Стародавні держави і право на території України

Перші держави в історії людства виникли на Близькому, Середньому та Далекому Сході, а в Європі, дещо пізніше, — у Греції та Італії.

Щодо причин виникнення держави й права існували й існують донині різні підходи й пояснення. Одні дослідники вважають, що держава виникає тоді, коли замість родових, а згодом племінних об'єднань на певній території формується певний народ — зі своїм специфічним почуттям народної єдності, спільними обрядами і традиціями, мовою, релігійними уявленнями, тобто релігійним культом тощо. Інші — розглядають публічну владу як знаряддя узгодження різних суспільних інтересів, а отже, інтеграції суспільства. А деякі, зокрема марксистського, так званого конфліктного підходу, пов'язують виникнення публічної влади з протистоянням непримиренних класових інтересів, з утвердженням відносин панування і підлеглості, поділом суспільства на вільних і рабів. І в такому разі публічна влада, як і держава в цілому, виражає волю панівного класу, заможних верств населення.

На території України первісні люди вперше з'явилися у ранньому палеоліті (пратоліті).

Залишки короткочасних поселень-стоянок давніх людей знайдені на території деяких районів України. Найдавнішою вважається стоянка у с. Лука-Врублівецька Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.

В епоху пізнього палеоліту (міоліту) виник матріархально-родовий лад. У груповому шлюбі, що панував у той період, батько дитини залишався невідомим. Була відома тільки мати — від неї велися родовід і спорідненість людей. Потім палеоліт змінився мезолітом, коли суспільною організацією людей стали племена — об'єднання споріднених родових общин. Родовий лад характеризувався високим розвитком мисливства і рибальства та переходом до відтворювальних форм господарства — скотарства й землеробства. Споріднені племена об'єднувалися у групи, що займали часто великі території — в Приазов'ї, на Північному Бузі та Дністрі, у Середньому

Придністров'ї, Прикарпатті, на Волині тощо. Матріархат (від лат. таtеr — мати) замінено патріархальним (від лат. рatеr — батько) родовим ладом і парною сім'єю — моногамною, де спорідненість і спадковість велася за батьківською лінією.

Господарською основою патріархальних родових общин була велика патріархальна сім'я. Вона складалася з кількох поколінь родичів за батьківською лінією, які здійснювали спільне виробництво (залізне знаряддя) і споживання. До її складу входили і раби.

Розвиток ремесла і пов'язаної з ним внутрішньої та зовнішньої торгівлі призвів до виникнення замість родових общин територіальних (сусідських) общин. Поява спадкової влади, експлуатація рабів і збіднілих общинників з метою збільшення багатства родової знаті, а потім розпад родових общин та заміна їх територіальними общинами були початком розпаду первіснообщинного ладу і поступового переходу людства до класового суспільства. Вожді-воєначальники наймогутніших племен підкоряли сусідні племена, утворюючи союзи племен. Родоплемінна знать при цьому перетворювалася на спадкову майнову знать, а влада вождів-воєначальників — на спадкову князівську (королівську, царську) владу.

Першу відому досить потужну військово-політичну структуру в степах Північного Причорномор'я створили кімерійці — найдавніший народ, що проживав на території України в ІХ-VІІ ст. до н.е.

Кімерійці займали обширні території не тільки у Північному Причорномор'ї, а й у Приазов'ї та Криму. Проживали вони у великих поселеннях з укріпленими городищами, їхні племена очолювали царі, увесь народ — верховний цар з радою знаті, вони ховали померлих, особливо знать, за складними ритуальними обрядами, створювали некрополі.

Одні дослідники вважають, що це був давньоіранський кочовий народ, який вже сформованим прийшов через Кавказ на землі України. На думку інших, — кімерійці з'явилися внаслідок поступового історичного розвитку степової «зрубної» культури з Нижнього Поволжя, звідки вони й перекочували на степи Причорномор'я, можливо, під натиском інших кочових племен зі Сходу. Існує й таке припущення, що це були племена фракійсько-фрігійської групи (до якої, до речі, належать вірмени).

Кімерійці залишили пам'ятки пізньобронзової доби у Приазов'ї та Нижній Наддніпрянщині. Вони переважно займалися скотарством й лише частково рільництвом, вели активну зовнішньополітичну діяльність, часто нападали на сусідів, зокрема на держави Стародавнього Сходу — Урарту й Ассирію, що значно послабило ці держави, а згодом призвело до їх падіння.

На початку VII ст. до н.е. кімерійському союзові племен завдали нищівного удару скіфи, що розпочали свою експансію від Північного Кавказу на захід.

