповідь, що по тих же підставах вона повинна була рухатися вічно, оскільки рух – необхідний результат її існування, суті і таких первинних властивостей, як протяг, вага, непроникність, фігура і так далі через цих істотних, основних, властивих всякій матерії властивостей, без яких про неї неможливо скласти собі представлення, різні речовини, з яких складений всесвіт, повинні були від століття давити один на одного, тяжіти до деякого центру, стикатися, зустрічатися, притягуватися і відштовхуватися, з'єднуватися і розкладатися – одним словом, діяти і рухатися різними способами залежно від суті і енергії, властивих кожному роду речовин і кожному з їх поєднань. Існування припускає в існуючій речі властивості; раз остання має властивості, то її способи діяти повинні необхідно витікати з її способу буття. Якщо тіло володіє вагою, воно повинне падати; якщо тіло падає, воно повинне ударяти тіла, які зустрічає у своєму падінні; якщо тіло тверде і щільно, то воно повинне через власну щільність повідомляти рух тілам, на які натрапляє; якщо у нього є схожість і спорідненість з останніми, то воно повинне з ними з'єднатися; якщо у нього немає такої схожості, воно має бути ними відштовхнуло і так далі

Звідси ясно, що, припускаючи, як це доводиться зробити, існування матерії, ми повинні визнати в ній деякі якості, з яких з необхідністю витікають визначувані цими якостями руху або способи дії. Щоб утворити всесвіт, Декарт вимагав тільки допустити матерію і рух. Йому вистачає було різноманітної матерії; різні рухи є наслідками її існування, суті, властивостей; різні способи дії є необхідними наслідками її різних способів буття. Матерія без властивостей чиста ніщо. Таким чином, якщо матерія існує, вона повинна діяти; якщо матерія різноманітна, вона повинна діяти різноманітно; якщо матерія не могла почати існувати, вона існує від століття, ніколи не перестане існувати і діяти через власну енергію, а рух є властивість, що витікає з її власного існування.

Існування матерії є факт; існування руху – інший такий же факт. Наші очі показують нам існування речовин, що мають різні суті, обдарованих такими, що відрізняють їх один від одного властивостями, таких, що утворюють різні поєднання. Дійсно, неправильно думати, ніби матерія є однорідним тілом, частини якого відрізняються один від одного лише своїми різними модифікаціями. Серед особин одного і того ж виду, наскільки ми знаємо, немає і двох, які в точності походили б один на одного. Так і повинно бути: одна відмінність місця розташування неминуче повинна спричинити більш менш помітну відмінність не лише в модифікаціях, але і по суті, у властивостях, в усій системі тіл і істот. Особи, що уважно спостерігали природу, знають, що навіть дві піщинки, строго кажучи, не тотожні між собою. Раз для тіл і істот одного і того ж виду обставини складаються неоднаково і їх модифікації не одні і ті ж, то між ними не може бути точної схожості (см. гл. VI). Ця істина відмінно зрозуміла глибокодумним і дотепним Лейбницем. От як виражається один з його учнів: ("З принципу збігу невиразного ясно, що елементи матеріальних речей окремо несхожі між собою і відрізняються один від одного; усі вони відповідним чином існують один поза одним, відрізняючись цим від математичних точок, оскільки не можуть подібно до останніх співпадати один з одним".) Bilfinger, De Deo, Anima et Mundo, p. 276.

