Вакцини. Історія створення вакцинних препаратів

Під загальною назвою вакцин об'єднують всі препарати, що отримуються як з самих патогенних мікроорганізмів або їх компонентів, так і продуктів їх життєдіяльності, які застосовуються для створення активного імунітету у тварин і людей.
Історію створення засобів специфічної профілактики можна розділити на три періоди:
1. Несвідомі спроби на зорі наукової медицини штучно заражати здорових людей і тварин виділеннями від хворих з легкою формою захворювання.
2. Створення великої кількості вакцин з убитих бактерій.
3. Створення і застосування живих, убитих, субодиничні вакцин.
Перший період ознаменувався геніальним відкриттям живих вакцин Е. Дженнером (1796) та Л. Пастером (1880). Хоча в основі цих відкриттів лежали досвід і спостереження (Е. Дженнер), знання етіології і свідомий експеримент (Пастер), головним у цей майже столітній період було штучне зараження з наступним переболевания, тобто викликати «легку хвороба» з тим, щоб людина не занедужав нею у важкій смертельної формі.Вакцина Дженнер а проти віспи, вакцини Пастера проти холери курей (1880), сибірської виразки (1880-1883), пики свиней (1882-1883), сказу (1-S81-1886) містили живих збудників хвороби, ослаблених різними методами: збудник холери курей - тривалим зберіганням культур в бульйоні, впливом на збудника сибірської виразки підвищеною температурою (42,5 ° С), пасажем збудника пики через організм голубів і кроликів, пасирування вірусу сказу через організм кроликів.
У 1884 році Л.С. Ценковський в Росії, використовуючи принцип аттенуаціі (ослаблення) за Пастеру, приготував свої вакцини проти сибірської виразки. У 1908 році Wall і Leclainche отримали вакцину проти ЕМКАР з культур збудника, вирощених при 43-44 ° С, або культури, вирощені в середовищах із специфічною сироваткою. Потім подібні живі вакцини були отримані проти холери людей (Хавкін В., в Індії, 1890-1896; Nikole, 1912). У 1897 році Р. Кох у практику профілактичних щеплень проти чуми великої рогатої худоби запропонував живий вірус з жовчі убитих, хворих або полеглих від чуми тварин. Ці щеплення давали відхід до 30%. Незабаром Ненцкій, заберу і Вижнікевіч замінили їх «симультанних» щепленнями, тобто одночасним запровадженням з живим вірусом специфічної сироватки.
На цьому перший, найбільш ранній період розробки живих вакцин закінчується, разом з ним закінчується і перший період розвитку імунології.
Другий період характеризується виготовленням вакцин з убитих бактерій і відкриттям великої кількості збудників захворювань. І сміливо можна сказати, що не було такого мікроорганізму, який би в убитому стані не використовувався в якості вакцини. Офіційним початком цього періоду слід вважати 1898 рік (Kolle Pieiffer), він дав багаті плоди для медицини і ветеринарії у створенні так званих корпускулярних вакцин. У той же час він приніс науці багато дивних відкриттів і розчарувань. Цей період не закінчений і зараз, тому що через відсутність ефективних профілактичних препаратів ми користуємося убитими корпускулярними вакцинами при цілому ряді інфекцій, хоча є досконалі методи аттенуаціі мікроорганізмів.
У розробці живих вакцин цей період зіграв сумну роль. Він затримав їх розвиток більш ніж на 20 років. Але в той же час у цей період існувала думкапро недостатню ефективність убитих вакцин. Вчені не залишали пошуків все нових і нових живих вакцин, як найбільш ефективних і економічних профілактичних препаратів.
У третій період (з 1930 року) в рівній мірі отримали розвиток живі, вбиті й так звані хімічні вакцини з очищених антигенів, то є третій період характеризується розвитком обох напрямків.
Прихильники застосування убитих вакцин, посилаючись на факти ускладнень при застосуванні живих вакцин у ветеринарній практиці, відкидали їх і прагнули удосконалити убиті вакцини. Способи поліпшення убитих вакцин були пов'язані із застосуванням різних фізичних і хімічних агентів для знешкодження мікробів, підбором штамів з повноцінними антигенами, запровадження «щадних» режимів інактивації культур мікробів, використанням очищених, так званих протективних, антигенів (хімічних вакцин). Приділялося чимало робіт питань «депонування» забитих і хімічних вакцин, методів їх аплікації, кратності, інтервалам, дозам вступу, а також проблемі ревакцинацій. При цьому були досягнуті великі успіхи. Але все ж таки проблема ліквідації інфекційних хвороб успішно не вирішувалася.
Виготовлення живих вакцин в 20-60-х роках цього століття не стояло на місці. Розробки отримання живих вакцин проводилися, no дещо уповільненими темпами, ніж убитих вакцин. Лише в останні 20-30 років ми стаємо свідками широкого виробництва живих вакцин і заміни ними убитих вакцин, не завжди є ефективними.
Наприклад, багаторічний досвід використання убитих вакцин у нашій країні і за кордоном при профілактиці сальмонельозів показав їх недостатню імуногенну ефективність, так як сальмонельозні антигени в організмі щеплених тварин не здатні розмножуватися. Це обмежує їх циркуляцію в організмі і прояв клітинного імунітету. Останнє змушує застосовувати убиті вакцини багаторазово, вводити їх великими дозами, що зумовлює високу реактогенність убитих вакцин. Для профілактики інфекційних хвороб більш ефективними вважають живі вакцини їх аттенуірованних штамів. Останні отримують при пасирування вірулентних культур мікроорганізмів на штучних поживних середовищах і через несприйнятливих тварин, а також впливом на них фізичних, хімічних і біологічних факторів. Введення таких штамів в організм забезпечує їх розмноження не викликаючи захворювання. Навпаки, вони забезпечують вироблення більш міцного, в тому числі клітинного, імунітету. На відміну від імунітету, сформованого під дією убитих вакцин, імунітет від застосування живих вакцин настає більш швидко, вже після одноразового введення вакцини. Він більш напружений і тривалий. Однак переваги живих вакцин перед вбитими цим не вичерпуються.
Згідно сучасним міжнародним вимогам штами, які застосовують для виготовлення живих вакцин, повинні мати генетичні маркери, що дозволяють відрізнити їх від польових штамів. Вони повинні володіти постійністю (константність) своїх біологічних властивостей, слабкою залишкової вірулентністю і забезпечувати несприйнятливість до інфекції більшості тварин при одноразовому застосуванні вакцини.
Значення живих вакцин оцінюється ще і з економічних позицій. На Міжнародному конгресі мікробіологів в 1966 році було висловлено думку, що застосування живих вакцин забезпечує збереження екологічного балансу, не допускає появу нових патогенних мікроорганізмів.
Більшість що випускаються у нас живих вакцин в даний час є моноштаммнимі. Технологія їх виготовлення не враховує різноманіття сероваріантного складу бактерій.
У технологічному процесі вакцинного виробництва важливі всі ланки: від підбору виробничих штамів і поживного середовища до кінцевих етапів - стандартизації та розфасовки біопрепаратів.