Отже, від VII ст. до н.е. в українських степах поселилися скіфи (давня назва — скити), а дещо пізніше — споріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін.

Скіфські племена займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя. Скіфи перебували на стадії розпаду первіснообщинного ладу. Для їх суспільної організації характерний лад військової демократії.

Частина скіфів-кочівників у V-ІV ст. до н.е. поступово почала переходити до осілого способу життя. У кочових скіфів, які володіли великими стадами худоби і жваво торгували з грецькими містами-державами, відбувався процес майнового розшарування. Почали застосовувати працю рабів. Влада багатьох вождів з виборної поступово перетворювалася на спадкову. У деяких степових скіфських племенах відбувся поділ на рабовласників і рабів.

Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н.е. Вона займала територію Північного Причорномор'я від Азовського моря до Дунаю. Цар Атей, який панував над більшістю північнопричорноморських племен, організував успішні походи проти фракійців. Однак у війні з царем Філіппом II Македонським зазнав поразки, і його держава розпалася. У III ст. до н.е. утворилася скіфська держава в Криму. Вона була тривалішою і могутнішою від держави Атея. Її столицею стало місто Неаполь Скіфський (поблизу сучасного Сімферополя), яке найбільшого розквіту досягло у II ст. до н.е. за царів Скілура та його сина Палака. Наприкінці II - початку III ст. н.е. Скіфія як політичне об'єднання перестала існувати. Пануванню скіфів поклала край міграція сарматів із-за Дону на Захід. У Скіфії встановилися рабовласницькі відносини з пережитками первіснообщинного ладу. Поділ скіфських племен на скіфів царських, скіфів-орачів, скіфів-землеробів і скіфів-скотарів, а також кочовий побут багатьох з них, збереження патріархальних звичаїв не могли затримати процес розпаду родового ладу і появу майнової нерівності. У містах основну масу населення становили вільні ремісники, а також купці. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Раби використовувались здебільшого у домашньому господарстві, а також для охорони стада. При розпаді первіснообщинного ладу рабство втрачало патріархальний характер. Майнова і соціальна нерівність у скіфів яскраво виявлялася у характері їхніх поховальних пам'яток. Особливо багаті були кургани з похованням вождів племен і царів скіфської держави. Одним з найбільших є Чортомлицький курган поблизу Нікополя на Дніпропетровщині. У скіфів існувала деспотична царська влада. Однак кандидатури царя і його наступників затверджувалися народними зборами. Вони, а також рада старійшин і племінних вождів вирішували важливі державні питання. Територія держави поділялася на номи (округи), що, ймовірно, були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постановах царів. Існувала приватна власність на стада, посіви, житло. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов'язального права. Договори скріплювалися присягою. Сімейне право характеризувалося пануванням патріархату, що вимагало ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка у господарстві, суспільстві, сім'ї. Жінка перебувала під владою чоловіка. Після його смерті вона переходила у власність спадкоємця. У спадковому праві панував мінорат (лат. тіпоr — менший), тобто перехід батьківського майна неподільно до молодшого за віком сина. Одружені сини мали право на виділ при житті батька. Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочини проти царя. Каралося не тільки вчинення злочину, а й замах. Самостійним злочином була фальшива присяга, що, за переконанням скіфів, могла спричинити хворобу царя і каралася стратою. Таке ж покарання застосовувалося за порушення звичаїв і відступ від віри предків. Тяжкими злочинами вважалися вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб тощо. До найпоширеніших видів покарань належали смертна кара, відрубування правої руки, вигнання. Продовжувала існувати кривава помста. Давньогрецькі (античні) рабовласницькі міста-держави південної частини Балканського півострова та Малої Азії у VШ-V ст. до н.е. заснували колонії у заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор'ї. Серед них — Ольвію на правому березі Бузького лиману (тепер біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області), Тіру на березі Дністровського лиману (тепер Білгород-Дністровський Одеської області), Херсонес (на місці сучасного Севастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі у Криму), Фанагорію па Таманському півострові (тепер поблизу селища Сінного Темрюцького району Краснодарського краю), Керкініду (на місці сучасної Євпаторії Автономної Республіки Крим), Німфей на західному березі Керченської протоки (тепер у складі Керчі), Тірітаку (на місці сучасного селища Арщинцевого поблизу Керчі), Танаїс у гирлі Дону (тепер біля станиці Недвиговської Ростовської області), Феодосію (там, де розташоване сучасне місто) тощо. Багато з них незабаром перетворилися на міста, значні ремісничі центри. Античні міста-держави проіснували до IV-V ст. н.е. Однак уже з 30-х рр. III ст. н.