Якщо взяти до уваги цей принцип, який, мабуть, завжди підтверджується досвідом, можна переконатися, що елементи, або первинні речовини, з яких складаються тіла, не однієї і тієї ж природи і, отже, не можуть виявляти однакових властивостей, модифікацій, способів рухатися і діяти. Їх і без того вже різні рухи стають до безкінечності різноманітними, збільшуються або зменшуються, прискорюються або сповільнюються залежно від поєднань, пропорцій, ваги, щільності, об'єму тіл і речовин, які входять до складу останніх. Елемент вогню явно діяльніший і рухливіший, чим елемент землі; земля твердіша і важча, ніж вогонь, повітря, вода. Залежно від кількості цих елементів у складі тіл останні повинні діяти по-різному, а їх рухи повинні знаходитися у відомій відповідності з елементами, з яких вони утворені. Стихія вогню, мабуть, є в природі принципом діяльності; вогонь є, так би мовити, плідне бродило, таке, що приводить в бродіння масу і що надає їй життя. Земля, мабуть, є принципом твердості тіл завдяки своїй непроникності або ж міцному зв'язку своїх частин. Вода – елемент, що сприяє поєднанню тіл, в яке вона сама входить складовою частиною. Нарешті, повітря – це рідина, що доставляє іншим елементам необхідний для їх руху простір і, крім того, здатна поєднуватися з ними. Ці елементи, яких ми ніколи не спостерігаємо в чистому вигляді, знаходячись в безперервній взаємодії між собою, завжди діючи і протидіючи, завжди поєднуючись і розділяючись, притягуючись і відштовхуючись, достатні для пояснення освіти усіх спостережуваних нами речей. Їх рухи безперервно виникають один з одного; поперемінно виступаючи причинами і наслідками, вони утворюють таким чином великий круг народжень і руйнувань, з'єднань і роз'єднань, який не міг мати початку і ніколи не матиме кінця. Одним словом, природа є лише неосяжний ланцюг причин і наслідків, безперервно витікають один з одного. Рухи окремих тіл залежать від загального руху, який у свою чергу підтримується ними. Ці рухи посилюються або ослабляються, прискорюються або сповільнюються, спрощуються або ускладнюються, породжуються або знищуються різними поєднаннями або обставинами, які щохвилини змінюють напрями, прагнення, закони, способи буття і дії різних рухомих тел. Якби було вірно, що усе прагне утворити одну-єдину масу, і якби в цій єдиній масі наступив момент, коли усе було б in nisu, то усе б залишилося довіку в цьому стані і в повіки віків існували б тільки матерія і зусилля (nisus), що було б рівносильне вічній і загальній смерті. Фізики розуміють під nisus зусилля, що виявляється яким-небудь тілом по відношенню до іншого тіла без просторового переміщення; при цьому припущенні не могло б бути причини для розкладання тіл, бо, згідно з аксіомою хіміків, тіла діють тільки в розчиненому виді (согрога non agunt nisi fiunt soluta). Бажати йти далі цього, щоб знайти властивий матерії принцип дії і початок віщої, - означає лише відсунути трудність і абсолютно відмовитися від дослідження її нашими почуттями, які дозволяють нам висловлювати судження лише про причини, здатні впливати на них або повідомляти їм рух, і пізнавати лише ці причини. Тому обмежимося твердженням, що матерія завжди існувала, що вона рухається через свою суть, що усі явища природи залежать від різних рухів різноманітних речовин, які вона містить в собі і завдяки яким подібно до фенікса постійно відроджується з власного попелу. ("Вони стверджують, що немає ніякого початку для усього того, що у цьому вічному світі завжди було і буде, а що є деякий кругообіг тих, що народжують і народжуються, в якому, мабуть, ув'язнені і почало і кінець всякого породженого". (Цензорин (13), Про день народження.))

 

Глава 3. Про МАТЕРІЮ, ЇЇ РІЗНІ ПОЄДНАННЯ І РУХИ, АБО Про ПРОЦЕСИ, що ВІДБУВАЮТЬСЯ В ПРИРОДІ.

 

Ми не знаємо елементів тіл, але знаємо деякі з їх властивостей або якостей і відрізняємо один від одного різні речовини по тих враженнях, або змінах, які вони викликають в наших почуттях, тобто по різних рухах, що породжуються в нас їх присутністю. Таким чином, ми виявляємо в тілах протяг, рухливість, подільність, твердість, тяжкість, силу інерції. З цих загальних і первинних властивостей витікають інші: щільність, фігура, колір, вага і так далі Таким чином, по відношенню до нас матерія взагалі є все те, що впливає яким-небудь чином на наші почуття (1), а якості, що приписуються нами різним речовинам (matiиres), ґрунтуються на різних враженнях, або змінах, вироблюваних в нас цими речовинами.

Досі не було дано задовільного визначення матерії. Люди, введені в оману своїми забобонами, мали про неї лише недосконалі, поверхневі, смутні представлення. Вони розглядали цю матерію як якесь єдине, грубе, пасивне тіло, нездатне рухатися, поєднуватися, виробляти що-небудь самостійно. Між тим вони повинні були розглядати її як рід явищ і істот, різні особини якого хоча і мають деякі загальні властивості, як, наприклад, протяг, подільність, фігуру і так далі, але не мають ні бути віднесені до одного і того ж класу, ні отримувати одне і те ж найменування.

Приклад допоможе нам пояснити те, що ми тільки що сказали, покаже точність цих положень і полегшить їх застосування. Загальні всякій матерії якості - це протяжність, подільність, непроникність, здатність мати фігуру, рухливість, або властивість пересуватися усією масою. Речовина вогню окрім цих загальних і властивих всякій матерії якостей має ще особливу властивість рухатися способом, що викликає в наших органах відчуття теплоти, а також способом, що викликає в наших очах відчуття світла. Залізо, як і матерія взагалі, протяжно, ділимо, здатне приймати фігуру, рухатися усією масою. Якщо ж з ним поєднується в певній пропорції або кількості речовину вогню, то залізо придбаває дві нові властивості, а саме властивості збуджувати в нас відчуття теплоти і викликати відчуття світла, яких воно не мало раніше, і так далі Усі ці відмітні властивості заліза невід'ємні від нього, і обумовлені цими властивостями явища потрібні в строгому значенні слова.

Досить хоч скільки-небудь уважно придивитися до процесів, що відбуваються в природі, простежити за тілами природи в різних станах, через які вони вимушені проходити через свої властивості, щоб переконатися, що один лише рух є джерелом змін, поєднань, форм – одним словом, усіх модифікацій матерії. Саме завдяки руху виникає, змінюється, росте і знищується усе існуюче. Рух змінює вигляд речей, додає до них або віднімає у них властивості; завдяки руху всяке тіло, що займало відоме місце або положення серед інших тіл, вимушене через властивості своєї природи залишити його і зайняти інше, сприяючи тим самим народженню, підтримці, розкладанню інших тіл, абсолютно відмінних від нього по своїй суті, роду і місцю.

За допомогою руху між трьома царствами природи, як назвали їх фізики, відбувається обмін, переміщення, безперервна циркуляція молекул матерії. Природа потребує де-небудь тих молекул, які вона на якийсь час помістила у іншому місці; ці молекули, що складали у свій час завдяки особливим поєднанням тіла, наділені певними сутностями, властивостями, способами дії, потім більш менш легко розкладаються, або розділяються, і, поєднуючись по-новому, утворюють нові тіла. Уважний спостерігач може переконатися, що усе оточення його тіла більш менш явним чином підпорядковане цьому закону. Він помічає, що природа повна мандруючих зародків, одні з яких розвиваються, а інші чекають, щоб рух помістив їх в таке середовище, в таке черево, в такі обставини, які потрібні, щоб розширити їх, збільшити, зробити чутливішим шляхом збільшення до них близьких їх первинній істоті субстанцій, або речовин. У усьому цьому ми бачимо лише наслідки руху, що неминуче направляється, модифікується, прискорюваного або сповільнюваного, посилюваного або такого, що послабляється залежно від різних властивостей, які послідовно придбавають і втрачають тіла природи. Це неминуче виробляє в кожну мить більш менш помітні зміни в усіх тілах. Останні не можуть бути строго тотожними в дві послідовні миті свого існування. Вони вимушені в кожен момент придбавати або втрачати щось, словом, зазнавати безперервні зміни, що зачіпають їх суть, властивості, сили, масу, способи буття і якості.

 

1. Звідки з'явилася матерія, і чи вічно вона існувала?

2. Як відносяться між собою матерія і рух?

3. Вкажіть на основні властивості, якості матерії і поясните їх наявність.

4. Яким чином аргументується існування матерії?

5. Що представляє природа по відношенню першим причинам і руху?

 

 

4. Свідомість

 

БОНАВЕНТУРА.

ПУТІВНИК ДУШІ ДО БОГА

Глава III. Про бачення Бога через Його образ, збережений в природних здібностях (душі)

 

1. Два перші ступені, ведучі нас до Бога через Його сліди, в яких світло Його відсвічує в усьому творінні, приводять нас туди, де ми знову входимо в себе, тобто до нашої душі, в якій відсвічує образ Бога. Тому, дійшовши до третього ступеня, ми входимо в нас самих, як би залишивши зовнішній притвор, ми входимо у свята святих, тобто у внутрішню частину скінії Заповіту. Тепер ми повинні спробувати через дзеркало побачити Бога, де немов світильник відсвічує істинне світло на лиці нашої душі, тобто в нім відбивається образ Пресвятої Трійці. Отже, увійшовши до себе, і ти побачиш, як полум'яно душа твоя любить саме себе. Але чи може вона любити себе, якщо не знає, а знати себе, якщо не пам'ятає? Адже ми нічого не схоплюємо розумом, що не був би присутній в нашій пам'яті. На підставі цього ти переконаєшся, що твоя душа має три здібності, видимі не тілесні очі, а уявними. Отже, досліджуй дію і стан цих трьох здібностей, і ти зможеш побачити Бога через самого себе, через образ, але побачити "через дзеркало, ворожильний".