е. почався економічний занепад, що посилився внаслідок нападів готів — племен східних германців, які наприкінці II ст. н.е. почали пересуватися з пониззя Вісли на Південний Схід і в першій половині III ст. н.е. досягли Північного Причорномор'я. Тут готи змішалися з місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши сильне об'єднання, що досягло найбільшої могутності у середині IV ст. Навала гунів (давні кочові племена, які з території Північного Китаю просунулися до Карпат) у IV ст. поклала край існуванню античних міст-держав Північного Причорномор'я. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами. Повноправними громадянами були тільки чоловіки — уродженці міста. Більшість населення становили раби. До них примикали дрібні ремісники і торговці, а також вільні общинники навколишніх поселень, що сплачували податки державі та входили до ополчення у випадку воєнних дій.За історичним зразком грецькі колонії були рфабовласницькими державами, за формою правління — демократичними та аристократичними республіками. Вищим органом державної влади вважалися народні збори. Брати участь у них мали право всі чоловіки, які досягли 25 років. До їх компетенції належало прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв'язки та укладання договорів, нормування грошової системи, звільнення іноземних купців від мита тощо. Народні збори обирали раду міста, до складу якої входив також суд присяжних і головний жрець міста — базилевс,який відав релігійними культами. Рада була постійно діючим органом влади, підготовляла законопроекти, перевіряла кандидатів на виборні посади, здійснювала контроль за виконавчою владою. Архонти і стратеги відали військовими справами, агораноми здійснювали нагляд за порядком на ринку, астиноми стежили за порядком у місті, номофілаки контролювали додержання законів тощо. Політична організація міст-колоній спиралася на збройні сили і на закони, які надавали рабовласникам необмежену владу над рабами і закріплювали їхнє панівне становище. Боспорське (Боспор —давньогрецька назва Керченської протоки) царство з центром у Пантікапеї виникло внаслідок об'єднання античних міст-держав на початку V ст. до н.е. (480 р. до н.е.) й об'єднувало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Ця держава не була суто грецькою, до неї входили і місцеві племена.Період найбільшого економічного і культурного розквіту припадає на IV-ІІІ ст. до н.е. Основою економіки Боспорського царства вважалося землеробство, виноградарство і рибальство. Але у другій половині II ст. до н.е. Боспорське царство охопила гостра соціально-економічна криза, що посилювалась загрозою з боку скіфської держави, яка зазіхала на незалежність Боспору. Водночас посилилася агресія з боку Римської імперії. Царів Боспору затверджували римські імператори, які розглядали його як васальну державу. Проте навала готів і боранів (деякі дослідники вважають останніх предками східнослов'янських полян) у середині III ст. н.е. підірвала економіку Боспорського царства. Завершального удару по Боспору та інших державах Північного Причорномор'я завдали гуни. У зв'язку з посиленням могутності Візантії Боспор у VI ст. увійшов до її складу, і Боспорське царство остаточно припинило існування. Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, що були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, у тому числі й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську і віддавати цареві значну частину свого врожаю, оскільки оброблювана ними земля вважалася царською. Основну робочу силу становили раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Праця останніх використовувалася здебільшого при будівництві оборонних споруд на кордонах держави. Державні раби знаходилися у дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві. Водночас з рабською працею застосовувалася і праця залежного землеробського населення, яке називалося пелатами. Вони перебували на різних ступенях соціальної залежності, були зобов'язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями.

Боспорське царство - це рабовласницька монархія. Перші 3 століття н.е. у Боспорському царстві спостерігалося прагнення до централізації влади. На чолі держави був спадковий цар. Функції виконавчої влади здійснювали призначені царем придворні чини: міністр двору, особистий секретар, охоронець царських скарбів, спальник, управляючі селами. Центральний апарат управління утворювали керівники окремих відомств: начальник двору, начальник фінансів, охоронець казни, керуючий справами релігійних культів та ін. Для зв'язку із сусідніми племенами і державами при дворі діяв спеціальний штат перекладачів, очолюваний головним перекладачем. На завершальному етапі історії Боспорського царства в умовах залежності від римських імператорів держава поділялася на округи. Ними управляли призначені царем намісники. Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними емігрантами тощо. За їх вчинення передбачалася смертна кара з конфіскацією майна засудженого. Виконання судових рішень проводилося судовими виконавцями.