2. Дією пам'яті є збереження і представлення не лише теперішнього часу, тілесного і скороминущого, але раніше усього передування, простого і вічного. Бо адже пам'ять утримує минуле через спогад, сьогодення через прийняття, майбутнє через передбачення. Також пам'ять утримує просте, подібне до начал кількостей безперервних і дискретних, таким, як точка, мить, єдність, без яких неможливо згадати або мислити усе, що витікає з цього. Пам'ять утримує також принципи наук і аксіоми, як вічне і таке, що відноситься до вічного. Вона ніколи не може їх забути, оскільки користується розумом, а почувши їх, схвалює і погоджується з ними. Проте вона не сприймає їх наново, але розпізнає як природжене і добре знайоме, як це явно слідує, якщо кому-небудь запропонувати такі принципи, як "Про що-небудь твердження або заперечення", або "Усе ціле більше своєї частини", або яка-небудь інша аксіома, яка не суперечить "внутрішньому сенсу". Таким чином, по-перше, це актуальне утримування усього скороминущого, такого, що пройшло, а також сьогодення і майбутнього має образ вічності, в якій сьогодення невід'ємне від усього часу. По-друге, душа формується ззовні не лише через здатність представлення: від вищого початку вона приймає прості форми, які не можуть увійти через двері почуттів і чуттєвих образів. По-третє, душа має незмінне, постійно присутнє в ній світло, в якому вона пам'ятає непорушні істини. Отже, своєю дією пам'ять показує, що сама душа – це образ Бога, і ця подібність настільки присутня в ній і настільки вона містить в собі присутність Бога, що схоплює Його, і своєю здатністю вона "здатна до Його сприйняття і участі (у Його житті)".

3. Дія умоглядної сили полягає в досягненні термінів, пропозицій і ув'язнень. Розум схоплює значення терміну, коли розуміє його визначення. Але будь-яке визначення ґрунтується на вищому визначенні, і так кожне аж до вищого і найбільш загального, незнання якого не дозволяє зрозуміти визначення нижчого. Таким чином, незнання сущого самого по собі не дозволяє дати повного визначення якої-небудь приватної субстанції. Але суще само по собі можна пізнати, тільки пізнаючи його разом з його характерними рисами, якими являються,: єдність, істина, благо. Суще може бути мислимо як неповне або повне; недосконале або досконале; суще в можливості або актуально суще; суще з точки зору чого-небудь або просто суще; частково суще або повністю суще; скороминуще суще або постійно суще; суще за допомогою іншого або суще само по собі; суще, змішане з не-сущим, або чисто суще; залежне суще або абсолютне суще; суще похідне або перше суще; суще змінюване або суще незмінне; суще просте або суще складене. Але "відсутність і недоліки можна пізнати тільки через позитивне", з чого виходить, що наш розум може засновувати знання про яке-небудь сущому створеному лише на знанні сущого вкрай чистого, актуального, повного і абсолютного, яким є Суще просте і вічне і в чистоті якого знаходяться причини усього. Яким же чином розум може знати, що це суще недостатнє і неповне, якщо він не має знання про суще без недоліку? Так само можна розглянути і інші характерні риси сущого. Вважається, що розум істинно розуміє пропозицію тоді, коли з достовірністю знає, що воно істинне. А знати про істинність і є знать взагалі, тому що не можна помилитися в розумінні цього. В цьому випадку розум знає, що істина не може бути іншою, і тоді він усвідомлює, що вона незмінна. Але оскільки наша душа схильна до змін, то вона може бачити в незмінному сяйві лише завдяки деякому абсолютно незмінному світлу, завдяки променю, який не може виходити від змінюваних і створених речей. Вона знає тоді в цьому світлі, "Яке про-свіщає всякої людини, що відбувається у світ", "Який є Світло істинне" і "Слово, Яке було на початку у Бога". Наш розум осягає істинність ув'язнення, коли бачить, що ув'язнення потрібне виходить з посилки, причому коли бачить це не лише в необхідних термінах, але також і в термінах можливих, як, наприклад: якщо людина біжить, отже, він рухається. Це необхідний стан розум осягає не лише в речах сущих, але також і в речах тих, що несуть. Як, наприклад, у випадку якщо людина існує, то очевидно, що, якщо людина біжить, отже, рухається, але це так само очевидно, якщо він і не існує. Таким чином, необхідність ув'язнення не походить з існування речі в матерії, що є лише можливістю, а також не походить з існування речі в душі, що було б тоді лише фікцією, якби не існувало в речі, отже, вона походить з образу у вічному задумі (Бога), відповідно до якого речі мають властивості і взаємний стан, відповідні їх представленню в цьому вічному задумі. Як говорить Августин в "Істинній релігії", світло істинного розуму сходить від цієї істини і до самої істини прагне прийти (всякий добрий мислитель). З цього з очевидністю витікає, що наш розум сполучений з вічною істиною, і завдяки лише її повчанню він може з упевненістю схоплювати що-небудь істинне. Отже, ти через себе можеш бачити істину, що наставляє тебе, але тільки у тому випадку, якщо тобі не перешкоджають жадані і чуттєві образи, ці хмари, що закривають промені істини.

4. Дія здатності вибору полягає в обговоренні, судженні і бажанні. Обговорення – це дослідження того, що краще: те або інше. Але краще визначається тільки через сходження до самого кращого, сходження ж – це наслідування вищого зіставлення, адже дізнатися, який з двох, цей або інший, краще, можна, лише зіставляючи з найкращим. Але ніхто не може визначити міру подібності з чим-небудь, якщо він його не знає: я не можу знати, що деяка людина схожа на Петра, якщо я не знаю Петра або не знайомий з ним, отже, обговорення з необхідністю вимагає відзначенності в душі ідеї вищого блага. Судження ж засновує свою упевненість про об'єкт обговорення на якому-небудь законі. Але на підставі закону можна упевнено судити про що-небудь тільки у тому випадку, коли цей закон правильний і сам не підлягає обговоренню. Але наша душа виносить судження про саму собі, отже, не може судити про закон, на підставі якого вона сама судить,: закон вищий за нашу душу, і на підставі його вона судить, тому він збережений в ній. Нічого немає вище за людську душу, крім того, Хто її створює: отже, роздільна здатність в судженні, у тому випадку, коли вона повністю вирішує проблему, що стоїть перед нею, досягає божественних законів. Бажання – це передусім те, що найбільшою мірою рухає душею. Найбільш же рухає душею те, що вона любить; а то, що вона найбільше любить, - це блаженство. Блаженство можна мати лише через вище благо і остаточну мету: отже, ніщо не тягне так бажання людини, як вище благо, або те, що веде до нього, або ж має його образ. Така сила вищого блага, що створені істоти нічого не можуть любити, окрім як через бажання цього блага, навіть тоді, коли вони помиляються і блукають, вважаючи образ і подібність істиною. Отже, ти бачиш, як душа близька Богові і як, відповідно до властивого кожній здатності дією, пам'ять веде нас до вічності, розум - до істини, здатність вибору - до вищого блага.

5. Інші три здатності: порядок, походження і стан – ведуть нас до самої Пресвятої Трійці. Так з пам'яті народжується розум, немов її дочка, адже ми розуміємо за допомогою образу, що зберігається в пам'яті, який відбивається в погляді розуму і є нічим інше, як слово. Пам'ять і розум, внаслідок того, що вони сполучені воєдино, надихають любов. Ця тріада, тобто розум, що породжує, слово і любов, знаходиться в душі в такому ж взаємовідношенні, як пам'ять, розум і воля. Вони єдиносущні, єдинорівні, единорожденні в часі і взаємно охоплюють один одного. Отже, якщо досконалий Бог - це дух, отже, Він має пам'ять, розум і волю, а також народжене Слово і натхненну Любов, які необхідно відмінні один від одного, оскільки один виходить від іншого, але розрізняються вони не суттю і не акциденціями, але особою. Коли душа розглядає саме себе, вона височіє до бачення через дзеркало Пресвятої Трійці, Батька, Слова і Любові, трьох з вічних зрівних і єдиносущних Осіб, кожне з яких перебуває, не змішуючись в двох інших, і в той же час усе три є єдиним Богом.

6. Душа в умогляді своєї триєдиної основи за допомогою своїх потрійних здібностей, завдяки яким вона є образом Бога, за допомогою світла знання удосконалюється, придбаває знання і отримує потрійне уявлення про Пресвяту Трійцю. Філософія адже насправді підрозділяється на природну, раціональну і моральну. Перша займається причиною буття і тому веде до всемогутності Батька; друга займається законом мислення і тому веде до мудрості Слова; третя займається порядком життя і тому веде до блага Святого Духу. У свою чергу природна філософія підрозділяється на метафізику, математику і фізику. Перша вивчає суть речей, друга вивчає числа і фігури, а третя – природу, силу і дію процесу поширення. Тому перша веде до Першоджерела - Батьку, друга веде до Його образу – Сина, третя веде до Їх дару - Святого Духу. Раціональна філософія підрозділяється на граматику, повчальну мистецтву вираження; логіку, повчальну аргументації; і риторику, повчальну мистецтву переконувати і чіпати. Так само і вони відкривають таємницю Пресвятої Трійці. Моральна філософія підрозділяється на мораль індивідуальну, сімейну і соціальну. Тому перша відкриває нерожденність Першоджерела, друга – нарожденність Сина, третя, - свободу Святого Духу.

 

1. Які східці проводять до Бога, і в чому відмінність третього ступеня, тобто бачення Бога в душі?

2. Як душа відноситься до самої собі, і які здібності вона має?

3. У чому полягає призначення пам'яті як здібності душі, і яке відношення вона має до вічного?

4. Як розглядається здатність сприйняття, що є умоглядна сила і як вона проявляється?

5. Що є світлом, присутнім в душі, і що таке знання чистого, актуального і абсолютного?

6. Що є здатність вибору, і як вона реалізується?

7. Які здібності душі веде до Пресвятої Трійці?

 

ГЕОРГ ГЕГЕЛЬ

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ДУХУ

 

Свідомість.

 

 

Свідомість складає ступінь рефлексії, або відношення духу, його розвитку як явища. "Я" є нескінченне відношення духу до себе, але як суб'єктивне, як достовірність самого себе; безпосередня тотожність природної душі піднята до цієї чисто ідеальної тотожності її з собою; зміст цієї тотожності є предметом цієї для-себе-сутнеї рефлексії. Чиста абстрактна свобода духу для себе відпускає з себе свою визначеність, природне життя душі, яка також вільна, як самостійний об'єкт; про цей-то об'єкт, як для нього зовнішньому, "я" і отримує передусім знання і, таким чином, є свідомістю. "Я" як ця абсолютна негативність, є в собі тотожність в інобутті; "я" є воно само і виходить за межі об'єкту як чогось знятого в собі; воно є і одна сторона відношення і усе це відношення в цілому, - світло, що виявляє себе, і інше.

Збільшення. "Я" має зрозуміти як індивідуально визначене, у своїй визначеності і у своїй відмінності тільки до себе самому загальне, що відноситься. У цьому міститься вже що "я" є безпосередньо негативне відношення до самого собі, - отже, безпосередня протилежність його загальності, абстрагованої від всякої визначеності, і в такій же мірі абстрактна, проста одиничність. "Я" само є це розрізнення себе від самого себе; бо, як що сама до себе відноситься, його одиничність, що виключає, вона виключає з себе самій, тобто з одиничності, і завдяки цьому вважає себе як деяку з нею безпосередньо зімкнуту протилежність себе самій, як загальність. Але істотне для "Я" визначення абстрактне. Я і моє буття нерозривно пов'язані між собою; відмінність мого буття від мене є відмінність, яка не є відмінність. Правда, з одного боку, буття як щось абсолютне безпосереднє, невизначене, нерізне повинно бути що відрізняється від мислення, що відрізняє себе від самого себе, і через зняття цієї відмінності себе з самим собою мислення, що опосередковує, - від "Я"; проте, з іншого боку, буття тотожне з мисленням, бо це останнє від всякого опосередковування повертається до безпосередності, від усієї своєї саморозрізненності - до нічим не обмеженій єдності з самим собою. Тому "я" є буття або містить останнє як момент в самому собі. Оскільки це буття я вважаю як нетто інше по відношенню до мене і в те як щось інше по відношенню до мене і в той же час тотожне зі мною, остільки я є знання і маю абсолютну достовірність мого буття. Ця достовірність не повинна так розглядатися, як це буває при простому представленні, як деякий рід властивості "я", деяке визначення його природи, але її слід розуміти як природу самого "я", і в цьому від нього відмінному, не залишаючись в той же час у самого себе, - а це і означає якраз, - що воно не може існувати, не маючи знання про себе, не маючи достовірності самого себе і не будучи таковий. Достовірність відноситься тому до "я" так само, як свобода до волі.

Як достовірність складає природу "я", так свобода складає природу волі. Найближчим чином, проте, достовірність можна порівняти тільки з суб'єктивною свободою, зі свавіллям; тільки об'єктивна достовірність, істина, відповідає справжній свободі волі.

Таким чином, достовірне само для себе "я" спочатку є ще зовсім просте суб'єктивне, абсолютно абстрактне вільне, абсолютно невизначена ідеальність, або негативність всякої обмеженості. Тому "я", відштовхуючи від самого себе, спочатку стає тільки формально, а не дійсно від себе відмінним. Але, як показано в логіці, в-себе-суще відмінність також має бути покладена, розвинена до дійсної відмінності. Це розвиток по відношенню до "я" відбувається таким чином, що "я" не впадаючи назад в сферу антропологічного, в несвідому єдність духовного і природного, але залишаючись достовірним в собі і утримуючи себе у своїй свободі, примушує своє інше розвиватися до тотальності, рівної тотальності "я", і саме внаслідок цього з тілесного перетворення, що належить душі, на щось їй самостійно супротивне, в деякий предмет в справжньому значенні цього слова. Оскільки "Я" спочатку є тільки щось в абсолютно абстрактному сенсі суб'єктивне, чисто формальне, беззмістовне саморозрізнення від себе, то дійсна відмінність, певний зміст лежить за межами "я", належить єдино тільки предметам. Але оскільки "я" в себе вже містить відмінність в самому собі або, іншими словами, оскільки воно з необхідністю віднесене до існуючої в предметі відмінності, і з цього свого іншого безпосередньо рефлектує в себе. "Я" височіє, таким чином, над тим, що дійсно від нього відмінно в цьому своєму другом виявляється при собі і при будь-якому спогляданні зберігає достовірність самого себе. Тільки оскільки я виявляюся здатним осягати себе як "я", інше стає для мене предметним, протиставляється мені і в той же час ідеально вважається мною, знову приводиться, отже, до єдності зі мною. Тому "я" можна порівнювати зі світлом. Як світло є виявлення самого себе і свого іншого, темного, і може сам себе виявити лише за допомогою виявлення цього іншого, так і "я" лише в тій мірі відкривається самому собі, в якій його інше відкривається для нього у формі чогось від нього незалежного.

З цієї загальної позарозташованності природи "я" вже в достатній мірі з'ясовується, що це "я" - оскільки воно вступає в боротьбу зі зовнішніми предметами - є щось вище, ніж що знаходиться в дитячому, так би мовити, єдності зі світом безсила природна душа, в яку саме внаслідок її безсилля і проникають розглянуті нами вище хворобливі стани духу.

 

Тотожність духу з собою, як воно спочатку вважається як "я", є тільки його абстрактна, формальна ідеальність. Як душа у формі субстанціальної загальності дух віднесений як суб'єктивна рефлексія-в-самому-себе до цієї субстанціальної як до чогось негативного по відношенню до нього, потойбічного і темного. Тому свідомість, як відношення взагалі, є протиріччя самостійності обох цих сторін і тієї їх тотожності, в якій вони зняті. Дух як "я" є суть, але оскільки реальність у сфері суті покладена як безпосередньо суща і в той же час як ідеальна, остільки дух як свідомість є тільки явище

духу.

Збільшення. Та негативність, яку абсолютно абстрактне "я",, або чиста свідомість проявляє відносно свого іншого, є негативність, яку абсолютно абстрактне "я", або чиста свідомість, проявляє у відношення свого іншого, є негативність ще абсолютно невизначена, поверхнева, неабсолютна. На цій стадії виникає тому те протиріччя, що предмет, з одного боку, знаходиться в мені, а з іншого боку, має таке ж самостійне існування і поза мною, як темрява поза світлом. Свідомості предмет являється не як покладений за доп